19 листопада. Пам’ятні дати

Сьогодні в Україні День працівників гідрометеорологічної служби

Українська гідрометеорологічна служба започаткована 19 листопада 1921 року, коли був створений Укрмет – центральна українська метеорологічна служба.

Нині Українська гідрометеорологічна служба складається з 124 метеорологічних станцій, 22 авіаметеорологічних, 7 аерологічних, 5 радіолокаційних, понад 25 гідрологічних станцій і підрозділів, 10 морських, 3 спеціалізованих агрометеорологічних, 2 воднобалансових, 2 сніголавинних, 1 селестокової, 341 гідрологічної річкової, 59 озерних, 10 морських постів. Базові спостереження за забрудненням атмосферного повітря проводяться на 129 стаціонарних постах у 39 містах, поверхневих вод суші у 201 пункті, морських вод у 56 пунктах, ґрунтів у 19 адміністративних районах.

Методичними центрами системи гідрометеорологічних спостережень і прогнозування є Український гідрометеорологічний центр, Центральна геофізична обсерваторія, Гідрометцентр Чорного та Азовського морів, Державне підприємство «Український авіаметеорологічний центр», а також ряд гідрометеорологічних обсерваторій.

Події дня

19 листопада 1989 року, в Києві, на Байковому кладовищі, перепоховали українських політв'язнів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого. Всі вони були засуджені за «антирадянську пропаганду та агітацію» та загинули у радянських таборах. Василь Стус помер 4 вересня 1985 року в таборі біля села Кучино Пермського краю (Росія), Юрій Литвин – 5 вересня 1984 року у лікарні міста Чусове Пермської області, Олекса Тихий – 6 травня 1984 року у тюремній лікарні Пермі. Тодішні радянські закони не дозволяли забирати тіла в’язнів до завершення їхнього терміну ув’язнення. Тим часом в Україні громадськість почала збирати гроші на вивезення тіл Стуса, Литвина і Тихого на батьківщину, а рідні вели переговори з владою. Зрештою, 18 листопада 1989 року о 20.30 літак із трунами українських дисидентів приземлився в київському аеропорту «Бориспіль».

На летовище зустрічати їх прийшли кількасот людей, які тримали в руках свічки та корогви. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Подолі. Там зранку 19-го покійних відспівали, потім відвезли до Софійського собору, далі по Володимирській до пам'ятника Шевченку, а звідти до Байкового кладовища. До жалобної процесії приєднались тисячи киян. Несли національні прапори та тризуби. Вздовж Володимирської вулиці стояли люди зі свічками. На деякий час рух в середмісті припинився. Тіла Стуса, Литвина та Тихого поховали на 33-й ділянці Байкового кладовища у Києві, встановивши однакові дубові хрести. А вже у 1993 році на могилах загиблих дисидентів з’явились три козацькі хрести із сірого пісковику.

19 листопада 1997 року з космодрому на мисі Канаверал (штат Флорида, США) стартував космічний корабель «Колумбія», на борту якого серед шести членів екіпажу знаходився український космонавт Леонід Каденюк. Він став першим і поки єдиним громадянином України, який взяв участь в польоті у космос. Місія Каденюка в складі міжнародного екіпажу тривала 15 діб 16 год 35 хв і 1 с. Виконавши завдання і заплановану наукову програму біологічних експериментів з рослинами, український космонавт повернувся на землю 5 грудня. Під час польоту Леоніда Каденюка у космосі разом з ним побували тризуб, український прапор та пролунав гімн Незалежної України.

У цей день народилися

в Україні…

Михайло Лучкай (1789- 1843), закарпатський мовознавець, фольклорист та історик.

Михайло Лучкай у Великих Лучках на Закарпатті у сім'ї багатодітного греко-католицького священика Михайла Попа. Закінчив греко-католицьку семінарію у Відні, відвідував лекції в університеті, вивчав філософію. Спочатку був священиком у рідному селі Великих Лучках, пізніше – бібліотекар, архіваріус та керівник консисторії Мукачівського єпархіального управління, директор міської школи в Ужгороді. Згодом – парох Ужгородського Свято-Преображенського храму в 1826–1829, 1831–1843 роках.

Захопився вивченням архівних матеріалів та філологією і, як наслідок, у 1830 році видав працю «Граматика слов'яно-руської: або старослов'янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом». Це була перша на Закарпатті українська граматика з широким використанням народної розмовної мови та фольклору.

Михайло Лучкай завжди виступав проти шовіністичної політики угорського уряду, спрямованої на денаціоналізацію українського населення Закарпаття, відзначав кровну спорідненість закарпатських українців з українцями інших західноукраїнських земель та Наддніпрянщини.

Твором, який уславив ім'я Михайла Лучкая, стала написана латиною шеститомна «Історія карпатських русинів». У цій праці він довів автохтонний (місцевого походження) характер руського населення Закарпаття, які заселили цей край задовго до приходу угорців.

Григорій Левитський (1878 – 1942), ботанік, генетик, цитолог.

Вперше у світі описав мітохондрії в рослинній клітині. Досліджував будову хромосом, виявив, що відмінності у кількості й структурі хромосом менше у близьких видів, увів у науковий вжиток термін «каріотип».

Народився в родині священика у Білках Сквирського повіту на Київщині. Навчався в Колегії Павла Галагана, згодом – на природничому відділенні Київського університету.

У 1907 році заарештований за участь у Всеросійському селянському з'їзді, висланий за межі Росії. Працював у бібліотеках Лондона і Парижу, на російській біологічній станції у Вілла-Франке поблизу Неаполя, у ботанічному саду Боннського університету. У 1911 року повернувся до Києва, викладав морфологію і систематику рослин у КПІ. У 1920 році організував кафедру морфології і систематики рослин у Київському інституті народного господарства, якою і завідував до 1925 року. Також став одним із засновників Київського наукового інституту селекції, де очолив лабораторію морфології і систематики рослин.

У 1925 на запрошення Миколи Вавилова переїхав до Ленінграду, де займався дослідженнями будови хромосом. Невдовзі Григорій Левитський – член-кореспондент АН СРСР, професор Ленінградського університету.

Його кілька разів заарештовували і через деякий час відпускали, але радянська влада таки дістала вченого – він помер у 63-річному віці у тюрмі.

…і у світі

Індіра Ганді (1917-1984), політичний і державний діяч Індії. Прем’єр-міністр Індії (1966–1977; 1980–1984 рр.).

«Індія – це Індіра» – передвиборний лозунг Індійського національного конгресу 1966 року пам’ятають в Індії й по сьогодні. Країні з самого початку дивовижним чином щастило на лідерів: Махатма Ганді, Джавахарлал Неру, Індіра Ганді. Перший прем'єр-міністр країни Джавахарлал Неру був її батьком, а  Ганді - це прізвище чоловіка, з Махатмою вони не родичі, втім, як товариша батька, Індіра знала його з дитинства.

Варто нагадати, що за час прем’єрства Індіри Ганді були націоналізовані банки, в країні розвивалася швидкими темпами промисловість (особливо важка), стала до ладу перша АЕС, у сільському господарстві відбулась т.зв. «зелена революція», завдяки якій Індія вперше в своїй історії стала незалежною від імпорту продовольства. Звичайно, були й непопулярні заходи – примусова стерилізація найбідніших верств населення (в 1975-1977 роках країною їздили мобільні бригади медиків і розгортали наметові містечка. За один такий виїзд серед бідноти робили до 60 тисяч вазектомій – чоловічих стерилізацій), закриття ряду опозиційних газет, обмеження громадських свобод… Але однією з найболючіших проблем були міжрелігійні конфлікти між індусами, мусульманами та сикхами – проблема Пенджабу, яка й коштувала, зрештою, Індірі життя.

Цікаво, що у вересні 1982 року під час офіційного візиту у СРСР, Індіра Ганді відвідала Київ. Серед офіційних протокольних заходів було й присвоєння звання «Почесний громадянин міста Києва».

Дарія (Дарина) Вербова (1983), канадська модель українського походження, входить до десятки найоплачуваніших моделей світу.

Народилась у Кракові в українській сім’ї. Коли їй виповнилось 3 роки, сім'я емігрувала до Канади, у місто Міссісаґа в провінції Онтаріо. Ходила в українську школу, вся її родина завжди святкує свята в українських традиціях. Сама Дарія вміє готувати борщ, вареники і пампухи.

Кар'єру моделі почала випадково, коли мати однокласниці, власниця модельного агентства, звернула увагу на Дарію, яка у свої 13 років була високою, худою та мала спортивну фігуру. У віці 14 років перемогла на національному конкурсі моделей, уклала контракт з агенцією «Elite Models». Успіх прийшов, коли дівчині виповнилось 20 років. Дарія брала участь в рекламних компаніях таких відомих брендів як Yves Saint-Laurent, Versace, Louis Vuitton, Gucci, Prada, Pepe Jeans, Roberto Cavalli, Hermès, Chanel. У 2005 році газета «Нью-Йорк Таймс» назвала її моделлю № 1 у США. У 2007 році увійшла в десятку найбільш оплачуваних моделей світу, заробивши $3,8 млн. У 2008 році встановила рекорд за кількістю дефіле за сезон – 55 показів. Дарії Вербовій відкрили зірку на Канадській алеї слави в Торонто.