Ян Валєтов, письменник і публіцист

Український письменник та публіцист Ян Валєтов – практично заборонений у Росії, хоча до війни його книги видавалися в ній десятками тисяч екземплярів. У квітні 2014 року на замовлення телеканалу «Росія-2» навіть вийшов 4-серійний серіал «Гранична глибина» за мотивами його роману. Але лютий 2014 року відрізав його від нинішньої Росії, як і багатьох інших притомних українців.

Про те, чому українці – не росіяни, що таке справжній «русский мир» та багато іншого – в ексклюзивному інтерв'ю Яна Валєтова...

- Що ви, як автор роману про територію України в період постапокаліпсису («Нічия земля» - ред.), порадили б українцям, які зараз живуть у період постправди? Як вижити?

- Порада лише одна: фільтруйте те, що потрапляє вам у голову. Не вірте нікому та нічому. В інтернеті, в пресі, по ТБ на одне слово правди припадає пів тонни напівправди й щонайменше кілька центнерів добірної брехні. На мій превеликий жаль, професія журналіста нині припускає і напівправду, і брехню, і не безкорисливу заангажованість. Усе припустимо, крім мук совісті. Бажаєте вижити? Шукайте перли в купі гною, яку вам щодня та щогодини вивалюють під ноги всіма доступними способами. Сумнівайтесь, аналізуйте, зіставляйте! Там, де починається віра, розпочинаються маніпуляції. У постапокаліпсисі все простіше: є їжа, є патрони, а всі довкола, якщо не доведуть протилежне, – вороги. У житті – ворогів від друзів не відрізнити до моменту істини. А зраджувати, як відомо, – це бізнес близьких.

Тож заклик «думайте!» – це правильний заклик, хоч би як ви ставилися до його авторів. Світ урятують люди, що думають, інтелектуали, технарі, професіонали. Або занапастять дилетанти й дурні – тут уже як пощастить!

- До речі, про дилетантизм і дурнів. Ваші останні пости у Facebook присвячені боротьбі з антивакцинаторами. Як боротися з ними? Як досягти колективного імунітету?

- Болюча тема. Освітою треба боротися. Причому сьогодні це робити марно – починати треба було 60 років тому. Бити двієчників підручником біології по голові. Не сильно, але переконливо. Щоб шкільний курс вивчили, а не несли нісенітниці. Рух антищеплерів народився одночасно з щепленням. Хтось прагнув врятувати людські життя, а хтось одразу кинувся їм заважати. Аргументи за 200 років мало змінилися. Мракобіси не змінюються, їм це не потрібно. Дурень, який розповідав, що вакциновані від віспи жінки народжуватимуть телят, сьогодні отримав у своє розпорядження YouTube і на своєму каналі може віщати на мільйонну аудиторію. Додалися новомодні «чипи», «Біг Фарма», «читання думок», «5G», «рептилоїди» та інше, але дурень залишився тим самим середньовічним мракобісом. Це плоди нашої «найкращої освіти» нас наздоганяють. Ілюзія «країни, яка найбільше читає у світі» розвіялася, і що залишилося в сухому залишку? Ті ж люди, які «заряджали» воду від Чумака перед екранами телевізорів, сьогодні розповідають про небезпеку безпліддя. Ті, у кого від погляду Кашпіровського все розсмоктувалося, виховали своїх дітей у тому ж дусі. Доказова медицина – ніщо, телевізор із черговим шаманом – усе!

Моя донька закінчувала школу в США, доучувалася в 11 класі у звичайній державній школі, до якої не можна потрапити, не маючи всіх щеплень. Просто не приймуть. Хочеш, щоб твої діти могли вчитися в школі, – будь ласкавий, виконай обов'язкову програму. Не хочеш щепити – вчи їх удома, у приватному порядку. Або зовсім не вчи, твоя справа. І немає у них ні паротиту, ні поліомієліту.

Є речі, до яких треба примушувати. М'яко, але безжально, без винятків. Не всіх, а тих, хто не розуміє суті процесу. Крім медичних протипоказань, ніщо інше до уваги не має братися. У нас 1% із медичними протипоказаннями, а тих, хто не розуміє небезпеки того, що відбувається, – понад 40%.

Нині на вакцинацію стоять черги. Страх смерті та безпліддя відступив перед страхом не мати можливості пообідати у кафе, не потрапити у транспорт, не увійти до ТРЦ. І чипізація чомусь уже не лякає. І рептилоїди за кожним кутом уже не мерехтять.

- А як досягти колективного імунітету від російської дезінформації та фейків?

- Тільки правдою. Не брехати, хоч якою рятівною виглядала б брехня. Не уподібнюватися Росії. Правда не приваблива? Соромна? У будь-якому разі, вона випливе назовні. Не треба брехати – й не доведеться виправдовуватися. Іншого рецепта немає. З дурістю боротися важко, майже неможливо, але якщо з нею не боротися, ми програємо все, навіть життя.

- Чому, на відміну від Донецька, у рідному для вас Дніпрі вдалося перебороти «русский мир»?

- У «русского мира» не вийшло ніде, де він зіткнувся з опором. Ані у Харкові, ані в Херсоні з Миколаєвом, ані у Запоріжжі з Одесою. А в Донецьку та Луганську в нього вийшло… з переляку. Просто ми не встигли зреагувати – це раз. Недооцінили серйозність проблеми – це два. Не були готові морально та матеріально, не було розуміння, куди й у кого стріляти – це три. Донбас – специфічний регіон. Ніякий він не російський, а цілком собі український, але зі своїми особливостями, тарганами. Його не «русский мир» захопив, а російська армія, російські добровольці, російська зброя. А місцеві «російськомирівці» лише допомогли на першому етапі. А ось далі... Це ж закон: пролита кров – добриво для патріотів. Завданням РФ було спровокувати протистояння – і вони його виконали. Достатньо було кинути палаючу гілку в просочену міазмами пропаганди атмосферу – і все спалахнуло.

Тоді Дніпро вистояв за щасливим збігом обставин і завдяки вмінню нашого народу самоорганізовуватись у важкі для країни моменти. Чиста партизанщина плюс патріотичний порив, благодійність та голий комерційний розрахунок. Адже патріотизм, підкріплений фінансовими інтересами, найчастіше працює краще, аніж голий патріотизм.

- Українська історія також перетворилася на поле для маніпуляцій «русского мира»…

- Так, але тут ми підходимо до дуже важливого моменту – принципу ухвалення. Український соціум роз'їдає нетерпимість. Нерозуміння того, що минуле – це минуле. Його не можна змінити. Його не можна переграти. Те, що зроблено, було зроблено. Будь-які події – байдуже, відбулися вони 400 чи 40 років тому, – однаково незворотні та мають розглядатися лише в контексті часу вчинення. І аж ніяк не інакше. Майбутнє для країни з такою складною історією, як наша, може бути побудоване лише за принципом «те, що сталося у минулому, залишається у минулому».

Історія України – це історія територій. Не єдиної держави, міцно скріпленої однією релігією та однією мовою, загальними ворогами та загальними цілями, а частин різних імперій. До того ж, які воювали між собою у різні часи...

Українці – це українці. Частина їхньої історії пов'язана з Польщею, частина з Росією, частина з Австро-Угорщиною, частина – з Османською імперією. І навіть із Диким Полем зв'язок позначений чітко. І зі світовим єврейством співпраця та співжиття простежуються майже пів тисячі років. Звичайно ж, за багато століть нагромаджено як позитивний, так і негативний досвід спільного проживання. Батьки нинішніх співвітчизників встигли повоювати у протилежних окопах. І погромити одне одного, і прийти одне одному на допомогу. Тому минуле має залишатися минулим. Воно має ретельно вивчатися, трактуватися професійними істориками з розумінням моменту, але не вкидатися у маси з метою розколу.

Повторюся, будь-які рани історичного масштабу лікуються лише правдою. Правда неприємна, багато в чому – реальні історичні події та їхні рушійні сили незрозумілі тим, хто знає питання поверхнево. Мені здається, що важливо змінити принцип викладання історії – дати можливість не вивчати висновки, зроблені певними науковими колами під запити чергової влади, а робити це самостійно на підставі документів та хроніки подій досліджуваного періоду. Тоді ми не будемо ділити минуле на своє та чуже.

Український єврей Лейба Троцький та невдалий польський ксьондз Фелікс Дзержинський, український цукровий король Михайло Терещенко, семінарист Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Степан Бандера та Сидор Ковпак, грузин Йосип Джугашвілі та росіянин Микита Хрущов… Можна перераховувати практично нескінченно. І всі вони є частиною історії України. Спільної, трагічної, кривавої, в якій є місце і взаємним образам, і ненависті, й ворожнечі. Але все це було. А що буде – залежить від нас. Чи зможемо ми усвідомити своє місце у сьогоднішньому світі, спираючись на прожитий історичний досвід? Чи історичний досвід завадить нам зрозуміти своє місце у сьогоднішньому світі? Два різні підходи, два різні результати. Нам обирати.

- У багатьох російськомовних громадян України, до речі, викликає відторгнення термін «русский мир». Чи коректний він? Чи не правильніше говорити «російський мір»? І чому цей термін таки прижився в Україні?

- Мені теж він не подобається, хоч я його вживаю. Я, як і більшість дніпрян, російськомовний у побуті, хоча у сприйнятті – давно, ще з 1990-х, білінгва. Я не розумію, чому захищати Україну всіма способами російськомовні можуть, сплачувати податки можуть, вони та їхні предки у п'ятому коліні тут народилися, їхні мертві лежать в українській землі вже 250 років, але при цьому їх можна шпиняти? Адже «русский мир» – це не російська мова. «Русский мир» – це коли кажуть, що є лише російська мова, а решта – смішні та нікому не потрібні діалекти. «Русский мир» – це коли «кримнаш», «космоснаш», «донбаснаш», «трампнаш». Коли бурят приїжджає боротися з українцем на землю українців, щоб віддати кредит за мотоцикл, – це «русский мир». Коли всі навколо – «нацмени», «хачі», «хохли», «маланці», «армяшки», «даги», «піндоси» і «звірі» – це «русский мир». Коли на вигаданих правах «старшого брата» диктують, як тобі жити, з ким дружити, куди вступати – ось це «русский мир».

Так, термин «русский мир» прижився. Тільки для різних груп його наповнення – зовсім різне. Чим примітивніше уявлення людини, тим простіше намалювати йому образ ворога. Світ ділиться на розумних та ідіотів, а вже ідіоти ділять світ на кольорових, євреїв, гомосексуалістів, російськомовних та нацменшини в асортименті.

У будь-якому разі, у нас слово «проросійський» – у 90% випадків звичайний маркер. Опудало, за яким нічого, крім назви, не стоїть. В Україні є колосальна, впливова й абсолютно незаконспірована п'ята колона, яка готова будь-якої миті вдягнути будьонівки. Але невдача: українські політики зовсім не мріють стати російськими громадянами. Вони хочуть бути цезарями, а не ілотами; і це бажання керувати самостійно, а не під керівництвом «великого збирача земель російських» Путіна, – зберігає нас від Росії надійніше за будь-яку армію. Співпрацювати – будь ласка, торгувати – на здоров'я, але бути частиною Росії – вибачте. Серед політичних цілей та переваг найбільш російськоорієнтованих партій – такого пункту ви не знайдете з ліхтарем. Тому що бути першим хлопцем у провінції краще, аніж останнім у Римі.

- Й останнє питання. Закінчіть за Леонідом Кучмою фразу: «Україна – не Росія, бо…»

- Тому що це не Росія. Думка Леоніда Даниловича цілком правильна і зрозуміла тому, хто довго жив у Росії чи багато нею подорожував. Є різниця в ментальності, що продиктована і багатьма причинами, й історичними обставинами, і кліматичними умовами, і навіть відстанями між населеними пунктами, а також ставленням до громадянських свобод і влади…

Чи є між Росією та Україною спільні риси? Безперечно. Чи є те, що нас різнить? Так. Чи зможемо ми колись мирно співіснувати? Подивимося. Поки що відносини між нашими країнами перебувають на стадії розпаду. Розпаду державних та особистих відносин, зв'язків, бізнесу. Майбутнє поки що приховане у темряві, й за нинішнього кремлівського режиму я не бачу жодного шансу на просвітлення.

Костянтин Ніколаєв