Мелетій Смотрицький. Воїн Христа на службі України

Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про автора «Граматики слов'янської», що вплинула на розвиток східнослов'янських мов

Самостійно блукали стінами келії тіні від полум’я свічки, а його підсліпуватий погляд уже, видно було, не встигав. Тримаючи в руці аркуш, 57-річний архімандрит Мелетій не міг второпати – то дрижать повіки, то труситься правиця чи то пустує світло Боже. Рядки розбігалися, а так хотілося ще раз перечитали та зважити деталі. Чи дохідливо він виклав власний погляд на пастирську ситуацію в Україні? Чи розумно уповів про це в листі до Папи Римського Урбана VIII (1568-1644)? Із волинського села Дермань послання те єпископ надіслав Римові ще 16 лютого 1630 р.

Він уже не знав: чи лише через застосування сили, чи лише через високоповажний дозвіл від Святого Престолу й можна вирішити віросповідний конфлікт на Русі?

Ні, Мелетій не знайшов підтримки, навіть у Папи Римського. Світ змінювався, а він не встигав. У 1633 р. Урбан VIII навіть позбавив всепроникливих єзуїтів виключного права проповідувати християнство... в Японії. Ніхто не має монополії на Слово Боже.

Чого й питати тоді з нього, архімандрита Дерманського Свято-Троїцького монастиря (тепер – с. Устенське Здолбунівського району Рівненської області), котрий рішуче вважав, що польський король та духовна влада мають схилити шляхту до ліквідації православних церков і монастирів у власних володіннях, а ще – заборонити русинам переходити на латинський обряд з уніатського.

* * * 

Рука ченця не втримала чернетку листа до понтифіка, манускрипт упав на підлогу. Ніби і в цій історії Господь поставив крапку. Цю місцину отець Мелетій давно уподобав, років зо двадцять тому. Відколи 1612 р. став настоятелем місцевого монастиря, відколи саме тут узявся писати свою “Грамматіки Славенския правилное Cинтаґма”. Не дарма ж місцевість цю колись називали Райгородком, бо жили тут люди, як у райських кущах. Коли ординці спалили на попіл поселення, окрилені сподіваннями на краще селяни відшукали нову дерму, тобто цілину. Від того слова і пішов топонім Дермань.

Сходивши чимало земних шляхів, на схилі літ Мелетій Смотрицький (Meletius Smotrytsky) опинився поміж чужих, малоосвічених та байдужих людей, з якими самовідданий просвітник все життя… боровся. Залишений колишніми друзями та легкодухими однодумцями, хворий 57-річний архімандрит три роки нидів у волинському селі Дермань. Найжахливіше полягало в тому, що донедавна прискіпливий дослідник та пристрасний полеміст більше нічого не писав, не публікував. Бо – не хотів.

Гіркота від розчарування, розрив із приязними однодумцями прискорили смерть панотця Мелетія. Подібно до згарку свічки, він ще безсило димом струменів, але розумно уже не світив. Апостол східнослов’янської просвіти замовк, а потім і взагалі пішов собі здрейми, коли у с. Дермань тихо помер 16 (27) грудня 1633 р. і наступного дня був похований у стінах Дерманського Свято-Троїцького монастиря.

* * *

Що залишив він нам, нащадкам, у спадок? Невпинний пошук і нестримний поступ до Світла, оскільки Мелетій Смотрицький – фігура значно більша, аніж український церковний діяч або реформатор мови. Він став християнським мислителем і просвітителем цілої Східної Європи, котрий особисто відвідав Палестину, інші святі місця.

На межі XVI-XVII століть одним із перших православних слов’ян він заходився із першоджерел студіювали західноєвропейську цивілізацію, як-то: релігія, філософія, логіка, культура, лінгвістика.

У вітчизняній духовній практиці Мелетій Смотрицький не мандрував книжками, а сходив Європу, де із першоджерел черпав ідеї найбільших мислителів Середньовіччя: Миколи Кузанського, Еразма Роттердамського, Фоми Аквінського, Бонавентури.

Природжений першовідкривач, панотець Мелетій намагалися опанувати та поєднати набутий цивілізаційний досвід Старого Світу із засадами православного віровчення. І було це не задля земної слави, а заради того, аби прислужитися високій місії – просвітництва простого народу. 

Ніде правди діти, дослідник Істини всіляко прагнув гармонізувати споріднені, але й відмінні, духовні засади католицизму та православ’я, візантійський гуманізм та гуманізм епохи Ренесансу, намагаючись власним досвідом довести, що то – не антагоністичні сили. На жаль, письменника засмоктали, а потім і поглинули церковні війни, в яких віруючі зникають, а юрбища фанатиків плодяться без числа.

В особистих злетах Духу Мелетій Смотрицький, безумовно, став незаперечним предтечею подальших українських велетнів – Петра Могили та Григорія Сковороди, котрим, враховуючи помилки першопрохідця, рухатися було трохи легше.

* * *

Народився східнослов’янський мислитель, письменник, поет, мовознавець, просвітник, архієпископ Полоцький Максим Герасимович Смотрицький приблизно 1577 р. в селі Смотрич Кам’янецького староства Речі Посполитої (нині – Дунаєвецький район Хмельниччини) у сім'ї православного шляхтича.

Тут, у колишній фортеці, що із середини XV століття стоїть на березі однойменної ріки, із пам’ятних місць вирізняється хіба що кам’яний Домініканський костел Св. Миколая. Бо колишні Миколаївська церква та Успенський храм колись стояли дерев’яними, ось до наших днів і не збереглися.

Його батько, український письменник-полеміст із Поділля Герасим Данилович Смотрицький вважався високоосвіченою людиною, знавцем церковнослов’янської, польської і старогрецької мов, а також латини. До 1576 р. він обіймав посаду міського писаря при магістраті в Кам’янці-Подільському, допоки на запрошення сина великого гетьмана Литовського, магната і мецената Василя-Костянтина Острозького (1526-1608) не опинився в його новому маєтку; князівську резиденцію тоді перенесли із Дубна до Острога.

Перед очима малий Максимко завжди тримав образ батькового подвижництва, той умів збирати. Відколи 1580 р. Герасим Смотрицький очолив Острозьку колегію і став першим ректором тієї академії, він магнітив до себе діячів православної культури. Якщо маєш можливість, мусиш іншим давати шанс. Уже в перші роки перебування в Острозі було видав “Буквар” для братських шкіл України, яких за наступні два десятиліття по країні відкрилося аж 30.

А ще ректор Острозької колегії очолив роботу з підготовки першої слов’янської Біблії. Книгу видав 12 серпня 1581 р. в острозькій друкарні знаменитий у Східній Європі книгодрукар Іван Федоров (Федорович; 1530-1583); між іншим, друкарня Києво-Печерської лаври відкрилася тільки 1615 р.

До українського видання Святого Письма, здійсненого накладом у 1200 примірників, Г.Д. Смотрицький написав віршований пролог, а також особисто переклав чимало канонічних текстів із грецької на церковнослов’янську мову, звірив розділи із латинським оригіналами та здійснив загальну редакцію.

Якби тільки він видав один-єдиний шедевр стародруків, оту “Острозьку Біблію”, земну місію Герасима Смотрицького можна було б вважати виконаною; без Біблії національною мовою годі говорити про масове поширення православ’я. Однак, за доби посилення католицького тиску на Україну перший ректор Острозької школи не зміг усунутися від поточних релігійних полемік.

У 1587 р. він створив та видрукував низку гострих сатиричних творів, спрямованих проти єзуїтського поневолення православних земляків: “Ключ Царства Небесного і нашої християнської духовної влади нерушимий вузол”, “Календар римський новий”. Сміливцем мав бути Герасим Данилович, не лише різко критикуючи католицьке вчення, але й глузливо сумніваючись у божественному походженні влади Папи.

Батько 18-річного Максима Смотрицького помер 12 жовтня 1594 р. в містечку Острозі, та не забрав із собою ключ до Царства Небесного; той скарб разом із характером невтомного дослідника та вдачею непохитного християнина устиг перехопити молодший син.

І нехай ректора Острозької колегії покликав до себе Господь, “сім вільних наук” – граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія та музика – стали з року в рік поширюватися через допитливе студентство української академії.

Зрони зерно, і буде тобі вдячна щедра земля. Вкинь у ріллю знання – матимеш щасливий і вільний народ.

* * *

Маючи добрий корінь, хлопець продовжив знаний родовід. Початкову освіту Максим Смотрицький разом із старшим братом Стефаном (?-†1636) здобував в 1594-1600 рр. в Острозькій школі. Вони студіювали: спочатку – у батька, а згодом – у знаного грека Кирила Лукариса (1572-1638), людини воістину європейської освіти, котра сама навчалася в грецьких колегіях університетів Венеції та Падуї. Згодом Кирил Лукарис став ректором Острозької колегії, а потім – навіть місцеблюстителем Константинопольського патріаршого престолу (1597) та Патріархом Вселенським (1620) Константинопольської Православної Церкви. Як бачите, у гарних наставників юнаки досконало опановували церковнослов’янську та грецьку мови.

У 1597 р. Максим Смотрицький оселився у містечку Баркулабове (нині – Могилівська область), яке стояло на Житомирському тракті неподалік Мінська та вважалося тоді культурним центром Східної Білорусі. У тамтешнього магната, князя Богдана Івановича Соломерецького, українець став прецептором (наставником) молодого князя – Богдана Соломерецького (1589-1630).

Чому він намагався заховатися від світу? Ще 1596 р. Максим Смотрицький став невільним свідком того, як бездумно запроваджувалася Берестейська церковна унія. За нею Київська митрополія на території Речі Посполитої розірвала стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єдналася з Апостольською Столицею. Із Заходу католицький світ сунув навалою. Аби сперечатися з тертими догматиками, обстоюючи віру православну, юнакові бракувало досвіду.

* * *

Помітивши непересічні здібності випускника Острозької колегії, сенатор Речі Посполитої, “непомазаний король Русі-України” Василь-Костянтин Острозький вирядив здібного хлопця на подальше навчання – до Академії та університету віленського Товариства Ісуса (Almae Academia et Universitas Vilnensis Societatis Jesu). Тож від 1601 р. Максим Смотрицький потрапив у Вільно, де в єзуїтів слухав лекції на факультеті філософії. Як, скажіть на милість, ти обстоюватимеш православ’я та українські народні традиції, коли не засвоїв західну теологію?

Мені здається, своєрідним духовним рейдом стали для молодого Смотрицького подальші подорожі Європою; там хлопець продовжив свої студії в протестантських академіях – Бреслау (Вроцлав), Лейпціг, Нюрнберг, Віттенберг. Ось коли в нагоді стала початкова підготовка, здобута в єзуїтському колегіумі Вільна.

Незабутнє враження на українця справив Віттенберзький університет. Саме тут століття тому, 31 жовтня 1517 р., професор богослов’я Мартін Лютер розпалив вогонь протестантської Реформації, вивісивши на дверях місцевої Замкової церкви свої знамениті 95 тез проти продажу індульгенцій.

* * *

У храмі науки та вільнодумства, історія якого вже налічувала друге століття, Максима Смотрицького захоплювало все: анатомія, астрономія, поетика та – ясна річ – богослов’я.

Швидко плине час – і до України повернулася людина енциклопедичних знань, на рідну землю ступив типовий велетень епохи Ренесансу, озброєний фундаментальною освітою найвищого ґатунку, критичним до будь-якої зашкарублості розумом, мислитель із прогресивними поглядами на людину та світ.

Лише два факти, але які! В Україну Максим Смотрицький повернувся доктором медицини. У захопленні італійським гуманізмом він у першому десятиліття XVII століття перекладав польською мовою світські сонети божественного Франческо Петрарки (1304-1374) та маловідомі нам – навіть нині – антисхоластичні трактати “Epistolae sine titulo” (“Листи без адреси”), сповнені різкими сатиричними ескападами італійського гуманіста щодо розпусної вдачі папської столиці – цього “нового Вавилону”.

* * *

Більшість дат у цьому матеріалі орієнтовні – така наша історія.

У 1608 р. Максим Смотрицький повернувся до Вільна, де одразу став найактивнішим православним братчиком: отак із носака та по пиці.

Швидко світ побачив гостро-полемічний трактат “Αντιγραφη” (“Антиграфи”; “Заперечення”), в якому автор анонімно послідовно обстоював підвалини православної віри, глузуючи над наскоками уніатів та католиків. Так у Віленському братстві з’явився полум’яний воїн Христа, котрий і надихав власним прикладом, і, ймовірно, викладав богослов’я у тамтешній братській школі. Іншими словами, як міг Максим Смотрицький, так і брав активну участь у національно-релігійній боротьбі.

Подібні речі, зауважте, були на ті часи небезпечними. Ні, на багаття єретиків уже не посилали, але на показове аутодафе могли швидко оформити.

Почав зникати колишній Максим Смотрицький – із Європи повернулася цілком інша Людина. Під чернечим іменем Теофіл Ортолог 1610 р. він надрукував свій знаменитий трактат “Θρηνος” (“Тренос”; “Плач східної церкви, з поясненням догматів віри”); як і більшість інших полемічних творів, тодішньою державною мовою – по-польськи. У болючих докорах звертався М.Г. Смотрицький до представників панівного духівництва та знатних фамілій, котрі перейшли в Унію. Чи не вперше біль від принижень, яких зазнавала в ті роки православна церква у Речі Посполитій, забринів так неприховано.

* * *

У новітній польсько-українсько-білоруській літературі часів спільної Речі Посполитої переконливо постав енциклопедист, інтелектуал, творча окраса свого часу, автор, котрий вільно цитував або вплітав у текст трактату думки та абзаци із творів 150 (!) авторів. Не тільки стовпів Церкви, але й античних класиків, вчених та літераторів Відродження. У православних України з’явився духовний поводир. Подейкують, що частина сучасників вважали “Тренос”; “Плач…” – чи то невідомим трактатом Іоанна Златоуста, чи то працею когось із інших стовпів Церкви.

Виклик сучасності із присмаком войовничого православ’я, критика католицької моралі та національних утисків, заклик обстоювати свободу совісті навіть не стурбували, а налякали польську шляхту. Король польський та великий князь литовський Сигізмунд III Ваза (1566-1632), між іншим, шведського походження, не лише переніс столицю держави із Кракова до Варшави, але й почав наводити порядки залізною рукою.

У 1610 р. він заборонив обіг (продаж та покупку) будь-яких книжок Віленського православного братства. Порушники каралися штрафом у 5000 золотих.

Місцевим урядникам король, як прадіди мовили, Жигімон наказав конфіскувати братську друкарню, вилучити й спалити всі книги, шрифти знищити, друкарів та коректорів… заарештувати. Сумніваєтеся, що ці дурниці були зроблені? Редактора, а заодно й коректора Леонтія Карповича (1580-1620) запроторили до в’язниці.

Максиму Смотрицькому дивом вдалося уникнути арешту.

* * *

Чи тоді, чи трохи пізніше, але сумніви почали обсідати. Якщо особисті переконання руйнують Церкву, в них є бажання миру, злагоди, єднання різних християнських доктрин? Якщо він не почне від імені Віленського православного братства вести перемовини, невже не знайдеться інший?

І тоді Максим Смотрицький надумав чесний і відкритий вихід: покінчити з усілякими суперечностями та незгодами та влаштувати публічний диспут. На ідею швидко пристали обидві сторони, та за три дні до відкритих дебатів…саме православне духівництво та любі братчики відмовилися брати участь у боротьбі ідей.

Теологія – наука точна: або ми – їх, або вони – нас.

Подібна впертість, така категорична відмова невже в нашому національному характері? Вкотре переконавшися, що примирити братчиків та уніатів неможливо, Максим Смотрицький зробив власний духовний вибір.

* * *

Він залишився вірним православ’ю, перестав лізти в дискусії та полеміки, у 1616 р. прийняв постриг, узяв чернече ім’я Мелетій та й зажив життям подвижника, котрий служить православній вірі та духовному просвітництву.

Того ж року автором у згоді із собою було складено “Учительне Євангеліє” (1616), одразу ж видане друкарнею Віленського православного братства. Передмову до нього написав найбільш поважний теолог – Мелетій Смотрицький.

Прийняте чернецтво повернуло Максиму Смотрицькому повагу братчиків.

* * *

Із чого починається духовне просвітництво?

Його наполегливий батько, Герасим Данилович Смотрицький, 1581 р. в острозькій друкарні разом із книгодрукарем Іваном Федоровим видали перший наклад Святого Письма українською. Тодішньою українською, як вони її розуміли.

Син пішов далі. Озброєний ґрунтовними знаннями, здобутими у кращих університетах Європи, Максим Герасимович Смотрицький узявся за фундаментальну працю: дати слов’янам європейську МОВУ, очистивши її від архаїзмів та неоковирностей.

В 1618-1619 рр. світ побачив фундаментальний філологічний трактат “Грамматіки Славенския правилное Cинтаґма” (Grammatica slavonica), виданий панотцем Мелетієм Смотрицьким у друкарні селища Ев’є (нині – Вевис, що під Вільнюсом). То була своєрідна лінгвістична Біблія, на наступні століття непорушна основа, повний курс церковнослов’янської граматики. Її склали чіткі розділи мовознавства: орфографія, етимологія, синтаксис, просодія. Народилася нова філософія “словенської” мови, яка, на переконання автора, покликана була обслуговувати не стільки кон­фесійні потреби, скільки усі сфери духовного життя вірян.

Написаний за зразком кращих грецьких граматик, трактат Смотрицького структурно впорядкував специфічні явища тодішньої мови, де в чому навіть революціонізував.

Із нуля було створено слов’янську граматику! Зокрема, запроваджувалася система відмінків, властивих усім східнослов’янським мовам, у чому автор навіть випередив західних граматиків; вводилися самі поняття “прислівник”, “дієприслівник”; визначалися дві дієвідміни, види дієслів; запроваджувалися в обіг літери “ґ” і “й”, а зайві, не потрібні осучасненій слов’янській писемності, – відкидалися.

* * *

Досі в канонічному російському мовознавстві побутують авторські терміни українця Максима Герасимовича (Мелетія) Смотрицького: “имя”, “местоимение”, “глагол”, “причастие”, “деепричастие”, “наречие”, “залог”.

Старший науковий співробітник Інституту мовознавства імені О.О.Потебні Олеся Миколаївна Лазаренко поділилась ось такими цікавими спостереженнями:

- Даючи поради щодо методики вивчення цієї мови, автор “Ґрамматіки…” рекомендував заборонити учням уживати розмовну мову в школі. Водночас Мелетій Смотрицький першим чітко показав різницю церковнослов’янської та східнослов’янських мов. Народнорозмовні елементи його граматики стали тією основою, на якій виникли подальші граматичні праці східнослов’янських народів.

Такий орієнтир був украй потрібний. Бо на початку ХVІІ століття в Україні, нагадаю, склалася унікальна мовна ситуація. Функції літературної мови тоді виконували одночасно (!) чотири мови – церковнослов’янська (словенороська, слов’яноруська або словенська), староукраїнська (руська), латинська та польська. Кожна них мала свій чітко визначений ареал побутування та здійснювала власні комунікації між різними соціально-культурними прошарками.

Саме тому, аби мати репутацією освіченої людини, студенти оволодівали всіма державними мовами, а не однією, на вибір. Зокрема, у Києво-Могилянському колегіумі тоді програмно вивчалися латина, грецька, словенська, польська, староукраїнська літературні мови; більше того, ними педагоги викладали бурсакам, аби ті були… європейцями.

* * *

Разом із тим “Грамматіки…” Мелетія Смотрицького стала потужним інструментом щоденного просвітництва, таким собі “антидотомом” проти асиміляторської політики Речі Посполитої, дієвим щепленням мовного самовизначення українського та білоруського народів, які досі навпомацки шукали шляхи до усвідомлення та вивчення рідних мов.

Фунтаментальний твір “Грамматіки Славенския правилное Cинтаґма” відкрив новітню епоху, як у вітчизняному мовознавстві, так і в лінгвістичних науках країн Східної Європи. У численних редакціях він майже на півтора століття став базовим підручником у школах України, Білорусі, Росії, Румунії, Болгарії та Сербії. Природно, що трактат витримав безліч перевидань (у Росії – 1648, 1721), незначних переробок і переспівів, перетворившись узагалі на видатну пам’ятку слов’янського мовознавства.

Не дарма ж інший мандрівний просвітник Михайло Ломоносов, котрий у XVIII столітті сумлінно і собі досліджував “Граматику російську” (1755), у прояві найвищого пієтету назвав у 1721 р. працю свого українського попередника “Брамою вченості”.

* * *

- На що здатна просвіта, коли немає учнів? Куди дівається віра, коли зникає паства?

Чимало нових запитань роїлися в голові ченця Мелетія.

- Ти шукаєш шлях до людських сердець, а знаходиш Ісуса.

- Ти шукаєш дорогу на Царство Небесне, тоді як ти потрібен простим землякам.

Думки, риторичні запитання, внутрішня полеміка – а потім настає час вибору.

Непросто, нехай і подумки, поринати із XXI століття у століття XVII: несучасники – дивні гості. Але, гайда… Стурбований агресивною полонізацією одвічно православних земель, після зустрічі з Константинопольським Патріархом Тимофієм II Україну та Білорусь із пасторським візитом у 1620-1621 рр. відвідував патріарх Святого Граду Єрусалиму і всієї Палестини Феофан (1570-1644).

Мав клопіт, ба майже всі тамтешні православні єпископи перейшли в унію. На часі постало першочергове завдання – відновити українсько-білоруську православну ієрархію. Богоугодний Феофан розіслав грамоти, в яких радив одновірцям обрати гідних кандидатів та прислати до нього.

* * *

Перебуваючи в Києві, у 1620 р. патріарх Єрусалимський хиротонізував ігумена Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького (1560-1631) на митрополита Київського, а Ісаю Копинского рукопоклав на єпископа Перемишля.

Віленським кандидатом од самого початку вважався перший архімандрит місцевого Свято-Духівського монастиря, білоруський публіцист і богослов Леонтій Карпович (1580-1620), але через хворобу ректор Віленської братської школи вирушити до Києва не зміг. Місію доручили найповажнішому з-поміж ченців – 43-річному Мелетію Смотрицькому. Саме його у серпні 1620 р. патріарх Феофан і поставив архієпископом Полоцьким, єпископом Вітебським і Мстиславським.

Однак варто зазначити: ніякої реальної церковної влади Мелетій Смотрицький із новим саном не набув – від 1618 р. всі названі кафедри обіймав законослухняний до Речі Посполитої уніатський єпископ Йосафат Кунцевич.

По наглій смерті слабкого здоров’ям Леонтія Карповича братія дружно обрала панотця Мелетія архімандритом Свято-Духівського монастиря у Вільні, а в жовтні 1620 р. ієромонах Мелетій очолив і єпископську кафедру в Полоцьку.

Духовної роботи було по вінця серця.

Завирувала пасторська діяльність, почався безкомпромісний захист православ’я.

До простих мирян Мелетій звертався з проповідями у церквах та на майданах, під ратушами та при дорозі. Його посланці, озброєні пристрасними листами та розумними книгами, несли Слово Боже у віленські міста, селища та маєтки...

Адже кожен має право доступитися до Істини.

* * *

У ті роки архієпископ Полоцький, єпископ Вітебський і Мстиславській опублікував польською кілька трактатів полемічного характеру, намагаючись знайти шлях до примирення між християнами різних, чомусь непримиренних, конфесій.

І ви вважаєте, що все так безкарно і легенько йому минало? Ні!

Оскільки заступником унії був король польський та великий князь литовський Сигізмунд III Ваза (1566-1632), монарх шведського походження просто… не затвердив нових православних єпископів. Більше того, Сейм Речі Посполитої обурено засудив дії Феофана, оголосив патріарха Єрусалимського… османським шпигуном, а рукоположених єпископів звелів схопити та притягти до суду.

Державні злочинці – та й годі!

Тільки нещодавно стало відомо: упродовж 1621 р. проти Мелетія Смотрицького сонцесяйний Сигізмунд III підписував три королівські грамоти, оголошуючи хіротонізованого архієпископа… самозванцем, ворогом держави, оскорбителем королівської величі, якого слід заарештувати. Після одного з тих указів греко-католики у Вільному навіть улаштували погром православних.

* * *

Ось де знадобились і ґрунтовна освіта, і досвіт публічного полеміста.

Новий церковний діяч посягнув на сокровенну монополію – на духовну владу Папи Римського над православними України та Білорусі. Як він хотів її похитнути? Тільки публічно руйнуючи зашкарублі католицькі догмати: папське очільництво в колі християнських церков, сходження Святого Духа водночас від Бога-Отця і Бога-Сина, світська влада – понтифікат над східними слов’янами і таке інше.

Із боку католиків та уніатів, ясна річ, зчинився шалений опір.

Проте король Сигізмунд III у той буремний час вирішив не наражатися на небезпеку. Адже володар Речі Посполитої, справжній натхненник Брестської церковної унії потребував… козацьких полків, аби боротися з Османською імперією.

Тож на відкриті репресії супроти “схизматиків” правитель не наважився.

Тим часом у Західній Україні та в Білорусі, де позиції греко-католиків були міцнішими, ніж у Наддніпрянщині, посилювались утиски православних громад. Щороку міжконфесійна напруга зростала, аж допоки 12 листопада 1623 р. повсталі у Вітебську парафіяни не розірвали на шматки Йосафата Кунцевича. Закривавлене тіло архієпископа вітебчани протягли через усе місто до р Двіни, куди й укинули гонителя православних.

Хоч і був відкритим суперником і запеклим ворогом той уніатський єпископ, але його нагла і жорстока смерть справила на Мелетія глибоке враження. Громадянські війни, а тим паче – війни релігійні спалахують між сусідами, а випалюють батьківщину.

* * *

Усю моральну відповідальність за скоєний злочин істинний християнин, архієпископ Полоцький, єпископ Вітебський і Мстиславський узяв на себе. Як вчинити по-іншому, коли саме ти, підтримуючи градус полеміки, не спромігся запобігти кривавій драмі?.. Ні, ніяк не мечами мають перемагати ворогів своїх православні душі.

У молитовній смиренності, спокутуючи чужі гріхи, панотець Мелетій залишив єпископську кафедру Полоцька, аби рушити в паломництво святими місцями.

Греція, Єгипет, Сирія, Палестина... Протягом 1623-1625 рр. Мелетій Смотрицький сходив пішки ледь не всі святі місця Близького Сходу, відвідав Єрусалим та Константинополь. Певен, він передумав кожен написаний абзац зі своїх недавніх богословських праць: “Verificatia niewinności” (“Верифікація невинності”) та “Obrona Verificatiey” (“Захист верифікації”; обидві: 1621), “Elenchus pism uszczypliwych” (“Викриття писань ущипливих”; 1622), “Supplicatia” (“Шанобливе прохання”; 1623).

Посох вміє слухати і не часто суперечить у диспутах. 

Побутує думка деяких дослідників, мовляв, у розпачі український чернець повернувся із святих місць. Побачене й почуте приголомшило. Замість раювати у високій духовності та безмежній вченості стовпів Константинопольської православної церкви, архієпископ Мелетій пірнув у поголовне невігластво, затятий догматизм, упередженість до всього неканонічного та оновленого. У порівнянні з реформаторським Заходом, яким він побачив протестантське християнство у Віттенберзькому університеті, ортодоксальний Схід здався духовним болотом.

Теологічний рівень грецьких богословів помітно програвав їхнім католицьким опонентам. Хтось їм втовкмачив, що Святе Письмо можна раз і назавжди завчити і… більше до студій Істини не повертатися!

А чого навчишся у того, хто уже все знає?

Як захищати помісну церкву грецького патріархату, коли немає віри?

Під пилом століть він не побачив вогню візантійського православ’я. Охололе серце не може протистояти новітньому католицизму, який спрямував собі на службу новітню західноєвропейську філософію, мораль і культуру доби Ренесансу та бароко.

* * *

Коли віра не змінює долю, доля змінює віру.

Усвідомлюючи той факт, що унію ніким і нічим долати: за нею і Рим, і король, і держава, і можновладці, і – найстрашніше – освіченість та глибина церковного досвіду, Мелетій Смотрицький у розпач не впав.

Він – енциклопедист, полеміст та воїн Христа.

На жаль, один у полі воїн.

Дедалі частіше його відвідувала думка: розум, ratio веде до висновку – слід просто визнати верховенство Папи Римського у християнській церкві.

Такий час, такі люди, може, таке й веління Господнє?

Залишався ще один проблиск. Можливо, єдиний. За давньою християнською традицією він вирішив поїхати до вчителя. На той час любомудрий грек Кирил Лукарис, котрий викладав у нього зі старшим братом Стефаном грецьку мову, а потім став ректором Острозької колегії, піднявся до вершини християнської ієрархії та від 1620 р. став вселенським патріархом Константинопольської православної церкви.

Торбу мандрівника збирати не довго: змилуйся та заступись. Отже, 1628 р. християнський письменник вирушив до Константинополя, справді потрапив на аудієнцію до Його Святості, сумирно вислухав повчання, повернувся додому та значно раніше за Германа Гесса написав трактат “Apologia peregrinatie do kraiów wschodnych” (“Апологія власної подорожі на Схід”; 1628).

* * *

Злам у душі Мелетія стався трохи раніше – він ще мав сили, віру та наполегливість.

Коли наприкінці 1625 р. паломник повернувся з Палестини, на батьківщину він привіз дивну грамоту від Вселенського патріарха, якою знищувалася ставропігія (від грец. “ставрос” і “пігіон” – поставлення хреста), тобто духовна автономія місцевих братств. За мету він мав побудову такої собі вертикалі влади у слабкій церкві, де клір міста не суперечить кліру села, а клір маєтку діє спільно із кліром столиці. 

Поголос про скасування дотеперішніх вольностей схвилював православну громаду.

У Києві Мелетія прийняли не те що насторожено, а… войовничий архімандрит Києво-Печерського монастиря Захарія Копистенський не пустив розкольника та уніата навіть на поріг обителі. Більше того, благочестивий панотець розіслав грамоти та наполягав, аби так із єретиком учинили й усі інші православні монастирі.

Люди, людоньки, як ви граєте Богом, наче то не Істина, а цимбали!

Розбурхані, подібно до вуликів, братства (спочатку – Віленське, а потім і Львівське) вирядили… до Константинопольського патріарха сміливих братчиків, щоб їм Престол роз’яснив ті мудрі грамоти. Певне, що на подарунки не поскупилися. Хтось із канцелярії Його Святості стримано відкоментував: ставропігіальні права найстаріших братств Речі Посполитої не підлягають… скасуванню.

Що не кажіть, а теологія – двосічний меч.

* * *

Так країною пішли чутки про прихильність Мелетія Смотрицького до унії.

Навесні 1626 р. колишній ігумен Київського Михайлівського золотоверхого монастиря, а від 1620 р. митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Іов Борецький та М.Г. Смотрицький публічно відкинули всі звинувачення і виголосили анафему “на латинян та уніатів”. Ось як про це уповів печерський архімандрит Петро Могила:

- …перед багатьом духовенством, пани шляхтою, війтом, бурмистрами, райці, братством церковним і всьому поспільству ясне перед усіма невинності і вірності своє певне знаки надали...

Перед земляками довелося виправдовуватися, за те, що він шукав… вихід: як на батьківщині молитися за батьківськими традиціями, але у новітніх умовах. Невже і справді неможливо: жити на рідній землі та сповідувати батьківську віру? Словом, вороття до віленського Святодухівського монастиря не було, а боронити свою думку він ще сили мав. Дилема потребувала розв’язання. Коли з’явилася вакансія – архімандрит заможного Дерманського монастиря на Волині – то наче йому засяяло світло в кінці печери.

Смотрицький звернувся по допомогу до поважного князя Януша Заславського (1560-1629), роду князів Заславських з Острога. Син того мецената, брацлавський воєвода Олександр Заславський (1589-1629) саме протегував обитель. Чи могло бути по-іншому? Православний монастир стояв посеред його володінь, хоча 1627 р. брацлавський воєвода став … католиком.

* * *

Хоч як би там було, але на прохання тодішнього митрополита Йосифа Вельямина-Рутського (зверніть увагу – уніатського митрополита!) ясновельможний князь Януш Заславський вирішив віддати Мелетію Смотрицькому посаду архімандрита, якщо він перейде… до унії. Звісно, можна було порвати волосяницю, перевернути стола чи посохом супостата перехрестити, але він стримався і розважливо замислився.

- Він привозить грамоти від Вселенського патріарха, а його на поріг православної обителі не пускають.

- Він шукає шляхів, якими просвіта та Істина можуть омолодити православну віру грецького богослов’я, а його примушують публічно присягатися.

- У внутрішнім розпачі він звертається до католиків, а ті… шанобливо вислуховують, беруться допомогти, але призначають певну ціну.

Тривали душевні вагання та докори сумління – Мелетій Смотрицький не одразу дав згоду. Та й католики православному слову не йняли, а зажадали письмового свідчення. Начебто, пролунали дві вимоги. По-перше, до отримання схвальної відповіді із Риму факт триматиметься в таємниці; по-друге, за ним лишається сан архієпископа. Чому ні? – вирішила шляхта і високі ксьондзи.

Отже, 6 липня 1627 р. у м. Дубно перед митрополитом Руської унійної церкви Йосифом Вельямином-Рутським Мелетій Смотрицький офіційно став уніатом, але сумніви неофіта не полишали. На знак подяки молодому благодійнику, князю Олександру Заславському Мелетій присвятив новий трактат “Apologia peregrinatie do kraiów wschodnych” (“Апологія власної подорожі на Схід”; 1628).

У тій праці він викладав виключно власний духовний досвіт – і ніяких релігійних війн, бо ж Ісус – то злагода, а не розірвані тіла митрополитів. Вільне волевиявлення Мелетія викликало велику радість у Конгрегації пропаганди віри, розташованій в Палаці Римської Курії. Оскільки до католицької віри той поважний християнин дійшов власним розумом, власним серцем і власним рішенням.

* * *

Дивною виявилася духовна сповідь християнського письменника, котрий вирушив до Константинополя, потрапив на аудієнцію до Його Святості, сумирно вислухав повчання, повернувся додому та написав… крамолу. Вже в Україні з’ясувалося, що метою його паломництва у святі місця була не війна з унією, а пошуки миру у власній душі.

Поволі, не поспіхом Мелетій збирав правдиві відомості про догмати істинної віри, від яких відступили останнім часом не тільки руські богослови Зизаній, Філалет, Орфолог – віддалився і він особисто.

Подорож святими місцями перетворилася на пошуки спокути.

Де він побачив вихід із війни між братами по вірі? У мирі.

Як його здобути? Зібрати Синод і відновити єднання церков.

Перші примірники революційної, як на свою добу, “Апології” Мелетій надіслав, він сподівався, братам по вірі – молодому архімандритові Києво-печерської лаври Петру Могилі (1596-1647) та митрополиту Київському, Галицькому і всієї Русі Іову Борецькому. Останнього автор уклінно прохав – уважно прочитати, а вже потім оприлюднити трактат.

* * *

Правда може повернути до життя, а може – і вбити.

Все залежить від того, хто Істину перевдяг у власну правду.

8 вересня 1627 р. Мелетій Смотрицький зібрав у Києві Собор, на якому взявся скласти для православних катехизм (грец. katechesis – “повчання, “наставляння”) і публічно висвітлити наріжні камені незгоди православних з уніатами. Щоб християнського полеміста не звинуватили у зраді, він особисто сповістив Віленське православне братство про свої зносини з уніатами. Подібна освіченість, спрямована на пошуки злагоди християнських церков, більшістю сприймається як розкольництво.

Чутки перетворюються на наклепи. Чимало простих православних ченців із Дерманського монастиря (тепер – Здолбунівський район Рівненської області) залишили очолювану ним обитель. Дивні діла Твої, Господи! Вірили волинському архімандриту тільки київські ієрархи.

* * *

Всю осінь 1627 р. Мелетій Смотрицький прагнув, аби йому дозволити опублікувати власні міркування про відмінності православної та католицької церков. Ні!

У лютому 1628 р. на соборі у містечку Городок на Волині архімандрит взявся стверджувати, що за основними догматами західна (католицька) церква і східна (православна) церква не особливо й різняться, а тому – можливо їх замирення. Аби на представницькому Соборі обговорити подібне бачення, вирішили покликати до зустрічі найбільш знаних та шанованих теологів від різних конфесій.

Саме тоді, – ой, як невчасно – без санкції митрополита новий трактат “Apologia peregrinatie do kraiów wschodnych” (“Апологія власної подорожі на Схід”) надрукував та публічно видав руський шляхтич, архімандрит Дубнівського Свято-Преображенського монастиря базіліанців Касьян Сакович (1578-1647).

Зчинилася ідейна буря. Ту працю кожен прочитав власною азбукою.

Більшість отців православної церкви Речі Посполитої побачили ганебні звинувачення на власну адресу в різних єресях, неприховані заклики приєднуватися до унії.

* * *

Відтоді цькування щомісяця лише посилювалося, набуваючи форми незапланованого народного обурення. П’ять років тому Мелетій Смотрицький все це вже бачив на власні очі і ледь пережив, коли 12 листопада 1623 р. у Вітебську парафіяни на шматки розірвали знавіснілого архієпископа іншої конфесії.

Ми захищаємо правду до першої крові, чи до першої смерті?

Ми захищаємо Істину до власної крові, чи до власної смерті?

Тим часом панотець Мелетій все ще сподівався здолати протиріччя виключно Божим словом. На новий Собор 13 серпня 1628 р. прибули п’ять вельмишановних єпископів; юрмилося море нижчого духовенства, мирян, обурених козаків. Мелетія Смотрицького не допускали на високі збори, аж поки він не відрікся від отієї триклятої “Апології власної подорожі на Схід”.

Попервах християнський письменник прагнув вмикати логіку, виявляти освіченість, демонструвати Божий дар полеміста, котрий по пам’яті цитує 150 авторів, аби відкидати брудні наклепи та звинувачення пустобрехів. Натовп, що захвилювався під стінами Михайлівського Золотоверхого монастиря, став погрожувати розкольнику розправою, перетворюючись на юрбище фанатиків.

* * *

Як би це вам пояснити? Це щось схоже на наші тупоголові “люстрації” із смітниками, куди, демонструючи відданість ідеалам дикунства, відправляють тих, хто давно загрози не складає, тих, хто і без того слабкодухий. Зо страху і Мелетій Смотрицький публічно зрікся “Апології” 15 серпня 1628 р., підписав акт каяття, прокляв власний трактат і затоптав розірвані аркуші до божественних радощів присутніх.

- Алілуя, браття! Нехай Господь вас береже!

Вівця, що заблукала, повернулась до кошари.

Аби вгамувати пристрасті, єретика пустили до Михайлівського Золотоверхого монастиря та видали православну індульгенцію:

- Мовляв, так-то і так-то, заспокойся, православний народе. Тією охоронною грамоту Собор визнає, щоб пан Смотрицький та деякі інші ієрархи більше не підозрюються в уніатстві та можуть живими повертатися додому.

* * *

Воїнів Світла важко загнати назад, у печери. Повернувшись на Волинь у Дерманський монастир, нескорений архімандрит написав і видав спрямовану проти того ганебного Собору книгу “Protestatia przeciwko soborowi w tym roku 1628 we dni augusta miesiąca w Kijowie” (“Протест проти цьогорічного собору, що відбувся у серпні місяці 1628-го в Києві”; 1628). Відкрито він виступив проти ТАКОГО, непролазного православ’я.

Мав людську гідність, аби чесно пояснити своє недавнє зречення унії не просто шантажем, а загрозою смертної кари у самім череві юрби.

Ні, він не жадав помсти, він жадав Правди, бо шукав Істини.

Саме тому Мелетій Смотрицький уклінно благав посередництва від короля польського та великого князя литовського Сигізмунда III. Так наївно йому хотілося, аби монарх посприяв, а духовні очільники церков скликали новий Собор… і примирили церкви.

Знаєте, в чому полягає дивина? Такий Собор і справді зібрався. У жовтні 1629 р. У Львові. Але ось тільки православні теологи відмовилися брати в ньому участь.

Коли провалився Львівський Собор, а з ним остаточно вмерла надія на порозуміння, зневірений і пригнічений, волинський архімандрит полишив справи, схилився до особистого чернецтва, аби знайти розраду в палкій молитві та аскетизмі. Кажуть, відтоді настоятель Дерманського монастиря турбувався тільки буденними справами обителі, добирав книжки до монастирської книгозбірні, суворо виснажував себе постами та власяницею. Справжній патріарх.

* * *

Ясна річ, трактати Мелетія Смотрицького, написані в останні роки життя: “Протест” та “Апологія” (обидва: 1628), “Paraenesis, abo Napomnienie od w Bogu wielebnego Meletivsza Smotrzyskiego” (“Порада, або Боже нагадування преподобного Мелетія Смотрицького”) та “Exethesis albo expostulatia” (обидва: 1629) – рішуче засуджувалися православними колами Києва, де пліч-о-пліч із літнім Іовом Борецьким помітну роль уже відігравав його спадкоємець на митрополичій кафедрі Петро Могила.

Тоді як за найбільш містичний трактат християнського письменника, “Exethesis albo expostulatia” (“Розправа, або Умовляння між апологетом та антиподом”) католики ще за життя назвали україно-білоруського реформатора церкви польським Цицероном.

Національний порятунок, як на мене, починається з пошуків згоди, а не зі зручнішого для подальшої кар’єри світобачення. Своїми поглядами Мелетій Смотрицький випередив час на чотири століття. Його ідеї, особливо – сьогодні, потребують детального вивчення та осмислення, як представниками різних християнських конфесій України, так і добропорядними мирянами.

- Ти шукаєш шлях до людських сердець, а знаходиш Ісуса.

- Ти шукаєш дорогу до Царства Небесного, тоді як ти потрібен простим землякам.

Олександр Рудяченко