Артем Петрик, науковець Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету

Херсонець Артем Петрик досліджує військову історію балтійських країн і нині працює в Інституті історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету. В Україні він став переможцем національного конкурсу «Молодий вчений року», а його книга “Епоха великих надій”, що побачила світ завдяки спільній роботі видавництв трьох країн – України, Латвії та Польщі, перемогла у національному конкурсі Ради молодих учених при МОН України в номінації «Наукова та науково-популярна книга». А ще Артем увійшов до робочої групи, яка створила «Український дім» у Вільнюсі.

Ми зустрілися у маленькій кав’ярні в центрі Херсона, де говоримо про те, чому його книгу, присвячену історії Литовської держави, варто прочитати українцям, чи повинні учені займатися «попсою», як формувалася литовська еліта і чого не вистачило нашій для того, щоби вчасно вийти з тіні Російської імперії.

ДОСВІД ЛИТОВЦІВ – ВЕЛИКІ НАДІЇ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ

- Артеме, твоя книга «Епоха великих надій» перемогла у національному конкурсі Міністерства освіти і науки України. Це може здивувати, адже ти розповідаєш не про історію України, ти формально навіть не працюєш в Україні.

- Книга брала участь у кількох конкурсах. Весною 2021 року вона посіла перше місце у конкурсі ХХІІ всеукраїнської виставки – форуму «Українська книга на Одещині». Щодо конкурсу «Молодий вчений року», то його організувала Рада молодих учених при МОН України і перемога була здобута у номінації «Наукова та науково-популярна книга». Цей конкурс уперше проводився, символічно, що він відбувся у ювілейний рік святкування 30-річчя Незалежності України, як і те, що перше місце виборола книга з історії Литви. Це показник того, чи актуальним є литовський досвід, чи популярна балтійська тематика. Відповідь однозначна – так, і для молоді зокрема.

У цієї праці цікава історія народження. По суті, у її випуску в світ брали участь чотири країни. Це три видавництва – наше українське «Гельветика», балтійське «Baltija Publishing» (Латвія) і польське «Wydawnictwo Adam Marszałek». А створювалася вона на базі закладу, де я працюю, – дослідницького Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету (Литва).

Рецензентами виступили провідні українські та литовські вчені – з литовського боку це професор Вігантас Варейкіс, він один із тих, кого можу називати своїм учителем, з українського – Борис Черкас, представник НАН України, доктор історичних наук, він є одним із провідних фахівців з литовської історії, представник «нової хвилі» науковців, що пройшли своє становлення вже за доби незалежності. Також і Олена Лукачук – дослідниця зі Львова, кандидатка історичних наук, вона так само представляє НАН України. А вступну частину до цієї книги створив провідний литовський військовий історик, доктор наук Вітаутас Йокубаускас.

Активну підтримку надавала і клайпедська історикиня докторка наук Сільва Поціте.

«Епоха великих надій…» стала першою працею в Україні, що присвячена міжвоєнному періоду в історії Литви.

Гадаю треба пояснити читачам, що таке міжвоєнний період – так традиційно називається час між завершенням Першої світової та початком Другої світової війн (1918-1939), для Литви трошки ширша хронологія – від моменту відновлення незалежності у лютому 1918 року і до окупації Радянським Союзом влітку 1940-го. Часто цей період ще називають добою Першої Литовської республіки.

- А чому ця епоха така важлива для Литви, і чому нам, українцям, варто про неї знати?

- Для литовців – тому що, перефразовуючи слова їхнього першого президента Антанаса Сметони (Смятони), у ту добу вони «повернули собі Батьківщину». Що це означає? Треба трохи далі заглянути у глиб віків, щоби було зрозуміліше. Литва за попередніх епох переживала різні перипетії – була вона і великим геополітичним гравцем, коли межі Литовської держави сягали від Балтійського моря до Чорного, це була держава не лише литовського народу, а й русинів, тобто сучасних українців і білорусів, на піку своєї могутності навіть мала офіційну назву – Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське.

- Тут не можна не згадати, що й територія Херсонщини входила у цю державу, яку навіть порівнюють із таким собі середньовічним ЄС. Тут лишилися пам’ятки історії тієї епохи – башта Вітовта, Тягинська фортеця.

- Так, на Херсонщині цими дослідженнями займається Світлана Біляєва (професорка, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту археології НАН України, начальник Південної середньовічної експедиції – ред.). За часів правління Вітаутаса Великого Литва справді мала дотичність до території сучасної Херсонщини.

Але були темні часи бездержавності й для литовців, коли країна втрачала незалежність. Так, у 1795 році Річ Посполита (федерація Королівства Польського та Великого князівства Литовського) була поділена між Росією, Пруссією та Австрією. І Литва опинилася під владою Російської імперії на довгі 120 років.

За цей час народ втратив еліти, литовська аристократія значною мірою русифікувалася або полонізувалася. У ХІХ сторіччі в Литві, як і в Україні, починається рух національного відродження. Одним із лідерів і його найяскравіших діячів став єпископ Мотеюс Валанчюс, тоді ж було поетично сказано: якщо Литви немає політично, то вона є духовно. З’являється таке поняття, як «духовне князівство». Тобто, литовці й Литва – це не тільки те, що існує зараз, це – незримий світ предків і нащадків, що жили, живуть і житимуть.

ЄДИНІ ВИМАГАЛИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, А НЕ АВТОНОМІЇ

- Це як у нашого Кобзаря – “і мертвим, і живим, і ненародженим”?

- Так, дуже схоже. І шлях, який проходило литовське національне відродження, теж багато в чому перегукувався з українським досвідом. Хоча в чомусь у литовців ситуація була навіть гірша, аніж у нас. Великі міста були повністю денаціоналізовані. Наприклад, у Вільнюсі литовців було на кінець XIX століття лише 2%, у Каунасі – менше 7%. І фактично литовське населення проживало у невеличких містечках або селах, нація стикалася з дискримінацією. Російська імперія забороняла, наприклад, друк литовською латиницею, книги можна було видавати лише кирилицею. Відповіддю на це став рух так званих книгонош. Це люди, які на території тодішньої Пруссії друкували литовські книжки і контрабандою їх переправляли на батьківщину, там фактично існувала підпільна литовська школа. Це була своєрідна форма протистояння окупаційному режиму – беззбройна, але боротьба.

Перша світова війна дала можливість литовцям, як і нам, відновити свою незалежність. Треба сказати, що лідери національних рухів обох народів ще до початку світової війни контактували між собою. Ось приклад: людина, яку вважають мало не «батьком нації», «вселитовським патріархом» – Йонас

Басанавічюс (для литовців він, певне, як для нас Тарас Шевченко) свого часу добре контактував із Михайлом Грушевським. Майбутній президент Литви Антанас Сметона також був небайдужий до українського руху. З 1905 року в Литві активно починає видаватися литовська преса. Коли імперська Росія скасувала заборону на латиницю, Сметона був редактором низки газет, у яких друкувалися твори Шевченка, Франка.

Навесні 1917-го в Україні утворюється Центральна Рада, а у вересні того ж року в Литві скликано подібний орган – Литовську Тарибу, на чолі зі Сметоною. Одним із перших кроків Тариби стало направлення делегації до Києва, на з’їзд народів колишньої Російської імперії. Литовці, до речі, були єдині, хто вимагав незалежності, тому що інші казали: давайте спочатку говорити про автономію. Литовські лідери одразу взяли курс на відновлення національної державності.

Нашим балтійським друзям, так само, як і нам, невдовзі довелося зі зброєю в руках відстоювати право на свободу. Військо Литовське створювалося у вкрай важких умовах. Там теж були персонажі, подібні на наших «пацифістів», на кшталт пана Винниченка, які відверто зривали створення українського регулярного війська – у критичний момент протистояння більшовикам (восени-взимку 1917 р.). У Литві було більше конструктивно налаштованих людей, і вони вже бачили досвід України, яка першою впала під ударами радянської Росії.

Литва стикнулася з наступом Червоної армії наприкінці 1918 року: розуміючи, що самі не справляються, литовці беруть у Німеччини (яка на той момент уже програла у Першій світовій війні) кредит у 100 млн марок. На ці гроші вони найняли у тій же Німеччині добровольців, потім кілька мільйонів марок із цього ж кредиту пообіцяли сусідній Латвії, що також боролася за незалежність, в обмін на можливість завозити вантажі з заходу через порт Лієпая. Через країни Антанти, які перемогли Німеччину та її союзників, литовці добиваються, щоби був зупинений вивід німецьких військ (з 1915 р. перебували на території Литви). Ті мали стати буфером на заваді навалі більшовиків. А тим часом литовці формували власну армію – отака багатоходова комбінація, що спрацювала.

Я так детально розповідаю, щоби продемонструвати, у чому була якісна різниця між українськими і литовськими лідерами. Литовські вожді між собою також не дуже дружили, але заради держави наступили на горло своїй партійній пісні, тим більше, всі вже побачили – що більшовики накоїли в Україні, що таке «червоний терор».

На користь литовського уряду в боротьбі з Москвою зіграло й те, що більшовиків випередили у «земельному питанні». Литовському селянину землю пообіцяли «свої». Крім того, більшість урядовців тодішньої Литви мали селянське походження, розмовляли рідною мовою, і були далекі від атеїстичного світогляду комуністів, що лякав здебільшого католицьке населення Литви. Ось і основні складові успіху.

Та все ж у 1919-1920 роках Литва спливала кров’ю. Окрім більшовицьких військ, були переможені ще й білогвардійці, які також намагалися ліквідувати самостійність держав Балтії.

Окрема болісна тема цілого покоління – втрата столиці, величного Вільнюса, який у 1920-му на 19 років перейшов під польську владу.

Попри це, держава відбулася, а литовці знову стали господарями на власній землі. У міжвоєнний період Литва переживала справжній ренесанс: «З нації хуторів і сіл литовці перетворилися на націю університетів…». Левова частка всього того, що литовський народ має у культурному плані: створення новітньої літератури, заснування навчальних закладів, відкриття музеїв – усе це пов’язано з тим благодатним періодом.

Епоха Першої Республіки – це ще і пролог до того, що сталося потім. У 1940 р. Радянський Союз приєднав Литву практично без бою. Але згодом у них відбувалися події, схожі на ті, що й на Західній Україні – у нас була УПА, а там – «лісові брати», литовська партизанська армія, яка боролася за відновлення незалежності.

З 1944 по 1954 роки країна палала вогнем народної війни, загинуло понад 20 тисяч партизан, загалом близько 50 тисяч осіб стали жертвами протистояння, для країни з населенням 3 млн – це величезні втрати. Литовців, як і естонців та латишів, масово депортували до Сибіру, так само і наших із Західної України. Але водночас свідомі литовці вважали, що своєю боротьбою вони помстилися за 1940 рік. Це питання національного менталітету литовського народу.

- Які для нас у цій історії ще уроки, про що варто замислитися, на твою думку?

- Про те, чого досягла Литва і чого могли досягнути ми, великий народ за чисельністю та історично, якби не програли свою війну за незалежність у 1917-1921 роках.

- І чому ми її програли, і чи не робимо тих самих помилок нині…

- І ще про те, що свободи для одного покоління (а що таке 1918-1940, це лише 22 роки) досить, щоби виховати людину нового типу – орієнтовану на свою батьківщину, на національні цінності.

З УКРАЇНИ — В ЛИТВУ

- Артеме, пропоную не викладати всіх козирів, лишити трохи для читачів. Розкажи трохи про себе. Ти учився в Херсонському держуніверситеті?

- Так. Перед цим закінчив академічний ліцей при ХДУ. Кандидатську дисертацію захистив у 2016 році, вона була присвячена українським визвольним змаганням, я вивчав особистість Андрія Яковліва – видатного українського дипломата, першого нашого посла в Австро-Угорщині, пізніше – Бельгії та Нідерландах. Етнічний росіянин, який увірував в українську ідею і до останнього був вірний їй. Яковлів був членом Центральної Ради і вважається одним з авторів конституції УНР. Тема цікава, але вже тоді я знав, що у майбутньому займатимуся Балтією.

- Чому саме Балтія?

- Подобалася її історія. Походження, певним чином, вплинуло. За материнською лінією я маю змішане українсько-литовське коріння. Мої предки по батьківській лінії кілька століть проживали у західній Галичині – це зараз територія Польщі, Люблінське воєводство. Хоча походження – то вторинне. Насправді, я з дитинства дуже любив балтійську минувшину, мені подобалося, що невеликі за чисельністю народи зуміли вибороти незалежність збройним шляхом. Не випросили її, ні, вони не раз били окупантів, і це було для мене показовим і цікавим. Балтійці стали прикладом, дороговказом усім, хто змагається за свободу. А ще десь у 12 років мене вразили їхні історичні фільми – чорно-білі, у суворому готичному стилі. Північні люди спокійні, небагатослівні, швидше люди дії, а не слова – мене це просто зачарувало.

- Як ти став науковим співробітником Клайпедського університету?

- Мене запросили кілька років тому. Перед цим вийшла перша книга і у ХДУ відбувалася конференція, присвячена 100-річчю незалежності Литви. Я був одним з її ініціаторів та організаторів. У ті ж часи встановилися особисті контакти з литовськими науковцями, яких читав іще студентом, орієнтувався на їхні праці. Вони дізналися про мою книгу, гарно її оцінили, і було прийняте відповідне рішення ректором Клайпедського університету та керівництвом Інституту.

- Ти знаєш, що тебе називають науковцем, який живе між двома морями?

- Так кажуть? Для мене, справді, два міста мають велике значення. В одному я народився і виріс – це Херсон, поблизу Чорного моря, інше також у моєму серці – Клайпеда, північна перлина на березі моря Балтійського, це місце спокою, свободи і творчості. Інститут історії та археології – поряд із лісом, за яким одразу відкриваються морські краєвиди. Там у людей є таке улюблене заняття: коли не дуже холодно, вони сидять у кафетеріях на березі моря, загорнувшись у пледи, і милуються заходом сонця...

- Ти не викладаєш, а займаєшся виключно науковою діяльністю?

- Наразі я є старшим науковим співробітником, основна моя робота – дослідження, створення наукового контенту. Пишу статті, книжки, беру участь в організації конференцій.

ПРО ЛИТОВСЬКІ УНІВЕРСИТЕТИ, “ПОПСУ” І РОЗВИТОК НАУКИ

- Чи є різниця у роботі та в навчанні в українських і закордонних вишах – і в чому вона?

- Величезна різниця, в усьому. Від організації процесу – до стосунків між керівництвом і колективом. Якщо казати взагалі про литовську систему, Литва в 1990-х роках відмовилася від радянських реліктів. Наприклад, тамтешня Академія наук – це радше клуб достойних і поважних. В Україні – досі «скеля», що нависає, з пільгами для академіків і рештою незрозумілих нашому поколінню речей. Литовці надали широку автономію вишам. Наукові підрозділи, які могли б бути у складі академії, діють при університетах. Дослідницькі осередки є також при музеях, існують й окремі установи, як, наприклад, Інститут історії Литви у Вільнюсі. Дуже стимулював розвиток литовської науки вступ до ЄС у 2004 році: виникли нові перспективи і можливості. Часто вчені беруть участь у спільних грантових проєктах, які поєднують дослідників з європейських держав. І звісно, провідні литовські виші мають хорошу матеріально-технічну базу, активно співпрацюють з бізнесом. Так, Клайпедський університет може похизуватися навіть власним флотом, є судно для океанографічних досліджень, десятки лабораторій, одна з яких – підводної археології, власний великий технологічний парк. В університеті навіть екологічний транспорт проєктується для міста.

Що стосується самої організації робочого процесу – там значно більше демократії. Уявити собі вчену раду, яка триває 7 годин, не можна взагалі. Я згадую одного колегу – історика з Балтії, він приїздив до України на стажування і потім казав: а чого ви постійно пишете якісь плани? А коли ж тоді ви реально працюєте? З точки зору балтів, це імітація роботи, шкідлива трата часу.

Що чекають від вченого? Зрозуміло, наукових праць, за можливості – участі в грантах, популяризації науки. Враховується у якості балів кожне інтерв’ю, кожен виступ на радіо, у пресі. Стосовно істориків є чітка позиція в суспільстві: вони мають не тільки академічну науку творити, а й займатися популяризацією історії.

- У нас вчені часом обережно ставляться саме до роботи з популяризації науки. З одного боку – ображаються, коли якусь подію чи явище неправильно трактують ЗМІ, але не поспішають давати коментарі, бо то ж не наукові статті, й треба займатися, як би це сказати…

- …«попсою». Це проблема. Час диктує такі вимоги, що коли ти не в публічному просторі – тебе нема. Якщо професійні науковці не займатимуться популяризацією історії, це робитимуть шарлатани, псевдоісторики. Це якщо коротко. На заході справа поставлена по-іншому. Коли б ви подивилися відкриті лекції, які там читають… Я б це назвав мистецтвом, виставою, в хорошому сенсі. Наприклад, у такому стилі працює професор Альфредас Бумблаускас з Вільнюського університету. Бачив я й зустрічі на стадіоні, де збиралося декілька тисяч молоді. І колега-вчений вів з ними розмову, повністю захопив цю величезну аудиторію. Таке вражає. Комунікація з суспільством украй необхідна. Якщо історична наука не буде контактувати з загалом, то «сидітиме у підвалі» і буде все менш і менш впливовою для соціуму.

Те саме стосується і книжок… До речі, у вступній частині до моєї книги доктор Йокубаускас таку річ написав: якщо книжку критикують – це непогано, для неї погано, якщо вона залишиться непоміченою. Є «сумні» книжки – ті, які ніхто не прочитає. У чому сенс створювати такий контент?

- Скільки часу ти проводиш в Україні, а скільки – в Литві?

- Перед карантином було так, що кілька місяців у Балтії, а решту часу – в Україні. Але в мене гнучкий графік. Моє робоче місце там, де я перебуваю, головне – результат.

“УКРАЇНСЬКИЙ ДІМ” – ПЛАТФОРМА ДЛЯ ДІАЛОГУ

- Ти став одним із засновників «Українського дому» у Вільнюсі. Я прочитала, що це мультиплатформа, яка об'єднує представників різних напрямків, від митців до журналістів та істориків, і що вона створена за підтримки дипломатичних кіл обох країн. То вона для тих українців, які там живуть, чи для того, щоб розповідати литовцям про Україну?

- «Український дім» – ініціатива групи людей. Це і Віктор Чернишук – український журналіст, який багато років працює в Литві, автор передачі «Трембіта» – єдиної українськомовної на Литовському центральному телебаченні. Також серед ініціаторів – Петро Пирогов – молодий український скульптор, організатор виставок українських митців у Литві. Ще режисер Олексій Матвєєв, Людмила Вусик – перша голова української громади в Литві, зараз вона в США проживає. Я був запрошений як представник науки, скажімо так… найпублічніший спеціаліст з історії Литви ХХ сторіччя в Україні.

«Український дім» замислювався як культурна платформа, місце діалогу не лише всередині української діаспори, а й для комунікування з литовським суспільством, громадськими організаціями, для здійснення грантових проєктів, наприклад, видання книг чи створення у перспективі документальних фільмів, які популяризуватимуть українську історію і тематику в Литві, а литовську – в Україні.

І тут ми можемо згадати про спільне між нашими народами. От назву лише такий момент: якщо взяти фото наших УПІвців і литовських партизан, вони дуже схожі. На перший погляд часом важко розрізнити. Коли два роки тому проводили фотовиставку в Херсоні, то часто відвідувачі думали, дивлячись на «лісових братів», що то наші. Це так, невелика ремарка…

Литва дуже допомагає Україні з 2014 року в усіх відношеннях – там лікуються і проходять реабілітацію наші військові, надається гуманітарна, політична підтримка. Литва і сама стикається з ідеологічними атаками з боку Росії. Це спроби фальсифікації литовської історії, приниження національної гідності, там є різні «діячі» діаспори, і не тільки російської. І тому «Український дім» має допомогти з орієнтирами тим українцям, які в Литву тільки прибувають.

- А як литовці справляються з російським впливом?

- Розумієте, ще за радянських часів литовці як титульна нація домінували. Тому там нема такої проблеми, яка зараз є в Латвії і, меншою мірою, в Естонії. Не самі по собі балтійські росіяни погані поголовно, погано, що їх експлуатує Російська імперія в її нинішньому форматі – РФ, маніпулює наративами, продовжує загострювати масовий невроз радянського минулого. Це типова клінічна картина для «хомо совєтікус».

У Литві в цьому сенсі великої біди нема. Крім того, активних, свідомих литовців є дуже багато. У побуті спілкування відбувається, зазвичай, литовською. Держава активно підтримує видання литовськомовних книжок і журналів. Є така фраза, вона поетична, як на мене, але характеризує ситуацію: литовська історія – це святиня, закрита за дверима мови, тобто людина, яка хоче вивчати литовську історію, має знати литовську мову. Мова – це такий золотий ключ, який відкриває двері скарбниці.

Литовська мова – одна з найдавніших у світі, є такий вислів французького класика Антуана Мейє, що якщо ви хочете почути давню індоєвропейську мову, то послухайте, як говорить литовський селянин. Корінний литовець скаже вам, що він досліджує рідну мову до кінця життя, настільки вона багатогранна…

Литовцям багато чого з нашого життя незрозуміло. Вони ніяк не можуть второпати, як в Україні досі існує проблема двомовності. І ще «феномен» – українські громадяни російського походження, ще й російськомовні, які активно підтримували Українську революцію 2014 року, воюють на фронті. Це трохи злам стереотипу. Тому що у литовців є негативний приклад сусідньої Латвії, де російськомовні – це часто радянські шовіністи з червоними прапорами і георгіївськими стрічками на 9 травня.

Взагалі, для литовців Україна – країна див. До речі, зараз українська тематика там доволі популярна, україністикою займаються. Щодо побутової комунікації українців із литовцями, то жодного разу не стикався з неприязним ставленням до наших, які живуть у Литві – і до тих, хто працює, і хто створив родину з литовкою чи литовцем – і тому залишився у Балтії. Ба більше, якщо українець і литовець звернуться з питань роботи, або щодо інших ділових моментів, то буває так, що литовський шеф обере українця, мовляв, йому важче, він не вдома. Це реальні випадки.

За останні три роки з’явилися і нові перспективи для студентської молоді з України. В цьому питанні Клайпедський університет – один із лідерів. Ми надаємо можливість безкоштовного навчання на деяких спеціальностях. Понад 50 українців уже вчаться, зокрема з родин військовослужбовців – учасників бойових дій, а також талановитих дітей із соціально-вразливих родин. От у нас є юнак із Херсона, який вивчає історію, він отримує підтримку від литовських підприємців, що вирішили допомогти талановитому хлопцю. У нього зовсім важка ситуація була: батько родину покинув, старший брат має інвалідність.

Дається можливість проявляти ініціативу: ось твоє поле, покажи себе – і тебе підтримають. Рішення приймаються дуже швидко. Лише один приклад: я брав участь в обговоренні алгоритму з впровадження програми суднобудування для українських абітурієнтів, адже університет готує інженерів морського транспорту. Це нам вдалося зробити, в результаті перемовин із литовським бізнесом. І ми з колегами спочатку запропонували ідею ректору. Нарада з керівництвом тривала 7 хвилин: ректор послухав і підтримав. Зустріч із представниками провідних суднобудівних кампаній організували за день, мені довірили озвучити концепцію і дали пів години. Вистачило 12 хвилин. Бізнесмени сказали: все зрозуміло, ми кажемо «так». Всього витрачено 19 хвилин – і програма працює: й українські студенти навчаються, й університет у плюсі. Показовий діловий, оперативний підхід.

- При цьому є такий стереотип, що балтійці люди повільні…

- Коли треба прийняти рішення, вони роблять це дуже швидко. Радше, обережні, попередньо вивчають питання до дрібниць. Нещодавно литовський колега сказав мені: а ми не любимо нікого повчати, щоб нас не повчали. Мовляв, якщо нас питають – ми скажемо, ні – промовчимо.

- Щось дратує литовців в Україні?

- Корупція, кумівство, наприклад, коли родичі одне одного нагороджують. А те, що таке відбувається в умовах війни, – взагалі німа сцена…

- Не дивне таке критичне ставлення до цього явища у невеликій відносно країні, де кумівство наче має бути зрозумілим?

- Можливо, саме тому, що країна невелика порівняно, це такий запобіжник. Помітив, що там представники різних соціальних прошарків мислять подібними категоріями: а що люди скажуть? Це ж, мовляв, негарно, соромно. У них, у більшості, є міцний моральний стрижень. Це і про особисті стосунки, відносини між чоловіками і жінками, які більше орієнтовані на почуття, а не на матеріальні речі.

Литовці дуже бережуть свої родинні традиції, предківські імена. Вони не схожі на імена інших європейських народів. Наприклад, Вітаутас, Гідемінас, Альгірдас, Гінутє, Бірутє. Мають давнє, балтське походження, й унікальне значення: Аушра – світанок, Гінтарас – янтар, Лінас – льон і т.д.

Вони дуже прискіпливо ставляться до національної пам’яті. Навіть на прикладі дитячих іграшок, яких багато є саме національно-патріотичного характеру. Популярні кубики-конструктори – з зображеннями литовських князів. І на вершині піраміди – литовський лицар, герб держави. Тож дитина, будуючи таку вежу з кубиків, вивчає національну історію. Дуже часто бачив у дітей костюми лицарів, на всіх щитах зображена національна символіка. Розумієте – вони носять литовські імена, грають у литовських воїнів, вивчають свою історію і дуже люблять танцювати литовські народні танці (таких хореографічних молодіжних гуртків багато по всій країні). Значною мірою таке ефективне виховання було закладене саме у 1918-1940 роках.

Ірина Староселець, Херсон

Фото Олександра Корнякова та з Facebook-сторінки Артема Петрика