18 грудня. Пам’ятні дати

Сьогодні світова спільнота відзначає Міжнародний день мігранта

У цей день в 1990 році Асамблея прийняла Міжнародну конвенцію про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей.

За даними ООН, частка мігрантів у загальній кількості жителів планети майже не змінюється протягом останніх десятиліть і становить близько 3,5%. Майже половина всіх мігрантів на планеті мешкають лише в десяти країнах – США, Німеччині, Саудівській Аравії, Росії, Великій Британії, ОАЕ Франції, Канаді, Австралії, Італії. Найбільше міжнародних мігрантів походить з Індії, Мексики та Китаю.

Щодо нас, то за кількістю міжнародних мігрантів українського походження Україна посідає 8-ме місце. Разом з тим, у зв’язку з російською окупацією Криму і війною на сході, Україна переживає бум внутрішньої міграції. На сьогодні в Україні близько 1,5 мільйона внутрішньо переміщених осіб.

Міжнародний день арабської мови, яка є однією з шести офіційних і робочих мов ООН.

Арабська мова – одна з найпоширеніших мов світу. Нею розмовляють у західній Азії та північній Африці майже 240 мільйонів людей (як рідною) і ще 50 мільйонів (як другою). У різний час арабську мову досліджували українці Агатангел Кримський, Андрій Ковалівський, Тауфік Кезма, Ярема Полотнюк. Один із перших україномовних підручників арабської мови з’явився 2003 року. В Україні арабську мову вчать у Львівському та Київському університетах, Києво-Могилянській академії, Київському лінгвістичному університеті та в Інституті сходознавства і міжнародних відносин «Харківський колегіум». Цікавий факт: 1708 року в Алеппо (Сирія) коштом гетьмана Івана Мазепи було видано Євангеліє арабською мовою. Таким чином, гетьман підтримав арабів-християн Антіохійської православної церкви.

Події дня

Цього дня у 1917 році в Києві відкрито Українську академію мистецтв (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури).

Основною метою першого в Україні вищого художнього навчального закладу стала побудова мистецької школи на ґрунті традицій національної і світової культури. На першому засіданні Ради Академії першим її ректором було обрано відомого мистецтвознавця, архітектора і живописця Василя Кричевського, але він відмовився від керівництва новоствореним навчальним закладом, посилаючись на те, що не має відповідного досвіду та хисту до адміністративної роботи. Тому невдовзі ректором було обрано його молодшого брата, теж відомого живописця Федора Кричевського. В січні 1919 року замість Кричевського ректором Академії обрано українського графіка Григорія Нарбута. До викладання були запрошені провідні вітчизняні майстри, у тому числі Михайло Бойчук, Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Федір Кричевський, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Григорій Нарбут. У 1922 році розпорядженням Губернського відділу професійної освіти при Наркоматі освіти Академію перетворено на Київський Інститут Пластичних Мистецтв, який 1924 року, після об’єднання з Київським архітектурним інститутом, дістав назву Київський художній інститут.

У цей день народилися

в Україні…

Петро Холодний (1876-1930), художник-імпресіоніст.

Народився у Переяславі (Київщина). Основною професійною діяльністю Холодного була хімія. Він закінчив у 1897 році природознавчий факультет Київського університету, згодом викладав у Київській технічній школі, був директором Комерційної школи та Першої української гімназії ім. Т. Шевченка в Києві. Восени 1917 року запрошений до уряду УНР, став міністром освіти. Проте увесь цей час Петро Холодний займався ще й живописом (художню освіту отримав у Київській рисувальній школі Миколи Мурашка).

Якось у 1910 році на виставці у Києві його роботи, без відома художника, показали широкій публіці. Це стало початком його мистецької кар'єри. Він брав участь у перших українських виставках, що були організовані урядом УНР. Після розгрому УНР емігрував до Тарнова (Польща), згодом переїхав до Львова. Займався монументальним та станковим малярством, декоративним мистецтвом, книжковою графікою. Став активним учасником різноманітних художніх виставок, створив й очолив Гурток діячів українського мистецтва – ГДУМ. Гурток об'єднував художників, літераторів та архітекторів, проіснував до 1927 року. У живопису, поруч з Михайлом Бойчуком та Олексою Новаківським, став творцем унікального українського стилю – «неовізантинізму». В його основі лежить поєднання іконописної техніки старовинних українських ікон з прийомами популярних тоді імпресіонізму та модернового мистецтва. Після окупації Львова радянськими військами чимало творів Холодного знищено як зразки нібито «націоналістичної» творчості, а його релігійні стінописи замальовано.

Микола Куліш (1892-1937), письменник-драматург, творець модерної драми українського відродження.

Народився Микола Куліш в с. Чаплинка (нині Херсонської обл.) в бідній селянській родині. З восьми років наймитував. Рано став сиротою, виховувався в сирітському будинку. Втім, це не завадило йому закінчити сільську школу в Чаплиному, вищу початкову школу та приватну гімназію в Олешках (1913). У 1915-1917 рр. перебував на фронті. У 20-х роках редагував газету, завідував повітовим відділом освіти, що давало йому змогу їздити по селах, вивчати селянське життя.

У 1922 році переїхав до Одеси, де очолив губернський відділ народної освіти. З його ініціативи та за безпосередньою участю було відкрито низку шкіл, дитячих садків та дитбудинків. У ці ж роки написав цикл «По весям и селам», де розповів про жахливе становище українського села під час голоду в Україні (1921-1922), занепад народної освіти, трагічну долю сільських учителів. Микола Куліш створив перший на той час український буквар «Первинку», читанку для початкової школи. Писав оповідання для дітей. Однак талант письменника вповні виявився не в прозі, а в драматургії. У 1925 році була написана перша п’єса «97», що мала гучний успіх. Того самого року Куліш був відкликаний до Харкова, де розпочав творчу працю вже як професійний літератор. Познайомившись із Хвильовим, разом з ним створив і очолив літературне угруповання ВАПЛІТЕ. Редагував журнал під такою ж назвою, часописи «Політфронт», «Літературний ярмарок». Тісно зійшовся з режисером-новатором Лесем Курбасом, разом з яким закладали підвалини нового національного театру.

Микола Куліш відомий читачам як автор драматичних творів «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929), «Маклена Граса» (1933), «Прощай, село, або Поворот Марка» (1934), «Патетична соната» (поставлена у 1931 році) та ін. Після припинення діяльності ВАПЛІТЕ, твори Куліша заборонили, а самого драматурга 7 грудня 1933 року заарештували й одразу відправили до Києва в ізолятор НКВС, а незабаром на Соловки. Через три роки Куліша розстріляли разом із великою групою української інтелігенції в урочищі Сандармох (Карелія). П’єси письменника за радянських часів були заборонені до постановки і не видавались.

Юрій Косач (1908-1990), український поет, прозаїк, драматург. Єдиний син Миколи Косача, небіж Лесі Українки та онук Олени Пчілки.

Народився у Колодяжному на Волині. Перші поезії Ю. Косача побачили світ у луцькому часописі «Українська Громада» у 1927 році, коли юнак був ще гімназистом. Наступного року він, вже студент правничого факультету Варшавського університету, зійшовся з українськими націоналістичними організаціями – студентською «Партією українських державних націоналістів», культурно-освітнім товариством «Основа», радикальною «Чорноморці». Навіть розробив «План розбудови національного руху на Волині». Все це призвело до репресій з боку польської поліції – багатомісячні арешти у 1931 та 1932 роках, вирок 1933 року – чотири роки ув'язнення й позбавлення громадянських прав на п'ять років. Ю.Косач вимушений був переховуватися у Львові, у моравському Дробужі, у Празі, Парижі, де відвідував лекції в Сорбонні і працював простим робітником.

Починається його активна співпраця з діаспорними і західноукраїнськими виданнями: «Розбудова нації» (Прага), «Ми» (Варшава), «Самостійна думка» (Чернівці), «Назустріч», «Дзвони» (Львів), де він публікує свої оповідання та новели. За історичну повість про декабристів «Сонце в Чигирині» та збірку поезій «Черлень» письменник отримав у 1935 році найпрестижнішу на той час літературну нагороду української еміграції – премію Товариства письменників і журналістів ім. І.Франка ІІ ступеню, а вже у 1938 році Косач виборює першу премію ТОПІЖу – за три прозові збірки «Тринадцята чота», «Клубок Аріадни» та «Чарівна Україна». Друга світова війна застає Косача в Берліні, де він співпрацює з українським журналом «Нація в поході», друкується в німецькомовних виданнях. У 1943 році письменник повернувся до Львова й активно включився в мистецьке та інтелектуальне життя міста: виступає з доповідями в Літературно-мистецькому клубі, працює в редакції часопису «Львівські вісті», ставить на львівських сценах історичну драму «Облога», п'єси «Марш Чернігівського полку», «Кирка з льолею», «Потойбіч», «Ворог», «Ордер», «Гарольд і Ярославна» тощо.

У 1944 році, в зв'язку з контрнаступом радянських військ, переїздить до Кракова, де був відправлений у німецький концентраційний табір, а восени 1945 року – в таборі для переміщених осіб в Ашаффенбурзі біля Франкфурта-на-Майні. У 1949 році Ю. Косач емігрує до США, де публікується в різних періодичних виданнях Північної Америки, польських еміграційних виданнях.

В американській еміграції вийшли його збірки поезій «Кубок Генімеда» та «Золоті ворота», книга історико-культурологічних нарисів «Від феодалізму до неофашизму», повісті й романи «Сузір'я Лебедя», «Чортівська скеля», «Володарка Понтиди». З середини 1960-х років твори Юрія Косача починають друкувати й в Україні. Хрущовська відлига дозволила авторові не лише друкуватися, а й відвідувати Україну.

Його величезну письменницьку спадщину – прозові й поетичні твори, драми, літературно-критичні й публіцистичні статті – досі не вдається зібрати повністю: дослідники продовжують знаходити його невідомі раніше твори під різними псевдонімами, по архівах і приватних колекціях по всьому світу.

Михайлина Коцюбинська (1931-2011), літературознавець, перекладач, критик, одна із головних постатей українського шістдесятництва. Племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського.

Народилася в Вінниці, потім мешкала з сім’єю в Чернігові (там її батьки організували Меморіальний музей поета). «Все наше життя було невідокремленим від образу Коцюбинського, його творчості, його життя. Я виростала з якимось природним відчуттям всеприсутності Коцюбинського», – зауважила якось Михайлина Хомівна. Вона закінчила філологічний факультет університету ім. Шевченка, захистила докторську дисертацію, отримала чудову роботу за фахом в Інституті літератури АН УРСР, видала свою першу книжку – «Література як мистецтво слова».

Величезний вплив на неї мало знайомство з Євгеном Сверстюком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Григорієм Кочуром, Аллою Горською та багатьма іншими шістдесятниками, які буквально «відкрили їй очі» на деякі аспекти радянської дійсності, перетворивши, тим самим, зі звичайного успішного радянського науковця на одну з центральних постатей інтелектуального руху шістдесятників. Тривалий час (1971–1988) її праці не друкувалися (заборонялися, навіть, дослідження про Шевченка), Михайлину Хомівну звинувачували в «політичній незрілості» та «ідейних помилках», виключили з партії, звільнили з роботи. Їй, блискучому науковцю, яку відзначив сам академік Білецький, всюди відмовляли. Ледве влаштувалася простим редактором і пропрацювала на цій посаді 18 років. За цей час друкувала і поширювала самвидав, допомагала родинам репресованих шістдесятників, писала й підписувала власним іменем листи-протести, виступала на культурно-громадських заходах. За це її неодноразово викликали в КДБ, проводили обшуки, погрожували, шантажували (казали, що відберуть дочку Таню), але вона не здалася: нікого не обмовила, «покаянних сповідей» від неї теж не дочекалися. Лише наприкінці 80-х років, коли затріщали підвалини «союзу нерушимого», Михайлина Хомівна повернулася в літературну науку. Саме вона упорядкувала першу видану в Україні книжку Василя Стуса – збірку поезій «Дорога болю» (1990), а потім і 9-томне наукове зібрання творів поета. Останнім часом працювала над 10-томним виданням творів В’ячеслава Чорновола. Багато працювала, виступала з лекціями, виховала гідних учнів, які під її керівництвом захистили дисертації та видали книжки. У 2005 році двотомник її праць «Мої обрії» було відзначено Національною премією ім. Шевченка.

…і у світі

Стівен Спілберг (1946), один з найуспішніших кінорежисерів США і світу.

Двадцять кінофільмів Спілберга зібрали в прокаті майже 11 мільярдів доларів. У Голлівуді Спілберга давно називають «головним чарівником» – за доволі скромний бюджет він примудряється знімати неймовірно успішні фільми. Спілберг двічі нагороджений «Оскаром» («Список Шиндлера», 1993; «Врятувати рядового Раяна», 1998) і п’ятиразовий номінант. Режисер-постановник таких відомих фільмів як «Щелепи», «Війна світів», «Барва пурпурова», «Індіана Джонс» (трилогія), «Парк юрського періоду», «Врятувати рядового Раяна», «Список Шиндлера», «Спіймай мене, якщо зможеш», «Лінкольн» та ін. Спілберг продюсував документальний фільм Сергія Буковського «Назви своє ім’я» (2006), присвяченого темі голокосту. Пращури режисера – одеські євреї, тому ця тема йому близька. У 2006 році Спілберг побував у Києві, зокрема і в Бабиному яру. Саме Бабин яр надихнув його на зйомки «Списку Шиндлера».

Свій перший фільм він зняв у 12 років ручною камерою. Перший повнометражний фільм «Дуель» – у 22. На знімальному майданчику він надзвичайно вимогливий. Його персональний рекорд – 50 дублів. «Дякую всім, чудово, але повторімо цю сцену ще раз», – за такі слова актори іноді хочуть його прибити, але смиренно повторюють, пам’ятаючи про майбутній прокат.

У нього семеро дітей, та й самого себе він вважає великою дитиною, інакше б і не знімав кіно. Усі його фільми – про дуель «маленької людини» зі всесвітнім злом. І завжди добро перемагає. Стара-престара історія, яка надихає.