19 грудня. Пам’ятні дати

Сьогодні християни східного обряду вшановують пам’ять Святителя і Чудотворця Миколая, одного з найулюбленіших святих

Святий Миколай – один із найшанованіших святих християнської церкви – чудотворець, заступник бідних, захисник дітей, а також покровитель мандрівників.

Миколай був єпископом у м. Мирі (Лікія; Туреччина) в ІV столітті. За житієм, він народився у християнській сім’ї і ще з раннього дитинства вирізнявся особливою побожністю, а священиком став у 19 років. Ще за життя був відомий тим, що примирював ворогів, захищав невинно засуджених, усіляко допомагав знедоленим. Від покоління до покоління переказували, що за свої добрі справи святий по смерті отримав від Бога дар постійно невидимо перебувати серед людей, чинити справедливість і допомагати в біді.

Здавна цього святого шанують як чудотворця. Його мощі з 1047 року й донині почивають у італійському місті Барі, куди потрапили після турецького завоювання Лікії.

На українські землі шанування святителя Миколая прийшло разом з християнством і набуло значного поширення. Наприклад, тільки в Києві були відомі як чудотворні кілька ікон святого. Найвідоміші і найдавніші з них – образ Миколая Мокрого у Софії Київській, образи Миколая Доброго, Миколая Притиска та Миколая Набережного у парафіяльних Микільських церквах Подолу.

Відомо, що святого особливо шанували запорозькі козаки. Окрім того, своїм найпершим помічником святителя Миколая вважають мореплавці і взагалі мандрівники.

Свято святого Миколая в Україні є особливо бажаним дитячим святом. Дітлахи знали, що у ніч з 18 на 19 грудня святий Миколай спускається з неба і залишає усім слухняним діткам під подушкою подарунки. А неслухам – різочки. Втім, цього майже ніколи не трапляється. На Зимового Миколая було заведено працювати на користь інших, особливо бідних і сиріт, але нічого не робити для себе.

У цей день народилися

в Україні…

Микола Філянський (1873- 1938), музейний діяч, поет, геолог.

Родом з Полтавщини. Закінчив Московський університет. Паралельно з вивченням природознавства, відвідував художні студії живописця В. Сєрова та архітектора Ф. Шехтеля. У 1904 році майже рік подорожував Лівобережною Україною, вивчав рукописи, старовинні речі, архітектурні пам'ятки. Остаточно повернувся на Україну у 1918 році – працював у агрошколі, лісництві, Полтавському краєзнавчому музеї, музеї ім. Артема в Харкові. Щойно почув Микола Філянський про початок будівництва Дніпрогесу, одразу приїхав на Запоріжжя – вивчав церкви, козацькі цвинтарі, скіфські могили, які мала поглинути вода. У 1931 році організував Музей історії Дніпробуду, головною метою якого бачив збереження якомога більшої кількості артефактів української історії; розробив плани експедицій по території майбутнього дна водосховища. Цю ідею підтримав 80-літній Дмитро Яворницький. Силами краєзнавців-аматорів було здійснено низку археологічних досліджень, зібрано колекцію знахідок. Як літератор М. Філянський тяжів до символізму. Крім збірок поезій «Лірика», «Calendarium», «Цілую землю», автор наукової праці «Спадщина України» та нарисів археологічно-історичного характеру «Від порогів до моря». Крім того, М. Філянський займався перекладами поезій Григорія Сковороди на сучасну мову. 11 жовтня 1937 року був заарештований та розстріляний 12 січня 1938 року в Києві.

Микола Лукаш (1919-1988), перекладач, літературознавець, лексикограф. Перекладав з 18 мов, відтворивши з високою художньою досконалістю великий масив шедеврів світової літератури. Зробив блискучі переклади творів Шекспіра, Сервантеса, Гете, Флобера, Аполлінера, Рільке, Тувіма та ін. У 1989 році редакція журналу «Всесвіт» заснувала премію ім.М.О.Лукаша за кращий художній переклад або статтю про мистецтво перекладу.

Народився в Кролевці на Чернігівщині у родині з давньою шляхетсько-козацькою історією. Перед Другою світовою вступив на історичний факультет Київського університету. Був мобілізований, отримав два поранення. Після війни викладав англійську та німецьку в харківських інститутах. З 1958 року займався перекладацькою діяльністю у Києві. У 1973 році запропонував Президії Верховної Ради УРСР відбути термін ув'язнення (5 років ув'язнення та 5 років заслання) замість Івана Дзюби, який хворів на сухоти. За це Лукаша виключили зі Спілки письменників та заборонили друкуватися. Ситуація змінилася лише у 1979 році – він почав перекладати для журналу «Вітчизна», й у 1986 році поновлений у Спілці письменників.

Микола Руденко (1920-2004), письменник, філософ, правозахисник, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, Герой України (2000).

Микола Руденко був одним із тих, чиїм ім’ям означене українське національне відродження 60-90-х років ХХ століття. В історії правозахисного руху його ім’я стоїть поруч з такими видатними особистостями, як академік Андрій Сахаров та генерал Петро Григоренко. Разом з Олесем Бердником та Оксаною Мешко він у 1976 році організував і очолив Українську групу сприяння виконанню гельсінських угод. Завдяки діяльності групи, до складу якої входили також Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Олекса Тихий та інші, за кордоном почали з’являтися матеріали про політичні репресії в Україні, про закриті судилища над патріотами. Ця група згодом стала Українською Гельсінською Спілкою і проіснувала три роки. Майже 40 українських патріотів-інтелігентів з неї пішли у тюрми й концтабори. Сам Микола Руденко був засуджений до 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання.

Марія Матіос (1959), письменниця.

Переможниця різноманітних літературних премій, зокрема лауреатка Шевченківської премії з літератури (2005), Коронації слова (2007) та Книги року BBC (2008).

Народилася в селі Розтоки Чернівецька область в родині гуцулів. Закінчила філологічний факультет Чернівецького державного університету. Перші вірші надрукувала у 15 років. Прозою дебютувала 1992 року в журналі «Київ» з новелою «Юр'яна і Довгопол». Автор поетичних збірок та більше 10 прозових творів (найвизначнішою є історично-психологічна трилогія – «Солодка Даруся», «Майже ніколи не навпаки» та «Нація»). Марія Матіос є також автором української кулінарної книги «Фуршет» від Марії Матіос».

…і у світі

Едіт Піаф (справжнє ім’я Едіт Джованна Ґассіон; 1915-1963), французька естрадна співачка.

У Франції було і є чимало голосів – проникливих, хвилюючих, сильних, зворушливих, прекрасних, але таких як у Піаф – один. Саме голос Піаф є втіленням французької пісні, французького духу. Її голос однаково натхненно і урочисто лунав як під час виконання гімну батьківщині, так і під час виконання пісень любові. «У Піаф що не пісня, то гімн – урочисто і високо», – зазначив один із музичних критиків.

Едіт була дитиною паризького дна. Мати – невдаха-співачка, батько – мандруючий акробат. Згодом він піде добровольцем на фронт Першої світової, а мати, кинувши чоловіка, залише дівчинку на своїх батьків. Бабуся, аби немовля не плакало, замість молока підливала до пляшечки вино. Потім з’явився батько й перевіз дочку до своєї матері в Нормандію. Та працювала кухаркою в борделі (за іншою версією сама була власницею закладу). Малій Едіт було там добре. Дівчата-повії її любили, всіляко догоджали, наряджали, пестили. Але виявилося, що Едіт майже сліпа. Рішуча бабця закрила на декілька днів заклад і у супроводі дівчат повезла Едіт у Лізьє до монастиря святої Терези, де прочани з усієї Франції просили зцілення. І сталося диво – дівчинка прозріла. Юність Едіт Піаф не була легкою – вона співала на паризьких вулицях і площах, у 17 років народила дівчинку, яка невдовзі померла. В 1935 році, коли Едіт виповнилось двадцять років, її помітив на вулиці Луї Лепле, власник кабаре «Жерніс» на Єлисейських Полях, і запросив виступати у своїй програмі. Він навчив її працювати з акомпаніатором, вибирати й режисувати пісні, пояснив, яке величезне значення мають костюм артиста, його жести, міміка, поводження на сцені. Саме Лепле знайшов для Едіт ім’я – Піаф (на паризькому сленгу це значить «горобчик»).

Успіх перших же виступів був величезним. 17 лютого 1936 року Едіт Піаф виступила у великому концерті в цирку «Медрано» разом з такими зірками французької естради, як Моріс Шевальє, Містінгетт, Марі Дюба. Відтоді почалось стрімке сходження зірки Едіт Піаф, але справжній тріумф чекав на неї у повоєнний час. Її голос лунав у славетній концертній залі «Олімпія», з височини Ейфелевої вежі, у нью-йоркському Карнегі-Холл.

Піаф декілька разів потрапляла в автокатастрофи, переживала глибокі депресії у зв’язку з нещасливим коханням; від болю, як фізичного так і душевного, рятувалася морфієм. Вона померла 47-річною від раку печінки. Похорон співачки відбувся на цвинтарі Пер-Лашез. На ньому зібралося понад 40 тисяч осіб, а квітів було стільки, що люди були змушені йти ними як килимом.