10 лютого. Пам'ятні дати

Сьогодні день народження Богдана Гориня – українського політичного та громадського діяча, журналіста, мистецтвознавця, організатора самвидаву, колишнього дисидента.

Талановитий літературний критик і мистецтвознавець, Богдан Горинь у першій половині 60-х років був одним із найяскравіших представників покоління шістдесятників, про що свідчать його численні виступи у колах творчої інтелігенції та публікації того часу. Познайомившись із плеядою київської творчої інтелігенції, зокрема, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, організовував самвидав, передруковував анонімні публіцистичні та політичні статті. За поширення «антирадянської агітації і пропаганди» у 1965 році був арештований Львівським відділенням КДБ, а згодом і засуджений до 3 років позбавлення волі. Термін відбував у мордовських таборах, де багато зробив для консолідації політв’язнів та налагодження тісних контактів з національними групами литовців, латвійців, естонців, росіян, євреїв. Він організував передачу на волю інформації про табірні репресії, зокрема, текстів вироків, заяв т.зв. групи юристів, розповсюджував у зоні самвидав, організовував літературні вечори, брав участь у проведенні релігійних свят. Після звільнення у 1968 році працював кочегаром, муляром, будівельником.

Улітку 1987 року Богдан Горинь став членом редколегії відновленого В’ячеславом Чорноволом опозиційного журналу «Український вісник», вступив до Української Гельсінської Групи. У березні 1988 року в числі 19 членів УГГ підписав «Звернення Української Гельсінкської Групи до української і світової громадськості» про відновлення її діяльності. Весною 1988 року брати Богдан і Михайло Горині з ініціативи та за участю Чорновола розробили і на 50-тисячному мітингу у Львові 7 липня 1988 року оприлюднили «Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки». Українська Гельсінкська Спілка (УГС) стала першою в Україні опозиційною до КПРС організацією, яка поставила перед собою завдання ненасильницьким, еволюційним шляхом, розширюючи демократичні свободи, домогтися незалежності. Головна ідея Декларації: «Без свободи нації дійсне забезпечення свободи особи неможливе». Він був головним організатором багатотисячних мітингів і маніфестацій у Львові, створював структури УГС, Української Республіканської партії (УРП). Горинь тісно співпрацював з іншими організаціями, був членом їхніх керівних органів, зокрема, Народного Руху України (НРУ), Товариства української мови ім. Т.Шевченка, Меморіалу та ін. Богдан Горинь автор книжок, багатьох статей з питань літератури, мистецтва, психології творчості, історії, політики у періодичних виданнях.

Події дня:

Цього дня, у 1940 році, у Західній Україні розпочався перший етап депортацій, організований радянськими каральними органами, що охопив 220 тисяч осіб.

За пактом Молотова-Ріббентропа, українські землі по річці Сян («лінія Керзона») були окуповані СРСР. Згідно з секретною постановою ЦК КП(б)У про переміщення людей, що опинилися в новій прикордонній смузі шириною вісімсот метрів, відселенню підлягало майже 5 тисяч дворів (це майже 23 тисячі осіб), переселенню – 17 342 двори (понад 80 тисяч осіб). Перш за все, керівництво СРСР мало на меті викорінити усі «контрреволюційні» настрої серед місцевих жителів, окрім того, депортація мала і економічні наслідки: людей переселяли переважно до Сибіру, на Далекий Схід та Північ Росії, де бракувало робочої сили. Депортовані українці утворювали спецпоселення у віддалених місцях й були позбавлені будь-яких економічних та політичних прав. За перший етап депортації, який тривав протягом 10-13 лютого 1940 року, було переселено 17 206 сімей, або майже 90 тис. осіб. Протягом 1940-1941 років під різними приводами відбулися ще три хвилі насильницьких переселень.

У 1940 році радикальна частина ОУН створила Революційний Провід на чолі зі Степаном Бандерою.

Революційний Провід ОУН був створений у відповідь прибічникам Андрія Мельника, якого після загибелі Євгена Коновальця було обрано лідером ОУН. Молоді радикали, які підтримували Степана Бандеру, під час обрання нового лідера на Другому Великому Зборі Українських Націоналістів у Римі опинились у меншості. За півроку у Кракові вони зібрали власну конференцію, яка не визнала рішень римського збору і сформувала Революційний Провід. Відтак стався фактичний розкол на ОУН мельниківців та ОУН бандерівців. Прихильники Бандери вважали, що Українська держава може бути утворена в результаті національної революції і власними силами українського народу. Натомість мельниківці більше розраховували на підтримку Німеччини. У 1941 р. на II Великому зборі Революційного Проводу Степан Бандера обраний його головою, Ярослав Стецько - заступником.

10 лютого 2014 року, під час Революції Гідності, на барикадах по вулиці Грушевського в Києві відбулася незвичайна акція-концерт – «Інструмент Свободи».

Активісти зробили імпровізовану сцену на даху одного зі спалених під час протистоянь автобусів. На сцені було встановлено піаніно. Концерт відкрила Руслана, а після неї заграли народні музиканти Євромайдану – Антуанетта Міщенко та Piano Extremist, а далі – усі бажаючі.

Слід зазначити, що піаніно стало своєрідним символом Майдану. Вперше його встановили біля Адміністрації президента 7 грудня 2013 року. Згодом піаніно було встановлено і біля будівлі КМДА. А напередодні, 9 лютого, на майданах Львова, Донецька, Ужгорода, Кіровограда та інших обласних центрів з'явилися жовто-сині вуличні піаніно, на яких зіграли активісти.

Цього ж дня, в Українському домі, 23 художники розписували бойові щити для 23-х сотень самооборони Майдану. Акція називалася «Щитопис», у ній брали участь художники Левко Скоп, Катерина Ткаченко, Марія Діордійчук та інші.

10 лютого координатор медслужби Майдану Олег Мусій повідомив, що шість європейських держав згодні прийняти на лікування постраждалих активістів Майдану. Це – Литва, Латвія, Чехія, Канада, Польща, Німеччина. Зокрема, одного з постраждалих від вибуху в Будинку профспілок 15-річного Назара Держила вже відправили на лікування до Польщі.

Цього дня народилися

в Україні…

Василь Каразін (1773-1842), український вчений, винахідник, освітній і громадський діяч, публіцист і просвітник.

Саме завдяки його зусиллям у 1805 році було відкрито Харківський університет, для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості в Україні створено Філологічне товариство (1811-1818). Чимало зробив Каразін і в царині науки як учений і винахідник. У селі Кручик у нього була хімічна лабораторія і метеорологічна станція (перша в Харківській губернії). Йому належить пріоритет у винаході водяного опалення, парових сушильних апаратів, у відкритті креозоту (1814), обґрунтуванні метеорології як науки тощо. Він перший запропонував встановити систематичне спостереження за зміною атмосферних явищ, організувавши мережу метеорологічних станцій. Автор цінних праць з кліматології, агрономії, селекції – вивів перший на Харківщині морозостійкий сорт абрикоса. На дослідному полі в Кручику висівалися зарубіжні сорти хліба, використовувалися різноманітні сконструйовані Каразіним сільськогосподарські знаряддя. Разом з тим, вчений автор винаходів у галузі харчової промисловості, зокрема розробив сучасний спосіб консервування продуктів, обґрунтував ідею влаштування парового реактивного двигуна для морського корабля; винайшов засіб збільшення і прискорення видобутку селітри.

Каразін виявив неабиякі здібності громадського діяча. За його участі у с. Кручик було створено бібліотеку, народну школу, сільську думу з широкими повноваженнями, яка надала селянам самоврядування. Звільнив своїх кріпаків від поборів духівництва і передав їм землю у спадкове володіння. Каразін був прихильником перебудови державного устрою Російської імперії на засадах конституційної монархії, виступав проти колоніальної експлуатації України. У 1820-1821 роках за критику існуючого суспільного ладу був ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці. Після звільнення під наглядом поліції проживав у своєму родовому маєтку у Кручику. Надзвичайно цікавим було і приватне життя Василя Каразіна – він і тут був оригіналом – одружився з 14-літньою кріпачкою, мав намір утекти з нею за кордон. Помер і похований Василь Каразін у Миколаєві.

Василь Вишиваний (1895-1948), український військовий діяч, австрійський ерцгерцог.

Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), нащадок королівської династії Габсбургів, ерцгерцог, якого вважали претендентом на гетьманську булаву, народився у містечку Пула (нині Хорватія). З 12 років жив у Західній Галичині, де і познайомився з українцями. Під час Першої світової війни командував українською сотнею, а згодом – армійською групою, до складу якої належав легіон Українських січових стрільців. У 1918 році в Україні Габсбург-Вишиваний "особисто керував групою військ, в тому числі українським легіоном Січових стрільців". Його група брала участь в боях проти радянської армії за Херсон і Запоріжжя. Підтримував зв’язки з Євгеном Чикаленком і Петром Болбочаном.

У 20-х роках як член імператорської родини, автоматично став членом австрійського сенату. Там познайомився з українськими парламентарями, зокрема з Євгеном Петрушевичем.

Після поразки Української революції жив у Відні. Там його 1947-го заарештувала радянська секретна служба СМЕРШ. Згодом Вільгельма Габсбурга перевели до Лук'янівської в’язниці Києва. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами, союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції, та звинувачували в зв’язках з ОУН. 18 серпня 1948-го Вільгельм Габсбурґ помер у в’язничній лікарні.

Більше інформації і фотографій тут: https://photo-lviv.in.ua/vasyl-vyshyvanyj-abo-zhyttya-schyroho-ukrajintsya-erts-hertsoha-vilhelma-fon-habsburha/

Охрім Кравченко (1903-1985), український художник-монументаліст, графік, представник школи Михайла Бойчука.

Народився в селі Кищенці на Київщині. Навчався у робітничо-селянській художній студії в Білій Церкві та в театральній студії Леся Курбаса (1920), в Київському художньо-індустріальному технікумі (1921–1924) та Київському художньому інституті, де був зарахований до групи професора Михайла Бойчука. Одразу після інституту Охріма Кравченка несподівано заарештували і «за систематичну антирадянську діяльність» засудили на заслання до Котласа. З того часу збереглися низка характерних рисунків вуглиною та олівцем. У 1939 р. повернувся в Україну, потрапив в окупацію, розписував церкви. Після війни переїхав до Львова, викладав в училищі, оформлював книжки, створював іконостатси для церков у Золочеві, Оброшині, Сихові, Соколівці, Яворові. До художника заходили заходили Іван Дзюба та Микола Холодний, Лесь Танюк та Микола Світличний, Алла Горська та Галина Севрук, Люба Панченко та Людмила Семикіна.

Кравченко працював у старовинній техніці яєчної темпери, не використовуючи у своїй палітрі фарб фабричного виробництва (як це було і в майстерні Бойчука), завдяки чому живописна фактура його полотен нагадує древні фрески. Членом Спілки художників України став майже у 70-річному віці.

Василь Ремесло (1907-1983), український радянський вчений в галузі селекції та насінництва пшениці.

Народився на Полтавщині. З 1948 року до кінця життя працював на Миронівській селекційно-дослідній станції, яка під його керіництвом стала науково-дослідним інститутом. Великою заслугою вченого була розробка та впровадження в селекційну практику методу отримання високоврожайних сортів озимої пшениці з підвищеною стійкістю. Шедевром світової селекції є сорт «Миронівська-808», а всього ним створено і районовано 20 сортів озимої пшениці. Доктор сільськогосподарських наук (з 1964 року), автор понад 200 наукових праць. Двічі Герой Соціалістичної Праці. Заслужений діяч науки УРСР.

Євген Савчук (1947), український музикант, керівник Національної заслуженої академічної капели України «Думка».

Євген Савчук навчався у Чернівецькому музичному училищі на диригентському факультеті. У 1971 році закінчив Київську державну консерваторію (нині – Національна музична академія України імені П. І. Чайковського) по класу диригування. У 1973-1978 роках працював диригентом-хормейстером Державного українського народного хору імені Верьовки, куди його запросив Анатолій Авдієвський. У 1978 році розпочав педагогічну діяльність у Київській консерваторії імені Чайковського, нині – професор, завідувач кафедри хорового диригування. У 1978-1984 роках був художнім керівником Київської хорової чоловічої капели імені Ревуцького. З 1984 року – художній керівник і головний диригент Національної хорової капели «Думка». Саме Савчуку вдалося розкрити художньо-творчий потенціал Національної капели «Думка», піднести її професіональну концертно-виконавську культуру на належний якісний рівень. Під його орудою капела зробила вагомий внесок у розвиток національного мистецтва і стала одним з провідних хорових колективів світу.

…і в світі

Борис Пастернак (1890-1960), російський поет, прозаїк, перекладач

… Поштовхом для присудження Пастернаку Нобелівської премії з літератури (1958; «За видатні досягнення в сучасній ліричній поезії та продовження благородних традицій російської прози»). стала публікація роману «Доктор Живаго». У СРСР Пастернак пропонував його кільком провідним видавництвам, але всі, хто читав рукопис, хапалися за голову й в один голос заявляли про його антирадянський характер. Тоді письменник зважився на вкрай ризикований крок – віддати «Доктора Живаго» в друк у Європі. Тож з присудженням Нобелівської премії для письменника почалось пекельне життя. Його цькували і високочолі академіки, і колеги, і «передові доярки і трактористи». Президія ЦК КПРС видала Постанову «О клеветническом романе Б. Пастернака», «Правда» рясніла брудними пасквілями і фейлетонами на кшталт «Шумиха реакционной пропаганды вокруг литературного сорняка», або ж «Провокационная вылазка международной реакции». Навіть розглядалось питання про висилку письменника за межі Радянського Союзу, але завадила хвороба, а невдовзі Пастернак помер.

Бертольд Брехт (1898-1956), німецький письменник, теоретик мистецтва, театральний і громадський діяч, однин з найвидатніших драматургів ХХ ст.

Автор відомих п’єс «Тригрошова опера», «Матінка Кураж та її діти», «Кавказьке крейдяне коло», «Добра людина із Сичуані». Менш відомим є його останній поетичний цикл «Буковські елегії», написаний Брехтом майже перед смертю і позначений значною мірою впливом давньокитайських поетів-класиків Лі Бо, Ду Фу, Бо Цзюй-і.