20 лютого. Пам’ятні дати

Сьогодні в Україні День Героїв Небесної Сотні.

День відзначається щорічно 20 лютого згідно з Указом Президента від 11 лютого 2015 року «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні».

Саме в ці дні, під час Революції Гідності, протистояння між українським народом і тодішнім режимом сягнуло свого піку. 20 лютого 2014 року загинуло найбільше активістів Майдану.

Сумний список Небесної Сотні відкрився 22 січня 2014 року, коли від вогнепальних поранень під час сутичок у центрі столиці загинули активісти Майдану Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Того ж дня в лісі під Києвом було знайдено тіло зі слідами тортур активіста Юрія Вербицького. До 18 лютого 2014 року вже налічувалось 9 загиблих. З 18 по 20 лютого на Майдані загинуло найбільше людей – 78 осіб, після 20 лютого – ще 20. Усі вони увійшли до меморіалу борців за українську Незалежність – до Небесної Сотні.

105 Героям Небесної Сотні посмертно присвоєно звання Герой України, а троє іноземців – громадянин Білорусі Михайло Жизневський, Грузії – Зураб Хурція і Давид Кіпіані, посмертно нагороджені орденами Героїв Небесної Сотні. Україна заплатила надто високу ціну за звільнення від диктатури і свій цивілізаційний вибір – бути частиною Європи.

18-20 лютого в багатьох містах України проводяться меморіальні заходи, присвячені пам'яті загиблих героїв.

20 лютого 2014 року, під час Революції Гідності, протистояння на Майдані тривало.

Вночі було оголошене перемир'я, проте вранці зіткнення між протестувальниками і силовиками поновилися. Близько 9-ї години ранку активісти почали відтісняти «беркутівців» з Майдану. Силовики застосовували світлошумові гранати, у відповідь у них летіли «коктейлі Молотова» і бруківка.

У бік Майдану весь час рухалися автомобілі «швидкої допомоги». Від «Глобуса» і практично до Будинку профспілок стояла димова завіса – активісти підтримували «вогневу барикаду», щоб не дати силовикам піти в атаку. В центр Києва продовжували прибувати люди з регіонів України, також своїм ходом підходили жителі міста.

Під натиском майданівців спецпризначенці від Будинку профспілок відійшли у бік Європейської площі, а далі – до середини вулиці Грушевського. Активісти знову зайняли та забарикадували Український дім та Жовтневий палац.

Згодом надійшла інформація: на Інститутській силовики обстрілюють майданівців з вогнепальної зброї. Стріляли у всіх: у медиків, жінок, журналістів. Поранених зносили до готелю «Козацький», тут же їм надавали першу допомогу. Об 11-й до «Козацького» почали приносити перших загиблих з проникаючими кульовими пораненнями.

Щохвилини з Майдану від’їжджали швидки та приватні автівки з пораненими. Тим часом тисячі киян прямували до лікарень: привозили ліки, їжу та необхідні речі. Крім того, біля лікарень чергували загони самооборони – люди боялись, що поранених заберуть правоохоронці.

Частина мітингувальників рушила до Верховної ради по вулиці Грушевського. Дізнавшись про це, в будівлі парламенту оголосили евакуацію. Засідання скасували. Евакуювали також Кабінет міністрів.

О 16-й годині ексміністр внутрішніх справ Віталій Захарченко офіційно визнав, що силовикам видали бойову зброю.

В цей час лідерам опозиції вдалося зібрати кворум у Верховній раді і почати екстрене засідання. Вже пізно ввечері нардепи прийняли постанову «Про засудження насильства в Україні, призвів до людських жертв», якою скасували антитерористичну операцію СБУ та зобов'язали всіх силовиків розблокувати вулиці і повернутись на місця постійної дислокації. За прийняття цієї постанови проголосувало 236 депутатів, в тому числі 35 депутатів від фракції Партії регіонів та 35 позафракційних. Жодного голосу не дала лише фракція Комуністичної партії. Ця постанова поклала край триденному кровопролиттю.

Цього ж дня, міністри закордонних справ Євросоюзу домовилися ввести санкції щодо українських чиновників, «відповідальних за насильство і надмірну силу».

20 лютого на Майдані загинуло 47 осіб та 157 отримали тілесні ушкодження. Вогнепальні поранення отримали 68 осіб.

Сьогодні офіційна дата початку тимчасової окупації Криму, яка була визначена 21 квітня 2015 року постановою Верховної Ради «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків»».

Саме 20-го лютого 2014 року, Росія здійснила міжнародний злочин, порушила базові принципи міжнародного права та європейського устрою, зруйнувала існуючий баланс сил в регіоні, спричинила найбільшу з часів Другої світової війни безпекову кризу в Європі. Грубо порушуючи територіальну цілісність та суверенітет України, російські війська розпочали окупацію Криму. На півострові з’явилися вантажівки без номерів, так звані «зелені чоловічки» – озброєні військові без розпізнавальних знаків. Водночас відбулося створення й озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації.

Події відбувалися стрімко – у ніч на 27 лютого будівлі Верховної Ради та Уряду АРК захопили російські спецпризначенці та встановили на них російські прапори. 16 березня було проведено так званий референдум, а вже через два дні – 18 березня, проголошено про «приєднання» Криму до РФ.

Росія спочатку відмовлялася визнавати факт власної військової агресії. Лише 17 квітня 2014 року президент Росії Володимир Путін вперше публічно визнав, що в подіях у Криму брали участь російські військові. Стало також відомо, що учасникам спецоперації давали медаль «За повернення Криму» (їх отримали як кадрові військові на чолі з Шойгу, так і кримінальні злочинці, які «відпрацьовували» скорочення тюремних термінів).

Деякий час в Україні не було законодавчо встановленої дати початку агресії РФ. Такою датою вважалося 27 березня 2014-го, коли Генасамблея ООН ухвалила Резолюцію в якій підтримала територіальну цілісність України, визнавши Крим і Севастополь її невід’ємними частинами, іншою – 27 квітня 2014-го – день, коли набув чинності закон «Про забезпечення прав і свобод на тимчасово окупованій території».

Визначення фактичної дати початку тимчасової окупації Криму і Севастополя – 20 лютого 2014 року – було закріплено Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15 вересня 2015 року № 685-VIII. Цей Закон сприяє захисту прав держави, громадян і юридичних осіб, а також посилює позиції України у судових спорах проти РФ.

Цього дня народилися

в Україні…

Віктор Хом’як (1958-2014), Герой Небесної Сотні

Був мешканцем с. Голишів  Луцького р-ну Волинської області. Працював охоронцем у приватного підприємця та господарював. Віктор Борисович був простою, непоказною людиною. Ніколи не гнався за статками. Любив природу, особливо рибалку. Майдан виявився для нього важливішим за все, бо щойно побачивши, як у Києві 30 листопада 2013 року побили мирних беззахисних студентів, сказав: «Я мушу бути там. Я за весь наш Голишів стоятиму!»

Активний учасник Євромайдану. Зранку 27 січня 2014 року його тіло знайшли повішеним на металевій конструкції «ялинки» на Майдані Незалежності у Києві. За свідченнями очевидців, на голові і руках було видно численні сліди катувань. Рідні, близькі, друзі і представники церкви переконані: чоловік – не самогубця. У березені 2015 року, відкрите кримінальне провадження за ч.1 ст.115 ККУ, триває слідство.

Донька Ірина 2017 року вийшла заміж за сина іншого загиблого на Майдані – Сергія Бондарчука, з яким познайомилося на зустрічах родин Героїв Небесної Сотні.

Олександр Удовиченко (1887–1975), український військовий діяч, генерал-полковник.

Під час Першої світової війни був офіцером російської армії; в 1917 – начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України, один із керівників оборони Києва у 1918 році. За Гетьманату служив у Генеральному штабі Збройних Сил Української Держави, командир 2-ї дивізії Окремого Корпусу Січових Стрільців. Влітку-восени 1920 року очолював Праву групу Армії УНР на більшовицькому фронті, генеральний інспектор Армії УНР; перебував з інтернованими частинами у таборі Каліш (Польща). З 1924 жив у Парижі, був активним учасником громадсько-політичного життя української військової еміграції. Був віце-президентом УНР в екзилі (1954–1960). Помер у 88-річному віці в Парижі.

Левко Ревуцький (1889-1977), український композитор, педагог, музичний і громадський діяч.

Народився в с. Іржавець Полтавської губернії. За спогадами самого композитора, у чотири роки він вивчив ноти, у нього проявився абсолютний слух, за що його жартома прозвали Камертоном, з п'яти років навчається гри на фортепіано. 1903 року був зарахований до київської приватної гімназії Готліба Валькера та, одночасно, до музичної школи Миколи Тутковського. Там він навчається грі на фортепіано у М. Лисенка. Закінчив Музично-драматичну школу Миколи Лисенка. З 1907 року студіював право в Київському університеті. З того часу походять його перші твори для фортепіано: соната, прелюдії, вальси і концерт для фортепіано з оркестром. У 1913–1916 роках вчився композиції у Київській консерваторії в класі композиції Р. Ґлієра та класі фортепіано у С. Короткевича і Г. Ходоровського. 1916 року Ревуцький паралельно закінчує консерваторію та Київський університет (факультет права).

у 1919–1924 роках викладав у школі і керував сільськими хорами в Іржавці і Прилуках. З 1924 року у Києві, викладач Музично-драматичного інституту імені М. Лисенка, з 1933 року – завідувач кафедри композиції і теорії музики Київської консерваторії, з 1935 року – професор. Гостро критикований за фортепіанний концерт 1934 року, Ревуцький обмежив свою композиторську творчість, зосередившись майже винятково на професорській діяльності, редагуванні раніше написаних творів та громадській діяльності у Спілці радянських композиторів України. Під час Другої світової війни був керівником кафедри композиції, теорії та історії музики Ташкентської державної консерваторії. Обирався депутатом Верховної Ради України ряду скликань. На 1950-ті роки припадає величезна робота з редагування та підготовки до друку творів М. Лисенка, яку було успішно виконано. У лютому 1969 року у зв'язку з 80-річчям від дня народження та за визначні творчі заслуги Лев Миколайович Ревуцький був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Улас Самчук (1905-1987), український письменник, журналіст і публіцист, редактор, член уряду УНР у вигнанні, член ОУП «Слово».

Перед самим закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська (гарнізон міста Тарнова). 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська, після чого потрапив до Ваймарської Німеччини. «Німецький» період життя Уласа Самчука позначений тим, що він, як вільнослухач, студіював у Бреславському Університеті. У спогадах «Мій Бреслав» Улас Самчук стверджує, що саме в цьому німецькому (нині – польському) місті «в моєму всесвіті з'явилась туманність, з якої поволі вимальовувались контури майбутньої „Волині“». 1929 року переїхав до Чехословаччини та навчається в Українському вільному університеті у Празі. У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ – Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук. 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН-м повернувся на Волинь (до Рівного), де був редактором газети «Волинь» до 1943.

У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання – «На старих стежках» – опублікував 1926-го у варшавському журналі «Наша бесіда».

У найвидатнішому творі Самчука – трилогії «Волинь» (І–III, 1932–1937) виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х – початку 1930-х pоків, що прагне знайти місце України у світі та шляхи її національно-культурного й державного становлення. Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).

Микола Савченко (1921-1979), хорунжий УПА, cпіворганізатор і неодноразовий голова Об'єднання колишніх вояків УПА в США.

Народився на Полтавщині в селянській родині. Закінчив десятирічку та керамічний технікум у Миргороді. В Червоній армії отримав звання лейтенанта. Під час відступу "совєтів" залишився на Полтавщині, з кінця 1943 року зголосився до УПА в Карпатах, призначений командиром підрозділу ВО-5 «Маківка» на Дрогобиччині. У серпні 1944-го очолив сотню «Східняки», в якій служили колишні червоноармійці, уродженці центральних та східних областей України. У лютому 1946 р. призначений заступником командира 26-го (Лемківського) ТВ «Лемко» та командиром Перемиського куреня. В серпні 1947 року відділ УПА під керівництвом Савченка здійснив успіший рейд на Захід. Емігрував до США у 1950 році, де закінчив студії механічного інженерства, працював за фахом. Був активним в УАПЦ, громадському житті, комбатантських організаціях, ініціатор створення торонтського Видавничого комітету «Літопис УПА», його засновник.

Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 1-го кл.

…і в світі

Ансель Адамс (1902-1984), американський фотограф.

Був завзятим мандрівником і здійснив багато подорожей національними парками Сполучених Штатів як член природоохоронного товариства Клуб Сьєрра. Найбільш вражаючим доробком Анселя Адамса є чорно-білі фотографії національних парків Йосеміт та Єловстоун, Великого Каньйону в Арізоні. Він також відомий як автор книг на тему фотографії, розробник зонної теорії експозаміру.

1984 року одну з пустель було перейменовано на його честь. Ще за рік на його честь було названо вершину заввишки 3584 метри у Сьєрра-Неваді.

Роберт Олтмен (1925-2006), американський режисер, сценарист, продюсер.

 Олтмен народився в Канзас-сіті, за фахом – інженер, ветеран Другої світової війни. В середині сорокових років захоплювався документалістикою, в ігровому кіно дебютував у 1955 році з фільмом «Правопорушники». За 60 років у кіно зняв 86 фільмів. Найвідоміші з них – «Нешвілл», «Короткі відрізки», «Висока мода», «Канзас-сіті», «Госфорд-парк». Лауреат чисельних професійних нагород, у тому числі «Золотої пальмової гілки» Каннського фестивалю, «Золотого лева» фестивалю в Венеції, «Золотого ведмедя» фестивалю в Берліні. Лауреат почесної премії «Оскар» за видатний внесок у розвиток кіномистецтва (2006). Фільми Олтмена неодноразово номінувалися на «Оскар», але жодного разу він так і не переміг у цьому змаганні. В Америці Олтмена називали диваком-дисидентом, скандалістом, порушником голлівудських правил гри. За картину «Військово-польовий шпиталь» (одна з кращих чорних комедій – зла сатира на корейську, а насправді на в’єтнамську війну) його звинувачували в політичному цинізмі. Лише під кінець життя Олтмен досяг такого положення і статусу, за якого йому вже не треба було нікому й нічого доводити. Навіть у прохідних фільмах він демонструє невичерпний гумор, чудовий фешн-дизайн і найвищий клас режисури, який вивчають у кіношколах світу по кадрам. Після «Весілля», «Образів», «Трьох жінок» його назвали американським Фелліні.

Курт Кобейн (1967-1994), легендарний американський музикант і композитор, фронтмен гурту Nirvana, одна з найяскравіших зірок 90-х.

Народився в місті Абердін, штат Вашингтон, неподалік від Сієтла. Його батько був автомеханіком, мати – домогосподаркою, хоча іноді підпрацьовувала то вихователькою в дитячому садочку, то офіціанткою в місцевому барі. Хлопчик ріс слабким і сом’язливим, рано виявив інтерес до мистецтва, зокрема до малювання. Виховувався на «Бітлз» і музиці кантрі. Читав Селінджера, Толстого, писав вірші. Коли йому виповнилося 9 років, батьки розлучилися і це стало величезним потрясінням для Курта. Хлопець став похмурим і замкненим. У 14 років підліток серйозно захопився грою на гітарі та панком. Стаття про гурт Sex Pistols, прочитана в одному з журналів, перевернула весь його внутрішній світ і він загорівся ідеєю створити панк-гурт.

Цікаво, що справжнього панку він не чув, лише уявляв, як він може лунати. В 17 років він пішов з дому: новий чоловік матері виявився алкоголіком, бився, а мати прозоро натякала синові на те, що йому треба заробляти гроші. Курт ночував у друзів, годинами сидів у бібліотеці. Тоді ж «потоваришував» і з наркотиками: спочатку легкими, а потім і важкими. В 1985 році Курт організував гурт Fecal Matter, але через рік він розпався, так і не випустивши жодного диска. Одна з касет Fecal Matter потрапила до Кріста Новоселіча, товариша Курта. Музика йому сподобалася і незабаром була створена нова рок-група. Гурт змінив декілька назв, але зрештою зупинилися на «Nirvana». «Я шукав назву, яка б була красивю, але неоднозначною…», – пояснював Кобейн.

У 1988 році вийшов перший сингл гурту – «Love Buzz/Big Cheese», а вже наступного року з’явився в продажу дебютний альбом Nirvana – Bleach. У 1991 році був виданий другий альбом Nirvana – Nevermind, який виявився справжнім проривом у мейнстрім. Сингл «Smells Like Teen Spirit» став хітом на MTV. На Кобейна звалилася справжня світова слава. ЗМІ називали Nirvana «флагманом покоління Х», а самого Кобейна – «голосом покоління». Подібне було не надто до душі Кобейну: він позиціонував себе і власну творчість передусім не з масовим мистецтвом, а з незалежним роком. Попри те, що Nirvana була «аполітичним» гуртом, Кобейн все ж доносив до публіки власні ідеї. Він був активним захисником прав жінок, секс-меншин, поборником расової рівності.

У 1990 році музикант познайомився з Кортні Лав, у 1992-му пара побралася. У серпні 1992 року народилася єдина донька Курта і Кортні – Френсіс Бін Кобейн, яка на сьогодні є художницею. 5 квітня 1994 року у віці 27 років Курт Кобейн – Орфей гранджу, пристрасний і відсторонений водночас, наклав на себе руки в своєму будинку в Сієтлі.

Ріанна (Robyn Rihanna Fenty; 1988), американська R&B і попспівачка, композиторка, авторка пісень, акторка, філантропка, дизайнерка моди і амбасадорка культури Барбадосу.

Народилася у Сент-Майклі, Барбадос. Ріанна переїхала до США в 16 років, щоб почати кар'єру співачки. На сьогодні Ріанна продала більше 28 млн копій студійних альбомів та 100 млн копій синглів, що робить її однією з найуспішніших артисток та артистів усіх часів. Вона є наймолодшою артисткою в історії чарту Billboard, у якої 10 синглів стали №1 У 2021 році її статки виросли до 1.7 млрд. доларів.