21 лютого. Пам’ятні дати

Сьогодні світова громадськість відзначає Міжнародний день рідної мови.

День був встановлений у листопаді 1999 року на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО з метою захисту мовної й культурної багатоманітності.

Історія дня, на жаль, має трагічний початок. 21 лютого 1952 року у Бангладеш (Східний Пакистан) пакистанська влада жорстоко придушила мітингувальників (це були переважно студенти), які висловлювали свій протест проти урядової заборони на використання в країні своєї рідної – бенгальської, мови. Після проголошення незалежності Бангладеш у 1971 році, цей день відзначають в країні як день мучеників, вшановуючи пам’ять загиблих за рідну мову. Саме за пропозицією цієї країни ЮНЕСКО проголосило 21 лютого Міжнародним днем рідної мови.

За даними ЮНЕСКО, у світі існує близько 6000 мов, 43% з них знаходяться під загрозою зникнення. На думку фахівців, це трапляється в тому випадку, коли її перестають, з тої чи іншої причини, вживати та вивчати більше 30% носіїв мови. Лише в Європі небезпека загрожує 30 мовам, а 13 із них перебувають на межі зникнення.

Мова – це історія народу, його світогляд, інтелектуальний та духовний результат кількатисячолітньої еволюції кожного етносу. Без своєї мови, своєї самобутньої культури немає народу. Мова – найважливіший засіб спілкування людей і пізнання світу, передачі досвіду з покоління в покоління.

Варто нагадати, що згідно Статті 10 Конституції України «Державною мовою в Україні є українська мова». Але в Україні є також і мови, які знаходяться на межі зникнення: зокрема, діалекти ромської мови, кримчацька, урумська мови, а також галицький діалект караїмської мови.

В нашій країні рідній мові присвячене свято – День української писемності та мови, яке щороку відзначається 9 листопада, в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця – послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія.

День пам’яті Петра Григоренка (1907-1987), українського громадського діяча, правозахисника, генерал-майора, одного з засновників Української Гельсінської групи.

Учасник боїв на оз. Халхін-Гол, Другої світової війни. З 1945 року викладач Військової академії ім. Фрунзе (Москва). У 1961 році генерал Григоренко виступає з критикою сталінізму, через три роки створює Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що його одразу ж позбавляють звання і нагород. У 1964–1965 і 1969–1974 рр. був репресований - примусове психіатричне лікування здорової людини, арешти, відмова у будь-якій праці. В 1977 році виїхав до США. У Нью-Йорку надрукував книгу спогадів «У підпіллі можна зустріти тільки щурів…» Ім’я генерала Григоренка, фахового військового, людини за словами Семена Глузмана «надзвичайно світлої, послідовної і головне – чесної» – стоїть в одному ряду з іменами Миколи Руденка, Оксани Мешко, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса та інших борців з радянською тоталітарною системою.

Події дня:

21 лютого 2014 року, під час Революції Гідності, на Майдані прощалися з убитими героями, Верховна Рада повернула Конституцію 2004 року, звільнила від переслідувань усіх активістів Майдану, та прийняла закон, який дозволив звільнити Тимошенко.

В ніч на 21 лютого на Банковій почались переговори по врегулюванню кризи між Віктором Януковичем та лідерами опозиції. Там же були присутні представники Європейського союзу та Росії. Перемовини тривали понад дев’ять годин. Зрештою, угода була підписана.

Відповідно до неї протягом 48 годин з моменту її підписання мала б відновити дію Конституція України в редакції 2004 року та сформовано новий коаліційний уряд. Крім того, до вересня 2014 року треба було провести конституційну реформу, а до грудня 2014 року – провести позачергові президентські вибори. Також треба було прийняти нове виборче законодавство та обрати новий склад ЦВК, провести розслідування випадків насильства під наглядом Ради Європи. Водночас влада та опозиція відмовилися від силових дій. Угоду було засвідчено главами МЗС Польщі та Німеччини, представником МЗС Франції, а представник від Росії відмовився її підписати.

На Майдані упродовж дня зводили нові барикади, побоюючись нових нападів на свої позиції.

Цього ж дня Парламент абсолютною більшістю голосів (386) схвалив у цілому Закон «Про відновлення дії окремих положень Конституції України 2004 року». Наступним своїм рішенням нардепи відправили у відставку міністра внутрішніх справ Захарченка і звільнили від відповідальності всіх активістів Євромайдану. Разом з тим, Рада імплементувала до національного законодавства положення статті 19 Конвенції ООН проти Корупції, згідно з якими була декриміналізована стаття, за якою було засуджено Юлію Тимошенко. Наступного дня вона була звільнена.

Ввечері на Майдані зібралося велелюдне Віче. Люди прощалися з загиблими учасниками протесту, яких в жалобних промовах назвали «Небесною сотнею». Під час прощання з загиблими лунала пісня «Плине кача...», яка стала українським народним реквіємом.

На Віче виступили лідери опозиції, які оголосили про укладання угоди з Януковичем. Але такі дії євромайданівці засудили і освистали. На думку людей, Янукович мав піти у відставку.

ього дня народилися

в Україні…

Михайло Микешин (1835-1896), російський та український художник і скульптор білоруського походження, автор пам'ятника Богдану Хмельницькому в Києві.

Познайомився з Шевченком в 1858 в Петербурзі, часто зустрічався з ним, ілюстрував «Кобзар», створив скульптурні портрети Шевченка. Багато зробив для увічнення пам'яті Шевченка: опублікував кілька матеріалів про нього. У 1890-х рр. разом із Д. Менделєєвим, І. Рєпіним та іншими діячами культури заснував у Петербурзі «Товариство імені Тараса Шевченка» для допомоги петербурзьким студентам – вихідцям з України.

Вікентій Хвойка (1850-1914), український археолог.

Чех за походженням, Вікентій Хвойка у 26 років приїхав до Києва, де прожив до кінця свого життя (помер у 64 роки), зробивши величезний внесок у розвиток вітчизняної археології. Він відкрив перші пам’ятки трипільської, зарубинецької, черняхівської культур. З ім’ям Хвойки пов’язане відкриття і розкопки так званих полів поховань. Особливу увагу він приділяв вивченню пам’яток Київської Русі, насамперед Києва (розкопки на горі Киселівці, Старокиївській горі). Хвойка був одним із засновників Київського міського музею старовини і мистецтва (Історичний музей України), де завідував археологічним відділом.

Осип Микитка (1878-1920), український військовий діяч, сотник УСС, генерал-хорунжий Української галицької армії.

Народився в селі Заланові Рогатинського повіту в родині народного учителя. Закінчив гімназію у Перемишлі. Під час першої світової війни служив кадровим офіцером австрійської армії – командиром роти та батальйону на Албанському фронті. Після формування Легіону Українських січових стрільців був у ньому сотником, а 3 січня 1918 року - командантом Легіону, який разом з австрійськими вояками (згідно з умовами Берестейського миру 1918 року) звільняв від більшовиків Одесу, Запоріжжя та Херсонщину. На цій посаді він зустрів листопадові події 1918 року (поразка Австро-Угорщини у війні та розформування УСС).

У січні 1919 року очолив 1-й Галицький корпус Української Галицької армії (УГА), з яким брав участь у війні з поляками. Після невдалої спроби військ ЗУНР оволодіти Львовом, появи на Галицькому фронті армії генерала Юзефа Галлера, контрнаступу поляків після Чортківської офензиви корпус Осипа Микитки відступив за Збруч на території, контрольовані військами УНР, і брав участь у взятті Києва наприкінці серпня 1919 року, брав участь у збройних зіткненнях Української галицької армії з білогвардійськими військами на Київщині у жовтні – на початку листопада 1919 року.

10 лютого 1920 року він був заарештований «ревкомом УГА» і переданий в Одесі командуванню Червоної армії. Перебував у підмосковному Кожуховському концтаборі для військовополонених галичан. Там йому пропонували керівництво дивізією Червоної армії, а коли відмовився, був вивезений до Москви, розстріляний разом із генералом Густавом Ціріцом.

Олексій Кручоних (справжнє прізвище - Кручений; 1886-1968) – поет-футурист.

Народився в селянській сім'ї на Херсонщині. 1906 року закінчив Одеське художнє училище, від 1907 року жив у Москві. Починав як журналіст, художник, автор пародійно-епігонських віршів. Від 1912 року активно виступає як один з основних авторів та теоретиків російського футуризму, бере участь в альманахах футуристів («Садок суддів», «Ляпас громадському смакові», «Троє», «Дохлий місяць»), випускає теоретичні брошури («Слово як таке», «Таємні вади академіків») та авторські збірки («Помада», «Поросята», «Взорваль», «Те лі ле»), які цілком (включаючи шрифт) малював сам.

Ввів у поезію «заумь», тобто абстрактну, безпредметну мову, очищену від «життєвого бруду», затверджуючи право поета користуватися «розрубаними словами, півсловами та їх химерними хитрими поєднаннями».

Футуристичні твори Кручених, які сам він називав «продукціями», з'являлися спочатку невеликими брошурами в різних видавництвах, пізніше – у власному виданні автора, розмноженому подекуди машинописним або рукописним способом. Остання така публікація – збірка «Іроніада» (1930) – 150 екземплярів, розмножених гектографічним способом. Всього Кручених опублікував 236 своїх «продукцій», з яких, проте, знайдено лише частину.

Від 1930-х років, після загибелі Маяковського та розстрілу Ігоря Терентьєва, вимушено відходить від літератури (лише зрідка виступаючи з критичними статтями й бібліографічними публікаціями) та живе тільки від продажу рідкісних книг і рукописів.

Більше інформації та фото тут: https://rusmir.media/2018/12/05/kruchenih

Ігор Шамо (1925-1982), український, радянський композитор.

Заслужений діяч мистецтв України. Народний артист України. Лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Нагороджений орденом «Знак Пошани», медалями. Почесний громадянин міста Києва.

Народився в Києві. Закінчив музичну десятирічку імені Лисенка – першу спеціалізовану школу в Україні. Екстерном закінчив Друге медичне училище за фахом «фельдшер» і на початку 1942 року у 16 років пішов добровольцем на фронт. Пройшов всю війну, був поранений.

У 1946 році Ігор Шамо вступив до Київської консерваторії, яку закінчив з відзнакою в 1951, композиторський факультет у класі професора Бориса Лятошинського. Ще на третьому курсі консерваторії був прийнятий до Спілки композиторів України. Мешкав у Києві до кінця життя. Він є автором симфоній, фортепіанних творів, музики до кінофільмів та понад 300 пісень. Багато років співпрацював з українським поетом Дмитром Луценком, у співавторстві з яким написані пісні «Києве мій», «Не шуми, калинонько», «Осіннє золото», «Пісня про щастя» та багато інших.

…і в світі

Юбер де Живанші (1927-2018), французький кутюр’є, засновник власного Будинку моди в Парижі.

Перший кутюр’є, який винайшов термін pret-a-porte і почав створювати колекції готового одягу. Живанші творець особливого вишуканого і елегантного стилю. Серед його знаменитих клієнток були Одрі Хепберн і Грейс Келлі, Жаклін Кеннеді, баронеса Ротшильд і принцеса Монако Кароліна. Навчався в Школі красних мистецтв у Парижі. 2 лютого 1952 року, у віці 25 років, Юбер відкрив свій власний будинок моди Givenchy. На ту пору він був наймолодшим із творців високої моди. Впродовж 39 років кутюр’є співпрацював з Одрі Хепберн. Актриса носила одяг від Givenchy як у кіно («Сабріна», «Сніданок у Тіффані»), так і в повсякденному житті. Іншою відомою особою, що втілювала стиль Живанші, була Жаклін Кеннеді. На похоронах чоловіка – президента США Джона Кеннеді, вона була в сукні «від Живанші». В 1995 році кутюр’є оголосив про відхід від справ. У січні 2007 року пошта Франції випустила дві марки, присвячені Дню святого Валентина, автором дизайну яких був Юбер де Живанші.

Гаральд V (1937), король Норвегії, який посідає престол з 1991 року.

Народився в королівській резиденції Скаугум, Походить з династії Глюксбургів. Вступив на престол після смерті батька, Олафа V. Є главою Норвезької протестантської церкви. Головнокомандувач Збройних сил Норвегії; має звання генерала та адмірала.

Після німецького вторгнення 1940 року разом із матір'ю та сестрами потрапив до Швеції, а згодом – до США. Дід Гаральда, Гокон VII, і батько, кронпринц Олаф, під час війни проживали у Лондоні, очолюючи уряд у вигнанні. 1945 року принц повернувся до Норвегії та вступив до Університету Осло (з 1955), згодом продовжив навчання у військовій академії. З 1960 вчився в Оксфорді. 1968 року одружився з жінкою не дворянського походження, Сонею Гаральдсен, має від неї двох дітей – принцесу Марту Луїзу та кронпринца Гокона, спадкоємця престолу. Захоплюється вітрильним спортом і неодноразово брав (як і його батько) участь у чемпіонатах світу (золота медаль у складі команди – 1987), Європи та Олімпійських іграх - 1964 року ніс норвезький прапор на Олімпійських іграх в Токіо. 2005 року, вже будучи королем (через два місяці після операції на серці), переміг зі своєю командою на європейських змаганнях у Швеції, у 68-річному віці.

День народження короля, так само як і в інших скандинавських монархіях, відзначають на державному рівні.

Чак Паланік (Чарльз Майкл Паланік; укр. Палаганюк; 1962), американський письменник, автор «Невидимок» і культового «Бійцівського клубу», фріланс-журналіст.

Чак Паланік написав чимало романів, і кожен із них сприймається його численними фанатами по всьому світу «на ура», але якщо ви не знайомі з трансгресивною і мінімілістичною прозою цього американського письменника, варто почитати «Бійцівський клуб» – усе інше буде лише його варіаціями і відголосками. Коли ж читати вам все ж не до снаги, то хоча б подивіться однойменний фільм Девіда Фінчера, знятий 1999 року з Бредом Піттом, Едвардом Нортоном і Хеленою Бонем Картер у головних ролях. З часом кінострічка теж набула культового статусу, одним із її палких шанувальників є Квентін Тарантіно (самому Паланіку екранізація теж сподобалася).

Герої книг Чака Паланіка – невдахи і маргінали, підсаджені «на голку консьюмерізму», а його тексти сповнені цинізму, їдкої іронії та чорного гумору. Паланік знає, про що пише: він народився в місті Паско (штат Вашингтон), виріс у вагончику. Його дід був українцем, з України в Америку емігрував у 1907 році (подейкують, що в Україні мешкають родичі Паланіка, але сам письменник на батьківщині діда ще не був). Чарльз закінчив факультет журналістики Орегонського університету, мешкав у Портленді – писав для місцевої газети, складав інструкції з експлуатації вантажівок, працював волонтером у притулку для безхатченків, у госпісі. Письменницьку кар’єру розпочав у 35 років.