«Кошатники і собачники Києва! Я вас люблю!», або Ще про непереможність України
Укрінформ розповідає про кілька епізодів, коли звичайні люди - з якими працював, жив поруч - проявляють нечувану витримку і самопожертву, рятуючи своїх хатніх тварин
…Українка 17 кілометрів несла на руках свою стареньку вівчарку, щоб перетнути з нею кордон і врятуватися від окупантів… Чоловік вивів з пекла Ірпеня двох корів і дістався з ними аж до Коростишева, це 80 кілометрів… Двадцятирічна Настя вивела з того ж Ірпеня 19 собак-інвалідів – для цього три кілометри дороги їй довелося долати аж три години… Журналіст Урінформу вивіз за кордон більше сорока собак, багатьох з яких, поранених, просто підібрав по дорозі...
Тисячі українців разом з дітьми і домашніми тваринами сиділи годинами – днями - тижнями у підвалах під обстрілами: щоб вберегти, захистити, врятувати своїх найближчих безсловесних друзів, які розуміють усе... Здається, потяги ще ніколи не бачили такої кількості кудлатих і пухнастих, яких люди перевозили у більш безпечні місця. Переноски у зоомагазинах миттєво закінчилися, люди ділилися у соцмережах, як пристосувати під них сумки, рюкзаки та пластикові коробки. Волонтери примудрялися десятками переправляти чотирилапих за кордон і діставати корм для тих, хто залишився…
Сьогодні ми не будемо писати про тих, хто кинув своїх маленьких друзів у біді – хоча б тому, що їх і набагато менше, і обставини бувають різні. Але більшість українців ще раз продемонстрували всьому світові, що ми – людяні й тому непереборні.
Як тренер-кошатник став волонтером
Тренеру Юрію Кузнецову 48 років, він працює у тренажерному залі спорткомплексу, розташованому в одному із міст Кіровоградщини – через міркування безпеки, ми не будемо писати, в якому саме.
Юрій вважає себе кошатником, у нього вдома завжди жили ці мурчуни, а по дорозі на роботу, кожного дня, захопивши пакет з кормом, він годує бездомних кицьок.
- Як мене побачать, летить табун з 10-15 котейок, - розповідає Юрій.
З перших днів війни через їхнє місто їхала величезна кількість біженців: здебільшого з Харкова, Ізюму, менше – з Донецької області. Багатьом з них потрібна була ночівля, щоб потім пересісти на інший потяг, далі, на Захід України.
Юрій Кузнецов розповідає, що якось зібралися разом співробітники спорткомплексу, ті, хто залишився у місті - тренери, охоронці, кочегари. І якось спонтанно вирішили, що будуть приймати цих людей у себе. Місця в комплексі вистачає, є вода, гарячий душ, електрика, своя котельня. Отже, принесли пічку, різного посуду, щоб готувати гарячу їжу. Кинули у фб об’яви, що потрібні продукти і матраци. Того ж вечора у них вже ночувало близько 40 людей, потім і до сотні доходило. Деякі біженці зупинялися на кілька днів, а багато хто вирішив залишитися в місті.
- Продукти приносили місцеві мешканці. Такий відгук пішов, що з початком цієї війни я знову повірив в людей, - розповідає пан Юрій. - Консервацію несли, якісь смаколики, з сіл привозили мішками картоплю та овочі. Загалом я вважаю себе досить скептичною людиною, але у мене сльози наверталися, коли я все це бачив.
Багато хто був зі своїми тваринами - кішками, собаками, навіть ворона одного разу привезли.
- Щоправда, я його так і не побачив, тому що навіть чаю на роботі ніколи було попити - весь час дзвонив телефон, я зустрічав і розміщував людей, - продовжує тренер. – Запам’яталася одна пара, дуже немолода, з кішкою, якій було вже 14 років… Хтось вивозив і по кілька котів… Хто був з великими собаками, намагалися якось відгородити їх, здвинувши тренажери…Ми потім жартували з колегами, що можемо тепер відкривати готель…
Зараз хвиля вже схлинула, намагаємося працювати, щоб якось перекрити борги на електрику і воду. Але завжди готові знову прийняти людей, у нас і зараз ночує велика родина з Волновахи, - говорить Юрій Кузнецов.
Журналіст Укрінформу з дружиною вивезли за кордон більше 40 собак
Керівник фоторедакції Укрінформу Олександр Ляпін та його дружина Людмила вже років двадцять опікуються в Києві бездомними собаками. В їхній трикімнатній квартирі в Подільському районі завжди жило більше десяти собак.
Чи не забагато для міської квартири? – питаємо.
Та якось звикли,- посміхається Олександр. – Собаки між собою жили дружно, хіба що кобелів у різних кімнатах тримали.
До речі, їхня дочка, яка живе окремо, теж багато років опікується чотирилапими.
Подружжя Ляпіних підбирало собак на столичних вулицях – хтось потрапив під машину, хтось просто замерзав. Лікували, відгодовували, когось прилаштовували в інші родини. Багатьох – за кордоном - у США, Європі.
Людмила – теж журналіст, тобто ніхто в родині спеціальної ветеринарної освіти не має. Але, як пояснює пан Олександр, багаторічний досвід спілкування з ветеринарами приніс свої плоди, і вони навчилися самі справлятися з деякими хворобами своїх улюбленців.
На початок війни вони, як завжди, мали в квартирі більше десяти собак. Коли почалися бомбардування, собаки від страху кидалися на двері, щоб утекти, гризли одне одного. Чого вартувало подружжю їх заспокоїти – окрема розмова. Вирішили якнайскоріше вибиратися на Захід України або далі – за кордон, де мали багато знайомих волонтерів. До них приєдналися ще волонтери з собаками і просто біженці, що рятували своїх дітей. Пристосовані бокси для собак у родини були. Знайшлись два мікроавтобуса. Спочатку вирушили до Кам'янця-Подільського, потім маршрут кілько разів змінювався. Бо весь час змінювалась ситуація. Нарешті вирішили їхати до Львова.
Перша ночівля застала у Білій Церкві, а вранці по місту вдарили бомби рашистів.
- Коли поїхали далі, по дорозі побачили собак, яких просто викидали з автівок ті, хто, мабуть, перелякався, що через них виникнуть проблеми при перетині кордону. Домашні тварини не розуміли, що відбувається, кидалися під машини… Деякі, збиті автівками, лежали обабіч дороги…
Родина Ляпіних підбирала живих, і, коли дісталася до Львова, на «борту» вже мала більше сорока собак.
Пан Олександр пояснює для тих, хто ще не втратив совість, що зараз спростили вивіз домашніх тварин за кордон. Цей процес не займає багато часу, треба лише пройти ветеринарний контроль. Хоча паспорт на тварину і обов’язкові щеплення треба мати, але все це можна зробити у будь-якому містечку по дорозі, де є ветклініка. Єдине, що вже обмежили, - це кількість домашніх улюбленців на одну особу, яких можна вивезти - нині це п’ять тварин. Але волонтери якось викручуються, допомагають…
Та повернемося до дороги. Де переночувати у Львові з такою кількістю собак? Друзі допомогли влаштуватися на території однієї з місцевих фабрик, там родина змогла розміститися в маленькій каптерці та зігрітися гарячим чаєм. У місті вже було дуже багато біженців з тваринами, тому вирішили прямувати далі. На кордоні пересіли у транспорт німецьких волонтерів, але через те, що в Польщі в притулку, з яким домовлялися, виявили якусь хворобу, зв’язалися з волонтерами з Австрії, щоб рухатися вже туди. Дві доби у холодному кузові разом із собаками, потім – потяг…
Зараз родина зі своїми чотирилапими друзями живуть в одному з маленьких містечок в Австрії, тварин утримують частково власним коштом, частково - допомагають місцеві. Дружина та донька продовжують дистанційно допомагати українцям з тваринами перетинати кордон. Організували штаб порятунку тварин, що потерпають від війни. Притулки в Макарові, Бородянці, Ірпені, інших містах розгромлені, спалені і треба прилаштовувати десь і людей, і тварин.
- Дуже багатьом тваринам вже допомогли, - каже Олександр Ляпін.
Пам’ятаєте дівчину, яка витягла з пекла війни на Київщині 19 собак-інвалідів? Зараз вони у безпеці
Хоча цей випадок – загальновідомий, не можемо його не згадати. Надто яскраво він характеризує Україну та її молодь.
Батьки двадцятирічної Насті Тихої живуть в Бородянці й теж опікуються собаками. Тому дівчина з дитинства знає, як з ними поводитися. Волонтером себе не вважає - тварини у неї просто живуть, а волонтери поступово їх прилаштовують у інші родини.
Коли Ірпінь окупували і почалися запеклі бої, Настя з чоловіком Артуром довго не наважувалися спробувати звідти вирватися - не могли кинути численних тварин. А з ними це робити було надто небезпечно. Коли ж вирішили ризикнути, взяли з собою лише ліки для собак, залишивши особисті речі.
Деякі хворі собаки були на візках, Артур притримував їх як міг, щоб вони не перевернулися.
- Собаки упиралися. Спочатку намагалися втекти додому. Але у нас є один собака - найбільший. Я його тримала, а він вів решту. Дуже ним пишаюся. Інакше мені довелося б тягнути всіх самій, - розповідає дівчина.
Дорога, яка зайняла б у звичній ситуації 15 хвилин, розтягнулася на три години. Але злякатися вона навіть не встигла, стверджує Настя, і героїзмом свій вчинок не вважає.
«Хіба я могла залишити своїх зайчиків? – посміхається дівчина, зовсім не схожа у житті на «епічну» фотографію американського фотографа, яка обійшла увесь світ.
У дівчини зламаний палець і дуже болить все тіло, тому що собаки тягнули її у всі боки. Зате зараз Настя з чоловіком і тваринами у безпеці. Вивести всіх собак все ж не вдалося, кількох загубили по дорозі. Серед них – і свого бігля, за яким пара планує повернутися до Ірпеня. А ще дівчина дуже хвилюється за своїх батьків, які залишилися в Бородянці, хоче вивезти їх звідти.
P.S.
Насамкінець хочемо, щоб ви прочитали вірш відомого літератора – поета, драматурга, перекладача - Олександра Ірванця, який він опублікував на своїй сторінці у фб. Він тут більш ніж доречний. І слова для заголовку – взяті саме звідси.
Коли розривається небо
І холод вдаряє під дих,
Ми боїмось не за себе,
Ми боїмося за них.
Ми маєм ресурс небачений
І непідвладний Кремлю.
Кошатники і собачники
Києва!
Я вас люблю!
Я знаю черги, я в чергах тертий,
Та натовп мене вразив
Не в продовольчий, і не до аптеки,
А у зоо-магазин.
І я осягнув ту правду просту,
Що тут, на краю безодні
Всі люди й тварини, що з нами тут -
Шляхетні й високопородні!
Від псів і котів, котрі мають диплом
Й до хамелеонів і зміїв -
Ми всі теплокровні.
Своїм теплом
Ми зігріваємо Київ!
Сміливим його не назвеш ні за щО,
Та як ворог на нас натрапить,
Я вірю, що стане наш кіт Басьо
Для бою на задні лапи!
О, як налетів би на цих падлюк,
Скількох хотів би загризти!
Відважний чорний летючий Люк,
Бульдог чарівної Лариси!
І наостанок таке повім,
Бо хочу щоб всі це знали:
З нами вони, і ми вдячні їм
За те, що вони тут з нами!
Й коли небосхил хитається
І холод вдаряє під дих,
Вони до нас пригортаються
І ми пригортаємо їх!
Лариса Гаврилова, Київ
У публікації використані фото:
https://www.facebook.com/dodomy.ua
https://www.facebook.com/dw.ukrainian