Олександр Білоус, психолог, доцент кафедри загальної психології КНУ імені Т. Шевченка

Травма війни проявляється по-різному. І наша психіка намагається переварити цей страшний досвід через різні механізми: у когось може розвинутися посттравматичний стресовий розлад, у когось – екзистенційні переживання: «Чи маю я право залишитися живим?», хтось страждає від безсоння чи навпаки постійно провалюється в сон, у маси тих, хто зараз у безпеці, спостерігається «провина вцілілого».

Ми спілкувалися з відомим психологом про те, як самотужки зменшити важкість перебігу травматичного досвіду, як вивести себе зі стану «ступору», як пояснювати війну дітям, чому важливо просто говорити про свої переживання, а також чому для нашої психіки так необхідно повертатися до звичної роботи та будувати короткотермінові та середньотермінові плани - хоча б на 2-3 пункти.

- Пане Олександре, зараз ми всі опинилися в страшному стресі, якого раніше, мабуть, не переживав ніхто з нас. Звісно, були особисті трагедії, але це - спільна трагедія всього народу. З 24 лютого психіка кожного українця перебуває під страшним тиском жахіть війни. Чи не має наш загальний стан ознак масового психозу?

- Я б не говорив, що це масовий психоз, бо масовий психоз - це звуження поля свідомості, не втрата її зовсім, але «відключення» інтелектуальних функцій, єдинодушність і синхронні емоції – ось це ознаки масової істерії або масового психозу. В такому зміненому стані люди можуть зробити багато чого, не відчувати болю і йти на «подвиги», це реально схоже на те, що відбувається в росії.

На щастя, у нас немає масового психозу, у нас стан дуже схожий на Майдан, коли ти - один з багатьох, але ти не втрачаєш себе. Саме цим відрізняється натовп від спільноти. У натовпі ти перестаєш бути особистістю, ти є частиною якоїсь емоції, не завжди чистої. А в спільноті лишаєшся собою, і в колі однодумців. Для мене зараз стан українців – це майданівське єднання, коли ми всі працюємо на одну ціль. Це – вища форма колективних станів психіки, коли ми під’єднуємося до чогось більшого, ніж ми є самі, або створюємо це більше - спільноту українського суспільства. Це велика криза, але водночас і велика можливість знайти і показати краще в собі - на жаль, через кров, сльози і втрати. Це зростання кожної особистості і всієї української нації.

КОЛИ ЗГРАЯ ҐВАЛТУЄ, КАТУЄ - ЦЕ СТАЄ ТИМЧАСОВОЮ НОРМОЮ, ЯК БИ СТРАШНО ВОНО НЕ ЗВУЧАЛО

- Російські пропагандисти розповсюджують брехню, а російські солдати несуть на нашу землю своє звірство. Вбивають, катують, ґвалтують. Світ здригнувся, коли оприлюднили фотодокази жахіть, які вони чинили з мирними людьми в Бучі, Гостомелі, Ірпені… Дивишся на ці страшні фото і не розумієш, як взагалі людська істота може бути такою кровожерливою.

- Це присмак крові. Коли зграя ґвалтує, катує - таке стає тимчасовою нормою, як би страшно воно не звучало. І в момент, коли зграя це творить, несхильна до подібних дій людина в кращому випадку буде стояти осторонь, але не піде проти зграї.  В таких ситуаціях можна говорити ще про феномен дегуманізації противника. Наприклад - коли ми переглядаємо фотографії вбитих орків, ми ж не робимо цього в нормальному житті і, сподіваюся, перестанемо робити після війни. Але зараз ми знижуємо планку гуманності, а вони її й спочатку мали невисоку, а потім війною виправдовують свої вчинки: війна все спише.

Такий нелюдський спосіб поводження з людьми, за нормальної організації військової справи, повинен жорстко зупинятися командирами аж до страти солдат, які таке чинять. Але в російській армії цього не відбувається, їх певною мірою до цього навіть заохочують.

Людей до такої нелюдської поведінки спонукає дихання смерті, близькість смерті. Він сьогодні живий, а його товариш вже мертвий, а завтра й він не буде живим. І останнє, що він може відчути у своєму житті, це якісь дуже сильні речі. Він не здатен до тонких алітерацій, все набагато примітивніше – він може відчути кров, гнів, лють, хіть. Оці звірячі ґвалтування... Вони ж не всі ґвалтівники по життю, але відчуття, що це - останній секс, їх розпалює. Це спроба через вбивання іншого відчути себе трохи живішим. Це щось дуже звіряче, не в тому сенсі, що звірям притаманно, але людським не назвеш. Це щось передсмертне, це - агонія.

- Після усіх пережитих жахів наскільки довго українцям треба буде виходити з цієї психологічної і психічної кризи? Це ж страшенні травми, які матимуть наслідки - діти, котрі бачили смерть батьків, люди, котрих катували, котрі бачили, як горять їхні домівки разом з їхніми близькими…

- Я маю уточнити, що по першому вашому запитанню я говорив на загал про тих громадян України, хто проживає цю війну не зі зброєю в руках і не є жертвою війни. Адже більшість українців не беруть участі у боях, хоча дуже дотичні до всього, що відбувається. А от щодо людей, котрі безпосередньо є комбатантами зі зброєю, і для мирних громадян, які вже стали жертвами російської воєнної агресії – це неймовірно складна тема. І сказати, коли вони перестануть переживати те, що побачили, я не зможу. І ніхто не зможе.

Це надзвичайний досвід, який привласнити собі неймовірно важко і просто неможливо в певних випадках. Як ти можеш привласнити досвід, коли на твоїх очах когось вбивають і твоя психіка відповідним чином намагається якось це “переварити” через різні механізми?

Травма війни – вона може проявлятися по-різному. У когось може розвинутися ПТСР – посттравматичний стресовий розлад. У когось – досвід екзистенційних переживань: “Чому це трапилося не зі мною? Чим я кращий, чи я маю право залишитися живим?”. Ці питання частіше лишаються у людини без відповіді і можуть спровокувати нав’язливі переживання, які потребуватимуть подальшої корекції з допомогою фахівця. Звісно, що нині потреба в співпраці з психологами, психотерапевтами дуже висока, і психологічна реабілітація матиме широке поле роботи, яка починається вже зараз. Це не ОРЗ, і навіть не ковід, це складніша і глибша історія.

ДОСВІДУ ТАКОГО НЕЙМОВІРНОГО НЕЛЮДСЬКОГО ПОВОДЖЕННЯ СУПРОТИВНИКА З МИРНИМ НАСЕЛЕННЯМ НЕМАЄ В ЖОДНОЇ КРАЇНИ

- Можливо, є світовий досвід подолання таких тяжких і масових психологічних травм?

- Ми можемо покладатися на досвід американців, з їх вояками, які були у В’єтнамі, можемо брати досвід Ізраїлю, який останні роки нам дуже багато допомагав і навчав. Але досвіду такого неймовірно нелюдського поводження супротивника з мирним населенням немає в жодної країни! У нас є досвід роботи з потерпілими внаслідок надзвичайних катастроф, землетрусів, але це стихія, а ось нелюдське поводження – колосальна травма. І немає універсального протоколу, як пропрацювати її з усіма, в кожного буде свій шлях її подолання. Комусь допоможе віра, комусь робота, комусь допомога іншим. Хтось увійде в депресію і буде в ній довгі роки і, можливо, і позбавить себе життя (я не знаю, чи варто про це тут говорити, але таке є і буде).

Фахівці колективними зусиллями можуть зменшити важкість перебігу цього травматичного досвіду і зменшити кількість несоціалізованих і суїцидальних  речей. Програми розробляються і пишуться, але ми не знаємо ще всього обсягу травмованих війною. Кажуть, що після війни ми відбудуємо наші міста, але, крім того, ми маємо відбудовувати ще й душі наших людей. А це не можна виміряти в жодних грошах.

ЗАЛИШИТИСЯ ЖИВИМ, ПРАЦЕЗДАТНИМ І ПІДТРИМУВАТИ ЖИТТЯ КРАЇНИ - ДУЖЕ ВАЖЛИВА РІЧ У ВІЙНІ, НЕ ВСІ МОЖУТЬ СТАТИ ДО ЗБРОЇ

- Ви сказали, що у багатьох з нас виникне екзистенційне питання: «Чому саме я залишився живим? Як я можу смачно їсти, коли люди голодують?». Це справді зараз мучить багатьох, кому з перших днів вдалося евакуюватися в безпечне місце, врятувати дітей. По-моєму, це називається «синдром вцілілого», коли люди відчувають себе винними, і це почасти переходить у хворобливі стани.

- Це називається «провина вцілілого» і, повірте, такі думки навідують усіх людей. Це нормально. Тому що ми потрапили в ненормальну, надзвичайну ситуацію, якої ми не очікували і уявити не могли – коли всі усталені норми відкидаються, і ти мусиш приймати миттєві рішення. Ти евакуюєшся. Ти розумієш, що в тебе в машині п’ять місць, а друзів - пів міста. Ти вивозиш родину. Тому відчути провину це – нормально. Жити з цією провиною – ненормально. Це хибна думка, хворобливе запалення моралі. Бо те, що ти живий, вже великий успіх у війні.

Залишитися живим, працездатним, виховувати дітей і продовжувати життя країни - це дуже важлива річ у війні, бо не всі можуть стати до зброї. Навіть у війську реально стріляють не геть усі, хтось доставляє набої, хтось готує, хтось на штабній роботі. Ми всі є військо України. І мати з дітьми, яка зараз десь у безпеці, покращує якість життя своєї країни, про неї не треба дбати на передньому краї – вона вже евакуйована, вже менше клопоту армії.

- Тобто картати себе за те, що ти живий можна, але не треба?

- Такі переживання є в багатьох. З ними можна трішки побути, а потім трансформувати в щось інше, більш конструктивне. Але зважайте, що зняти рефлексію рефлексією не можна, її треба знімати дією. Своє переживання треба трансформувати у конкретні дії: турботу про ближнього там, де ти є (у когось ви живете – допоможіть їм, спробуйте покращити їм життя), хтось приїхав після вас, а ви вже обжилися – допоможіть їм освоїтися. Коли ти турбуєшся про інших, переживання можуть відійти.

І обов’язково треба говорити, спілкуватися — неправильно бути на самоті з усіма своїми думками. Не варто шукати психотерапевта, хоча зараз є гарячі лінії і кризові центри для переселенців. Треба просто говорити з іншими людьми, ділитися переживаннями, вони оприявнюють цінність життя, його крихкість. І коли ти бачиш іншого і проговорюєш свій біль, горе якось проживається, влягається.

Звісно, коли спілкуєшся з тими, хто скиглить – тебе тягне знов у депресивну яму, тому зараз ти маєш жорстке право турбуватися про себе і обмежити таке спілкування. У вас немає ресурсу витягати когось з ями, бо ви самі в таких переживаннях! Ми не можемо врятувати всіх, але ми маємо врятувати себе, і коли у вас будуть сили, ви зможете говорити з іншими, давати їм підтримку.

Ви не можете допомагати, якщо самі відчуваєте нестачу. Не треба віддавати останні душевні сили. Останні - для себе. Це важливий момент.

Якщо серед ваших друзів чи знайомих є людина позитивна, в якої зараз є більше ресурсу, і вона вас готова слухати і чути вас – спілкуйтеся з нею, і ваш стан покращиться! Це така взаємна індукція, побутова короткотермінова психотерапія.

Але якщо провина не проходить, треба звертатися по допомогу до фахівців, і не через роки, а швидше, щоб це почуття провини і пригніченості не закріплювалося, бо воно може залишитись у формі депресивного розладу надовго.

ВИЙТИ З ПРИГНІЧЕНОГО СТАНУ ЧЕРЕЗ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ ДІЯЛЬНІСТЬ НЕ МОЖНА - ЛИШЕ ЧЕРЕЗ ПРОСТУ ФІЗИЧНУ АКТИВНІСТЬ

- Якщо на спілкування таки немає сил, то як собі зарадити - намагатися щось почитати чи краще зайнятися механічною або фізичною роботою?

- Виходити з пригніченого стану, наповненого нав’язливими думками і переживаннями, через інтелектуальну діяльність не вийде, лише через просту фізичну активність - прогулянка, біг, прибирання, готування їжі. Взагалі, для того, щоб якось вийти зі стану, в який ми всі потрапили, треба будувати своє життя начебто воно нормальне, робити якесь маленьке планування.

- А яке ми можемо робити планування, живучи від сирени до сирени?

- Короткотермінові та середньотермінові плани на кшталт - встати з ліжка, почистити зуби, винести сміття, сходити за питною водою. Хоча б 2-3 пункти: вийти з дому, якщо буде безпечно, пройти якусь тисячу-дві чи десять тисяч кроків. Це вже покращує емоційний стан, тому що фізична активність дозволяє згоріти гормону стресу кортизолу й відчути легку фізичну втому, яка дає нам відчуття наповненості від  життя – я втомився, значить я щось робив.

Знаю ситуації, коли людина від початку війни не може встати з ліжка і на запитання, коли ти в останнє чистив зуби, відповідає: три дні тому. Треба спонукати себе до мінімальних навичок гігієни: чепуритися, вдягатися, прасувати (якщо є електроенергія). Ми всі зараз у футболках ходимо, але коли ви робите щось з минулого життя, берете улюблену сорочку, вдягли і вийшли, побачили сонце - це як мерехтіння того, що дає радість.

А взяти якусь складну книгу і почати її читати - це замучити себе. Вона не буде лізти в голову, тому що голова зайнята іншим. Треба через тіло чистити голову, відволікатися від думок. Ті, хто люблять біг, - щасливі люди, вони можуть це робити зараз, я б залюбки пішов у басейн, в який я ходжу завжди, це моя майже щоденна психотерапевтична практика, але, на жаль, його зачинено через війну.

Тобто, проста фізична активність, турбота про тіло, про зовнішність - це дуже прості, але дуже дієві речі. Треба відчувати смак життя в дрібницях, якщо навіть у вас є лише макарони.

ДОЗВОЛЬТЕ СОБІ БУТИ ЗДОРОВИМ І ХАРЧУЙТЕСЯ ПОВНОЦІННО

- А якщо є не лише макарони, але ти забороняєш собі щось смачне, тому що люди голодують?

- Якщо ти собі щось забороняєш через те, що хтось цього десь не отримує, це вже формування провини, вона не покращує якість життя того, хто собі щось забороняє, і ніяк не впливає на виживання тих, хто зараз у небезпеці. Нікому не допомагає. Тому дозвольте собі бути здоровим, якщо це можливо, і харчуйтеся повноцінно.

Я розумію про що ви: всі, хто зараз виїхали в прекрасні європейські країни, не мають бажання ходити в розважальні і культурні центри, вони прибиті. Але потроху-потроху - через смак їжі, через смаколики, в миттєвих побутових дрібницях, навіть у купленій самій собі одній квітці - з’являються промінчики надії, вони необхідні. Треба собі сказати: це мене лікує, я з почуттям провини менш потрібна моїй країні, ніж я здорова і спокійна.

- Я помітила за собою, що в перші тижні війни (я була в безпечному місці, проте переживала за батьків, які були заблоковані в Гостомелі) мені весь час хотілося спати, буквально провалювалася в сон. Хоча раніше на нервовому грунті у мене часто траплялося безсоння. А тут ситуація навпаки – стрес колосальний, а падаєш в сон, як у рятівне провалля. І таке не лише у мене було – багато хто писав про схожий «сонний стан».

- Це у вас таким чином проявився дуже сильний стрес, коли людина потрапила в стан невизначеності та постійних жахливих новин, сон – це спроба позбутися цієї страшної інформації і потрапити туди, де комфортно. Бо сон – це тілесний комфорт, ти перебуваєш в горизонтальному положенні, ти чимось вкритий, тобто відчуваєш себе десь в затишку і безпеці. Нам підсвідомо хочеться менше перебувати в нинішній реальності, і організм реагує відповідним чином – включає режим сну.

Я за собою теж таке помічав, що, ой, вже 8-ма година вечора, можна вже й лягти, і справді легко засинається. Це ознака переходу до здорової психіки, але сподіваюся, що зараз ваш організм вже перейшов на інший, більш звичний для вас режим.

ЗВИЧКА З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ЗА ДВАДЦЯТЬ ОДИН ДЕНЬ. ЗА ЦЕЙ ЧАС МИ АБО АДАПТУЄМОСЯ, АБО ВІДБУДЕТЬСЯ ДЕЗАДАПТАЦІЯ

- Так, я повернулася до звичного ритму, але це теж лякає! Бо війна, і всі її жахи тривають, а ми ніби звикли до неї...

- Це адаптація. Існує думка, що звичка до будь-чого з’являється за двадцять один день. Тобто, за цей період ми маємо або адаптуватися до зміни обставин свого життя, або відбудеться така негативна штука, яка називається дезадаптація.

Є різні стратегії адаптації або подолання, але вони відбуваються так чи інакше, бо ми не можемо тривалий час переживати дуже сильні емоції. Страх, він або сильний, або довгий, і якщо він зменшився - людина вже ввійшла до повсякденного способу життя.

Дуже важливий момент – робота. Просто необхідно повертатися до своєї звичайної роботи, яка була у вас до війни! Це неймовірно ефективна штука, тому що звичний вид діяльності, коли ти робиш те, що вмієш, знаєш і дуже часто любиш – повертає тебе в стан нормального буття. І навіть в позаробочий час ти відчуваєш, що в тебе є якась опора, що ти працюєш для себе і для своєї країни (адже допомагаєш нашій економіці).

Продуктивна професійна діяльність – це основа функціонування цілісної особистості, а якщо ми втрачаємо якісь елементи впевненості та ще втрачаємо роботу, це зовсім поганенько. Тож, якщо є можливість зберегти за собою роботу, це є те, що дозволяє особистості бути більш цілісною і здоровою.

Ми маємо лишатися в професії, навіть якщо вона зараз не має продуктивного вихлопу: балерина має ставати до станка, актор робити дихальні вправи, а науковець займатися наукою. Ми потрібні здоровими і працездатними своїй країні і собі.

МОЛОДІ ВАЖЧЕ СПРИЙМАЮТЬ КАТАСТРОФУ ВІЙНИ, ВОНИ ВРАЗЛИВІШІ

- Будь-яка війна рано чи пізно закінчується, і нам треба бути здоровими і сильними, щоб відбудувати країну...

- Віру в себе, віру у власне щасливе майбутнє треба мати, це - ціль, до якої ми прагнемо, і це пряма лінія, яка нас веде у майбутнє, навіть якщо воно зараз ще в диму боїв. Треба собі уявляти, що я буду робити після війни, як я це буду робити.

- Ви ж викладаєте в Київському національному університеті імені Т. Шевченка, безпосередньо спілкуєтеся з молоддю. В якому психологічному стані студенти перебувають зараз? Вони більш вразливі, ніж дорослі?

- Так. Їхній життєвий шлях ще недовгий і, на щастя, мирний (війна на Донбасі торкнулася не всіх особисто). І такі надзвичайні, страшні події дуже вибивають молодь із нормального стану. Молоді люди впадають у непродуктивні стани або в зайвий пафос, патетику, героїку, яка нічим хорошим не закінчиться, бо вони не мають досвіду.

Або спостерігається абсолютна втрата віри в себе, в майбутнє, такі поразницькі настрої. У молодих людей ще немає досвіду особистих життєвих катастроф, на кшталт розлучень, втрат, смертей близьких, через що ми, дорослі, вже пройшли.

 - З 4 квітня університет імені Т. Шевченка поновив навчання, хоч і дистанційно, але це напевно позитив для молоді, яка відчуває страшенну пригніченість і невизначеність?

- Так, ми вийшли на заняття і надолужуємо програму, щоб завершити до літа цей семестр і сесію. Тому що потім - наступний навчальний рік. Збираємо студентів на заняття у відеоформаті. Я спілкуюся з ними регулярно, можу порозважати їх, порозпитувати про настрої.

Молоді дуже ранимі, ще особистісно незрілі. Як сказала б моя бабця, смажений півень їх ще не клював. Катастрофічність війни вони сприймають сильніше, вразливіше, їм потрібна підтримка. Покрокові інструкції, про які ми говорили, теж дуже важливі. Молодь накручує себе... Я питаю: а що ти робиш, батьки, що зараз роблять? Тато пішов з собакою гуляти. Я кажу: як ви думаєте, він з прогулянки вернеться в гарному настрої? Відповідає: в гарному. А чого ви удвох не підете гуляти з собакою? Пів годинки погуляли, вже в голові провітриться! Відказує: не хочу. Я кажу: “Треба. Даю тобі таке домашнє завдання”.

ТРЕБА БУТИ З ДІТЬМИ ЧЕСНИМИ І ГОВОРИТИ, ЩО Є ВІЙНА І Є ВОРОЖА КРАЇНА

- А як говорити про війну з маленькими дітьми? Батьки зараз розгубилися, але ж пояснювати якось треба?

- Це залежить від віку дитини. Зовсім маленькій нічого не треба пояснювати, вона не питає. А старші діти запитують, і треба бути з ними чесними і говорити, що є війна, є ворог, є ворожа країна. Нічого нового не вигадаєш, це ж як в казці - є хороші, є погані герої. Там - погані, а ми – хороші, за нас борються наші герої, це на той вік, який ще вірить в казку. Це дуже прості речі, дитина цю історію для себе перекладе сама, їй не треба розповідати про «Іскандери», «Кінжали», про Маріуполь в деталях.

А щодо емоційної наповненості, то діти мають відчувати емоційну стабільність батьків, відчувати, що вони поруч, що Україна переможе. Дитина зчитує з батьків абсолютно все, в тому числі і вашу нещирість або невпевненість. Тому дітям треба дати свою впевненість - перемога буде наша, ми в безпеці, а в разі, якщо небезпека трапляється, ми знаємо, що робити. У нас є алгоритм дій і на випадок розгубленості, а потім все буде добре.

Якщо ви бачите якусь новину і плачете, дитина питає чому, можете сказати, що ви дуже засмучені від того, що відбувається. Не ховайтеся від неї, поясніть, вона вас пожаліє, все собі сама перекладе і згодом переключиться на звичне життя. Діти швидше переключаються.

Любов Базів.