Петро Сагайдачний. Лук і булава

До 400-річчя від дня смерті та світлої пам’яті славетного українського полководця і флотоводця.

10 (20) квітня 1622 р. у власному будинку на розі нинішніх вулиць Борисоглібської та Петра Сагайдачного, 20/2, що на Подолі у Києві, внаслідок ускладнень вогнепального поранення у руку (за іншою версією - поранення отруйливою стрілою), отриманого напередодні знаменитої битви під Хотином ще наприкінці серпня 1621 р., “за доброї пам’яті та при здоровому глузді” помер видатний український полководець і флотоводець, кошовий отаман Запорізької Січі Петро Конашевич-Сагайдачний. При його смертній постілі стояли митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Іов Борецький (1560-1631) та наступник у реєстровому гетьманстві Оліфер Голуб (1550-1628).

Поховали гетьмана реєстрового козацтва на Провідну неділю, 18 (28) квітня 1622 р. на цвинтарі Київського Богоявленського братства, “із великим плачом Війська Запорізького та всього люду православного”. Велелюдно зійшлися рідні покійного - вдова Анастасія та єдиний син Лукаш, бойові побратими, прості городяни.

Під час тризни 20 учнів Київської братської школи хором задекламували “Вірші на жалосний погреб гетьмана Сагайдачного”, написані її ректором о.Касіяном Саковичем (Kasjan Sakowicz; 1578-1647). У них звеличувалися подвиги козацького очільника, його самозречене служіння вірі християнській.

- Запорозькеє військо ту вольність здобуло, / Бо служило вітчизні старанно і чуло. / І у хроніках давніх про те написали, / Як вони противенців вітчизни збивали / У тім війську стрічали і князя, і пана, / Не одного з них мали провідцю-гетьмана... / І Петро Конашевич гетьманив на славу, / Його рицарство знають усюди по праву. / Запорозькеє військо - належить вважати - / Для вітчизни потрібне, пора це вже знати. / Україна тим військом себе захищає.

***

Широкими мазками малюватимемо портрет провідника українського лицарства.

Петро Конашевич-Сагайдачний народився в селі Кульчиці Перемишльської землі Руського воєводства (нині - Самбірський район Львівської області) у родині православних шляхтичів, яка належала до гербу Побуг. Інші історики наполягають, що на світ він з’явився у самому Самборі… Батька майбутнього гетьмана звали Конон (або: українською - Конаш), тож син узяв його ім’я за прізвище; побутувала така колись традиція. По смерті чоловіка мати Петра прийняла чернецтво та стала у Миколо-Крупицькому монастирі інокинею Мокриною.

Насправді, за відсутності точних писемних джерел невідомо, коли саме народився Петро Конашевич - у 1550 р., у 1577 р. чи 1578 р., або в 1582 р. Через те, що дітей тоді в Україні називали на честь святого, до дня якого була найближча дата народження, кошового отамана, схоже, мати сповила 29 червня (9 липня) 1582, на празник Св. апостолів Петра і Павла. Аби поставити крапки над “ї”, на державному рівні 440-річчя з дня народження гетьмана Петра Сагайдачного відзначалось… у 2010 р. Іншими словами, офіційною датою народження слід вважати 1570-й рік.

Багата на білі плями наша історія… Хай там як, у 1589-1592 рр. юнак здобував початкову освіту у Самборській трикласній школі, затим, у 1592-1598 рр., набував знань в Острозькій школі на Волині, що славилася прекрасними викладачами, навіть власну друкарню мала.

Зазначу, то був перший на території Східної Європи вищий навчальний заклад, заснований у 1576 р. князем Василем-Костянтином Острозьким (1526-1608) як слов’яно-греко-латинська академія, іншими словами, школа вищого типу, або, як тоді казали, тримовний ліцей, якщо хочете, тримовна гімназія. Приблизно в ті роки ректором Острозької школи правив освічений грек Кирило Лукаріс (Κύριλλος Λούκαρις; 1572-1637), згодом відомий як Александрійський (1602-1621) та Константинопольський (1612) патріарх. В основу навчальної програми тут від початку закладалися сім вільних наук, які утворювали “тривіум”: граматика, риторика, діалектика - та “квадривіум”: арифметика, геометрія, музика, астрологія.

***

Один з істориків, Петро Сас, вважає, що під час навчання в Острозькій школі підліток визначився із шляхом у житті та вирішив податися на Запорізьку Січ. Так, свої дороги кожному з нас слід власними ногами сходити… Але після закінчення освіти Петро Конашевич вирушив спочатку до Львова, потім - до Києва, де працював домашнім вчителем, а згодом помічником київського земського судді, колишнього остерського боярина, шляхтича гербу Кердея Івана (Яна) Аксака (?-1627).

Щоб краще збагнути величезне значення для всієї національної військової науки нашого героя, спробуємо для початку… не ідеалізувати минуле, а просто поцікавимося: яким на початку 1620-х рр. було Запоріжжя? Шаблею, “чесною зброєю” та звитягою козацтво заробляло на хліб. Вибороти добробут для самураїв та козаків можна було виключно у битвах. Тому протягом першого століття існування Січі нічим не доводилося гребувати… Найманство, самочинні постої, контрибуція, захоплення військових трофеїв, напади на торгові кораблі та посольські валки – для виживання годилось усе. Справді, є у бувалих воїнів різних країн просте правило: слухай себе, тоді на війні ти залишишся в живих. Але воля та гідність були козацькими стягами.

Нападали запорожці головно на Османську імперію та її васалів, хоча при нагоді й сусідній Московії могли вломити. Для профілактики, так би мовити. Обґрунтовувалися такі походи захистом рідної землі від вороженьків, бо превентивні контратаки та миротворчі місії, як тепер кажуть, із визволенням з неволі одновірців були найпоширенішими формами козацьких наскоків. Хоробрість - вона не у палких промовах, а у буденних вчинках захисників рідної землі.

Отже, у другій половині 1598 р. Петро Конашевич (є версія, через якісь сімейні неґаразди) пристав до Війська Запорозького, принаймні з’явився у Зимівнику - постійному козацькому таборі, який знаходився тоді у гирлі річки Чортомлик. Йдеться про стару Базавлуцьку Січ. Побут тут був геть спартанський. Цілорічно проживали запорожці в куренях, збудованих із хмизу та вкритих кінськими шкурами.

***

Сходження у військовій кар’єрі Петро Конашевич почав з малого - авторитет серед побратимів по зброї він здобував відвагою та вправністю. Як меткий лучник, той вершник дістав на Запорізькій Січі бойове ім’я (позивний) “Сагайдачний”; у літописця Самійла Величка такі воїни називалися сагайдакерами.

За теорією історика Дмитра Яворницького, сагайдак (від татарського “саадак”, тобто “дикий цап”) - це шкіряний чохол для стріл, який запорізькі козаки і татари носили на ремені при поясі або закинувши за плечі. Цікаво, що майже всі сагайдаки були бойовими трофеями, які українські лицарі здобували у бою з татарами. Так, до речі, було і з пістолями та гарматами, що їх запорожці віджимали переважно у московитів та шляхти.

Між іншим, прізвисько Сагайдачний широко побутувало серед козаків у середині XVII сторіччя,  бо означало одну із поширених військових спеціальностей. Озброєний сагайдаком, добре навчений запорожець за хвилину міг випускав 8-12 стріл, які летіли на 500 кроків, тоді як група  сагайдакерів перетворювалася (як би це точніше пояснити) на ракетну систему залпового вогню (РСЗВ) “Град”.

***

До сивини гарцювати в сідлі Петро Сагайдачний не збирався. Так, восени 1600 р. він брав участь у походах Польської корони: спочатку - на Валахію, а на початку 1601 р. - на Лівонію. В останній (невдалій) кампанії він рядовим козаком бився під проводом гетьмана Самійла Кішки (1530-1602), якого за прорахунки у командуванні побратими, схоже, побили камінням: запорожці не сприймали помилок своїх командирів.

Тож війну і бойову стратегію Петро Сагайдачний вивчав не у військовій академії, а безпосередньо у партері театру воєнних дій. Бо вже у ті часи чотиритисячне козацьке військо в обох кампаніях виступало самостійно, оскільки мало власну військову структуру та армійську організацію.

Бойовий склад нараховував 2032 вояки, сформовані у чотири полки по 500 осіб; плюс кіннота й артилерія, а ще обоз, що забезпечували 100-200 вільнонайманих селян. Та загальне командування польсько-українськими військами тоді здійснював великий канцлер коронний Ян Замойський (Jan Zamoyski; 1542-1605), а на запорожців він покладав виключно функції розвідки та встановлення безпечної зони навколо табору королівської армії. Ну, мала ще тоді деяку зверхність шляхта.

***

Подальшу декаду, 1603-1614 рр., історики вважають “темним” періодом у біографії Петра Сагайдачного, бо перевірених письмових джерел катма. Деякі дослідники стверджують, що український лицар брав участь у низці козацьких морських походів проти османів та татар. Однією з таких кампаній вважається похід на Варну влітку 1606 р., під час якого запорожці захопили фортецю, яка вважалася неприступною. Було знищено всі берегові укріплення та османські кораблі, що стояли на рейді. З неволі козаки визволили кілька тисяч полонених, захопили десять турецьких галер з вантажами та екіпажами. Розлючений султан наказав перегородити залізним ланцюгом Дніпро біля острова Тавань, аби заблокувати козаків - не вийшло.

Ґрунтовно освічений, знайомий з античними зразками військової тактики, Петро Сагайдачний у козацькому середовищі вирізнявся не лише бойовою звитягою, а й потужним інтелектом. Невипадково бойові побратими вперше вручили йому гетьманську булаву, кажуть, ще у 1606 р., хоча щодо цього факту одностайної думки серед українських істориків немає. Разом з тим, коли йдеться про події 1606 р., у літописі Самійла Величка Петро Сагайдачний уже згадується як… козацький гетьман.

- Взагалі, була то людина смілива розумом, - так у мемуарах “Commentariorum Chotinensis belli libri tres” (“Коментарі Хотинської війни, 3 книги”; 1646) написав про гетьмана безпосередній учасник Хотинської битви Якуб Собєський (Jakub Sobieski; 1590-1646), котрий належав до почету польського королевича Владислава (książę Władysław). - Він (Сагайдачний) шукав небезпеку, не беріг власне життя, до бою ставав першим, виходив - останнім, рука його ніколи не давала промаху. У таборі Сагайдачний завжди чатував, мало спав, ніколи не напивався, як водилося за козаками. На радах залишався обережним, а в розмовах - небагатослівним.

Нам є ким і чим пишатися... Українська військова наука виблискує справжніми діамантами, відколи у 1303 р.  у половецькому словнику вперше з’явилося тюркське слово “козак”, уже тоді відоме у значенні “оборонець”, “воїн”, “вартовий”.

***

Свідомо скорочу епізоди, в яких загартовувався бойовий дух та напрацьовувалося стратегічне мислення козацького полководця. Якщо номінативно, то:

- У 1605 р. запорожці здобули турецьку фортецю Варна, а потім - Кафу (Феодосію).

- У 1607 р. відбувся морський похід на Кримське ханство - козаки захопили та спустошили Перекоп та Очаків.

- У 1608-1609 р. на 16 “чайках” вони прийшли у гирло Дунаю, атакували Кілію, Білгород та Ізмаїл.

- У 1612 р. козацька флотилія з 60 “чайок” штурмувала ворожі фортеці - Гьозлів, Бабадаг, Варну і Месембрій.

- У 1613 р. запорожці здійснили два походи на османське узбережжя півострова Таврія, у гирлі Дніпра знищили турецьку флотилію, а в Очаківському порту "віджали" шість великих бусурманських галер.

- У 1614 р. 40 “чайок” дісталися османського берега, захопили Трапезунд і вночі (!!!) оточили і знищили Сіноп (Мала Азія): оволоділи фортецею, вибили гарнізон, спалили цейхгауз, а флот галер, які стояли на рейді, - потопили, завдавши збитків на 40 млн золотих. Як контрибуцію додому козаки вивезли 40 тисяч золотих.

- У 1615 р. 80 “чайок” атакували столицю “Високої Порти” - Ісламбол (Стамбул), ущент спалили гавані Мізевні та Архіокі разом із флотом на рейді, а турецького адмірала Алі-пашу взяли у полон.

Слава про морські подвиги запорожців линула над Європою.

У 1634 р. в “Описі Чорного моря і Тартарії” італійський мандрівник, домініканський ченець Еміддіо Дортеллі д’Асколі (Emiddio Dortelli d’Ascoli) написав:

- Ці роси (rossi), звані по-іншому козаками (cosacchi), щоб помститися татарам, щороку набігали на них, аби пограбувати, - в останні 30 років почали спускатися на видовбаних човнах (legni concavi) і добре озброєні, по цій найбільшій річці Оза (Дніпро)... Козаки настільки відважні, що не тільки за рівних сил, але і на 20 “чайках” (saiche) не лякаються 30 важких галер падішаха, як це щороку можна побачити на ділі; насправді, три роки тому козаки захопили дві галери, а решту - переслідували..

***

З огляду на незаперечний авторитет, набутий у битвах, чи то наприкінці червня, чи то на початку липня 1616 р. бойові побратими обрали та проголосили Петра Сагайдачного гетьманом Війська Запорізького. Невдовзі він повів їх у славетний морський похід - на Кафу, яка вважалася неприступною фортецею османів. У результаті перемоги козаки звільнили величезну кількість бранців-християн, яких на “чайках” повернули на українські землі.

Відтоді Петро Сагайдачний зажив великої шани серед простого люду, а себе називав гетьманом обох сторін - Дніпра та Війська Запорізького, прийнявши в одні руки дві булави. Відомий український історик Іван Крип’якевич (1886-1967) вважав, що часи Сагайдачного були одним з найстабільніших періодів в історії тодішньої України. І почав гетьман реформи з… війська, яке структурував, модернізував та ідеологічно зміцнив.

По-перше, знадобилася тверда рішучість далекозорого стратега, який прагнув надати козацькій спільноті політичної леґітимності, а значить, стихійну вольницю вдягнути у сучасний військовий стрій. Саме за Сагайдачного був визначений порядок скликання Ради й козацького Кола, встановлені межі їх компетенції.

По-друге, український очільник потурбувався про належну організацію збройних сил. Вперше у Запоріжжі запроваджувався більш чіткий поділ на полки, сотні та десятки. Усталилася система військових звань: осавули, обозні, писарі, хорунжі тощо. Саме за Сагайдачного досі розрізнені козачі полки, віддані Україні, почали називатися запорізькими.

По-третє, гетьман подбав про рядового вояка. Відтоді в обов’язковій екіпіровці реєстрових козаків лук замінила рушниця, а більшість запорожців пересіла на коней.

По-четверте, завдяки зґуртованості та злагодженості дбав він про виховання патріотизму - в Україні вперше були запроваджені регулярні військові огляди.

І по-п’яте. Проблеми витоків “козацького бароко”. Дуже важливий аспект, про який йдеться у розвідці “Вірші на жалосний погреб гетьмана Сагайдачного” о.Касіяна Саковича та про який пише архиєпископ Ігор Ісіченко:

- За часів його гетьманства козацтво заявило про себе, як про культуротворчу силу, коли невдовзі після створення Київського Богоявленського братства до його складу особисто вписався сам гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорозьким. Запорожці брали безпосередню участь в охороні Києво-Печерської лаври, у 1613 р. вони допомогли відбити маєтки, конфісковані уніатським митрополитом. Трахтемирівський монастир неподалік від Канева перетворився на посередника між козацтвом і церковним центром. Нарешті, саме запорозьке козацтво на чолі з гетьманом Сагайдачним забезпечило у 1620 р. відновлення єрусалимським патріархом Феофаном українсько-білоруської православної ієрархії.

Схоже, що слоган “мова, армія, віра” наші славні прадіди більш успішно, аніж ми, сучасники, втілювали у життя.

***

Невипадково Михайло Грушевський у “Нарисі історії українського народу” (1904) написав про Петра Сагайдачного:

- Майстерний та відважний полководець, він одночасно виявляв великі таланти політика й адміністратора. Очевидно, значною мірою завдяки його впливові ціле десятиліття першої чверті XVII століття стало часом найбільшого розвитку козацьких сил… Він вправно лавірував між нездійсненними бажаннями (польського) уряду, - з одного боку, й вимогами крайньої козацької партії, - з іншого, намагаючись дати вихід енергії козацької вольниці поза конфліктами з урядом.

Загальнонародна слава осяяла ім’я Петра Сагайдачного, коли у 1618 р. гетьман Сагайдачний повів на Москву 20-тисячне козацьке військо, щоб визволити з оточення армію королевича Владислава. Той легковажно намірився забрати корону першого московського царя з династії Романових, хоча у 1633 р. став королем польським і великим князем литовським Владиславом IV Вазою (Władysław IV Waza; 1595-1648).

Отже, армія Речі Посполитої загрузла у виснажливих боях під Вязьмою, але Варшава підкріплень не надіслала, і більшість жовнірів… залишила табір. Аби виправити ситуацію, шляхта звернулася по допомогу до Війська Запорозького. Як досвідчений державник, гетьман Сагайдачний подбав про український інтерес та висунув Польській короні чіткі політичні умови: розширення козацької території у Речі Посполитій, свобода православної віри в Україні, збільшення війська реєстрового козацтва, визнання Польщею адміністративної та судової автономії України.

***

Аби порятувати королевича Владислава, на перемовинах у Варшаві на всі умови гетьмана король Сигізмунд III Ваза (Zygmunt III Waza; 1566-1632) погодився. Поляки навіть передбачливо надіслали до Києва для козачої армії… військові клейноди - булаву, бунчук, печатку і знамено. Сервіс, що не кажіть! Тут треба зауважити: коли Сагайдачний зі своїми полками намірився йти на Москву, Україна не належала Московії, а була для неї… іноземною державою. Тобто, бачите, були часи, коли Київ міг дозволити собі, так би мовити, миротворчі місії із схиляння московитів до спокою та денацифікації росії.

Виступивши у похід, 20-тисячне козацьке військо взялося за рушниці та шаблі. Дорогою були знищені московитські гарнізони міст Лівни, де в полон потрапив воєвода, князь Нікіта Черкаський, а також Єлця (загинув воєвода Андрій Полєв), Лебедяна, Скопина, Данкова, Ряжська, Песочні, Сапожка, Шацька та інших. У полоні опинилося московське посольство на чолі зі Степаном Хрущевим, яке терміново рухалося до Кримського ханства за військовою підтримкою.

12 вересня 1618 р. на козацькій Раді напрацювали план дій, а за дві дні розпочався український наступ на Москву. Уже 15-16 вересня запорожці взяли в облогу Зарайськ, готуючись до переправи через річку Оку та одночасно концентруючи ударні підрозділи. В істериці московський цар Міхаіл Романов наказав першому воєводі, князю Григорію Волконському (1560-1634) на прізвисько Кривий, у жодному разі не дати козацькому війську переправитись через Оку.

***

І настав день, коли страх смерті відступає перед прагненням діяти… Тисяча запорожців не лише форсували річку, а діяли тактично: до кінця дня один полк висадився вище, а другий - нижче… табору московитів, реально затиснувши ворога у лещата. Щоб не потрапити у гігантський котел, армія Волконського хаотично побігла до Коломни. Почалося дезертирство, першими п’ятами накивали елітні деморалізовані підрозділи - загони московських козаків та астраханські татари.

Гетьман Сагайдачний лише розвів руками: - “А показились би ви… Оце так рідну землю захищати!?!” Не зустрівши жодного опору з боку московитів, козацька армія непоспіхом переправилася через Оку. Злистувавшись і домовившись з королевичем Владиславом, Петро Сагайдачний визначив, що об’єднані польсько-українські війська зустрінуться 3 жовтня у селищі Тушино. Але гетьман не був би хазяйновитим українцем, якби за день не прибув на місце: зачистив навколишні території від можливих ворожих контратак, а потім, трохи поміркувавши, раптово увірвався на територію посаду Тушино, порубавши трохи московитів.

Історики пишуть, десь біля Донського монастиря запорожців спробували зупинити шість тисяч московських кіннотників під командуванням Васілія Бутурліна (?-1656), того самого боярина, який у січні 1654 р. очолюватиме московське посольство до України… Це були останні резерви царя Міхаіла. Для розминки, перед битвою в особистому поєдинку зійшлися Петро Сагайдачний і Васілій Бутурлін. Природно, що на посміховисько московитам гетьман завалив воєводу з коня. Коли ж почалася сама битва, козаки влаштували реальний кіллбокс ворожому ар’єргарду, тому московська кіннота бризнула по чагарниках.

Такою була утилізація ворога у наших предків. У чому полягала унікальна військова стратегія від запорожців? Один із сучасників Конашевича-Сагайдачного, український державник і дипломат доби Хмельниччини Юрій Немирич (1612-1659) у трактаті “Роздуми про війну з московитами, 1634 року” зазначив:

- Відважним воїна зробить хист полководця, тямущим - порядок і послушенство, мужнім - вибір для себе супротивника.

***

Нарешті, 8 жовтня 1618 р. до Тишуно прибули рештки “війська його королівської милості”… Що тут діється, шляхта не второпала - від цих непередбачуваних козаків бозна-чого можна чекати. Тому всі дружно, але мовчки, посунули на Москву.

Тим часом у Першопрестольній вирувала паніка. Проти Сагайдачного пафосно, з Пафнутієва монастиря до Серпухова, цар Міхаіл Романов вислав військо на чолі з “асвабадітєлєм Москви”, князем Дмітрієм Пожарським (1578-1642). Проте, побачивши полки гетьмана Сагайдачного, московитська рать розбіглася, наче щурі, а герой Пожарський… люто занедужав та, начебто, на призов царя мерщій накивав п’ятами до Москви. Ну, гаразд, вороженьки: трохи пізніше поговоримо.

Відповідно до плану, розробленого литовським гетьманом Яном-Каролем Ходкевичем (Jonas Karolis Chodkevičius; 1560-1621), 1 (11) жовтня 1618 р., у ніч перед святом Покрови Богородиці, розпочався штурм Москви. Підрозділи коронної армії увірвалися до міста з боку Арбатських воріт, петардою були висаджені Острожні ворота, але стрімка атака захлинулася. Тим часом запорожці стояли в резерві (за іншою версією - Сагайдачний раптом звелів припинити облогу і відступити). З невеликими втратами польсько-українські війська відійшли. Почалася затяжна позиційна війна, яка завжди з обох сторін прочиняє двері до перемовин.

Майже місяць, цілий листопад, тривали безрезультатні балачки польських та московських послів, кожна із сторін прагнула якомога більше… виснажити ворога.

***

Врешті-решт, у гетьмана Війська Запорізького терпець урвався! Петро Сагайдачний відправив восьмитисячне військо з завданням взяти… Калугу - стратегічно важливе місто на південному заході, перетворене на потужну фортецю.

У блискавичній атаці в ніч з 3 на 4 грудня 1618 р. запорожці захопили міський посад, а гарнізон під командуванням воєводи Матвія Гагаріна змусили замкнутись у міській цитаделі. У Білокам’яній український рейд на Калугу спричинив шок. Як згодом зазначав польський король Ян III Собеський, цей маневр навів жаху на Москву - запорожці “якнайшвидше схилили їхніх (московитських) комісарів до перемовин”.

11 грудня 1618 р. строком на 14,5 років було укладене Деулінське перемир’я, яке стало величезним політичним успіхом Речі Посполитої у борні з Московським царством. Відповідно до нього, Варшава повернула собі білоруські та українські території, раніше загарбані Москвією, а саме: Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську землі, загалом 29 міст, а ще король Речі Посполитої офіційно залишив за собою право… претендувати на московський престол.

Чи могли ми раз і назавжди покінчити із супостатом, перетворивши Московію на Російську область України? Як стверджував історик козаччини Дмитро Яворницький (1827-1885):

- Як би там не було, але доля Росії у той знаменний для Москви час була в руках Сагайдачного. Однак, військові успіхи його розум не затьмарили. Виконавши обов’язок перед Польщею, гетьман від Москви відступив.

Будьмо точними: терени Московського царства український гетьман залишив лише тоді, коли цар Міхаіл і королевич Владислав офіційно украли мирний договір. Але… Завжди вигулькують оті трикляті “але”… Справді, війни завершують полководці, та виграють політики… Так сталося і цього разу. Попри те, що королевича Владислава Польській короні було повернуто живим і неушкодженим, уряд Речі Посполитої не поспішав виконати чотири обіцянки, які погодив з козацькою делегацією. З великими труднощами за бойові операції перемовникам Петра Сагайдачного вдалося отримати від шляхти… 30 тисяч злотих.

***

Далі тривали походи, битви, політичні баталії - і все в ім’я України: де треба - булавою, а де треба - шаблею.

…Коли очільник Хотинської кампанії, старий великий гетьман литовський Ян Кароль Ходкевич 24 вересня 1621 р. раптово помер у Хотинському замку, командування взяв на себе Петро Сагайдачний. Саме під його проводом була здобута жадана перемога. Відповідно до мирної угоди, укладеної 9 жовтня 1621 р., кордон між Річчю Посполитою та Османською імперією встановили по річці Дністер; Османській імперії та Кримському ханству заборонялося здійснювати набіги на українські та польські землі; запорожцям - на Крим та Османську імперію.

Наслідки Хотинської битви мали колосальне міжнародне значення. Відтоді Османська імперія не просто відмовилася від планів завоювання Європи (вам це нічого не нагадує?), а почався глибокий занепад Османської Порти-Туреччини.

Зрештою, фіаско османів під Хотином призвело до політичного послаблення султанської влади. Наприкінці весни 1622 р. проти Османа II (İkinci Osman; 1604-1622) спалахнув яничарський заколот, у результаті якого 22 травня султана задушили, потім відрізали вухо (за деякими джерелами, вухо та ніс), а на трон повернули його психічно хворого дядька - Мустафу I.

***

У супроводі королівського лікаря у королівській кареті, подарованій Сигізмундом III, стискаючи в руках обсипаний діамантами та оздоблений золотом меч від королевича Владислава, поранений Петро Сагайдачний повернувся до Києва. Попри тяжкий перебіг хвороби, гетьман розвинув активну політичну діяльність.

У січні 1622 р. він відмовив королівським комісарам без скликання загальної козацької Ради розглядати вимогу Варшави удесятеро скоротити українське військо - з 41,5 тисячі, яких так потребувала Польська корона під Хотином, до… 3 тисяч реєстровиків. До столиці Речі Посполитої український очільник надіслав козацьке посольство, яке зажадало від Корони дотримуватися попередніх обіцянок: скасувати унію та “заспокоїти православних”. На жаль, добрих новин Київ не дочекався.

У передчутті подиху смерті Петро Сагайдачний звернувся до благодійництва і як ктитор (меценат) сприяв оновленню церков: збудував новий для Києва храм у Флорівському монастирі, а ще - надав 15000 червоних золотих Львівській братській школі.

***

За п’ять днів до смерті Петро Сагайдачний висповідався і склав духівницю. Відповідно до тестаменту, гетьман заповів своє майно на освітні цілі. Зокрема, Київському братству і Львівській братській школі, аби навчатись могли і діти з бідних родин. Як співається у народній журливій пісні, він давно “проміняв жінку на тютюн та люльку”, адже волю та небезпеку любив більше за прекрасну дружину, шляхтянку Анастасію Повченську.

Абсолютно згоден з оцінкою, яку українському гетьману надав доцент кафедри філософії, історії та педагогіки Полтавської державної аграрної академії, кандидат історичних наук Микола Безотосний:

- Він розширив козацьку територію і збільшив кількість свого війська до небачених розмірів. Сагайдачний перетворив козацьку справу зі станової на загальнонародну, тобто вчинив так, що козацтво оголило шаблю і заблищало нею на всі чотири сторони світу, йдучи на ворогів не лише за особисті права, а і за інтереси всього пригніченого населення України.

...Того ж року в Україну з турецького полону, переживши два роки сурового ув’язнення у Стамбулі, повернувся 28-річний Богдан-Зіновій Хмельницький (1595-1657). Точних відомостей немає: чи з неволі сина викупила овдовіла матір, чи козаки, “вдячно згадуючи його батька, чигиринського підстаросту”, обміняли Богдана на якогось турецького бранця.

Невдовзі Хмельницький записався до реєстрового козацтва та розпочав свій шлях до гетьманської булави. Отож, стежте за нашими публікаціями у проєкті “Калиновий к@тяг”.

Олександр Рудяченко