Роман Курах, священник

Саме так змалював теперішній історичний момент отець Роман Курах — один із найхаризматичніших священників та ораторів на Закарпатті (отець Роман — викладач Святого Письма в Ужгородській вищій духовній семінарії, катехит, служить у кафедральному соборі міста Ужгород, вчився в Любліні та Римі). Я запросила його на інтерв'ю на тижні. “Отче Романе, хочу поставити вам питання, які ставить собі подумки нині багато хто, але часто не має відповіді”. - “Приходьте сьогодні, поговоримо,” — відповів він. Ми розмовляємо дві години в одній із зал єпископської резиденції в Ужгороді. Перед початком отець Роман молиться — закликає до розмови Ісуса Христа. “Щоб цей діалог був тріалогом, щоб Ти, Господи, говорив, а не я — веди цю розмову”, - каже він.

Про війну, про росіян, українців, про Європу та вибір кожного. Про те, як, борючись зі злом, із демоном, самому не уподібнитися йому. Про те, чому наше сьогодення є великим часом, бо він на те, аби в ньому зродилися великі люди. Про те, які чотири гамлетівські питання маємо собі поставити як нація, аби не бути стертими ворогом. Ну, і звісно, про те, що може наблизити нашу перемогу і мир на українській землі.

ВИСТОЯТИ ДУХОВНО ПЕРЕД ОБЛИЧЧЯМ СТРАЖДАННЯ — ЦЕ ВЕЛИЧЕЗНА ЗРІЛІСТЬ, А НЕ СЛАБКІСТЬ

- Почну з питання, яке напевно у перші дні війни задавав у небо кожен українець, а саме: Боже, за що? За що нам це вселенське зло? Чому ти це допустив? Чи ставили ви це питання? Або ж чи чули його від вірників — разом із проханням дати якусь відповідь?

- Ставив. І чув. Відповідь на це питання не є однозначною, а багаторівневою і багатовекторною. Відповідь на це питання є також тайною. Тому що ми торкаємося тайни пасхальної, а вона є тайною Христа, де хрест є символом страждання, болю і смерті. Ми зараз так, як учні і Матір Христа, коли вони стояли під хрестом, на якому помирав Ісус. Вони ридали, бо бачили страшні муки, вони були люди, і їхні серця кровоточили так само, як наші сьогодні. Кровоточить Україна, кровоточить тіло нашого народу. На різних рівнях — на фізичному: усі ці смерті, усі розтерзані люди в містах, у бомбосховищах, ті, які вже втратили своїх рідних, ті, які втрачають далі... І на духовному рівні теж: дивитися на це дуже боляче. Багато людей здравомислячих (бо є й інші, ми знаємо), людей доброї волі мають чимало питань зараз — до Бога, до церкви... І часом є питання, на які я сам ще не маю відповіді — кажу щиро. Так, як Богородиця, як Іван, коли стояли під хрестом — вони теж не мали відповіді. Бо перед обличчям страждання є мовчання. Бо ми зараз досвідчуємо своє безсилля. Безпорадність. На різних рівнях. Ми досвідчуємо свої ліміти, ми, весь наш народ — на фізичному рівні: знищується інфраструктура, міста, люди... І на рівні душевному, бо психіка захищає себе і захисна реакція включається, коли блокується біль, аби це витримати (потім знадобляться цілі команди, аби виводити людей із цього стану). Духовні ліміти у тому, що ми ставимо ці питання: Господи, ти допускаєш це, ти не зупиняєш це, ти спостерігаєш, ведеш цю історію...

У цьому досвіді безсилля на різних рівнях мені особисто дуже допомагає Богородиця й Іван, жінки-мироносиці, які стоять під хрестом і бачать, як кровоточить Ісус, як він від болю корчиться, задихається...

- Тобто, ви наводите таке порівняння, що ми, наш народ зараз — стоїмо під хрестом?

- Так, а навіть частина народу і висить на хресті! Це ті, хто зараз є у Маріуполі, хто у бомбосховищах, хто втратив рідних — вони просто кровоточать, а ми безсилі і дивимося на їхні муки... Як Марія під хрестом. Їй же можна було тоді щось кричати, доказувати, мстити, але вона цього не робила. Мене завжди торкала її постать під хрестом, яка стоїть, вдивляючись у смерть свого сина, пропускаючи це страждання через себе (так сьогодні матері, які плачуть над своїми синами, а я ховав загиблих на війні, спілкувався з матерями, що стоять над їхніми гробами, а скільки ще чекають на убитих синів, по обидві сторони — біль материнських сердець же не має кордонів). І от це стояння — не просто фізичне, це було духовне стояння. Вистояти духовно перед обличчям страждання — це величезна зрілість. Це не слабкість! Вистояти і не озлобитися серцем, не впустити в себе демона, духа ненависті, непрощення, оце чорне осудження, ненависть...

- О, ці почуття переповнюють таки зараз усіх! Переважна більшість моїх емоцій — це ненависть, лють на ворога за те, що він коїть...

- А це дуже чорна сила, яка, коли входить у людей, призводить до того, що люди готові чинити звірства! Тут треба дуже обережним бути. Знову повернусь до образу Богородиці під хрестом. Там навколо були різні люди: одні байдужі, які дивилися, мовляв, а, та хтось там помирає на хресті, так вони щодня там помирають! Інші співчували. Треті насміхалися, кажучи, якщо ти, мовляв, цар, Син Божий, зійди з хреста. Четверті плювали і принижували. Сьогодні теж так є. Перед обличчям стражданням дуже багато різних реакцій! Воно провокує, щоби з людей виходило те, що у них є всередині. І не завжди те, що виходить — Боже. Частіше за все — людське, земне.

Перед обличчям страждання виходять наміри людських сердець. Господь випробовує людину, аби побачити наміри її серця. Скільки у ній є любові божественної, а скільки не Божого. І тому цей час, який ми зараз маємо, у цьому сенсі є дуже сильним і цінним.

ЗАРАЗ ЧАС, КОЛИ РОДЯТЬСЯ ВЕЛЕТИ ДУХУ

- Хочете сказати, що ця війна нам для того, аби дати можливість проявитися найкращому, що у нас є?

- Саме так. Бо коли родяться святі, велети духу? Саме у такі важкі часи! Подивіться на Другу світову — великі святі родилися в концтаборах. Наприклад, Максиміліан Кольбе — коли німці визначали десятьох на муки голоду, він сказав, що я готовий померти за одного із тих десятьох. І його було замучено голодом. Таке ж було в радянському часі в ГУЛАГу — це було з однієї сторони пекло, де відбувалася повна деградація людської особи, а з другої — місце, де родилися великі святі і мужі віри. Той же Йосип Сліпий, єпископ Микола Чернецький. Олександр Хіра... Це був час, коли у нас на Закарпатті об’явив себе Теодор Ромжа (канонізований і визнаний святим греко-католицької церкви України — авт.). Кароль Войтила, Папа Іоан Павло ІІ, який пережив два режими: фашистський і комуністичний, він знав, що таке вистояти в тому часі. Цілий список є таких людей, які в ті чорні часи готові були ризикнути з Христом. Тому в духовному сенсі такі історичні моменти є дуже цінні!

- Ми зараз уже маємо таких велетів духу з народу: той же дядько Микола з Бучі, лікарка, яка місяць в окупації лікувала своїх сусідів...

- ...воїни, які жертвують собою, ті люди, що під кулями в Маріуполі біжать і набирають воду, аби донести іншим у бомбосховище. Ті, хто під кулями відновлюють інфраструктуру, електрику, воду, газ, залізницю... Погляньте на них! Вони готові ризикувати життям заради інших. Це є Люди з великої букви!

Ситуація, яку ми зараз проживаємо, схожа з хресною дорогою Ісуса. Ісус показав, як можна достойно жити, достойно страждати і достойно помирати. Підкреслю це слово — достойно. Аксіос! (грецькою ἄξιος — достойно) Тому ця ситуація, яку ми сьогодні проживаємо, родить велетнів. Людей з великої букви.

Цей час різко показує усю гаму кольорів — що є чорне, що біле, що червоне. Бо у щоденному житті усе видається сірим, кольори змішані.

- “Всьо нє так однозначно”, еге ж?

- От-от! Нечітке. А зараз усе дуже насичене. І життя, і смерть набирає яскравості. Любов і гнів. Злість. Зараз потужна гамма усіх почуттів, і це все настільки інтенсифікується в кожному з нас і кристалізується! І так народжується нова дійсність. Ми ростемо. Зовні ми наче не міняємося: два ока, два вуха, ноги-руки, але внутрішньо ми ростемо. Всередині в людині відбуваються потужні процеси — або конструктивні, або деструктивні.

Ті люди, які зродилися в часи Другої світової війни, потім змінили світ. І зараз ми так само його змінюватимемо.

- У чому сила цих велетів духу?

- Їхня сила у тому, що таких людей не можна обдурити. Ні зараз, ні потім, після закінчення війни. Вони завжди називатимуть речі своїми іменами, якщо зло, не переможене любов'ю, повернеться під іншою маскою, вони його впізнають. І назвуть злом.

ЛЕГШЕ РОЗУМІТИ УСЕ, КОЛИ ЗНАЄШ: ТИ УЖЕ ПЕРЕМІГ. А МИ ВЖЕ ПЕРЕМОГЛИ!

- Зараз більшість із нас живе зі зціпленими зубами. Такий стан, коли майже нема емоцій, тільки злість, бо це дає силу триматися. Скажіть, де в цій пітьмі знайти ту любов, якою можна перемогти зло?

- Я скажу вам, як живу я. Уже роками. Бо я, як усі ми, вже пережив Майдан, і анексію Криму, і війну в 2015 році. Це пройшло через мене, я не з заліза... Мені в цій тайні хреста (а хрест завжди пов'язаний із болем, зараз це біль Бучі, Ірпеня, Маріуполя і цього болю буде ще більше, бо ми бачитимемо інші жахіття) що відкрилося? Яка стратегія демона? Мені дуже допомагає це зрозуміти Книга Одкровення, Апокаліпсис, книга, повна світла і надії. Найперше вона вчить сприймати те, як ми рухаємось. Не з точки А в точку Б — від народження до смерті. А навпаки. Я дивлюся на життя саме так, що я уже є громадянином неба (через таїнство хрещення, покаяння, євхаристії, через стяжання Духа Святого). Так, направду, я вже є вдома. Просто іще тимчасово тут, на Землі, як гість, як паломник, але я вже є в небі, я уже є точці Б. А там будуть люди, які прощають, які благословляють, які примирилися на землі з Богом, зі собою, з іншими людьми. Які дозволили себе формувати на Землі Господу через тайну хреста, болю і страждання.

І тому якщо так на це дивитися, ми в Ісусі вже є переможці. Війна виграна. Есхатологічна війна. Христос, що описаний як агнець на білому коні, уже переміг великого червоного дракона і двох звірів, що йому служать. Це ті звірі, обличчя яких ми сьогодні бачимо. Один виходить із води, а другий — із суші. З води — це вся сила військово-фінансово-політична, на якій тримаються тоталітарні системи. А з іншої — це фальшивий пророк, це релігія. Бо із церкви можна зробити релігію. Це те, що, до речі, зробили в Росії, де церква мала б сказати слово зараз, виступити, осудити це зло, цей напад, а вона навпаки мовчить. А не мала б мовчати. Мала б бути голосом сумління народу.

Тому війну ми виграли. Йде просто ще битва. Битву можна програти, бо часом демон її виграє.

Чому так лютує великий червоний дракон? Бо він має дуже мало часу. Бо людське життя дуже коротке, 80 років це ніщо.

І тепер — як у цій дійсності я живу? Я дивлюся із цієї точки Б у точку А, очима того, хто переміг. Християнин не програє. Він отримує досвід. Тому перша важлива річ у тому, що ви питали: як не потонути в ненависті — це стратегічно дивитися, куди ми йдемо, де наша ціль.

Друга важлива річ — це усі ці рани, біль, яким зараз сповнена наша душа, віддати Христу. Церква навчила мене з'єднувати мої рани із ранами Христа. Ранами Ісуса зціляємося ми, каже апостол Павло, а нашими ранами зціляються інші люди. І тому коли я бачу, що в мені запускаються якісь деструктивні механізми — злоби, ненависті, агресії, я кажу: Господи, цей біль я приношу тобі, забери його від мене, а мені дай твій мир, силу, Духа твого святого, щоб я виріс як людина, а не здеградував, як особа. Щоби в іншій людині я бачив Христа.

- Як можна бачити Христа в тому, хто прийшов тебе грабувати, ґвалтувати і вбивати?

- Не кажу, що кожен має робити так, як я. Я говорю про свій досвід, про те, як живу, щоб не озлобитися.

І третя важлива річ, щоб не потонути в пітьмі. Це суд. Ворогів треба віддати на суд Ісусу. Ти воздай їм, Господи, а не я воздам. Бо людська справедливість і Божа справедливість — різні речі. Бо отець небесний на всі гріхи людства відповів справедливо. Як? Пасхою свого Сина. Він так полюбив світ, що дав Сина свого єдиного — він був готовий убити Сина, аби ми жили.

У цьому житті все є дуже просто: за все платиться. Тільки хтось має заплатити за те, щоб жили інші. Наприклад, так під час Другої світової війни євреї платили — там було багато невинних людей замучених, навіть ті, які не встигли іще жити. Вони платили.

МИ ЗАРАЗ, ЯК ЄВРЕЇ В ДРУГУ СВІТОВУ, ПЛАТИМО ЗА ТЕ, АБИ ІНШІ МОГЛИ ЖИТИ

- Тобто, зараз світу платимо ми, українці?

- Наша така місія. Я так бачу. Ми платимо, щоб інші могли жити. Щоб Європа могла жити. Щоб Росія могла жити. Щоб ми також могли жити!

Я говорю про християнство. Про дійсність не людську. Бо якщо говорити про людську дійсність, то треба брати автомат і йти на війну.

Я не кажу, що всі мусять це прийняти, кажу так тому, що я просто дуже хочу в небо. А тоді постає питання: яку справедливість я вибираю. Я вибираю цю, бо хочу в небо. Ми дуже скоро всі станемо перед Христом, а там треба буде відповідати за себе, там не вийде пропетляти: то не я, я не винен, то все Путін. Там не вийде так по-совєцькому: то не ми, то нас примусили.

Ану запитайте солдатів, яких ловлять? Вони ж кажуть, що не винні, що нічого не знали...

- Що їх примусили виконувати наказ...

- Це стиль демона. Бо демон напаскудить, насвинить, а потім каже: це не я. Ні дорогий, ти. Ти! Зараз закінчиться війна — усі будуть кричати: ми не знали, ми не розуміли. Але, зрештою, кожен буде відповідати за себе.

ЧОТИРИ ПИТАННЯ “БУТИ ЧИ НЕ БУТИ” ДЛЯ НАЦІЇ

- Ви, мабуть, бачили маніфест, опублікований на РИА Новости, про те, що Росія має зробити з Україною. Для багатьох це було ударом під дих: дізнатися, що вони офіційно заявляють: прийшли війною стерти нас з лиця землі, знищити українців як народ. Що оці крематорії, чорні мішки були для нас. Як, знаючи таке, нації, народу вистояти проти цього величезного монстра?

- У мене є думки з цього приводу. Кілька думок. Я їх тут озвучу як знаки питання.

- Питання із розряду “бути чи не бути”?

- Так, бути нам як нації чи не бути. Перший знак питання, який поставлю, можливо, за нього мене осудять. Ця думка не є популярна. Щодо того, як маленькому народу в 40 мільйонів встояти перед великим злим сусідом, перед ста мільйонами. Як? Ми тридцять років знищуємо свій народ своїми ж руками. У наших лікарнях було зроблено мільйони абортів. Цих дітей убили не росіяни.

- У нашому суспільстві це законна практика.

- Зараз — так, але колись так не було. Моя бабка була 9-та із 11-ти дітей у сім'ї, моя сестра має п'ятеро дітей і не зробила жодного аборту. Я не осуджую. Я відповідаю на питання: як зробити так, аби нас не поглинув цей страшний багатомільйонний монстр росія. Нам треба відроджувати свою націю. Нас має стати кількісно більше, якщо хочемо вистояти. Це має бути державний курс, якщо хочете. Коли Рада церков створила законопроєкт про заборону абортів, у Верховній Раді її підтримало тільки 15 депутатів. Значить поки що наша нація до цього не дозріла. Чи це поміняється після війни — знак питання.

Другий знак питання коли йдеться про сусідство з росією і подальше наше життя — це про підготовку війська. Маючи таку потужну військову інфраструктуру, заводи, ми могли спокійно за ці роки зробити як мінімум тисячу літаків, пару тисяч танків, БТР, ППО, ракет. І не жебрати зараз по світу. Для мене самого питання — де це все є? Чому ми це не робили?

- Тому, очевидно, що ще в 14-му році стояли на Майдані проти режиму Януковича...

- І це правда. Але ж після 14-го року теж був час. Он сусіди працювали, це видно. А ми? Ми не в НАТО й із сотнею танків сиділи і чекали. Чого? Я нікого не засуджую, просто аналізую. І тепер, якщо ми далі хочемо бути, ходити і жебрати збою не можна, її треба робити самим. Це має бути стратегія на наступні десятки років.

Третій знак питання — про бізнес і державу. Чи за стільки років в цій державі може так бути, що суспільством править олігархія? Ці духовно убогі люди, які мають проплачених депутатів, що голосують потрібні закони, щоби потім у журналі “Форбс” показати, скільки нових нулів вони заробили за рік. От війна зараз закінчиться, олігархи повернуться і що, далі потихеньку це буде продовжуватися? Чи ми готові нарешті відділити бізнес від політики?

Ну і четверте питання теж треба озвучити. Це є убивча організація, яка називається Українська православна церква Московського патріархату. Я думаю, що про це треба говорити. Бо якщо це є церква, яка благословляє російських воїнів ґвалтувати жінок й убивати дітей, то є питання, чи це узагалі церква.

- Або чия вона.

- Точно не церква Христова. Бо Христос казав: любіть ворогів ваших, благословляйте, прощайте їх. Тому моє переконання, що коли наша нація хоче жити, це питання має чітко звучати і бути вирішеним.

Щоб підсумувати: якщо ми не дамо відповіді як нація на ці питання зараз, якщо Бог нам не дасть сили вирішити це нині, то це все зло до нас знову повернеться. Будемо тільки видіти, коли — за два, три чи чотири роки.

НАМ ЗАРАЗ ВАЖЛИВО НЕ УВІЙТИ В ДИНАМІКУ ДЕМОНА, НЕ СТАТИ ТАКИМИ, ЯК ВОНИ

- На початку війни нам бачилося, що путін — це уособлення зла, що це він почав і веде війну. Зараз розуміємо, що це підтримує 80% росіян. Вони готові в ненависті убивати нас. Зі свого боку, українці вважають росіян абсолютним злом, орками — за висловом Толкієна, демонами. Словом, така чітка межа: вони по темну сторону, ми — по світлу.

- У первісній церкві був такий принцип: коли язичники не знали християн, вони їх дуже ненавиділи. У духовному житті він теж працює: ми зрештою стаємо тими, кого ненавидимо. Ми перетворюємося в них. Язичники ненавиділи християн — за певний час Римська імперія стає християнською.

- У росії, з огляду на це, цікаві перспективи...

- (Сміється) Так-так! Але у нас зараз є дуже велика, як на мене, спокуса увійти в цю динаміку демона. Маємо стерегтися, аби не стати, як вони. Коли ми зараз починаємо все матюкати, це ж і вони так само роблять. І якщо я почну вбивати, нищити, тобто, робитиму так само, як вони, то чим я відрізнятимуся від ворога? Нам важливо не перетворитися у ворога. Нам важливо вистояти під хрестом — те, що я казав на самому початку. Вистояти, вдивляючись в очі Ісуса. Так, щоби цих людей не ненавидіти, бо інакше уподібнимося до них. Їх треба віддати на суд Божий. Просити, щоб Господь дав їм розкаяння, навернення, щоб вони відреклися від демона. Бо вони теж люди. Тільки вони — люди, які впустили в себе зло.

МИ ЗАРАЗ МАЄМО ШАНС СТАТИ ГОРОЮ ТАВОР

- Ви направду молитеся за них?

- Так, я молюся за росіян, прошу Господа, щоби дав їм розкаяння, навернення, просвітив їх.

А щодо ненависті до ворогів скажу вам так: Україна зараз має можливість стати такою символічною горою Тавор. Це гора, де Господь преобразився і показав свою божественну природу учням. Це те, що ми маємо шанс зараз зробити. Ми маємо шанс стати територією, на якій Господь засіяє, як сонце, у наших людях. І не лише у нас є цей шанс. Цей шанс зараз є в наших сусідів і на заході, і на сході. Бо зло в певному моменті зжирає само себе, у східних релігіях є дуже гарний образ, коли змій з'їдає свій хвіст, бо той, хто йде в цій динаміці зла, в певний момент є поборений ним. Згадайте, коли в 90-ті роки були банди, вони, зрештою, самі себе знищили, просто перестріляли одне одного. Тому якщо ми впустимо в себе це зло, то почнемо зжирати самі себе. Почнемо шукати зрадників, винуватих. Ми ж це все як народ уже проходили, тож не мусимо наступати на ці граблі ще раз! Якщо ми можемо стати горою Тавор, варто хоча б спробувати.

- Або якщо не всім, то хоча б певній частині?

- Так, це буде сіль народу. Достатньо всього 10% населення, аби ці зміни сталися. А інші дивитимуться на них і тягнутимуться до добра. Бо скільки би не воювали, людину зрештою тягне до краси, а не до руйнувань. Бо людина створена для краси. З любові й для любові.

МИ СВОЮ ЦІНУ ВЖЕ ПЛАТИМО, ЄВРОПА ЩЕ ТІЛЬКИ ПЛАТИТИМЕ

- Якщо росія — це зло, то з іншого боку маємо Європу. Вона дивиться здалеку, помагає, але все ж вибирає: між грошима і совістю, як сказати правду. Чим у цій битві є Європа?

- Там є країни, які зараз показують своє обличчя, готовність тягнутися до світла, що також готові бути горою Тавор разом з нами. Є цілі країни, наприклад, Польща, Естонія, Чехія, що демонструють це. Є народи, які це демонструють і політики, які не хочуть цього бачити у своїх народах. Їхні політики показують себе як клоуни безсилі. А в народів є відчуття Бога — цього істинного, чистого, святого. Окремо людина може збайдужіти, а от народ — ні. Народ інтуїтивно відчуває, де істина.

Тому вибір, який стоїть перед народами Європи, в тому, що їм доведеться наново повертатися до християнських цінностей. Любов до Христа атакує, вона жити не дає, дихати не дає, вони хочуть це десь сховати, відвернутися, але не виходить, бо це йде з усіх сторін. І їм у будь-якому випадку доведеться із цим зіштовхнутися. І зайняти позицію.

- Тобто, сказати, як раніше, “ми глибоко стурбовані” - таке більше не працює?

- Так, минулося. Треба робити вибір. Якщо вони хочуть жити, бо інакше пропадуть, а на їхнє місце прийдуть інші народи. Народи Європи не мають відваги зайняти позицію, бо матеріалізм, на який їх підсадили через оцей наркотик дешевої російської нафти і газу, він їх приспав. Сон є символом смерті у Біблії.

- Ну, часом ми так і кажемо: сонна Європа.

- Так, вони ніби в якійсь дрімоті. Поки що. І тепер два варіанти: вони або так і спатимуть, але вже вічно, і на їх місце просто прийдуть інші: мусульмани, китайці — народи, які мають у собі вітальну силу. Які будуть народжувати дітей, боротися, віддавати життя, стояти за правду. Другий варіант — цим народам просто доведеться пробудитися.

- Зіскочити з голки.

- Так, з голки матеріалізму, який сам по собі є практичним атеїзмом. Це той біблійний ідол Мамони. Тому Європі також доведеться робити свій вибір — якому богові вони готові служити в наступні десятиліття. Ісусові чи Мамоні. І вони це зроблять. Тут питання ціни.

- Її заплатять вони чи ми?

- Ми вже платимо свою ціну. А вони свою іще тільки платитимуть. Усі наші зруйновані будинки, міста — це реальна ціна, вона оцінена в сотні мільярдів доларів.

ВІЙНИ ПЕРЕМАГАЮТЬСЯ НЕ ЗБРОЄЮ, А МОЛИТВОЮ

- Коли почалася війна — у перші дні буквально — ми почули: Україна вже перемогла. Це як мантра, її повторюють всі — від президента, генералів, рядових військових до кожного окремого українця. А разом із тим, коли саме це відбудеться, не скаже ніхто. Як ви думаєте, коли ми переможемо? Як її наблизити, оту перемогу?

- Дуже просто. Папа Пій ХІІ, який був Папою під час Другої світової війни,  сказав, що війни перемагаються молитвою. Чим скоріше весь наш народ почне щиро молитися, усі як один, стріляти цими “ракетами” у небо, бомбардувати небо молитвами про мир, тим скоріше зупиниться війна. Бо війни перемагаються не зброєю, а молитвою.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото автора