Петро Болбочан. Як українці Сімферополь звільняли

Проєкт «Калиновий к@тяг» у дні війни продовжуємо розповідями про українських героїв і полководців. Сьогодні мова піде про трагічну долю одного з найбільш талановитих командирів часів Визвольної війни 1918-1921 років 

Сталося давно очікуване… 24 квітня 1918 р. Кримська група Армії УНР під командуванням підполковника Петра Болбочана, здійснивши стрімкий марш-кидок з-під Мелітополя, звільнила від більшовицької зарази Сімферополь. Діяли українці блискавично, сміливо, стратегічно винахідливо.

Яким він був, отой омріяний кримський бліцкриг, хоча поки що лише зразка 1918 року?

10 квітня 1918 р. штаб Запорізької дивізії отримав таємний наказ уряду УНР: випереджаючи німецькі війська, захопити півострів! Тоді ж Петро Болбочан обійняв посаду командира Кримської групи Армії УНР на правах дивізії. Бойовий наказ їм поставили якогось глобального рівня: прорвати оборону більшовиків на Чонгарі, зайти на півострів, “червоним” влаштувати розгром, встановити українську владу і взяти під український контроль Чорноморський флот.

У чому полягала проблема? У Північній Таврії комуністична зараза нагадувала інфекційну хворобу, що вклала у ліжко здоровий організм. Подібно до мікробів, значні українські терени “кишіли дрібними перемішаними загонами”, - пригадував учасник тих подій, начальник Генерального штабу Української Держави, полковник Армії УНР Всеволод Петрів (1883-1948).

Петро Болбочан розумів: якщо дозволити більшовикам перегрупувати свої сили і закріпитися за Чонгаром, захопити Сиваш стане нереально. Тому, поки основні сили Кримської групи облаштовувалися в місті, авангард з кінноти і моторизованої піхоти з бронемашинами розпочав наступ на південь, ухопивши ленінців за хвіст. Завчасно запорожці зруйнували телеграфне сполучення між Кримом і Таврією, захопили більшовицький шифр і годували командування червоноармійців... дезою.

***

За давньою історичною традицією, до запорожців після коротких перемовин приєдналися загони кримських татар, так звані ескадронці. Як підсумок, об’єднані сили стрімко форсували Сиваш, надвечір 22 квітня 1918 р. захопили важливу вузлову станцію Джанкой та звільнили місто від більшовиків. У якості трофеїв знайшлося 30 кулеметів, гора гвинтівок і пів батареї гармат із кіньми. Здавна лютий ворог “постачав” зброю запорожцям.

Як далекоглядний стратег, український комдив Болбочан багато що передбачив. Неймовірно, але, щоб чітко і в потрібний час форсувати Сиваш, а не чекати понтонів або підтримки німецьких бронепотягів, для ударної групи із Мелітополя привезли човни на… мотодрезинах! Зробили це сміливці із першої сотні 2-го кінно-запорозького полку під орудою сотника Зелінського. Тоді Болбочан захопив замінований міст і провів у Крим два українські (!) бронепотяги. 

Особливо потішило запорожців у захопленому Джанкої, як зніяковіло командир 15-ї ландверської дивізії німецький генерал Роберт фон Кош (Robert von Kosch; 1856-1942), котрий досі вважав, що саме він здійснює на Півдні загальне командування спільною операцією німецько-українських військ, прибув зі своїм штабом до містечка, виплив з вагона й проходячи пероном здивовано слухав українських пісень, які так пасували мальовничій весняній природі Криму та погідному вечору.

Раз-у-раз прусак дослухався, як у перервах між піснями з-під Сімферополя гупали гармати Армії УНР, що нестримно рухалася далі, хоча наказу на наступ фон Кош ще… не оголошував. Чому? Бо від 18 квітня 1918 р. кайзерівські колони безуспішно штурмували Перекоп, ускочивши у велику халепу на Теодозійському напрямку. Все, що у Криму чудили українці, німецькому генералу видавалося зухвалою витівкою, а не воєнною наукою. Це він ще полку “Азов” у дії не бачив.

***

Завдяки блискавичним діям Армія УРН раніше озброєних до зубів німців, буквально  через два дні, 24 квітня 1918 р. увійшла у Сімферополь.  Це було вкрай важливо - з огляду на політичні помилки та військові поразки Центральної ради на інших фронтах. Кримський рейд групи Армії УНР, що стала називатися 1-ю Запорізькою дивізією, для України набув геополітичного значення: Крим наш, флот наш, москаль пішов за відомим напрямком. І це все за демократичного формату командування.

Зокрема, ось як описує згадувані події та постановку бойового завдання начальник Генштабу Української Держави, полковник Армії УНР Всеволод Петрів: “Нова халепа. Між ешелонами мітінг, горло рвуть - переважно - чорні кулеметники, ну, і звичайно, отаман Юхим Божко. Йдуть до мене і останній каже: “Батьку! а чого ж то ми у татарську землю ліземо? Чи то нас звали? А чи то наша, своя, під доброю охороною? Чи, мабуть, у нас війська забагато, а землі замало?” Відповідаю повагом: “По-перше, хлопче, товаришу, (форма звернення напівофіційна), не треба отаманові у поході у тавлинку заглядати, коли не просять і не звуть. По-друге, мабуть, знаєш, що на Крим і Севастополь йдемо, а в Севастополі - Чорноморська фльота. По-третє, мабуть, скажеш, кому ця фльота належить?” “Українська!” - гудять довкруги гайдамацькі голоси. “Авжеж! Ну, зрозуміли?!” -  “Добре, батьку, підемо! Здобудемо!”

Тепер це видається шедевром військової стратегії та бойової звитяги, бо буквально за 11 днів операції майже весь Крим, разом із Севастополем, опинився під контролем України, а екіпажі кораблів Чорноморського флоту дружно підняли жовто-блакитні прапори. В якості трофеїв було захоплено серед іншого і 20 гідролітаків. Коли стало відомо, що 1 травня 1918 р. у Севастополь таки ввійдуть німці, змінивши запоріжців, командувач ЧМФ контр-адмірал Михайло Саблін (1869-1920) не витримав і, напередодні, 30 квітня, вивів у Новоросійськ 19 кораблів: два найновіші лінійні кораблі, 14 есмінців, три транспорти з тікаючими більшовиками та награбованим ними золотом. Більшість кораблів, згідно з таємним наказом Леніна, у червні 1918 р. “червоні” затопили. Ну, не йолопи, га? Ви їх будували?!

***

Разом із тим, ніякої стихійності, ніякого Гуляйполя запорожці не демонстрували. Навпаки, рівень дисципліни у дивізії упродовж кримського бліцкригу був надзвичайно високий. І рядові козаки, і старшини в одних випадках неухильно виконували накази Петра Болбочана, в інших - діяли ініціативно, з огляду на бойову обстановку. У Києві Генштаб Армії УНР ситуацію побачив під власним кутом зору: ставлення запорожців до комдива викликало підозру - пішли теревені про його… диктаторські амбіції.

Окрім цього, кайзерівське командування висунуло Києву ультиматум. І, відповідно до наказу військового міністра УНР Олександра Жуківського (1884-1925) про негайний відхід Запорізької дивізії, що пролунав телефоном, але у присутності німецького генерала фон Коша, - 27 квітня 1918 р. 1-а Запорізька дивізія Кримський півострів залишила.

Однак, політичні наслідки кримського бліцкригу мали важливе історичне значення: монолітний, як здавалося, “червоний” фронт у Північній Таврії розсипався, наче картковий будиночок, гетьман Павло Скоропадський повернув на правах автономії півострів Україні і зберіг для Української Держави Чорноморський флот. Тим часом німці ой як хотіли мати ті бойові кораблі у своїх військових трофеях, та не вийшло!

***

Час трохи більше дізнатися, хто сей славетний полководець? Де і за яких обставин гартувалося українське лицарство Визвольних змагань 1917-1921 років?

Петро Федорович Болбочан народився 5 (17) жовтня 1883 р. в селі Гиждеу (Гиждево) Хотинського повіту Бессарабської губернії (тепер — с. Ярівка Хотинського району Чернівецької області) у родині молдавського православного священника. Звідки у села така дивна назва? У 1651 р. власник тутешніх  земель, молдавський письменник Іфрім Гиждеу, заснував новий населений пункт, який оригінально поіменував… власним прізвищем. У різних документах та історичних розвідках рябіють варіанти написання прізвища нашого героя - Болбочан, Балбачан, Болбачан, навіть Балабачан. Варіативність історики пов’язують із химерним підписом підполковника Армії УНР, в якому літери “о” та “а”… нереально розрізнити.

Його батько - Федір Олексійович Болбочан служив помічником благочинного 4-го округу Хотинського благочиння. Мати, Єлизавета Григорівна, опікувалася вихованням дітей. Як стверджує дослідниця Марія Шкрібляк: “За сприяння старожилів школярі Ярівської восьмирічки встановили: сім’я Болбочанів мешкала у будинку біля кам’яної церкви Святого великомученика Димитрія, де хрестили Петра. Крім нього та трьох синів, у родині виховувалася зведена сестра Міхеліна”.

Сім’я була дружна. Майбутній військовий діяч, а тоді Петрик Болбочан початкову освіту здобував у сільській церковно-приходській школі, пізніше вчився в гімназії. За традицією, хлопця чекала кар’єра священника. Підліток навіть вступив до Кишинівської духовної семінарії (Seminarul Teologic din Chișinău), де прослухав два повні класи, але та життєва стежка бурсака відвернула.

***

Отже, духовну освіту Петро Болбочан не здобув, семінарію залишив, а 6 серпня 1905 р. вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища. Відомо, що переважну більшість курсантів тут, на Слобожанщині, складали українці. З одного боку, Чугуївське піхотне давало пристойну освіту, з іншого - не було привілейованим закладом царської Росії, в останні прості українці не потрапляли.

Під час навчання колишній семінарист організував український гурток та заходився поширювати серед юнкерів рідне слово. Осередок прикрили доволі швидко, оскільки начальник училища полковник Яків Олександрович Фок (1864-1916) просто взяв і наказом національну ідентифікацію… заборонив. Мовляв, “ніяких мазепинських організацій у довіреному мені училищі я не терпітиму”...

Юнкера Болбочана шпіцрутенами не покарали, з огляду на блискучі здібності обмежились усною доганою. Хоча могли запросто відрахувати з військового закладу чи запроторити на гауптвахту. Прослухавши трирічний курс, Чугуївське піхотне училище молодий офіцер закінчив за 1-м розрядом, тобто з відзнакою.

***

У ранзі підпоручика його направили у 1909 р. у 38-й піхотний Тобольський графа Мілорадовича полк під командуванням теоретика військової справи, полковника Миколи Матвійовича Ейгеля (1871-1930), до якого й приставили ад’ютантом. Незабаром українець завідував мобілізаційною частиною підрозділу, заснованого ще 1703 р., тобто у Петровську епоху. Саме у час цього завідування молодий офіцер пошлюбив молодшу на шість років Марію Іванівну Попескул. Його колега, з часом - особистий ад’ютант П. Ф. Болбочана Іван Корж стверджував: “Петро Федорович страшенно кохав дружину… А мила, славна жінка, дуже порядної вдачі, кохала чоловіка”.

Нова посада вимагала освіченості, ретельності, зібраності. Кар’єра розвивалася стрімко, і перспективного офіцера призначили начальником школи прапорщиків, а в 1912-му підвищили в поручики. У 1911-1912 рр. Петро Болбочан очолював 1-у, 2-у та 5-у роти, далі - командував пішими розвідниками, залишаючись і на попередній посаді, затим - під його орудою був кулеметний підрозділ. Іншими словами, 30-річний офіцер добре знав не лише новітню як на той час стрілецьку зброю, але й осягнув тонкощі командування різними військовими підрозділами.

Полковник армії УНР Петро Болбочан з дружиною Марією Іванівною та батьками

Про що мріяв син сільського священика? Вступити до Олександрівської військово-юридичної академії у Санкт-Петербурзі. Туди приймалися офіцери всіх родів військ у чині до капітана, які прослужили чотири роки. Але не склалося, як бажалося.

***

Коли почалася Перша світова, воєнні дороги 38-го піхотного Тобольського графа Мілорадовича полку 10-ї піхотної дивізії 5-го армійського корпусу командир піших розвідників капітан Петро Болбочан сходив власними ногами. Він брав участь у 37 (!) бойових операціях, де бився і проти австро-угорців, і проти німців. Пройшов через Раву-Руську, Мінськ, переправлявся через річку Сян... Та 9 березня 1916 р. у бою під Колодино під час Нарочанської операції Західного фронту його контузило вибухом снаряда, проте у військовій частині командир залишився. А на початку квітня 1917-го ворожа куля пробила Петрові груди. Серйозне поранення змусило офіцера, нагородженого орденами Святого Станіслава і Святої Анни 2-го і 3-го ступенів, на кілька місяців затриматись у шпиталі, тимчасово залишити театр воєнних дій і в званні підполковника царської армії служити… інтендантом.

Як і більшість офіцерів-українців, Болбочан вітав Лютневу революцію, створення Центральної Ради, а особливо - українізацію підрозділів російської армії в Україні. Закономірно, що 1-й український полк імені Богдана Хмельницького, створений 18 квітня (1 травня) 1917 р. у Києві та 26 липня (8 серпня) відправлений на фронт, знайшов у його особі вірного друга і дієздатного опікуна. 4 листопада того ж року, маючи бойовий досвід, набутий впродовж трьох років на різних посадах, Петро Болбочан сформував новий боєздатний підрозділ.

Україна має знати, хто стояв при зародженні української регулярної армії!

Чи було це ідеологічно просто на світанку Національних Змагань? Ні, на початку грудня 1917 р. у бойовому формуванні стався політичний розкол, і значна частина вояків пішла за… більшовиками. Із патріотів, які залишилися вірними Центральній Раді УНР, після реорганізації 1-го українського полку імені Богдана Хмельницького оформився монолітний підрозділ, 5000 багнетів. Він отримав назву - 1-й Республіканський піший полк (або: Республіканський полк чи полк Української Республіки), командиром якого 5 грудня 1917 р. став підполковник Петро Болбочан.

***

Колишніх богданівців вирізняло бойове завзяття у кожній військовій операції. Скажу більше, організована Болбочаном Запорізька бригада, із часом розгорнута в дивізію, а потім - у корпус, стала одним із найбільш боєздатних з’єднань всієї Армії УНР. Але знову оте трикляте але… 5-й армійський корпус, що дислокувався у Проскурові (нині - Хмельницький), і до якого належав 1-й Республіканський піший полк потрапив у тарапату. Підбурений більшовиками солдатський комітет вороже налаштували до українців… Як наслідок, російські офіцери та ошукані солдати обеззброїли республіканців, а казарми висадили в повітря. Тоді багато козацького цвіту зів’яло.

Україна має знати, хто залишався при зародженні нашої регулярної армії!

Із уцілілим воїнством у січні 1918 р. Петро Болбочан зайшов до Києва… Ситуація була вкрай важкою. До столиці підступала більшовицька орда Михайла Муравйова, та республіканці склали присягу на вірність Центральній Раді. Утім, “соціалісти-пацифісти” на чолі з Михайлом Грушевським не збиралися створювати, а тим паче тримати боєздатне військо, бо військового протистояння із Москвою намагалися уникнути за будь-яку ціну. Чому? Бо тодішні “прозаїки і поети при владі” свято вірили в єдиний революційний фронт із… російською демократією. Вам це щось нагадує?

Зрештою, не дочекавшись від політиків-філологів бойових наказів, на власний патріотичний розсуд підполковник П. Болбочан сформував у Києві добровольчий курінь 1-го Республіканського полку. До його складу ввійшли: свідомі українські старшини, частина проукраїнської інтелігенції, студенти і навіть старшокласники-гімназисти. Ось ці українські лицарі (500 багнетів) в січні 1918 р. придушили небезпечне більшовицьке повстання на заводі “Арсенал”, примусивши заколотників скласти зброю. Однак під вогнем далекобійних гармат М. Муравйова курінь 1-го Республіканського полку того разу відступив. До речі, не надовго…

***

Ті сумні події із життя нахваленого пантеону так описував у книжці “Слідами новітніх запорожців: похід Болбочана на Крим” (Нью-Йорк, 1956) безпосередній учасник вуличних боїв, сотник полку імені П. Сагайдачного Борис Монкевич (1896-1971):

“У ніч із 26 на 27 січня (або: проти 9 лютого) “вожді” Центральної Ради тікають з Києва. Про “евакуацію” знало лише вузьке коло керівників, їхніх родичів і знайомих. Про свою втечу Михайло Грушевський не повідомив ні штаб оборони Києва на чолі з генералом Василем Кирієм, ні військове міністерство, ні штаб Військового козацтва, які продовжували боротьбу. Навіть не всі міністри та члени Центральної Ради знали, що “капітани українського корабля” Грушевський і Винниченко тікають першими… Йому (Петру Болбочану. - О.Р.) вірили всі надзвичайно, бо знали, що підполковник сам є взірцем чесноти і порядку. У житті він був дуже скромний, без тіні манії величі. Запорожці щиро любили командувача, були віддані й готові виконати кожне його бажання. Ніколи Болбочан не підвищував голосу, нікого не гудив, не робив привселюдно догани, до чого вдається більшість стройових начальників. Йому вистачало одного погляду, щоб людина зрозуміла, чого він бажає і чи задоволений”.

Під орудою П. Болбочана Республіканський курінь відіграв ключову роль у поверненні Києва… О 4-й ранку 2 березня 1918 р. - тією самою дорогою, якою місяць тому вони залишали Київ - разом з розвідниками на броньовику підполковник в’їхав до Святошина. За ним о 10-й годині ранку, із величезним жовто-блакитним прапором увійшли запорожці, загін яких уже розрісся до 5000 багнетів. На той час інших регулярних частин, окрім його підрозділу та полку гайдамаків, в УНР не було...

До цього ж додам: навесні 1918-го запорожці П. Болбочана відіграли важливу роль у визволенні від більшовиків всієї Лівобережної та Південно-Східної України. Ну, а про неймовірний кримський бліцкриг уже йшлося на початку есею. За такого бекграунду більш амбіційний полководець, маючи незаперечні заслуги перед Україною, міг би стати Богданом Хмельницьким Версія 2.0 чи принаймні оголосити себе, як мінімум, гетьманом України. Тим часом  політичних планів - окрім визволення Неньки від “білих” і “червоних” - Петро Болбочан ніколи не мав.

***

…Разом із тим результатами блискучих перемог у Північній Таврії - через непрофесійність та вузькопартійну ангажованість - державне керівництво УНР не скористалося: ні задля зміцнення національного війська, ні задля розбудови Української Держави. Як наслідок, “червоні” оговталися і в червні 1918 р., уже за гетьманування Павла Скоропадського (1873-1945; див. тут і тут ), розпочали новий наступ на Україну.

Тим часом елітну дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону - на північ від Слов'янська, де подальші три місяці запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками. Інших регулярних частин в УНР не було. Тож прадіди кіборгів стояли на смерть. Лише 5 листопада 1918 р. П. Болбочан отримав звання полковника армії Української Держави. До речі, за утриманий Харків.

***

У столиці Гетьманату 2.0 військово-політична ситуація набула критичного апогею. Помилки одних державників у свою владу конвертували інші спритні політики. Після поразки Німеччини у Першій світовій війні гетьман Павло Скоропадський залишився без потужного союзника, а 14 листопада 1918 р. взагалі видав грамоту про… “Федерацію з Росією”. Щоправда, по-перше, малася на увазі “біла”, а не “червона” Росія. По-друге, гетьмана не стільки неправильно зрозуміли, скільки перекрутили. Як професійний військовий - не історик, не юрист, а лише політик-початківець - у термін “федерація” він вкладав інший, популярний на той час сенс.

Як зазначав історик і політолог, президент Східноєвропейських досліджень інституту імені В. Липинського у Філадельфії, Пенсільванія, Ярослав Пеленський (1929-2022), котрий у 1995 р. видав “Спогади” П. П. Скоропадського, слово “федерація” у гетьманській грамоті було синонімом слів “союз”, “конфедерація”. Ось точна цитата:

“У цій федерації Україні належить одне з провідних місць, оскільки від неї пішов лад і законність у краї та в її межах перший раз свідомо відродилися всі принижені та пригнічені більшовицьким деспотизмом громадяни колишньої Росії”.

Скориставшись інформаційним приводом, українські опозиційні партії закликали до повстання проти Гетьманату і створили власний уряд - Директорію. І - знову взялися хилити Україну до лівих ідей та закривавленого по лікті соціалізму. Наприклад, від 14 грудня 1918 р. голова Директорії УНР Володимир Винниченко наполягав: російські більшовики є союзниками українців, і настійно рекомендував полковнику домовлятися з “червоними” про спільні дії. Це на фронті, де уже до середини січня 1919 р. у боях на українсько-російському кордоні у полках Запорізького корпусу залишалося від 200 до 400 багнетів.

До всього у Полтаві 28 листопада 1918 р. більшовики (1500 багнетів) намагалися здійснити заколот. З іншого боку - місцеві “сепаратисти” на чолі з отаманом Миколою Шинкарем (1890-1920), який на Звенигородщині зібрав 15-тисячний   загін, захопили та 30 листопада 1918 р. розстріляли командувача 6-го Полтавського армійського корпусу генерала Олександра Слесаренка та 100 старшин.

Суворо придушив тоді обидва заколоти у Полтаві полковник Петро Болбочан, проте замість подяки отримав із Києва, від нових полохливих державників нищівну критику. Зморений численними битвами Запорізький корпус мусив відступати, аби за місяць відновити боєздатність підрозділів. Замість щирої подяки за звитягу його командувача “кабінетні політики” звинуватили у… здачі Харкова та Полтави.

***

Повторювалася хронічна українська ситуація - патріот потрапив між молотом і ковадлом, де з одного та іншого боку начебто свої, але непримиренні ідеологічні вороги… Тим часом шалена популярність у військах приснула масла у полум’я, коли більшовики раптом оголосили величезну за мірками того часу нагороду за голову очільника запорожців - 50 тис. золотих рублів, а московітська преса з острахом згадувала “сильный отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала (sic!) Болбочана”. Підозріливість керівництва УНР до стрункого українського полковника з французькою борідкою почала зашкалювати.

Чого вони боялися? Що популярний серед вояків полководець П. Ф. Болбочан повторить шлях Наполеона, оголосивши себе імператором України? Чи стане тією історичною фігурою, якою для поляків був Пілсудський, а для фінів - Маннергейм?

Підозри густішали до прямих звинувачень, коли одного дня Україну облетіла звістка: командир Запорізької дивізії П. Болбочан підняв повстання проти Павла Скоропадського, захопив Олександрівськ (місто в Луганському районі Луганської області) і проголосив себе гетьманом України... На щастя, наклеп швидко розвіявся.

***

До неможливого підвищив градус напруги публічний конфлікт Петра Болбочана із головою Директорії УНР Володимиром Винниченком (1880-1951; див. тут  і тут) – щодо загрози з боку більшовицької армії. Для тимчасових державників, особливо - з лав партії боротьбістів, полководець виявився політичним інакомислячим на фоні одностайних поглядів Директорії. У той час, коли Симон Петлюра (1879-1926) та Винниченко тримали за найлютішого ворога України гетьманський уряд, для полковника ворогами залишалися чисельні червоні командири та впливові білогвардійські офіцери, котрі з різних боків атакували українську незалежність.

22 січня 1919 р. полковника усунули від командування Запорізьким корпусом. Із цією метою о 5-й ранку отаман Омелян Волох (1886-1937), якому Головний отаман С. Петлюра довіряв в усьому, а той відкрито претендував на посаду П. Болбочана, несподівано зняв свій 3-й Гайдамацький полк - просто з лінії фронту! - та ешелоном терміново прибув до Кременчука у розташування штабу Запорізького корпусу.

Мета була одна - заарештувати полководця разом із начальником штабу Лівобережного фронту Армії УНР полковником Гайденрайхом і тимчасово поставити в. о. командувача Запорізького корпусу полковника Селіванського.  І за першої-ліпшої нагоди — розстріляти, стверджували (сотник Іван Барило), що таке усне розпорядження дав виконавцеві сам С. Петлюра.

***

Керівництво Директорії часто помилялося в кадрах… Наприклад, згадуваний отаман О. Волох - формально підлеглий заарештованого полковника Болбочана - невдовзі здав ворогу Проскурів, вбив командира Гайдамацького полку полковника Юрія Виноградова та повстанського - отамана Юхима Божка, ігнорував накази Головного отамана С. Петлюри, вкрав державну скарбницю (!) і перекинувся до більшовиків.

Не пояснюючи причини, офіцерів-патріотів Болбочана, Гайденрайха і Селіванського заарештували, привезли до Києва, де на чотири місяці посадили на гауптвахту... Тоді командири полків Запорізького корпусу через начальника 10-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР полковника Миколу Гавришка (1890-?) звернулися до Головного отамана війська УНР С. Петлюри із проханням повернути Петра Болбочана на посаду командувача. Відповідь не надійшла…

Із київської гауптвахти 26 січня 1919 р. патріот Петро Болбочан оприлюднив лист:

“Бідна Україна, ми боремося з більшовизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч більшовизмові й більшовикам! Ви не можете розібратися в найпростіших життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями”.

Подіяло? Ні… Без належного суду і ретельного слідства успішного полководця, акурат перед наступом більшовицьких військ, 1 лютого 1919 р. під вартою січових стрільців Осадного корпусу відправили до Галичини - до Станіславова, де знаходилася тимчасова столиця Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР) - під домашній арешт і нагляд тамтешньої влади.

***

Втрачати йому було нічого, адже Україна в серці залишалася завжди.

10 лютого 1919 р. Петро Болбочан надіслав чергового відкритого листа Головному отаманові, членам Директорії, прем’єр-міністру, начальникові Генерального штабу, головам Українського національного союзу та Української партії соціалістів-самостійників і командиру Осадного корпусу.

Рядки ті лунали, подібно до вироку Історії:

“Ви думали тільки над всякими сортами соціалізації. Ви думали й думаєте над тим, як найкраще і найдовше зруйнувати Україну. Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам-большевикам, аби не показатися в їхніх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите в Україні таких же товаришів-большовиків і не бачите того, що через большевизм ведете Україну до “Єдіної Росії”.

Спливав час, який можна було віддати боротьбі за незалежність, а  бойовий офіцер усе спостерігав небо - із номера готелю “Уніон”. Про що він думав?

“Три місяці я чекаю, але плекаю надію, що колись правда візьме верх, моє діло тоді випливе на світ Божий, а разом можна буде витягнути і тих людей, котрі під покровом “патріотизму” і “соціалізму” творять своє Каїнове діло, руйнують Україну, до цієї пори не хочуть порядку на Україні, бо в мутній воді легше ловити рибку…”

Що проти нього зібрало слідство? Найбільше, чим лицарю могли дорікнути, так це:

- Отаман Болбочан роз’їжджав і жив в сальон-вагоні, а то не демократично.

Як людина військова, бранець мовчки терпів, чекаючи на справедливе вирішення його питання. Коли термін ув’язнення сплив, П. Болбочана до Лівобережної України не повернули, а вирішили вислати незговірливого офіцера до Італії, аби на Апеннінському півострові із українських військовополонених той формував підрозділи… для участі у Визвольних змаганнях 1917-1921 рр.

А тим часом, нагадаю, на початку червня 1919 р. Армія УНР втратила Київ, Житомир, Вінницю. Іншими словами, Директорію більшовицькі війська затиснули на теренах Поділля. Український уряд опинився у містечку Чорний Острів, а єдиними боєздатними частинами залишилися: Запорізький корпус - у Проскурові (тепер - Хмельницький) та Січові Стрільці у Старокостянтинові (тепер - райцентр Хмельницького району Хмельницької області). І - все. Довоювалися соціалісти!

А тут легендарного полковника, за особистим наказом Симона Петлюри, відправляють до Італії. З якого дива?! Слідом за ненависним царатом “ліві” українські соціалісти навчилися виштовхувати незговірливу опозицію в еміграцію.

***

Перед тривалою закордонною поїздкою П. Болбочан вирішив належним чином попрощатись із бойовими побратимами, вояками Запорізького корпусу і 6 червня 1919 р. виїхав до Проскурова. Тоді зблиснула надія - 7 червня 1919 р. Петро Федорович повернеться до командування з’єднанням, замінивши на посаді одного із найближчих соратників С. Петлюри, полковника Володимира Сальського (1885-1940). Законним наказом, відповідно до закону УНР “Про Державний Інспекторат у військових частинах та інституціях УНР” від 13 травня 1919 р., його до присяги привів повносправний інспектор при дивізії Дієвої Армії УНР Микола Гавришко.

Подальші події розгорнулись у фатальному напрямку… За два дні Головний отаман не лише скасував призначення, але наказав заарештувати Петра Болбочана - разом із держінспектором М. Гавришком. Як було зазначено у документі, “за злочинну діяльність проти законного народного уряду, за злочинне захоплення влади”.

Жага утримати владу за будь-яку ціну веде до руйнації національної держави… Патріотичні устремління полковників УНР того разу Симон Петлюра неправильно розцінив. Після семигодинних слухань 12 червня 1919 р. Військово-польовий суд під головуванням коменданта ставки Генштабу Дієвої армії УНР осавула Андрія Клима (1891-1919) “допустив до розгляду справи, як оборонця, полковника Наркевича”, але невдовзі оголосив П. Ф. Болбочану смертний вирок. Укотре політична еліта України перетворювала Державу на заляканий край хронічного ресентименту, край примітивних тупих реакцій — таких, як підозра, заздрість, сліпа лють, помста.

…Від бурхливих часів Української Революції 1917-1920 рр. минуло століття, а ми все ще шукаємо Принцип загального блага для народу, а не окремих класів, прошарків чи груп. Ми й досі лише мріємо про солідарне майбутнє для кожного та віримо в договірне прийдешнє, де кожному буде зручно, і у кожного буде Батьківщина.

***

На виконання вироку засуджений чекав у вагоні контррозвідки довгі десять днів. Дехто з істориків пише, що всю декаду бранця катували… Як з’ясували дослідники (директор Інститут захисту інформації Національної академії СБУ Володимир Сідак), вирок відкладали не через прохання полковника УНР про пом’якшення та розжалування до рядового козака, а через бажання вибити із нього “переконливі” свідчення про підготовку державного заколоту та прізвища очільників “правої опозиції”. 

 До останнього Петро Болбочан визирав на Справедливість:

“Вірю, Військовий Суд вияснить мою справу і допоможе восторжествувати правді. Моя вся діяльність як патріота і військовика відбувалася на очах українського народу, починаючи з листопада 1917 р.”.

Так сподіватися він мав повне моральне право… Адже у листопаді 1918 р. 2-й Запорізький піхотний полк під командуванням Петра Федоровича Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і, до речі, виявився основною силою у повстанні проти Гетьманату Павла Скоропадського! У ніч на 18 листопада 1918 р.  саме полковник Армії УНР Болбочан наказав роззброїти гетьманські офіцерські дружини в Харкові та проголосив у місті відновлення влади УНР. Не випадково нове керівництво Української Держави тоді довірило йому командування всією Лівобережною групою, що протистояла більшовицькому і білогвардійському вторгненню, а також наскокам анархістських загонів Нестора Махна.

Утім, попри численні звернення бойових командирів та відомих політичних діячів про помилування, о 22-й годині 28 червня 1919 р. на станції Балин, неподалік від Кам’янця-Подільського Подільської губернії (нині - Дунаєвецький район Хмельницької області) вирок було виконано.

***

Розстрілом, кажуть, командував колишній начальник контррозвідки Армії УНР, а на той час комендант тилу Армії УНР полковник Микола Чоботарьов (1884-1972). За наказом “Вогонь!” жоден із стрільців на гачок не натиснув. На ту саму команду вдруге знову не пролунало жодного пострілу. Розлючений Чоботарьов (двічі) вистрілив з пістолета патріоту в голову й особисто потягнув конаючого 35-річного полковника Армії УНР  до ями, яку швиденько загорнули землею. Полководцям-патріотам донині важко дистанціюватися від політичних інтриг.

Невдовзі українську еліту Директорії також розчахнув розкол. Бо ж реакція на страту улюбленця Армії УНР була неоднозначною. Наприклад, проти розстрілу рішуче виступили майбутній фундатор  Окремого загону січових стрільців з осідком у Білій Церкві Євген Коновалець (1891-1938) та начальник штабу Дієвої Армії УНР Андрій Мельник (1890-1964), а посол України у Відні, історик, публіцист і теоретик українського консерватизму В’ячеслав Липинський (1882-1931) взагалі на знак протесту подав у відставку, публічно звинувативши уряд у злочинній некомпетентності і зазначивши: “Такими фактами, як розстріл отамана Болбочана, Правительство Української Народної Республіки виразно стало на шлях партійного терору”… Більше того, дипломат передав справи своєму заступникові, а сам оселився у гірському містечку Райхенау, Нижня Австрія.

Звісно, не з цього приводу і зовсім в іншому контексті В’ячеслав Липинський написав ці слова, але ще сумніше лунають вони наприкінці саме цієї історії:

“Найкращі підручники історії для нижчих, середніх, вищих і найвищих шкіл ще нікого в світі історії не навчили. Бо історії, якщо дивитись на неї, як на “вчительку життя” не можна навчитись: її треба мати в своїй крові, в своїй традиції і у своїй культурі.

Що від того безглуздого розстрілу виграла Україна?

Невідворотну поразку у Національних Змаганнях 1917-1921 рр.

Один із найвідоміших командирів більшовицького війська, такий собі гіркін зразка 1918-го року Володимир Антонов-Овсієнко (1883-1938) визнавав:

“Допоки був живий Болбочан, він Україну не віддавав”.

Укотре доводиться констатувати: у запеклій боротьбі українців одне проти одного завжди перемагає… ворог. Тримаймося разом, бо іншого разу може й не бути.

Олександр Рудяченко.