Чого досягла Москва в Україні?

Любов російського керівництва до символізму давно відома – під красиві дати зазвичай підганяються свої дії, щоб потім звітуватися про ці досягнення. 

Керуючись принципом, що “перемогою є те, що ви самі назвете перемогою”.

І тому на 9 травня всі очікували якихось гучних заяв Путіна про чергові перемоги. Але зміст виступу російського вождя не вразив новизною чи результатами. 

Центр стратегічних комунікацій проаналізував чи вдалось Росії заявлене Путіним напередодні війни з Україною і чи є йому взагалі чим похвалитися.

Одним із мемів, народжених новим етапом російсько-української війни, стала фраза: “Росії не подобається наш підручник з історії? Новий підручник їй не сподобається ще більше”.

І справді. Виглядає так, ніби своїм повномасштабним вторгненням Путін досяг лише протилежних очікуваним результатів.

Розширення НАТО

Минулого року Москву почало дуже непокоїти НАТО. У Кремлі “отямилися”, що за останні чверть століття “агресивний блок” занадто наблизився до російських кордонів. І взагалі, на думку Путіна, Брюссель на кожне розширення мав питати дозволу в РФ. Але не питав.

У грудні російське МЗС оприлюднило проєкти угод з НАТО та США, що як виявилося, були ультиматумами Заходу перед тим, як почати “воювати з ним” в Україні. Путін вимагав “безпекових гарантій” – мораторію на розширення НАТО і скорочення військової присутності Альянсу в країнах, що набули членства після 1997 року.

І що ж отримали після 24 лютого натомість? Досі нейтральні Швеція і Фінляндія семимильними кроками рухаються до членства в НАТО. Остання країна розширить спільний російсько-натівський кордон на додаткові понад 1000 км.

Повторюється історія 2013 року, коли Росія намагалася не допустити підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС. Але Майдан, окупація Криму і гібридна агресія на Донбасі тільки прискорили процес створення зони вільної торгівлі з Євросоюзом.

Повномасштабне вторгнення надало новий імпульс українській євроінтеграції. Буквально 9 травня цього року Україна заповнила другу частину опитувальника для вступу до ЄС.

«Демілітаризація»

Також Росія наполягала на згортанні військової співпраці України із Заходом, а так звану “демілітаризацію” визначила однією з цілей “спецоперації“. Але Захід не залишив Україну наодинці з агресором і став постачати їй зразки новітнього озброєння.

В результаті набутий унікальний досвід та зброя з усього світу можуть перетворити (якщо вже не перетворили) Україну на найбільшу мілітарну потугу європейського континенту. А затверджена Конгресом США програма ленд-лізу не просто кардинально посилить оборонні спроможності України, але ще й чітко розставляє акценти “хто є хто” в улюбленій росіянами системі координат Другої світової.

Якщо Москві йшлося про невступ України до НАТО, то невдовзі наша країна перейде на натівські стандарти, і буде такою сильною, що навіть не потребуватиме тих самих, зі страхом очікуваних росіянами, американських військових баз на своїй території.

А поки Росія демілітаризує передусім саму себе.

Полюс влади?

У Москві полюбляли багато говорити про кінець епохи домінування США та про новий багатополярний світ, уявляючи себе в якості одного з “полюсів”. Та замість укріплення позицій на міжнародній арені повномасштабне вторгнення в Україну призвело до безпрецедентної міжнародної ізоляції РФ. Санкції діють, а Росія балансує на грані дефолту.

Авторитет Росії різко впав і у сфері, де вона вважала себе незрівнянною. Експерти, які пророкували швидку поразку України, а її здатність чинити опір вимірювали годинами, були шоковані слабкістю російської армії. З’ясувалося, що у РФ більше немає нових суворових і рокосовських, що російські солдати безпомічні і деморалізовані, а погані логістика і медицина у військах, можливо, “вбили” не менше своїх же військових, ніж їх знищили Збройні Сили України.  

Російські генерали зробили  у польових умовах також переконливу антирекламу своєму воєнпрому, який роками заробляв на контрактах з Індією, Іраном, Азербайджаном, Алжиром тощо. Мабуть, тепер ці країни більше цікавляться зразками озброєння, які проявили себе в Україні з кращого боку.

«Геноцид» і геноцид

Російські солдати прийшли на українську землю під гаслами порятунку від геноциду “народу Донбасу”. Цю риторику і раніше ніхто в світі не брав до уваги. Однак тепер факти геноциду будуть розглядати міжнародні трибунали. Геноциду, вчиненого Москвою, а не Києвом. Стало очевидно, що це саме РФ, а не Україна, потребує всеохопної денацифікації.

«Визволення»

У Кремлі законну українську владу вперто називають “київським режимом” і не втомлюються згадувати про так званий “державний переворот” 2014 року. Байдуже, що з того часу в Україні відбулися чотири виборчі кампанії центральних органів влади, які реально оновили політичний ландшафт країни. У Росії, наприклад, влада демократичним шляхом не мінялася ніколи.

Зараз вже не всі й згадають, що в лютому Путін із поплічниками відкрито закликали до повалення президента Зеленського, а також готували йому заміну. І знову ефект виявився протилежним: російське велике вторгнення консолідувало українське суспільство. Політична опозиція, що досі жорстко критикувала владу, підтримала президента перед лицем екзистенційної загрози. 

Більше того, у світі почав складатися культовий образ Зеленського, як лідера українського спротиву. Від характеристики актуального образу путінського режиму, який безпідставно розв’язав війну і розпочав геноцид, ми дипломатично утримаємося.

Українське суспільство не просто підтримало свою владу, воно стало внутрішньо більш згуртованим. І Путіну тепер нема до кого апелювати в Україні. В окупованих ним південних та східних регіонах, де живе те саме “російськомовне населення”, загарбники виявились нездатними  створити не лише ефективну адміністрацію зі зрадників, але й навіть її видимість для пропагандистської картинки. Нові “народні республіки” просто нема з кого створювати, довелося і анонсований раніше псевдореферендум відкласти.

«Радикальне скорочення»

Про воєнні “успіхи” ми вже побіжно згадали. Російські війська за понад два місяці не змогли взяти ані Київ, ані жодний обласний центр за винятком Херсону. На Київщині, Чернігівщині та Сумщині розбитий ворог мусив тікати від українських захисників, прикриваючись тезою про “радикальне скорочення воєнної активності” на цих теренах.

Тим часом втрати особового складу ЗС РФ за цей короткий час перевершили показники чеченських та афганської воєн, які тривали роками. Росія втрачає у цій війні не лише людей і техніку, вона втрачає символи, такі як флагман Чорноморського флоту ракетний крейсер “Москва”.

«Все йде за планом»

Коли стало ясно, що головна мета вторгнення (зміна влади в Україні) провалена, росіяни почали шукати інші більш приземлені та осяжні цілі, реалізація яких дала б підстави стверджувати про перемогу. Зрештою, що б не сталося, ми вже в курсі, що “операція проходить строго за планом”.

Такими цілями, виходячи зі зміни стратегічної ситуації та риторики, стали загарбання досі вільних територій  Донецької і Луганської областей, оголошених Путіним частинами т.зв. “ДНР” і “ЛНР”. Йшлося, як максимум, про грандіозне оточення українських сил на сході і прорубування коридору до Придністров’я, а як мінімум – про остаточне взяття Маріуполя.

Приблизно з кінця березня стали обговорюватися і строки переможного завершення “спецоперації” – до Дня перемоги 9 травня. Хай навіть і в мініатюрному вигляді, лаври Сталіна не дають спокою теперішньому господарю Кремля.

Дев’яте травня настало, а перемога так і не прийшла. Харків, Краматорськ, Сєвєродонецьк – міцно в українських руках. Навіть багато разів похований і списаний пропагандистами гарнізон Маріуполя давав напередодні пресконференцію.

З тріском провалився і головний винахід російської пропаганди – бабця з червоним прапором. Її образ вже розтиражували і увічнили в муралах та скульптурі. Аж ось прототип “ожив” і чітко висловив своє ставлення до псевдовизволителів. Це майже так само як би бронзовий радянський солдат  з Трептов-парку несподівано дезертирував і втік в американську зону окупації 70 років тому.

Розпочавши свою авантюру в Україні, Путін підвів РФ до краю економічної, соціальної та воєнної катастрофи. Якщо в Кремлі розраховували на повторення весни 2014-го і на новий “кримський консенсус” – то цього разу жорстоко прорахувалися. Виходу з ситуації ані зі “збереженням обличчя”, ані з мінімальними втратами більше немає. Далі – або ганебна втеча з України, або війна до повного виснаження і розпаду РФ.

Ось чому атмосфера цьогорічного параду в Москві була такою похмурою. Жести, міміка, поведінка Путіна виражали розгубленість. А озвучені ним тези виказували розпач. З високої трибуни диктатор дивився на свої поріділі в боях в Україні війська. Можливо, він міркував над тим, чи захищатимуть його ці солдати в оточеному бандерівцями фюрербункері? 

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки