Особливості вітчизняної дерусифікації

Цікаві факти щодо процесу скидання російських та радянських пам'ятників – від одного з головних "декомунізаторів" країни

Цей процес триває від початку війни з росією — із 2014-го. Розпочався із "ленінопадів", зараз переріс в "пушкінопад" і далі котиться країною. І хоча закону про дерусифікацію, аналогічного законам про декомунізацію, немає, запит в суспільстві на демонтаж імперських російських та радянських пам'ятників, перейменування вулиць шалений - від найменших містечок до міст-мільйонників.

Про цікаві деталі цього процесу Укрінформу розповів голова ГО “Декомунізація. Україна” Вадим Поздняков.

ДЕРАДЯНІЗАЦІЯ ПОЧАЛАСЯ З ХАРКОВА

Як розповідає Поздняков, організована дерадянізація в країні почалася із Харкова. Згодом це переросло в рух, що охопив всю державу. Сьогодні в активістів є інтерактивна мапа об’єктів, на якій зображено, що і де треба демонтувати та перейменовувати.

- Але свого часу така мапа у нас була лише по Харкову. Ми думали, що такий потужний радянський спадок — такий типово харківський “прикол”. Виявилось, що ні, - каже Вадим Поздняков.

Харків, до слова, наразі декомунізований наполовину. Коли процес тільки починався, там було більше сотні пам’ятників радянським діячам, нині половини вже немає. Останнім "великим поваленим" у місті був пам'ятник Жукову.

За словами активіста, на інтерактивній мапі декомунізаторів й дерусифікаторів лишається понад тисячу об'єктів, що потребують знесення в Україні.

- Ми визначаємо об'єкти радянської та російської спадщини, які підлягають демонтажу у громадах країни. Про якісь знаємо самі, про якісь повідомляють підписники в соцмережах, друзі, колеги. Далі наносимо їх на карту. Потім готуємо та надсилаємо запити на адресу органів місцевої влади із тим, аби на сесії вони розглянули питання дерадянізації чи дерусифікації, поставили на голосування та прийняли відповідне рішення щодо цих об'єктів. Тоді організовується їхній демонтаж, а нам надсилають фото — або ми приїжджаємо і знімаємо самі. Фото з результатом поширюємо у соцмережах та ЗМІ, - пояснює Вадим.

ЗАХІД УКРАЇНИ У СЕНСІ ДЕКОМУНІЗАЦІЇ ВІДСТАЄ

Поздняков каже: вони з колегами думали, що декомунізація в країні завершена іще в 2015 році. Ну, можливо, за винятком якихось там суперечливих пам'ятників на кшталт Жукова в Харкові та Щорса в Києві. Але з повномасштабним вторгненням, коли знову у суспільстві широко постали питання щодо дерадянізації та дерусифікації, були здивовані, що на заході країни у 2014-15 роках до цього поставилися, м'яко кажучи, недобросовісно.

Як пояснює Поздняков, завдяки військово-цивільним адміністраціям у Донецькій та Луганській областях декомунізація свого часу пройшла дуже широко, ті регіони добре "почистили". Тож станом на 2022 р. ці території були повністю зачищені від радянського спадку — йдеться про вулиці, пам'ятники, знаки. Про захід країни всі думали, що ця робота там пророблена іще в 1990-ті. Виявилося, навпаки.

- У Закарпатській, наприклад, області ми познаходили різних чапаєвих, ватутіних у глухих селах, до яких ці особистості не мають жодного відношення - але вони там стоять між ялиночками! Хмельницька область теж здивувала: там позалишалися купа неперейменованих радянських вулиць. Сукупно Хмельницька та сусідня Вінницька область наразі мають понад дві тисячі таких вулиць, Житомирська — майже дві тисячі, - каже Поздняков.

І йдеться не лише про вулиці, зазначає Вадим, там позалишалося купа серпів та молотів, пам'ятників “русскому оружию” тощо. Тобто свого часу місцева влада недбало поставилася до закону про декомунізацію.

ПРОЦЕС ІДЕ З 2014-ГО, ПРОСТО БУВ НЕ В ФОКУСІ УВАГИ

Запитую, чи змінився процес із початком широкомасштабної війни, чи почали активніше перейменовувати та демонтувати монументи й погруддя, серпи з молотами та радянські зірки.

- Ні, насправді. Просто зараз до ватутіних та вулиць леніна, умовно, додалися пушкіни та вулиці толстого. Це той же процес, по суті, просто просування вглиб й уперед. Ми з колегами ніколи не роз'єднували ці поняття — “дерадянізацію” та “дерусифікацію”. Було зрозуміло, що пам'ятники пушкіну у глухих селах на Гуцульщині чи на площі в найзахіднішому обласному центрі країни місті Ужгороді — це така ж сама ознака імперіалізму, - каже Поздняков.

Він наголошує, що відчуття, ніби в країні масштабувався процес дерусифікації та дерадянізації, насправді поверхневе. Робота не припинялася з 2014-15 рр.— просто була інша повістка дня і цьому не надавалося такого значення.

Лише за червень-липень минулого року в країні перейменували 700 вулиць та демонтували об'єктів майже стільки, скільки цьогоріч із початку широкомасштабних воєнних дій. Тобто робота йшла, але в спокійному форматі, без зайвого шуму та піару. Зараз все це набуло інших рис, бо через активізацію воєнних дій чіпляє більше народу.

РАНІШЕ ПРО ПУШКІНОПАД НЕ ЙШЛОСЯ ЧЕРЕЗ ШАЛЕНИЙ ОПІР

Якщо раніше про “пушкінопад” не могло йти й мови, то зараз він активно відбувається, наголошує активіст.

- Коли раніше ми піднімали це питання перед місцевими радами, нас одразу “зашикували”, мов, це культура, не можна чіпати пушкіна! Опір був шалений! Очевидно, що потрібен був каталізатор. Ним стала повномасштабна війна, - каже Поздняков.

Він розповідає, що буквально за місяць до початку бойових дій виставляв фото із погруддям пушкіна в Мукачеві із коментарем, що його потрібно демонтувати. Тоді на нього накидалися в коментарях навіть деякі місцеві патріоти. У березні ж погруддя пушкіна в Мукачеві демонтували одним із перших в країні.

Цікавимось, чи пушкінів настільки ж багато, як ленінів.

- Ні, значно менше, хоча так — вони стоять у кожному обласному та більшості райцентрів. У Закарпатті от навіть є ціле село Пушкіно - на Виноградівщині, біля румунського кордону.

Але чисто теоретично вирішити питання із всіма пушкіними в Україні за умови політичної волі місцевого керівництва можна за дві-три доби, - каже Поздняков.

Ленінів станом на 2014 рік було декілька тисяч по країні. Рахунок пушкінів йде на сотні.

Утім, не всюди місцева влада обидвома руками “за” дерусифікацію та дерадянізацію. Що ж робити у випадках, коли місцева влада проти?

Зазвичай, каже Вадим, після розголосу більшість голів рад міняють свою думку.

- Зараз важко йде робота із місцевою владою, бо половина представників органів місцевого самоврядування воює — їх просто фізично нема на місці. Раніше, якщо нам відмовляли у перейменуванні чи демонтажі, ми зверталися в Інститут національної пам'яті, де надавали роз'яснення вже на місцевий рівень, чому це варто зробити — щодо кожного конкретного випадку. Але тут іще є штука: раніше вимагати демонтажу російських імперських та радянських пам'ятників дозволяв “Закон про декомунізацію”. Зараз треба шукати інші аргументи, бо закону про дерусифікацію немає. Зате є шалений запит на неї в суспільстві — каже Поздняков.

ЯКЩО ГОЛОВИ НЕ ЙДУТЬ НА КОНТАКТ, ЇМ ДОПОМАГАЄ ТРО

От у Чернігові, зауважує Вадим, ніхто би нічого не демонтував, якби не місцева ТрО: хлопці просто приїхали, познімали і поставили владу перед фактом.

А от із пам'ятником Щорсу в Києві процес затягнувся.

- Є рішення Київради про демонтаж цього пам'ятника. Були навіть кілька спроб демонтажу, близьких до успішного завершення — але завжди в останній момент Кличко блокував ці спроби. Я знаю, що мер особисто дуже любить того Щорса на коні і він проти його демонтажу, - каже Поздняков.

Він зазначає, що у переважній більшості населених пунктів є якась ностальгія за цими пам'ятниками: мовляв, там я майбутній дружині зустріч призначав, або ми там з друзями пиво пили на другому курсі. Тому процес дещо болісний, але його треба проводити. Та й у більшості випадків люди можуть ностальгувати, але більшість переконані, що це треба демонтувати негайно. Бо це — мітки території, а не культурне надбання.

Ну а якщо голови навіть після пояснення з Інституту нацпам’яті не йдуть на контакт?

- Знаєте, після широкомасштабного вторгнення немає якоїсь такої особливої впертості від місцевої влади щодо перейменування чи демонтажу. Хоча є безпрецедентні випадки як-от останній із головою Гуківської сільської ради біля Камянця-Подільського на Хмельниччині. Там на мій запит відповіли, що вулиця Пушкінська у них названа не на честь пушкіна, а на честь пушки, а Жовтнева — на честь осінньої пори, коли жовтіє листя. До речі, після розголосу у ЗМІ та соцмережах вони таки змінили думку і перейменовуватимуть вулиці.

А голова Староушицької громади на тій же Хмельниччині каже, що не може демонтувати пам'ятник Суворову у селі Грушка, бо нема де дістати соляру для екскаватора, розповідає Поздняков.

Були також проблеми із харківським Жуковим, але там теж допомогли бійці ТрО, які просто приїхали, зняли пам'ятник і відвезли на смітник.

- Такі речі стали можливі зараз, а до лютневого вторгнення ми діяли таким чином: коли отримували відмову від місцевої влади, зверталися до Національної поліції, СБУ, Інституту нацпам’яті. Іноді це діяло, та в переважній більшості керівники відділів Нацполу та СБУ — це друзі місцевих керманичів, - згадує Вадим.

Щодо Жукова в Харкові, наголошує активіст, цивілізовані перемовини із місцевою владою йшли місяць, однак результату не було. Відтак зняли в єдиний доступний спосіб.

ЗАКАРПАТТЯ - ЛІДЕР З ДЕРУСИФІКАЦІЇ

У будь-якому процесі є лідери та аутсайдери. Виявляється, що лідером з дерусифікації зараз є Закарпатська область. Тут у великій кількості місцевих громад йдуть обговорення щодо перейменування вулиць, по Мукачеву цей процес уже встигли завершити: місто повністю очистили від російського та радянського минулого.

Є потужні зрушення і в інших західних областях — Тернопільській, Львівській.

- Рівненська область і місто Рівне дуже оперативно працюють: там міський голова випустив розпорядження демонтувати усе, що у них є. Список виявився на два десятки об'єктів, - каже Вадим Поздняков.

Він зазначає, що найбільші демонтовані пам'ятники в країні наразі — це харківські пушкін і жуков, монумент дружби народів в Києві, низка танків по містах.

- На Закарпатті іще стоїть величезний пам'ятник на словацькому кордоні “Радянським воїнам-визволителям” — щодо нього була заява голови облради Чубірка, що він теж підлягає знесенню, є відповідне звернення до ОДА. Але на нього поки не реагують. Повторюсь, що зараз дерадянізація формально відбувається у форматі “наскільки дозволять місцеві ради”. От наскільки вони готові до глибинного процесу та повного очищення, адже закону про дерусифікацію немає, - так і йде робота в регіонах, - каже активіст.

НЕМА СЕНСУ ВСЕ ЗНОСИТИ ДО МУЗЕЇВ

Цікаво, що ж далі відбувається із цими пам'ятниками? Їх радять віднести на задвірки історії, але де ці задвірки знаходяться і чи варто їх там тримати?

— Це вирішує кожна конкретна громада. Ми ж бачили кейс із Генічеськом, коли поваленого і розбитого на частини леніна дістали зі складу і знову поставили на п'єдестал. Насправді, є різні варіанти — як, наприклад, із музеєм у місті Путивль, де зібрано сотні ленінів. Але найчастіше ці пам'ятники не мають жодної культурної цінності, тому немає сенсу усіх їх зносити в музеї та зберігати.

Та й дуже часто, каже Вадим, бетонні радянські пам'ятники руйнуються при демонтажі — вони не дуже якісні і просто розсипаються.

- Була історія на Херсонщині, коли повалили пам'ятник Фрунзе і він розламався на частини. То його далі розтовкли на менші і ними підлатали місцеву дорогу. Тобто радянський пам'ятник став корисним — укріпив сільський шлях. Послужив народу, - сміється активіст.

Він розповідає, що розумні голови населених пунктів, де були бронзові чи залізні російські чи радянські пам'ятники, намагалися демонтувати їх із користю. Для себе чи для селища — це вже окреме питання.

- Їх здавали на переплавку. Це доволі непогані гроші — за одне погруддя можна собі автомобіль купити. Бачив також, як декомунізовані пам'ятники продавали через якісь аукціони. Словом, це завжди залежить від матеріалу та рішення громади. За моєю інформацією, третина знесених монументів іде в музеї. Інше викидається. Бо це не культурне надбання, це — маркери, мітки території, - каже Поздняков.

Та й музеїв комуністичного минулого в Україні уже вистачить — все, що цінне, уже там.

ПОТРІБНО ЗАМІНИТИ РАДЯНСЬКЕ "ДОБРО" УКРАЇНСЬКИМИ МАРКЕРАМИ

Багато хто говорить: от знесли пам'ятник, а що буде на його місці? Це призводить до того, що суспільний запит на декомунізацію в останні роки впав.

- Після демонтажу, як правило, нічого на місце монумента не ставлять. А це погано. Буває, місцева влада ставить якісь стилізовані тризуби, Шевченка, що завгодно. Я вважаю, що ставити нові пам'ятники на місці радянських треба мудро, потрібен підхід “з головою”. Насамперед, для цього має бути розроблена національна програма на перспективу — коли закінчиться війна, цю програму нам треба буде реалізовувати. Умовно, в Мукачеві замість Пушкіна потрібно ставити пам'ятник президенту Карпатської України Августину Волошину, в Лубнах — генералу армії УНР чи на Волині — Василю Барці, автору романа “Жовтий князь”, - каже Вадим Поздняков.

Він акцентує, що є багато визначних людей, які боролися за Україну і віддали за це життя, а про їхній подвиг ніхто не знає.

- Якщо говорити про українську ідею, то в багатьох населених пунктах щодо неї немає навіть пам'ятної дошки — не говорячи уже про пам'ятники, - говорить він.

Тому, каже активіст, це довга та кропітка робота, і її потрібно ініціювати. Вже.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото з особистого архіву Вадима Позднякова