Героїчна епоха вимагає рішучих топонімічних змін

Дискусії щодо необхідності перейменування вулиць, парків та скверів – актуальні з початку процесу декомунізації в України

Наша увага давно зосереджена на необхідності перейменування тих населених пунктів, назви яких мають російськомовний характер.

Ще торік я виступив з відповідною ініціативою, звернувшись до місцевого самоврядування з проханням привести у відповідність до правопису, стандартів державної мови та вимог статті 41 Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” назв населених пунктів. Тоді йшлося про населені пункти, які виникли чи русифікувалися в радянську епоху. Серед них - Южноукраїнськ, Южне, Переводчикове, Луч або Первомайськ.

Питання топонімічної деколонізації – остаточного знищення уламків кривавої імперії -  загострила повномасштабна війна рф проти України.

Епоха героїв – оборонців України - вимагає рішучих змін. Днями я запропонував список зі ста прізвищ знакових для України людей у сфері культури, літератури, мовознавства, гідних того, аби їхніми іменами називались вулиці - як перейменовані, так і нові. Цей документ - не істина в останній інстанції, однак на його базі може сформуватись новий проєкт з українізації України. Адже в боротьбі за свободу гуманітарний фронт також дуже важливий. Особливо в сенсі повернення на чільний п’єдестал імен своїх героїв, видатних діячів, котрі є прикладами відданості рідній землі. У цьому й полягає сенс перейменування вулиць.

В умовах війни, в якій нас хочуть позбавити здорового національного начала, особливо гострою є потреба, аби вулиці були названі іменами тих людей, котрі справді боролися за Україну, відстоювали її державність, створювали сучасну літературну мову, закликаючи своєю спадщиною на боротьбу. Тому, власне, ця мовна сотня - дороговказ топонімічної деколонізації. На мапі України не повинно залишитись жодного сліду з часів колонізації, російщення, диктатури. Україна – для наших дітей.

Сьогодні ми маємо трагічні докази необхідності зривати насаджуване ідеологічним московським терором: денацифікацію – деукраїнізацію – геноцид українців у Бучі, Бородянці, Ірпені, Гостомелі, Мотижині, Мелітополі, на Харківщині, Сумщині, Чернігівщині та інших куточках України, де встигли поглумитись орки путіна.

Ми не маємо права на найменшу похибку. Бо це вже було в нашій історії не раз. Пригадаймо, як 13 листопада 1708 року за наказом російського командувача, ката українців меншикова захоплено гетьманську столицю Батурин і закатовано від 12 до 15 тисяч українців. Повирізали всіх – від дітей до жінок.

А що після того? Після того ми славили пьотра І в Полтаві, а єкатєрінє ІІ поставили пам’ятник в Одесі.

Це не в’яжеться в жоден логічний державотворчий ланцюжок. Тож маємо виправити цю помилку, бо це - частина героїчної битви за нашу ідентичність.

Тарас Кремінь