Сергій Чудинович, священник ПЦУ

Сергій Чудинович - один із найяскравіших (і за градусом ініціативності, і за рівнем богословського інтелекту та здатності розбудовувати громаду) священників півдня України. Але його відверта проукраїнська позиція не залишала йому шансів на мирне співіснування із окупантом. росіяни його арештували в Херсоні, але згодом відпустили - і він вже на волі записав відео.

Там він усіх заспокоював. Втім загальмованість, манера говорити, вираз його обличчя не викликали сумнівів у тих, хто його знав: спілкування було не за чашкою кави. 

І ось, через три місяці після цього арешту і через два відтоді, як йому вдалося втекти із Херсона, отець Сергій розповідає історію і свою власну (з подробицями катувань), і зраненого Херсона.

Я ЦІЄЇ ВІЙНИ НЕ ХОТІВ, АЛЕ ЗНАВ, ЩО ВОНА БУДЕ

 24 лютого не стало для мене несподіванкою. Я цієї війни не хотів, але знав, що вона буде. Більше того, я із жахом ловлю себе на думці, що хотів, аби вона якомога швидше розпочалася, тому що не розпочатися вона не могла. 

І коли вранці 24 числа Україна одночасно, близько п’ятої ранку, прокинулася, коли моя дружина вибігла на вулицю і почала кричати, що обстрілюють місто, а в нас в Херсоні був воєнний аеропорт, а я живу на Острові (мікрорайон міста — ред.), де розташовано суднобудівний завод, я особливо не здивувався. 

Через річку по прямій до аеропорту не так вже й далеко, там виднілися стовпи диму… Час полетів дуже швидко. І десь о десятій ранку мені прислали з Чаплинки (село на Херсонщині) відео, на якому парадно йшла колона  військової техніки БТР, БМП із прапорами росії. Я тоді зайшов до хати біля церкви, де перебувала моя сім’я - дружина, четверо дітей -  без зайвих слів, буквально, згріб їх усіх, посадив у машину, незважаючи на їхні крики, відвіз їх до своєї сестри в сусідню область.

Дякувати Богові, туди росіяни не дійшли. Я 24 числа їх відвіз, лишив у сестри і наступного дня, вранці, повернувся до Херсона, до своєї громади, до місця служіння. Я встиг заїхати до Херсона, бо дороги вже були абсолютно порожні.

У ці перші дні ситуативно у нашій церкві відновився соціальний центр. Бо з 2014-го року я працював  і як капелан на волонтерських засадах. Сенс моєї діяльності полягав у тому, що частину релігійного життя слід перенести в ті місця, де солдати готові бачити священника. Тобто мене знали як капелана.

25 лютого розпочалися бої в районі Антонівського мосту, який з’єднує лівий і правий береги Дніпра в районі Олешок. Це  були криваві бої. З кожним днем росіяни дедалі глибше і глибше заходили на територію, ближче до міста. Там є об’їзна дорога до Херсона. Якщо їхати з Олешок на Миколаїв, то в Херсон заїжджати не обов’язково, можна їхати по об’їзній. І от в районі об’їзної дороги - селищ Антонівка, Зеленівка - росіяни тиснули, наші війська поступово відходили до Чорнобаївки. І через два-три дні вони відійшли вже далі, в сторону Миколаєва.

У ХРАМІ МИ ЗРОБИЛИ ПРОДУКТОВИЙ СКЛАД, ПАЛИВНО-МАСТИЛЬНУ ЗАНАЧКУ ТА ПЕРУКАРНЮ 

Наші люди прибігали до церкви, запитуючи, що робити.  Я їм відповідав: не вірити соцмережам, а читати тільки офіційні джерела і думати, перш ніж приймати рішення з приводу тієї інформації, яка їм надходить.

Я знаю як буває, коли виникають перебої в економіці - одразу стає недоступною звичайна їжа. Тому я почав формувати продуктовий склад. Він до сьогодні існує в церкві, на момент 11 червня 2022 року у мене в храмі є продукти: і морозильна камера, і холодильники повні, і крупи в мішках, і консерви.

Я позавчора телефоном запитував, що там робиться, мені відповіли, що на місяць вони забезпечені.

Потім - зачинилися перукарні. Автоматично в церкві виникла парафіяльна перукарня, бо це проблема. Що більше волосся на голові, то більше шампуню, який у магазині, а магазин або зачинено, або грошей немає. Ми почали за рахунок церкви стригти людей. Це дуже хороша опція, це допомагало соціалізувати розгублену публіку. Заходить жінка, запитуємо: «Хочете постригтися?». Тут війна, а священник пропонує не помолитися, а постригтися. А вона дивиться на мене: як, мовляв, стригтися? Я кажу: війна - не війна, до лампочки, ми повинні бути гарними. І це допомагало, люди позитивно сприймали, ну, і плюс безплатно. Зрозуміло, що в будь-якому разі люди жертвували гроші. Якщо я витрачав десь 3-4 тисячі на оплату праці майстрів, чоловічого і жіночого, платив їм через картку, то пожертвами відсотків 40-50 грошей таки верталося вже кешем. Бо зняти гроші в ці дні було неможливо. Тобто ми таким чином, по промислу Божому, формували кеш. Бо бензин пропав, його можна було купити десь тільки на гаражах чи десь тільки за готівку й дорого. Зранку літр бензину коштував 42 гривні, в обід – 55, а після обіду - 64. От ми накопичили маленький паливно-мастильний склад, у нас було 100-150 літрів заначки завжди. У мене не було ніколи такого, щоб я не виїхав, щоб у мене не було бензину.

Я почав формувати медичний кабінет, коли зрозумів, що закупки в аптеках закінчуються. Я один раз в аптеках викупив усі ліки проти закрепів, ну просто всі,  на пару тисяч гривень, бо розумів, що більше їх не буде. У всіх районах я почав звертатися до людей, іноді приносили потроху медикаментів. Інколи приносили по п’ять таблеток валер’янки. У мене сформувався медкабінет. Знайшлися фармацевти, виробили алгоритм за есемесками приймати замовлення. І цей медкабінет працює донині.  

Потім з’явилася така послуга, як кава. Кав’ярні ж позакривали, наші  благодійники дали нам два кавових апарати, ми почали робити каву безплатно. Будь-яка людина, яка заходила у храм, за бажання, могла випити каву. Закупили зерно і робили каву до останнього. Зараз тільки колектив забезпечуємо. Тому що зерно дістати неможливо.

З кавою  історія така. Ми залучали пожертви вже як могли. У мене у храмі і Фейсбуку таке оголошення висіло: “Парафіяльна кав’ярня. Одно кофе - 1000 гривень, один кофе - 500 гривень, а одна кава, будь ласка, за рахунок церкви”. Це гумор насправді. Наші друзі з неокупованих територій піарили кавову тему, бо вона була кумедно написана. Потім мені за цей гумор були великі проблеми у Херсоні. Ця кав’ярня допомагала створювати атмосферу здорового довоєнного  настрою в людей. На території церкви є лавки,  квітник, майданчик дитячий простенький. Люди приходили сідали собі з кавою. Жіночки з діточками там щось про своє балакали, у нас є роутер, вай-фай, все. З одного боку, бомби літають, а я намагався зробити так, щоб люди, принаймні на території церкви, почувалися, як у довоєнний час. Храм став осередком такого церковного і громадського життя,  цивільного життя. Рівно у 8.30 кожного дня я проводив таку нараду-планування. Знаєте, що я робив найперше, коли заходив у храм і перехрестився? У мене лежала на столі маленька губка. Щоб черевики чистити. Я приходив і демонстративно протирав черевики. Запитують, що ти робиш? Кажу, я в своєму житті нічого змінювати не буду, зараз я почищу черевики, а потім ми будемо з’ясовувати що кому потрібно.

ЗАГИБЛІ ТЕРОБОРОНІВЦІ ХЕРСОНА ПІДНЯЛИ НА ЦИВІЛЬНИЙ БУНТ УСЕ МІСТО

Але зберігати ці настрої не вдалося, бо я почав відспівувати солдатів...

Спершу був солдат з Івано-Франківщини Ігор Іваникович, який загинув на об’їзній. Це був третій чи четвертий день війни. Тіло його якимось дивом опинилося в одному із херсонських моргів. Як я зрозумів, батьки його не встигли транспортувати. Вони звернулися до знайомого у Херсоні, коли не змогли вивезти тіло сина, бо місто було уже блоковане, хоча не захоплене ще росіянами. Вони його обійшли по об’їзній дорозі і поступово блокували просто по периметру. Вони зайшли в Херсон не одразу. Один чоловік прийшов до мене в церкву, говорить: от таке прохання. Що нам робити, як нам поховати?

Цвинтар, на якому ховають людей, знаходився буквально у двох кроках від аеропорту, туди заходити побоювалися. Я запропонував свій власний храм для того, щоб взяти і відспівати там солдата. І от коли ми це робили, то на порозі стояли люди, вони зустрічали тіло з солдатом, щоб помолитися і попрощатися.

Гостро пам’ятаю день. Реально близько було чути відлуння цих боїв на околицях міста. Цього солдата ми відспівали в церкві. Громада ж роз’їхалася, у мене з усього хору залишилася одна людина. Я сказав присутнім, там були різні люди - активісти, віруючі і невіруючі - давайте ми зробимо всенародний хор.  Повторюйте, будь ласка, за мною слова поховальних співів. Кажу: «Отець наш Небесний», вони: «Отець наш Небесний…». Це настільки зворушлива річ. І от такий був похорон, настільки це було хвилююче...

Потім ми ховали херсонську тероборону. Нагадаю, що ці шістдесят чотири чоловіки, які загинули, просто йшли в останній бій, щоб захистити рідне місто. Йшли із коктейлями молотова, які несли в пакетиках АТБ.  Ці пасіонарії - така от сакральна жертва, яку Бог допустив з огляду на обставини, в яких опинилося місто.

Їхній вчинок жертовний, спонтанний та... неорганізований. Ну, наприклад, якби я був серед тих людей, я би не пішов би через той бузковий парк, бо ж там немає прикриття, вони були як на долоні.  Але ця сакральна жертва підняла все місто на цивільний бунт. Оцей рівень жорстокості, з яким росіяни покришили цих хлопців, вражатиме всі наступні покоління. Я знайшов кілька знімків, закинув там у файлову хмару. Тіла деяких із них ... Це мішок з банерної тканини, це просто мішок, у якому просто м’язи і кістки розбиті. Навіть ідентифікувати нема що, ані нашивок, нічого, це просто криваве місиво, вузол отакий великий. Я це зняв, бо прийде час, це згодиться, щоб показати. Їх просто розшматували на частини. Те відео, яке побачив світ, - моє, я це зробив, я засвідчую, я автор, я це бачив. Я вважаю, що ця кривава ситуація підняла місто на той цивільний бунт. Те, що ви бачили по великих телевізорах, кілька тижнів його крутили оці всі мітинги. Місто піднялося, обурене цієї розправою.

Тих героїв ми просто клали рядами, опускали, засипали небагато землі. Ми не знали як і що буде далі, просто, щоб воно хоча б присипане було, аби потім розібрати, якщо захочуть перепоховати. Ми записували ряд, фотографували: чи саму людину, чи якісь знаки, якусь нашивка, де в кого документи були, де в кого телефон, десь якісь ключі. Для того, щоб потім по порядку фотографій знати хто де похований, щоб потім ідентифікувати …

І вже після того, як 2 березня розстріляли тероборону, 3-4 березня росіяни поступово почали заходити з околиць до міста. Зайшли на площу Перемоги, пограбували Екомаркет, наприклад, чи Фору. А потім уже десь через день-другий вони захопили автовокзал, державну адміністрацію, приміщення СБУ та Головне управління поліції. І потім поступово почали вже розповзатися містом, потихеньку забираючи різні об’єкти. Блокпости почали з’являтися після цього. Воно не було одномоментно, знаєте, щоб ось вони зайшли, як казав лєнін, «тєлеграф, почту» й інше. Ні, вони поступово це робили. Я думаю, що у них був план, у них були спільники. Оці всі люди, які потім “випадково” померли, промосковські люди, вони працювали  на них завжди, допомагали створювати інформаційний простір, гасили моральний дух.

« Мы всем поможем, обращайтесь. Пожалуйста, обращайтесь. Не нужно этим заниматься, какие збройные силы, какая это терроборона, посмотрите на них», - такою була риторика колаборантів.

Ця гидота в нашій країні вісім років псувала нам державотворчі процеси, бо вони вміють працювати. І це їм вдалося. Росіяни діяли в місті давно. Усі ці «наші краї», оці всі ОПЗЖ, всі промосковськи налаштовані релігійні діячі 9 травня з’явилися на «святкування». Ви знаєте їхні прізвища. Ці «шкілі» всякі, ці специфічні друзі митрополита Іоана (правлячий архієрей УПЦ МП - ред) - всі вони там стояли з бантиками “гєоргієвськими”. 

Вони всі люди залежні, всі заанґажовані росіянами. Так що все ми це знали, ми завжди про це публічно говорили, але на це ніхто особливо не звертав увагу. Ну, це справи минулого.

А я в цей час просто служив. Я риторику свою трохи стишив, прикусив язичок. Активно не висловлювався. Коли я зрозумів, що з ліками погано, почав міркувати над тим, як діставати в окупації ліки. Потім дізнався, що можна проскочити по берегу лиману через Станіслав та Олександрівку на неокуповану територію. Я роздобув найзадрипанішу машину в Херсоні, такий «пиріжок» синього кольору, щоб ніхто не позарився на нього, вдягнув підрясник, поначіпляв туди в російському варіанті хрестів, папірчиків поналіплював і почав їздити у Миколаїв, де в мене були друзі, по пігулки. Перепрошую, кажу, мені треба інсулін та L-тироксин … У Червоному хресті отак переді мною людина встала, руку піднесла, як для присяги, і каже: «L-тироксину в Україні немає”. Добре. Вранці приходжу показую йому «L-тироксин», він дивиться на мене. Тобто Бог, коли вважає що треба, він з чого хочеш, з «каменю хліб робить». Розумієте? Коли я кажу, що Бог дає, я не жартую. У мене і зараз у церкві в Херсоні є інсулін.

Коли 30 березня мене заарештували, то феесбешники мені сказали: ти ж не думай що ти “умный был, мы тебя водили целый месяц”.

ПРО АРЕШТ...

За день до арешту з’явилися публікації у Телеграм-каналі «Херсонська народна республіка» про те, що я розпалюю мовну ворожнечу, вони писали “языковой вопрос”. І використали такий собі допис у Фейсбуці секретаря нашої єпархії і мого, як я думав, доброго товариша Івана Замараєва. Він мене там почав критикувати за те, що нібито я дискриміную росіян за мовною ознакою. Потім він мені подзвонив напередодні арешту по телефону і сказав: “Сергей, я тебя всегда уважал… Ты же расист”. І згадав про цю всю історію з кавою. Я відповів: “Отець Іван, а ви не думали, що це просто гумор?”. Він мене перервав, далі продовжує: “Больше я с тобой никаких личных отношений и никаких церковных дел иметь не желаю”. Я кажу: «Ну що ж, ми живемо у вільній країні». Отак ми трубки поклали і більше після цього не бачилися. Люди мені кажуть, що вони дистанціювалися тільки-но ворог зайшов. Я не знаю його справжніх мотивів, але так думаю, що до нього приходили раніше, ніж до мене. Зараз не можна не бути під “колпаком” у росіян. Я розумію, що і моя церква, найімовірніше, знаходиться під наглядом, під контролем. Я не засуджую, просто розповідаю.

У понеділок я заночував у парафіянки однієї, побоявся, зазвичай арештовують о п’ятій-шостій ранку. Я о 8.30 спокійно прийшов до церкви і поки витягував телефон, щоб подзвонити сторожу, аби відкрив мені двері, відчуваю, що позаду мене хтось стоїть. Озираюся - бачу людину в мілітарній формі в балаклаві. Я все одразу зрозумів, підняв руки. Підійшов до мене і каже: “Опустітє рукі”. І телефон у мене забрав. Я думаю, що вони контролювали мої дії постійно. Просто я не наривався. Я був настільки зайнятий, що навіть не встигав на антиросійські мітинги ходити. Я збирався, планував, але не знайшов часу. Вони  церкву обшукали. І дім мій обшукали, предмети, які я спеціально поставив певним чином, були не на місці. Мене забрали, завезли у головне управління поліції,  почалася розмова. Їх цікавили такі речі, що я думав, вони жартують. Вони мене запитували про війну, “Великую отечественную”, про ставлення до ветеранів. Потім: «Вы ж за мир?» Кажу: «Так». Вони: «А за какой мир?» Відповідаю: «Я не за мир просто так, я за мир в результаті нашої перемоги». Так розмова розпочиналася. Спершу десь годину вони зі мною чемно говорили, потім тональність ставала жорсткішою. Вони мене почали «колоти» за розмови з працівниками СБУ. А у мене в телефоні багато людей, я ж із військом працював з 2014 року, були із ЗСУ (Андрій на БТРі), гранатометники. Вони по СБУ мене мордували. Потім скомандували: одягни шапку, дезорієнтували, ставили різні запитання, вимагали відповідей, а потім відвели і запроторили в камеру, в якій не було де в туалет сходити, в холодну. Пити не давали, знімали всілякі там відбитки, ДНК, сфотографували. Потім щоразу заходили і говорили дедалі жорсткіше. Ти нікуди не поїдеш, ми тебе в Чорнобаївку відправимо. Там  тюрма.

Я думаю, що це були ефесбешники. Вони зав’язали очі, не давали оговтатися, постійно ставили запитання, неправильно сформульовані запитання ставили, на них було дуже складно відповідати. Тому що на неправильне запитання не можна відповісти правильно. Потім, коли вони мене з цього підвалу забрали, то вони шапку одягли на очі. Завернули руки за спину, повели і сказали: “Нас ваши лживые сведения не устраивают. Поэтому нас ничего не сдерживает, мы тебя сейчас будем разбирать по частям». Очі закриті. І потім я ж пити хотів,  я говорити нормально не міг, язик пересох, а мені горілку давали. Потім сказали, ти сам все розкажеш, якщо ти зупинишся, - ми тебе поламаємо, вб’ємо, почнемо тебе калічити. У мене травма була лівої ноги, вони молотком (точно я не бачив чим) багато, разів 50, 100, били по коліну, де травмований меніск був. Я потім ще й ходити не міг два дні. У мене почалася аритмія, від хвилювання серце заходилося. Вони взяли дубину і били в область серця…

Роздягли, руки ж у мене зв’язані були ззаду, зняли штани, нагнули, поставили на коліна, голову на стілець поставили та коліном притиснули, взяли ту палицю, Потім один прийшов, і говорив на такий кавказький манер, вимагав визнати, що я член ДРГ, що я знаю про ДРГ. Я почав кричати, що я не знаю, що не буду вигадувати те ДРГ. Вони сказали, що вони розірвуть анальний отвір цією дубинкою і запхають туди, намажуть фіналгоном. Душили. Ну, словом, вони з мене вибили під тиском згоду на співпрацю.

Я вчинив як зміг. Після того, вони  мені дозволили підвестися, потім я довго стояв, в мене був ніби нервовий тик, нога почала смикатися, я не міг її зупинити. Мені здалося, що я хвилин п’ятнадцять стояв, а може, й більше, відчуття часу не контролював. А був момент, коли я взагалі нічого не пам’ятаю, що говорив і що було. А потім дозволили мені одягнути штани. Уявіть собі, що у вас зв’язані за спиною руки, а ваші штани, наприклад, лежать внизу і вам треба їх взяти. Тобто я в такому стані схвильованості і розгубленості намагаюся дістати штани, бо ж руки зв’язані ззаду і можна дістати тільки присівши, а присісти не виходить. Це неможливо просто зі зв’язаними ззаду руками одягти штани. А один ще й підначує: “Давай, давай, что ты не одеваешься». Я намагаюся, а воно не виходить. Тут другий тип змилостивився та й каже: “У него же руки связаны, развяжи его”. Взяли ніж, розрізали той скотч, то я одягнув штани…

Під час цього допиту один із них говорить: «Ну, ты понял теперь, что твой Христос, типа, фигня, вот я верю в Одина, вот мой Один круче». Навіщо він все це говорив? Я зараз думаю, він це говорив, напевно, для того, щоб підкреслити, аби я не розраховував на те, що вони пожаліють попа. А він у такий спосіб хотів підтвердити, що моя віра мене не врятує. Грубіянили, ображали, це зрозуміло.  Потім, коли вони вже цю згоду на співпрацю отримали, перепитали: “Ты искренне желаешь сотрудничать?». Написав їм папірчик. Вони мені через кілька хвилин дозволили зняти шапку, дали попити, налили горілки десь грамів 100, принесли поїсти. Дали таблетку від аритмії. І  потім відпустили. Ну, я думаю, що вони відпустили тимчасово. Сказали, щоб я займався тим, чим і займався. Мовляв, за таблетками можеш їздити, але мужиків призовного віку не вози, тільки баб з дітьми. Я скористався саме цим, я заготував собі від’їзд, призначив його собі на 7 квітня, а виїхав різко шостого.

Я точно знав, що в моєму колі є стукач, він мені машину зіпсував.

Я з Херсона виїжджав на машині, в мене було вісім літрів у коробці передач, коли приїхав у Баштанку, в мене залишилося три літри мастила. Тому їхав я не просто, я мусив обганяти всіх, їхав через поле, як умів, люди їхали 20 км/год, повільно, а я дуже швидко, намагався встигнути швидше проскочити засвітло через всі ці російські блокпости. І я їх проїхав. Я вважаю, що росіяни спеціально підкрутили там мені одну деталь, щоби мастило вилетіло, щоб я в степу десь встав, аби вони мене завернули назад. Принаймні люди, які ремонтували мені машину, сказали, що ця поломка штучна і її не повинно було бути. Коли я виїхав в район, де вже перший блокпост український був, я одразу першому перевіряльнику зробив заяву, що я такий-то і такий-то, був затриманий там-то і там-то. Мене направили у правоохоронні органи, я туди прийшов, зробив заяву, відбулися дії відповідно до чинного законодавства, я пройшов поліграф, держава до мене претензій не має.

КОЛИ ПРИ МЕНІ ХТОСЬ ГОВОРИТЬ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ, Я ДУЖЕ ГОСТРО НА ЦЕ РЕАГУЮ, АЖ ЗАДИХАТИСЯ ПОЧИНАЮ

Зараз, коли мені кажуть, що раді бачити мене здоровим, я пояснюю, що я не здоровий. Я вчора вже вкотре зустрічався з психологом. У мене є певні процедури, я потрапив до шпиталю.  Я вже сплю  шість з половиною годин. Це вважай, дуже багато, раніше більше двох годин не спав. Я не можу зараз  перебувати у темній кімнаті, мені погано після того підвалу, я ж там без світла сидів, мені не страшно, мені неприємно. У мене відчуття постійного бруду на руках, у мене в машині лежить антисептик. Психолог говорить, що це нормально, що це має пройти. Але мені постійно хочеться помитися, переодягтися… Це наслідки, ну, принаймні, це не мої слова, це слова фахівця. Я в час війни пообіцяв Богу говорити правду, це принесло мені дуже багато непростих ситуацій. Ну, уявіть собі, що ви всім, з цієї хвилини починаючи, хоч би де ви були, - на телебаченні, у прямому ефірі чи вдома - говоритимете тільки правду, уявляєте? Але  відчувати  внутрішню і зовнішню свободу, це надзвичайна цінність.

І я втомлююся сильно. Я не можу довго щось робити, в мене голова не працює. Я не відновився, у мене все валиться з рук. Мені нема де жити, мені нема за що жити, мені нема де роботу свою робити, постійно викручуюся. Я відчуваю індивідуальну відповідальність за храм у Херсоні. З одного боку, я бачу кроки, що росіяни в той чи інший спосіб хочуть взяти церкву під контроль і, можливо, перевести її в МП чи ще кудись, щоб анексувати. Чому в храмі ПЦУ окупованого міста досі працюють камери спостереження? Щоб контролювати? Чому росіяни там дозволяють на День вишиванки фотографуватися із прапором? Щоб порахувати всіх, а потім поставити свого попа, щоб ними маніпулювати? Чому приходять якісь дивні люди і вимагають від моїх людей фінансові звіти? Ми ж завжди самі збирали пожертви і самі їх витрачали. Ми ні в кого нічого не брали, тож чому маємо звітувати? З іншого, розумію, що я не можу зробити для храму багато. Але кілька коробок ліків ми туди змогли доставити, спочатку одну, зараз дві,  третю десь повинні притягнути, четверта десь їде. Ми багато втрачаємо грошей на пошук ліків, на транспорт туди. Гарантій немає, раніше ми втрачали через трансфер 20%, а зараз подеколи втрачаємо 50% за доставку. Тобто, запускаючи процес, ти не знаєш: дійде воно, не дійде. Це все тисне, розумієте?

Плюс є інші проблеми. Потрібно утримувати сім’ю, потрібно розвивати церковні служіння, от завтра буду в Кропивницькому. Післязавтра - Кривий Ріг. Була служба в Одесі.

В Одесі мені партнер дав у користування храм, дозволив у своїй церкві послужити. А в Кропивницькому у мене немає місця. Я просто використовую там шатро, один бізнесмен дозволяє, без стін, такий майданчик. У Кривому Розі мій  друг теж дав свою церкву для того, щоб я там послужив. У Миколаєві, я ще не знайшов місце служіння.

Я збираю свою громаду, яка зараз поїхала з Херсона (ті, хто реально ходив до нашого храму в Херсоні), а ще є парафіяни, які онлайн дивляться літургію та приєднані до нашої громади  в Північній Ірландії, в Норвегії, у Нідерландах, у Німеччині, у Словаччині кілька чоловік, Чехії, Туреччині, Іспанії, Італії. Є два десятки людей, які реально далеко.  Ми транслюємо літургію онлайн,  спілкуємося.  А всього - понад сотня людей, тих, хто поїхав з Херсона, з ким бачуся чи так чи інакше тримаю контакт.

Після того, як я уже звільнився, полежав у лікарні, відпочив, з’явилося відчуття свободи – це просто неймовірне відчуття. Ти можеш ліворуч піти, а можеш праворуч піти, а можеш взагалі нікуди не йти, можеш піти куди хочеш, це - неймовірні речі.

А ще я там став віруючим... Я був віруючим теоретично, тепер я точно знаю, я з Богом розмовляю, як з вами, це ні з чим не зрівняне відчуття, коли ти втратив комплекси. От у деяких протестантських церков є такий фокус - зцілення і звільнення. Не знаю, як вони це пояснюють там у себе,  але мені подобається ця фраза, тому що я звільнився від певних обставин, я зовсім інакше почав ставитися до людей, не до всіх, правда. Наприклад, якщо я чую, що при мені хтось говорить російською мовою, я дуже гостро на це реагую, аж задихатися починаю. Ну, я шанобливо питаю, якщо сили є, кажу, ви ж не хочете, щоб у мене стався гіпертонічний криз і через вас я помер? “А я при чем?” “Ну, як «при чем»,  тиск підніметься, препарата немає і все...” А інколи можу і щось гостріше сказати.

Водночас я став дещо підозрілим.  До мене постійно боти лізуть, номери змінені, я нікому не повідомляю. Хтось подарунки якісь хоче привезти, пропонують, мовляв, давайте зустрінемося у Карпатах. Тобто багато дивного, дзвінки незрозумілі бувають на старі номери. Я з Богом маю відносини зовсім інші, щодня виходжу зранку на вулицю і дивлюся у небо, я навіть не кажу йому нічого, просто думаю: нехай мої діла відповідають Твоїй волі.

Записала Лана Самохвалова, Київ

Фото: facebook/Сергій Чудинович