Зберегти пам'ять про війни, або Що роблять музейні експонати на фронті

У Кременчуку на Полтавщині музей, створений ентузіастами, професійно доносить правду про війни минулого і сьогодення

Ми не знаємо своєї історії, а надто – історії воєн, у яких Україні довелося брати участь. Зокрема – історію Другої світової, яку ми «вчили» по мистецьких творах, а також по численних монументах і монументальних же музеях. Де замість правди нам "впарювали" подвиги міфологізованих звитяжців. І тільки останніми роками з’явилась надія, що історію нашої нинішньої війни з московією ми пам’ятатимемо такою, якою вона є. Без художніх перебільшень – але й без замовчування болісних втрат. Як і в багатьох інших випадках на цій війні, на передній край тут виходять добровольці.

KEEP CALM І ПРЯМУЙ ДО ПЕРЕМОГИ

«Військово-історичний музей міста Кременчука» створений за ініціативою «знизу» - саме добровольцями. Перш за все, Володимиром Поляковим, кадровим офіцером, що пройшов фронти АТО. Він брав участь у найскладнішій фазі Операції в перші її роки – і тому знає свій предмет досконально.

– Коли загинув перший мій хлопець... Я підняв осколок – і раптом зрозумів, що історія валяється в мене під ногами. І почав возити з АТО все, що тільки міг… - розповідає засновник музею.

Каюсь, до нашої зустрічі в мене виникали побоювання, що доведеться побачити зворушливо-аматорське нагромадження нечисленних експонатів у невеличкій кімнатці, яку зазвичай "з барського плеча" кидають активістам високопосадовці. Насправді ж тут жорстка система, за якою вишикувались експонати, а самі вони, нерідко привезені з самого «передка», дихають палючою інформативністю. Але й іронії організаторам не бракує.

– Ось, до речі, мені подобається ця консерва: «Бурятмясопром. Говядина тушеная. Высший сорт», – Поляков крутить у руці порожню жерстяну банку. – Або: «Мясокомбинат «Дружба народов». То єсть – перехреначим усі народи на м’ясо? А ось тут доводиться бути особливо уважним, коли проводимо екскурсії для дітей. Можуть і поцупити, - директор вказує на імпровізований бліндаж.

Там стоять й висять тубуси від гранатометів, і я з розумінням киваю: який хлопчисько залишиться байдужим при вигляді зброї. А тоді придивляюся уважніше - й бачу два рулони туалетного паперу. На одному привітно посміхається Віктор Федорович («Відчую кожного»), на іншому дещо розгублено вдивляється в користувача путін, супроводжений абревіатурою з шести літер…

А ще тут експонується підбірка постерів, теж створених не без гумору. Починається вона, звичайно, з «русского военного корабля», далі про «хорошого русского оккупанта» – кожного двохсотого, про те, що всі жінки – відьми, з уточненням: жінки – українські, відьми – конотопські. Начебто нічого незвичного, але під кожним постером підвішений на ланцюжках «пояснювальний» текст. Наприклад, під твердженням про відьомський характер українських жінок автор нагадує: «Сьогодні – 8 березня». А під написом «Keep calm and listen to Arestovich» міститься імператив: «Більше ніяких сліз. Здоровий цинізм, чорний гумор і беззаперечна віра в перемогу!» Закінчується весь ряд дороговказом «Перемога» – зі стрілкою на чорному асфальті дороги.

Після такого напуття принаймні відвідувачі музею вже не заблукають.

ЕКСПОНАТИ ВОЮЮТЬ

Власне, Володимир Юрійович створив кілька музеїв, які розповідають про військову історію міста Кременчука, від Другої світової війни до нинішньої. Найперший, музей військових одностроїв – ще у Кременчуцькому військовому ліцеї, який Поляков очолював з 2000-го по 2012-й. Про те, що з ними (ліцеєм і музеєм) сталось, говорити не схотів.

– Більшість моїх вихованців зараз воює, навіть ті, хто після випуску не вступив у вищі військові навчальні заклади. Про багатьох можна розповідати. Наприклад, як Луганський аеропорт обороняли в повному оточенні. Там мій випускник також був, потім у співавторстві написав книгу «У вогняному кільці». Про ДАП у нас дуже багато знають. Ну, ви розумієте, чому: туди кореспонденти могли зайти – і вийти живими. А Луганський опинився в повному оточенні, з боєм звідти виривались, дуже тяжко було. І в Іловайському котлі були колишні мої ліцеїсти, виходили звідти…

Експозиція нинішнього музею, створеного в 2016 році як Музей АТО, починається з подій на Майдані. Далі розповідається уже про війну на Сході.

– Ось так були вдягнені наші добровольці, - демонструє Поляков. - Каска – стальний шолом, одяг - куплений у секонд-хенді... Кременчук в АТО втратив сорок три хлопці. Коли проводжу екскурсії, показую: оці 30 хлопців загинули в 2014-15 роках, а ці вже – в 2016-21 р.р.

Поляков бачить дві основні причини великих втрат на тому етапі війни. По-перше, екіпірування й озброєння були не дуже, а по-друге – бійці не були як слід навчені.

Далі представлені речі загиблих. А ще - конверти із портретами загиблих бійців. В музеї щороку проводяться пам’ятні заходи, і випуск таких конвертів - один із них. У день загибелі героя конверт гасили на Головпоштамті. Наклеювали марку, і от, скажімо, 26.01 він загинув – 26.01 ставився штемпель. Сорок хлопців – сорок конвертів.

– Де їх друкували, конверти?

– Тут, у місті. Їх небагато. Я не хотів, щоб вони валялись по землі. Тому вони вже унікальні. Я їх по музеях пороздавав.

Далі – озброєння часів АТО. Причому більшість зразків зброї вже на фронті.

- Привозив бронежилети, каски, розгрузки... усе повіддавав хлопцям – вони зараз на фронті. Тобто частина музею знову почала воювати. Тут – фотографії, в тому числі й мого батальйону, - показує Поляков. - Тут – хлопці, що повернулися з АТО живими. На жаль, оцей, Сергій, загинув уже в перші дні повномасштабної війни… Отаку возили хлопцям махорку в Широкине - Укртютюнпром, Кременчук, 1976 рік. Це згущене молоко, подароване Героєм України майором Межевікіним. Тоді був майор, а тепер вже полковник. Тут багато, про що розповідати, дуже багато.

Більша частина експозиція присвячена нашим Збройним Силам, але є і "куточок" з трофеями із так званих днр і лнр.

– Як же це все потрапило до вас?

– У схроні розвідгрупа забрала. У 16-му чи 17-му році. Під час АТО.

– А… це ті, що «їх там нема?» - помічаю форму з російськими прапорами і нашивками.

– Да-да-да-да. «Нас там нєт». Радили доброзичливці: «Треба порвати й викинути». Я кажу: «Та ні. Що ж я дітям показуватиму? Їх же там немає».

Далі – справи волонтерські. Тут теж половини експонатів уже немає – поїхали на фронт. Формуванню «медичної» експозиції заважає та сама обставина – все, що може бути корисним, надсилається до війська.

– Я тут усе, що міг, зібрав зі стенду, аптечки скомплектував і відправив військовим, - пояснює Поляков. - Коли розповідаю про медицину, то дістаю оцю 3d-модель черепа: у голову потрапив осколок, проникнення - 5 см. Я в дітей питаю: «Як гадаєте, солдат вижити міг?» Кажуть: «Ні!» – а я їм: «Він вижив! Вчасно надана медична допомога». Це – Женя Саліков, теж із Кременчука, ми з ним зустрілись під Широкиним, коли наш батальйон стояв поруч із їхнім «Донбасом».

КРЕМЕНЧУК У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ

Прихисток музею дав директор Вищого професійного училища №7 Микола Несен. Виділив дві кімнати: одна, мабуть, класна, а в іншій чи то колись розміщувався актовий зал, чи частину вестибюлю відгородили – не спитав. Учасники антитерористичної операції приносили сюди багато різних речей, у тому числі таких, що безпосередньо до російсько-української війни не мали відношення, зате стосувались війни як такої. Так піднялася тема «Кременчук крізь призму Другої світової війни».

– Я об’єднав пошуковців, і вони почали викладати свої речі, які стосуються Кременчука 1941-43 років. Також з’явилась експозиція «Кременчук у військовому однострої». У нашому місті на початок «перестройки» дислокувалось десь 13 військових частин, потужна військова база – тут багато чого було. Ну, і однострої також збирали.

Експозиція, присвячена Кременчуку 1941-43 років, дуже цікава, особливо коли екскурсію проводить сам засновник. Особисто я дізнався багато раніше мені невідомого. Скажімо, те, що Кременчук відіграв значну роль у ході операції 1941 року по захопленню Києва – тут німецьке просування на північний схід було затримано на цілий місяць завдяки… телефонному дзвінку невідомої жінки. Але про все це – якось наступним разом. Тепер у нас іде зовсім інша війна, із набагато більш жорстоким і підступним ворогом. Німці під час тієї війни за рівнем люті помітно ділились на Вермахт і СС. У росіян подібного поділу геть немає.

Там усі - есесівці.

НОВЕ ВТОРГНЕННЯ

Нинішній етап війни розгортався не тільки на фронті. В Кременчуці усе почалося на рекламних щитах. Білборди до музею не потягнеш, але можна представити їхні зменшені копії.

Багато чого тут перегукується з вищезгаданими постерами. Той же «русский корабль», тільки підсилений графічним зображенням. Є й «русский самолет». Знайшлося місце й для попереджень: «русский оккупант, тебя ждет смерть за следующим поворотом». Або: «Москва, готовься встречать десятки тысяч 200-х».

– Оце все, що було в місті на «великих дошках», Асоціація зовнішньої реклами надала, і ми зробили цю виставку. Починалась вона з «Русский корабль…», потім «Дякуємо Збройним Силам…» Дівчатам більш за все подобаються білборди про кохання. Ми цю виставку зробили, тому що бігборди губляться з часом, і не знайдеш.

Наступна частина цієї експозиції започаткована загиблим українським бійцем - небожем Полякова.

- Оце – русня. Вони екіпіровані дуже добре, чесно кажу. Це все привезене звідти, але воно їм не допомагає. Били їх, б’ємо і будемо бити. Почалося ось із цієї каски: 25 лютого, на другий день війни, ДРГ зайшла в Харківську область. А наші нацгвардійці, якими керував мій племінник Ігор Пугач, розбили цю колону. І він передав мені ці речі. А два тижні тому загинув... Він багато що передавав: і бронеплитку, і «айфон» – телефон, отакий крутий. Броньові плити – добре зроблені. Ми відстрілювали – хоч би що. Тобто ми воюємо з добре підготовленим ворогом.

– То що, всі ці розповіді про неякісну зброю росіян, про гнилий одяг – брехня?

– Я не знаю. Те, що я бачу, те, що в мене в руках, – воно дуже добре. Правда, це належало елітним підрозділам Кантемирівської дивізії. Інша річ – «днр», «лнр». Тих пускають на забій.

«ВОЛИНА»

Як уже було сказано, протягом 12 років Володимир Поляков очолював військовий ліцей. Очевидно, він був гідним вихователем майбутніх офіцерів. Серед його випускників – Богдан Головаш, старший матрос броньованого артилерійського катера «Бердянськ». Того самого, який був захоплений московитами в Керченській протоці в листопаді 2018-го. Разом з екіпажами двох інших кораблів Богдан провів дев’ять місяців у полоні. Хто забув, нагадаю: на цей рейд командування підбирало лише добровольців, які знали, що на них може чекати…

Ще один випускник – Герой України, підполковник Національної гвардії Олег Голіней. Звання отримав за мужність і героїзм уже на цій війні.

Ну, а найбільш сьогодні відомий з вихованців Полякова – майор Сергій Волинський, «Волина», виконувач обов’язків командира 36-ї окремої бригади морської піхоти.

– Серед захисників «Азовсталі» знаходився і мій випускник Сергій Волинський. Коли він виходив з Криму, передав оцю форму нам. Сказав, що передасть і майорську. Я кажу: «Сергію, вийдеш з полону – обов’язково передасиш».

Прямо Поляков цього не сказав, але видно було, що він дуже не хоче, аби про захисників Маріуполя й «Азовсталі», які опинились у московському полоні, передчасно забули. Тому зрадив своєму правилу не світити власною фізіономією в публічному просторі, вдягнув футболку із зображенням «Волини», сфотографувався на тлі експозиції #АзовСТАЛЬ. НЕСКОРЕНІ й виклав на своїй сторінці в Фейсбуці.

…Так, між іншим. Ще тоді, коли наші бійці билися в підземеллях металургійного заводу, натрапив у Ютубі на діалог двох «не таких» російських «зірок публіцистики». Перша «зірка» обіцяла презентувати іншій, як найбільший подарунок, номер телефону «Волини». За творчістю російських «не таких» давно вже не слідкую – регулярно, в усякому разі. Тому не в курсі, чи відбулась урочиста передача заповітних цифр, чи сказано це було «задля понту». Тільки подумалось: якими ж учорашні «володарі думок» виглядають тепер мізерними в порівнянні з нашими героями.

Та вони й самі це усвідомлюють, судячи з інтонації.

ПЕРЕВЕРНУТИЙ СВІТ

Володимир Поляков закінчив у 1984 році Донецьке вище військово-політичне училище. Про радянських політруків можна багато чого розповідати, але, гадаю, така освіта стала йому в нагоді при створенні музеїв. Судячи з того, яке емоційне враження справляють експонати – а також те, як вони підібрані й розміщені на стендах.

– Родом із села на Брянщині. Рогнединський район. Але коли мати народжувала – знадобилося переливання крові. Її дав українець Марченко. Так що в мені тече й українська кров.

У 1999 році офіцерові запропонували очолити ліцей. Починав з ліцейного класу, який вже у 2000-му виріс до повноцінного учбового закладу з посиленою військовою підготовкою. Коли почалася «гібридна» війна, пішов до АТО добровольцем.

– Дивлюсь, ліцеїсти мої воюють, а я… У військкоматі сказали, що посади для мене немає, і на той час після 55 років не брали. Проти мене працювали віковий ценз, ценз звання. Написав міністру оборони – відповіді немає. Аж тут телефонують хлопці з Запоріжжя, кажуть, батальйон тероборони формують випускники Донецького ВВПУ. «Приїжджай». І я поїхав. Там – без проблем. Прийняли. Дуже цікаво розподілялись посади. Всі ж – політпрацівники, та ще й пенсіонери. Один займався маршрутками – став зампотехом. Другий добре знав Донецьк і область – очолив розвідку. Третій став замполітом, бо нічого іншого не може. Мене питають: ти що можеш? Кажу, начальником ліцею був. – «Тоді будеш логістикою займатись». – Це що таке? – «Зам по тилу». – Ви що, питаю, дурні? Крисятничати не стану. Та коли почав, зрозумів, що 80% боєздатності батальйону висить на мені. Одягнути, взути, нагодувати, підвезти паливо, боєприпаси, запчастини... Шок! Училися на ходу.

У вересні 2014-го створений 37-й окремий мотопіхотний батальйон. Спочатку був батальйон тероборони «Запоріжжя». На той час підрозділи тероборони не мали права брати участь у бойових діях, тому його зробили 37-м мотопіхотним батальйоном у складі 56-ї бригади. Бойовий шлях – починаючи від Авдіївки, Широкиного (під Маріуполем). Штаб розміщався на заводі Ілліча в Маріуполі.

– Ось фотографія: ми втрьох стоїмо. Справа – Ігорьок, мій племінник. А другий – мій випускник. Ми під Широкиним зустрічались – їхня частина десь у п’яти кілометрах від мене стояла. У них напряг був з патронами 7,62, і з гранатами – розтяжки ставити. А в нас на «нулі»… ну, про це вже можна казати – були вони. Племінник просить: «Дядь Вов, привезіть трошки». Я везу, і тут спадає на думку: «Замість того, аби своїм дітям, випускникам, возити якісь солодощі – я привожу гранати й патрони. Світ перевернувся».

* * *

Гадаю, світ таки знову став на ноги. Чи ще стає, але вже впевнено. Не знаю, як кого, а мене побачене в Кременчуку в цьому переконало.

Михайло Бублик, Полтава

Фото автора