Ми вміємо відчувати інших людей. В цьому наша сила
Поясню. 12 років тому я поїхала до Австрії навчатися. Там була величезна міжнародні школа - 75 учасників з 25 країн світу. Українська група була найбільшою - 13 осіб.
Ми швидко перезнайомилися з усіма, придумали концепцію велкам паті, знайшли вино (в школі всі повнолітні) в сусідньому селі в горах і тусили до глибокої ночі (а жили ми в замку із басейном, ага). Важливий момент: українська група була єдиною групою в школі, хто завжди переходив на англійську, коли поруч стояла хоча б одна людина, яка не розуміла українську. Ми були привітними, відкритими, радо запрошували на всі свої вечірки і вели дуже довгі дискусії на різноманітні теми від свободи слова і мультикультурності до сучасних молодих політиків і їхньої медійності.
Задля порівняння: група росіян (близько 10 людей) була непомітною в груповому процесі взагалі - ані на парах, ані поза ними. Вони або мовчали, або пили із сербами, які в свою чергу не спілкувалися ні з ким. Звісно, я не намагаюся це узагальнити, але треба розуміти що на цю программу дуууууже серйозний конкурс і ми мали справу з найталановитішими та мотивованими молодими людьми (середній вік учнів 20-22 роки).
Тобто у мирні часи наша відкритість, щирість та гостинність дозволяє нам запрошувати інших у свій простір, бути запрошеним до інших та будувати нові відносини. Без емпатії це не є можливим.
В часи війни це про "на Сході гинуть рідні незнайомці". Ми витрачаємо майже весь час та гроші щоб екіпувати, вдягнути, віґилікувати та нагодувати геть незнайомих людей. Бо це наші хлопці, які нас боронять. Наші жінки, які нам допомогають. Наші діти - просто наші і все.
Вчора я зводила свій бюджет за липень і аналізувала графу благодійність. Діти з інвалідністю в Маріуполі, ліки для пенсіонерів в Херсоні, хостел для безхатченків в Києві. І це все поза допомогою військовим і не беручи до уваги всі мої особисті проєкти для Харкова. Я не знаю всіх цих людей. Я навіть не бувала в більшості цих міст. Але мені болить. Бо всі вони мої.
І так болить кожному. Здатність розуміти цей біль, дозволяти йому бути, вміти перетворювати його у власну силу і є одним з основних рушійних сил нашого спротиву. І перемоги.
Слава Україні!
Ольга Ларіна
Фото: Алесь Усцінаў, Pexels