Люди vs диктатори. Як дисиденти можуть зруйнувати режим

Тотальний контроль влади над інформаційним полем. 

Спецслужби уважно відслідковують суспільні настрої. Силовики зупиняють найменші прояви антирежимних дій. Більшість публічно підтримує владу. 

Це про нинішні Росію і Білорусь.

Але не лише. Так було в СССР. Нинішні умови у сусідніх державах —  це реконструкція совєтської реальності. 

Часто чути від білорусів та росіян: “Ми нічого не можемо зробити, бо в нас ситуація інша”. Так, тепер інша! Але ще кілька десятиліть тому була однаковою. І саме завдяки людям, які зуміли не мирится зі злом тоді, у нас тепер інша країна. 

Маю на увазі дисидентів. Так називали учасників антисовєтських руху опору 1960-80-тих років. Вони справді перебували в умовах, дуже близьких до сучасних російських. Але не просто жили, а діяли. Хоч багатьом це коштувало років неволі, декому навіть життя. 

Дисидентський рух зародився на початку 1960-х.  

Він був, з одного боку, продовженням українського визвольного руху, з іншого — частиною світового тренду розвитку молодіжної неформальної культури, культури вільного від війни світу. 

В час, коли на Заході захоплювалися Бітлз та Ролінг Стоунз, в Україні зачитувалися поезією Костенко, Симоненка та Стуса. 

Адже в Україні боротьба тривала. Збройна фаза вже була цілковито придушена і жодних можливостей для продовження силового спротиву не було. Тому новий виток протистояння набув ненасильницьких форм. 

Більшість дисидентів розпочинали як активісти із захисту української культури. При цьому апелювали до совєтського законодавства і чи міжнародно-правових актів, ратифікованих СССР. Вони намагалися поводитися виключно легально, аби уникнути звинувачень в антизаконній діяльності. Але їх дії та заяви проти русифікації та нищення української спадщини все одно викликали репресії. 

Перша хвиля почалася в серпні-вересні 1965 року. Саме протестуючи проти арештів, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус провели 4 вересня акцію незгоди під час офіційної прем‘єри фільму Параджанова «Тіні забутих предків». Першим двом сміливість коштувала роботи, молодшому Стусу — навчання в аспірантурі. 

Репресії на цьому не спинилися, але, що важливіше — не спинився й опір. Однією з його форм стало видання підпільних газет, журналів та листівок. Так званий “Самвидав” друкував твори дисидентів, їх заяви, фіксував факти порушень прав людини. Під редакцію Чорновола виходив найвідоміший самвидавський журнал «Український вісник». 

В січні 1972 року совєтська влада вирішила одним потужним ударом зламати український дисидентський рух. Майже всі лідери — Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Ірина та Ігор Калинці, В’ячеслав Чорновіл, Валерій Марченко — отримали максимальне покарання: 7 років таборів суворого режиму плюс 5 років заслання. 

Але навіть такі жорстокі вироки проти молодих людей, яким ламали життя, не злякали інших. Василь Овсієнко, Василь Лісовий та Євген Пронюк продовжили «Український вісник» замість ув’язненого Чорновола. За що теж були заарештовані. 

Поки ключові фігури перебували в таборах, на зміну їм прийшло нове покоління незгодних, яке зосередилося на правозахисній діяльності. В 1976 році створено Українську громадську групу сприяння виконанню гельсінських угод, яка апелювала до підписаного СРСР документа, що гарантував ключові громадянські свободи. Активісти Микола Руденко, Оксана Мешко, Левко Лук‘яненко, Йосип Зісельс, Мирослав Маринович теж заарештовані. 

Жорстокі репресії не зламали, а навпаки радикалізували дисидентів. 

В ув’язнені вони зустрілися із багатолітніми в‘язнями — членами ОУН та вояками УПА, з якими спільно боролися проти табірної адміністрації. Змінилися й політичні засади: з’являється вимога незалежності. 

Тому, коли в кінці 1980-тих в Україні твориться масштабний національно-демократичний рух, на його чолі стають дисиденти та колишні політв’язні Чорновіл, Ірина Калинець, Лук’яненко, брати Горині. 

Не всі після багатьох років в‘язниць мали фізичну можливість для активності. Іван Світличний став інвалідом. Василя Стуса, Валерія Марченка, Олексу Тихого, Юрія Литвина табори убили.

Репресії проти українських дисидентів були жорстокіші, ніж проти інших учасників опору на теренах комуністичного табору. Так Україна втратила свого Вацлава Гавела. Коли чеський дисидент став президентом Чехії, українські лідери були знищені чи виснажені фізично.  

Тим не менше, вони продовжили громадську роботу, частина з них стали депутатами парламенту. Саме вони забезпечили ухвалення переломних документів — Декларації про суверенітет та Акта проголошення незалежності. Деякі активно діяли і після відновлення незалежності в 1991-му. 

Ініціативна група «Першого грудня», до складу якої увійшли зокрема Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, створена в роки правління Януковича, стала колективним моральним авторитетом для українського суспільства, сприяла тому, що українці не змирилися зі спробами згортання свобод. 

В Росії теж був власний дисидентський рух. Але його активісти не спромоглися вплинути на політичні події в країні в кінці 1980-1990-тих. Один із найбільших авторитетів Андрєй Сахаров помер ще в 1989 році. Алєксандр Солженіцин, яскравий антисовєтський автор, не зумів подолати  російського імперіалістичного синдрому, відтак став одним з ідейних натхненників Владіміра Путіна, який народив ідею відновити СССР.  В цьому він схожий нинішнього дисидента Алєксєя Навального, який відважно бореться проти путінського режиму, став політв’язнем, але залишився російським імперцем. 

Українські дисиденти працювали в умовах, близьких до нинішніх російських. Але вони працювали: писали чудові публіцистичні та художні тексти, фіксували порушення прав людини, незважаючи на обмежені технічні можливості поширювали правду про режим у самвидаві. 

І головне — були готові до жертви, залишаючись собою, тому стали моральним компасом для суспільства і врешті спонукали більшість до змін. 

Російський дисидент Андрєй Амальрік сказав слова, які залишаються актуальними для його земляків : «Дисиденти зробити геніально просту річ — у невільній країні почали поводитися як вільні люди й тим самим змінювати моральну атмосферу і панівну традицію». 

Саме так треба робити, якщо справді хочете змінити свою країну. А не тікати за кордон, виправдовувати бездіяльність і говорити, що у всьому винен лиш Путін.

Інакше для того, щоб змінити Росію іншим країнам доведеться робити з нею, те що робили з переможеною нацистською Німеччиною. 

***

People vs. Dictators. How Dissidents Can Destroy Regimes

Total control of the authorities over information. Special services closely monitoring public sentiment. Security forces stopping the smallest manifestations of anti-regime actions. Most publicly support the government.

This is modern Russia and Belarus.

But its not alone. This was the case in the USSR. The current conditions in our neighbouring states are a reconstruction of Soviet reality.

We often hear from Belarussians and Russians: “We can’t do anything, because our situation is different.” Yes, now it’s different! But it was the same a few decades ago. And thanks to people who did not put up with evil then, we now have a different country.

These were dissidents. This was the name of the participants of the anti-Soviet resistance movement of the 1960s and 1980s. They really did live in conditions very close to those in modern Russia. But they did not just live, but acted. Although it cost them many years of imprisonment, and some even their lives.

The dissident movement was born in the early 1960s.

It was, on the one hand, a continuation of the Ukrainian liberation movement and on the other hand, it was part of a global trend of developing an informal youth culture, a culture of a war-free world. At a time when the Beatles and the Rolling Stones were admired in the West, the poetry of Kostenko, Symonenko and Stus were read in Ukraine.

The struggle continued in Ukraine. The armed phase had been completely suppressed and there were no opportunities for continued forceful resistance. Therefore, a new round of confrontation took nonviolent forms.

Most of the dissidents started as activists protecting Ukrainian culture. At the same time, they appealed to Soviet legislation and international legal acts ratified by the USSR. They tried to behave in exclusively legal ways in order to avoid accusations of illegal activities. But their actions and statements against Russification and the destruction of Ukrainian heritage still caused repression.

The first wave began in August-September 1965. Ivan Dziuba, Vyacheslav Chornovil and Vasyl Stus were protesting arrests and held a dissenting action on 4 September during the official premier of Parajanov’s film “Shadows of Forgotten Ancestors.” The courage of the first two cost them their jobs, the younger Stus – his studies at graduate school.

The repression did not stop there, and more importantly, the resistance did not stop either. One of its forms was the publication of underground newspapers, magazines and leaflets. The so-called “Samvyadav” published the works of dissidents, their statements, recorded human rights violations. The most famous self-published magazine “Ukrainian Herald” was published under the editorship of Chornovil.

In January 1972, the Soviet authorities decided to break the Ukrainian dissident movement with one powerful blow. Almost all of its leaders – Ivan Svitlichny, Yevhen Sverstiuk, Vasyl Stus, Iryna and Ihor Kalynets, Viacheslav Chornovil, Valery Marchenko – received the maximum punishment: 7 years of strict regime camps plus 5 years of exile.

But even such cruel sentences against young people, whose lives were ruined, did not scare away others. Vasyl Ovsienko, Vasyl Lisovy and Yevhen Proniuk continued the “Ukrainian Herald” on behalf of the imprisoned Chornovil. They were also arrested for that.

While the key figures were in the camps, they were replaced by a new generation of dissidents who focused on human rights activities. In 1976, the Ukrainian Helsinki Group was created, which appealed to the document signed by the USSR guaranteeing key civil liberties. Activists Mykola Rudenko, Oksana Meshko, Levko Lukianenko, Yosyp Zisels and Myroslav Marynovich were also arrested.

Brutal repression did not break them, but on the contrary radicalized the dissidents.

In the prisons, they met with long-term prisoners – members of the OUN and UPA, with whom they jointly fought against the camp administration. Political principles also changed: the demand for independence emerged.

Therefore, when a large-scale national democratic movement was created in Ukraine in the late 1980s, dissidents and former political prisoners Chornovil, Iryna Kalynets, Lukianenko and the Horyn brothers became its leaders.

Not everyone had the physical opportunity to be active after many years in prison. Ivan Svitlychny became disabled. The camps killed Vasyl Stus, Valeria Marchenko, Oleksa Tykhy and Yuriy Lytvyn.

Repressions against Ukrainian dissidents were more brutal than against other members of the resistance on communist territories. This is how Ukraine lost its Vaclav Havel. When a Czech dissident became the president of the Czech Republic, Ukrainian leaders were destroyed or physically exhausted. Nevertheless, they continued their public work, some of them became members of Parliament. It was they who ensured the adoption of landmark documents – Declarations of Sovereignty and Acts of Declaration of Independence. Some were active even after the restoration of independence in 1991.

The ”First of December” initiative group, which included Yevhen Sverstiuk, Ivan Dziuba and Myroslav Marynovychf, was created during the Yanukovych years, and became a collective moral authority for Ukrainian society, contributed to the fact that Ukrainian did not come to terms with attempts to curtail freedoms.

Russia also had its own dissident movement. But its activists failed to influence political events in the country in the late 1980s and 1990s. One of its greatest authorities, Andrei Sakharov, died in 1989. Alexander Solzhenitsyn, a bright anti-Soviet author, could not overcome the Russian imperialist syndrome, so he became one of the ideological inspirations of Vladimir Putin, who gave birth to the idea of restoring the USSR. In this, he is similar to the current dissident Alexei Navalny, who bravely fights against the Putin regime, became a political prisoner but remained a Russian imperialist.

Ukrainian dissidents worked in conditions close to the current Russian ones. But they worked: they wrote excellent journalistic and artistic texts, documented violations of human rights, and despite limited technical capabilities, spread the truth about the regime in self-publishing.

And most importantly, they were ready to make their sacrifice, to become a moral compass for society and eventually motivate the majority to change.

Russian dissident Andrei Amalrik said something that remains relevant for his compatriots: “The dissidents did an ingeniously simple thing – in an unfree country, they began to behave like free people and thereby change the moral atmosphere and prevailing tradition.”

This is what you have to do if you really want to change your country. Instead of fleeing abroad, justifying inaction and saying that only Putin is to blame for everything.

Otherwise, in order to change Russia, other countries will have to do what they did with a defeated Nazi Germany.