Відважна, віддана Україні і неймовірно скромна

Славної Пам'яті Дарії Гусак, особистої зв'язкової головного командира Українській Повстанської Армії  Романа Шухевича

У неї дійсно не було зерна неправди за собою. От такими були українські націоналісти і пізніші політичні в'язні покоління, до якого належала Дарія Гусак. Відважні, віддані і неймовірно скромні. Готові без питання виконувати  доручення чи наказ.  В лавах були героїчні мужчини і жінки. Вони сумлінно виконували різні доручення командирів,  бойовиків, зв'язкових, санітарів, без вагання, без запиту. Чи у них був страх? Мусів бути. але добро і важливість справи, здавалось, завжди перемагали.    

Дарія Гусак (“Нуся”) була особистою зв'язковою головного командира Українській Повстанської Армії  Романа Шухевича-Тараса Чупринки від 1947 року. Вона виконувала накази командира без найменшого застереження. Я питався її раз,  як вона, молода жінка (1924 року народження) сприймала небезпечні доручення. Вона відповіла трохи здивована моїм запитанням, але дуже скромно, що ми не знали небезпеки, може і боялись, однак ми знали що була ціль, було доручення і треба було його виконати, бо воно більше, ніж наше особисте життя. Так, говорила пані Дарія, вважали всі, які працювали в Організації Українських Націоналістів чи в Українській Повстанській Армії.

За поданням речника МДБ Павла Судоплатова, останнє її доручення було нав'язати контакт з Посольством Америки у Москві для влаштування зустрічі з головним командиром Шухевичем. Дарія добилася до Москви за підробленими документами і до Посольства, вернулася у Львів, передала повідомлення командиру, але була арештована 4 березня 1950 року. Наступного дня підрозділ МДБ провів операцію захоплення командира. За зізнанням Судоплатова, під час арешту Дарія чинила опір і застрелила лейтенанта держбезпеки. Знову ж таки за зізнанням Судоплатова, в Дарії був вилучений пістолет, дві крамниці з патронами, ціанистий калій, зразки різних підписів начальників паспортних столів, штампи “вибув”, “виписаний”.   

Дарія відбула двадцятип'ятирічний термін ув'язнення у львівській тюрмі Лонського, пізніше у Києві, потім у в'язницях Верхньоуральська та Володимира та врешті у Мордовії. Вона ніколи не здалася.  При звільнені її не пустили до Львова, повернулася у Львів аж після проголошення незалежності. У 1975-1995 роках вона проживала у містечку Волочиську Хмельницької області, де співпрацювала з Катериною Зарицькою, довголітньою націоналісткою ОУН і теж довготерміновим політичним в'язнем, з якою познайомилась ще 1946 року в Стрию.

У другій половині 1990-их я мав велику честь гостити пані Дарію у себе вдома у Нью Йорку. У мене була також моя мати, яка запізнала пані Дарію у Львові після проголошення незалежности в Україні через свою товаришку-ровесницю з львівської гімназії Любу Возняк Лемик, дружину месника ОУН Миколи Лемика, який виконав атентат на секретаря консульства СРСР у Львові у 1933 році. Миколу Лемика, провідника ОУН на Східних Українських Землях у 1941 році замордувало Гестапо.  Дарія Лемик була довголітньою членкинею ОУН, спочатку юнацтва, і пізніше довголітнім політв'язнем. Для моєї матері вона була не тільки товаришкою, а й прикладом для націоналістичної діяльності проти польської пацифікації. 

Пані Дарія приїхала до США на запрошення української громадської жіночої організації націоналістичного спрямування Об'єднання жінок оборони чотирьох свобод України. У Нью Йорку цю організацію очолювала моя мати.

Це була моя перша зустріч з пані Дарією. Враження на мене справила пані Дарія неабияке, не так своїми розповіданням як своєю поставою і поведінкою. Вона сиділа спокійно, руки схрещені лагідно при колінах, немов не була центром уваги та розмов і відповідала дуже просто і без емоцій на питання. Вона ніколи не розводила ні словами, ні руками. Очі дивилися в одне місце. Чомусь мені здавалось, що її оповідання ніколи не починались від слова “я”. Переважно оповідала про інших, багато говорила про своїх друзів в УПА, про командира,  а коли про те, що особисто вона виконувала, користувалась словом “ми”. Її чемність була подиву гідна. За все дякувала, за нагоду приїхати, за гостину, за опіку, за захист діаспори коли “ми” сиділи. Не питався  її про зізнання Судоплатова, бо у той час я про ці зізнання не знав.  

Мені здається, що сьогоднішнє покоління виховується на таких особах як Дарія Гусак. Вони свідомі свого обов'язку, напевно відчувають особисту тривогу, але далеко більше відчувають відповідальність і найважніше горять любов'ю до свого рідного, до землі, до народу.  Тому я не можу не вірити у нашу перемогу. Вічна пам'ять Дарії Гусак - “Нусі”! Слава Україні! Слава її героям!

Аскольд Лозинський