Микита Потураєв, голова Комітету ВР з гуманітарної політики

Микита Потураєв, голова парламентського комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики, по життю займався журналістикою не менше часу,  ніж політикою.

Тому, ставши “профільним депутатом” і головою комітету, він не перетворився на чистого теоретика інформаційної та гуманітарної сфери і все ще відчуває нашу професію.  

Війна з її відсутністю грошей, стагнацією ринку не сприяє навіть не те що розвитку, але й виживанню медіа. І тим не менше, журналістика у війну залишається стратегічною сферою. Як і залишається професією, яку брутально використовують якщо не державні зрадники, то просто шахраї. Як протидіяти згаданому явищу, яка журналістика сьогодні є, якою вона має бути і як її взагалі зберегти  - про це у розмові Укрінформу з Микитою Потураєвим.

ЖУРНАЛІСТ НЕ ПРОСТО МАЄ ПРАВО, ВІН ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ МАТИ ВЛАСНУ ТОЧКУ ЗОРУ

-  Микито Руслановичу, приводом для розмови стало розслідування про новий бізнес - продаж журналістських посвідчень. Комісія журналістської етики забила на сполох і запропонувала запровадження єдиної прескарти. І це одразу потягнуло питання: хто має на неї право.

Журналіст у сучасному світі - це хто (положення законів про це значно застаріли)? Чи можна вважати журналістом блогера? Чи є журналістом телеведучий, який де-факто є діючим політиком? Це безвідносно до імен, запрошення поміркувати разом.

- Визначення журналістської праці змінювалося з тих часів, коли з’явилися перші газети. Ми можемо говорити про виникнення таких перших прототипів сучасних газет десь в ХVІІ столітті. І люди, які там працювали, поєднували те, що ми зараз називаємо інформаційною журналістикою, і те, що ми зараз називаємо публіцистикою, і те, що ми зараз називаємо таблоїдною журналістикою. А під час Кримської війни і потім під час англо-бурської  кореспонденти «Таймс» не лише інформували читачів про події на полях битв, але давали свої оцінки тому, що там відбувалося. Що то було: журналістика чи публіцистика? Тоді так питання не ставилося, тому що вважалося, що журналіст інформує, доносить свою точку зору, а читач з ним може погоджуватися або не погоджуватися. Він повинен викласти факти, але має і право на власну оцінку. І розподіл на те, що почали називати журналістикою факту стався доволі пізно, наприкінці 20 століття. Бо, наприклад, ще під час тієї самої в’єтнамської війни американські журналісти, які працювали безпосередньо на лінії фронту,  також вдавалися до особистих оцінок того, що вони бачили. А це вже була епоха телебачення. Попри інформування про те, що  сталося, те, чому були свідками ті чи інші журналісти, лунали також і оцінки того, що відбувається у В’єтнамі. Ми знаємо видатного американського ведучого Уолтера Кронкайта, який зіграв велику роль як у зміні ставлення суспільства до в’єтнамської війни, так і в уотергейському скандалі.  Ми можемо його називати "телеведучий", але Уолтер Кронкайт точно не лише телеведучий, тут треба згадати, що він починав як військовий кореспондент, набув собі ім’я під час Нюрнберзького процесу, де також у своїх публікаціях ділився особистими враженнями від того, що там відбувалося. Коли він був ведучим головної на той час інформаційної програми в Сполучених Штатах, розповідаючи про події, він давав власні оцінки того, що глядач зараз побачить, або вже побаченого в сюжеті.

Потім почала закріплюватися думка,  що журналістика - це лише журналістика факту, про це говорили багато на Заході. Наприкінці 80-х років власне цьому навчали і українських медійників, коли після перебудови західні колеги масово приїхали в Україну допомагати, і дійсно дуже багато допомагали. Але у мене, як журналіста провінційного, який навчався всьому сам...

- Дніпро - це не провінція.

- Але ж і не столиця. Ми діставали книжки, я читав англійською, знаходив мемуари, читав того самого Кронкайта, читав книги з історії британської журналістики,  і у мене була внутрішня певна незгода. Я вважаю, що журналіст не просто має право, він зобов’язаний мати власну точку зору. Хоча він і має її чітко відокремлювати, відмежовувати від викладення факту. І коли я сам працював, - ми тоді так би мовити працювали на всіх фронтах, ми були одночасно і репортерами, і ведучими наших власних програм, - то у мене авторська інтонація завжди була присутня. Так, у цьому є і зворотній бік медалі, бо насправді  тонка межа, яка відокремлює журналістику від такої вже маніпулятивної подачі інформації, якщо людина заангажована кимось або якимись інституціями, то вона починає проштовхувати, так би мовити, у вигляді свого авторського погляду певні замовні наративи. Так, авторський погляд може завести до терен відвертої пропаганди, що насправді бачимо на прикладі “ліберального телебачення росії”. Але це, все ж, питання про моральну відповідальність насправді.

У нас, як у молодої демократії, будемо відверті,  є брак політичної культури, політичної освіти, політичної відповідальності, тому нам часто доводиться в законодавстві прописувати багато речей, які в розвинених демократіях не прописані. І насправді це іноді грає з розвиненими демократіями злий жарт, бо ті процеси, які відбувалися в Сполучених Штатах за президентства Дональда Трампа, вони якраз чітко виявили цю проблему.

З’ясувалося, що так багато всього було побудовано на традиції та на етиці, що просто немає закону, яким могли би обмежити людину, яка вирішує відверто брехати, займатися тим, що зараз називається булінг, мобінг, врешті, це і хамство, вербальне насильство, словесне насильство, образи, приниження і т.д. Як з’ясувалося, там немає відповідного закону і щодо президента, і щодо взагалі політиків, і у них зараз є дискусія: чи варто зробити запобіжники для того, щоби ці речі в законах прописати. Є й інша точка зору, що сила Американської  держави  в тому, що у них дуже багато тримається на довірі - "ми маємо відновлювати довіру, йти до громадян, пояснювати і складні ситуації", і це функція журналістів у тому числі. Тому авторський голос, авторська точка зору, авторська позиція знову набирають важливості і ваги.

МИ НЕ МАЄМО ПРОПИСУВАТИ ЗАКОНОМ, ХТО ТАКИЙ ЖУРНАЛІСТ

- Я з вами згодна, журналістика може бути пристрасна та емоційна, якщо журналіст не приховує всі факти і керується почуттям справедливості, тим більше, чи коли захищає слабшу сторону, менш впливову, менш заможну. Але якщо говорити про сьогодення, ми маємо прописати в законі, є блогер журналістом чи ні?

- Ні, я в вважаю, що ми зараз цього так прямолінійно прописувати не маємо. І, торкаючись того, з чого ви почали: питання прескарти - це точно питання саморегуляції. На жаль, українські медіа як інститут ще до кінця його не сформували. Хоча приклади успішного старту були і дещо вийшло. Ще двадцять років тому почалися перші процеси саморегуляції телевізійників, спочатку створили Індустріальний телевізійний комітет, потім Індустріальний радіокомітет, ще були громадські організації, які об’єднували журналістів.  І воно працювало. Хоча цим об’єднанням пророкували гучний провал, мовляв,  ви ніколи не домовитеся між собою, ви - конкуренти. Але ж домовлялися.

- Про що?

- Про цивілізовані правила поведінки на ринку, про те, що можна робити на рекламному ринку, яку рекламу можна розміщувати, яку не можна - насправді, дуже багато питань залишалося неврегульованими, і щодо певних правил і самообмежень треба було домовитися. Ми домовлялися спільно сплачувати за панель вимірювання. В цей комітет  входили як телевізійники, так і найбільші рекламодавці, - тобто всі, хто зацікавлений в тому, щоб панель працювала якісно (а це коштовний проєкт, це і прилади, і технологія, і аналітика), щоб всі отримували верифіковану об’єктивну інформацію. Я вам скажу, що там були і запеклі дискусії, кого з підрядників обрати. Зрештою, попри ці всі, навіть деколи сварки, ми змогли домовлятися.

І попри скепсис, ІТК став структурою, яка відповідала не лише за своєчасну оплату послуг компаній з вимірювання, але й почали вирішувати значно ширше коло питань, в тому числі встановлювати певні правила гри на телевізійному ринку. І саме так потім створювався й Індустріальний радіокомітет. Тому у медіа як у інституцій, принаймні великих, є досвід саморегуляції, а от у медійників, в сенсі журналістів, ситуація гірша. Чому? Причина дуже проста. По-перше достатньо довго, і власне і сьогодні, в певних медіа існувала практика виплати зарплат в конвертах. Повірте мені, за таких обставин журналіст буде залежний від менеджменту, від власника. І тому потужні профспілки в українських медіа не склалися, бо вони зважають на менеджмент і власників. Серйозні виступи по Києву були двічі на моїй пам’яті, це був Помаранчевий майдан і Революція гідності, - все. Тобто, боротьби за свої права, за збільшення зарплати, якісь там соціальні пакети, за умови праці та що завгодно, - цього я не пам’ятаю. Крім того, журналістів і взагалі медійників в Україні багато, насправді їх більше, ніж засобів масової інформації, а дуже високопрофесійних і популярних не так багато, а, скажімо, середнього рівня - дуже багато. (Для власника медіа - авт.) немає жодної проблеми,  звільнити незгодних і протягом доби знайти на місце кожного незгодного не просто одного, а двох, трьох бажаючих. Тому постає питання: наскільки цінують в українських медіа власні кадри. Так, тих, хто виробляє успішний продукт, цінують. А чи цінують тих, хто працює, щоб забезпечувати в цілому мовлення або в цілому вихід періодики, онлайн-видання? Якщо можна завжди знайти іншого без проблем.  Поєднання цих факторів призвело до того, що існують декілька організацій, які об’єднують медійників, так і представників менеджменту і це поважні люди, чесні, порядні, з репутацією, вони напрацювали декілька дуже якісних документів, у тому числі Кодекс журналістської етики. Але переважна більшість так званих інформаційних каналів у труні бачила цей кодекс, їм платять гроші, їх донедавна була купа щиро проросійських, зараз стало менше. Я не скажу, що всі погані,  я не скажу, що всі непрофесійні або не дотримуються стандартів професії.  Є  багато класних журналістів і знову ж таки чесних, порядних людей, які дотримуються в своїх програмах стандартів професії і, так, у них є яскраво виражена авторська інтонація. Але, знову ж таки, чи можлива абсолютна єдність професійного корпусу? Візьміть Сполучені Штати. Всі знають, що «Фокс» - це республіканська медіа група, а скажімо CNN чи MSNBC -  більш схильні до демократів. Коли людина там домагається місця роботи, вона розуміє: якщо ти дотримуєшся продемократичних поглядів, стоїш на платформі Демократичної партії, тобі немає що робити у «Фокс». Ти прийдеш і будеш бунтувати проти панівної точки зору. Якщо у виданні зібралися люди, які бачать світ як республіканці, симпатизують Республіканській партії, голосують за Республіканську партію, там завжди буде певний внутрішній фільтр і  ти бачитимеш світ під конкретним кутом зору. І, знову таки, це нормально, це переконання, всі люди рівні і всі ці люди різні. Проблема українського інформаційного та й не лише інформаційного мовлення не тільки в тому, що у людей є власна точка зору на події,  якби там ми не намагалися, скажімо, дотримуватися стандартів. Не виходить журналістика чистого факту все одно, завжди є авторське сприйняття цього факту. Але тут потрібно, щоб медіа не перетворювалось на рупор пропаганди. І може бути так, що тут журналісти підтримують такі-то політичні сили, таких-то політиків більше, і це чесно, бо глядач або читач, він теж розуміє: ага, все, тут збираються ті, хто підтримують такого-то і я теж підтримую, буду читати це медіа або буду дивитися програму цього телеканалу.

- Я розумію, про що ви. Умовно кажучи, журналіст - консерватор, маю на увазі себе, який разом з церквами проти Стамбульської конвенції у її нинішньому вигляді, міг би викотити багато претензій журналістам - лібералам, і навпаки. Це світоглядне. Але, з іншого боку, думаю, що ми разом  хотіли б захистити журналістику від пройдисвітів, шахраїв і державних зрадників? Ну, от для цього прес-карта. На Netflix західні продюсери дають образи журналістів як найяскравіших людей, а у нас стремоусови, прости Господи, і шарії. Ну, от прес-карта може стати шлагбаумом, запобіжником?

- Повертаємося до прес-карти. Хто має давати, що у нас залишилося з радянських часів? У нас  залишився Національна спілка журналістів…

- Ну, таке...

- Я ж не дарма підкреслив, з радянських часів. Я свого часу туди не вступив принципово, я дуже антирадянська людина.  Проблема саморегуляції медійників, існує. Якщо медійники почнуть рухатися в тому напрямку,  і  буде створена якась рада, не знаю, конгрес, конференція, з’їзд, - все, що хочуть, я лише вітатиму це. Але вони мають це відчути, вирішити, як часто вона буде збиратися, як вона буде побудована, - це все питання до самих медійників. Це мала би бути організація,  яка б об’єднувала переважну більшість професійних організацій журналістів, це може бути вже зареєстрована організація, або нова якась, або конгрес якихось громадських організацій. От така форма самоорганізації, така інституція, скажімо, точно мала би поставити питання, що всі журналісти поділяють певні принципи і цінності, всі, хто стоять на цьому, отримають національну прескарту, от такий шлях, мені здається, абсолютно вірний. Інший шлях до цього, або ще один критерій, за яким людина має отримати прескарту. Людина, виробник контенту, має сказати: я - українське медіа і хочу потрапити в реєстр медіа. Але медіа не за формою, вибачте, власності, - я ФОП «Спортивні рекорди»,  від яких я, в лапках, "акредитовую" на вибори спортсменів.

СОТНІ ЗАРЕЄСТРОВАНИХ МЕДІА “СПЛЯТЬ” І ПРОКИДАЮТЬСЯ ПІД ВИБОРИ ТІЛЬКИ, ЩОБ ЗАБЕЗПЕЧИТИ  "ТІТУШОК" ПОСВІДЧЕННЯМИ

- "Тітушки" з посвідкою журналістів -  наша біда.

- Ну так, давня біда, ніхто ж не хотів нічого робити. Такого не може бути, тобто, медіа мають бути в реєстрі інституції, яка займається регуляцією медіа-простору. В 90-ті його вів Державний комітет з телебачення і радіомовлення, Держтелерадіо. Сьогодні це мав би робити незалежний регулятор. Щоб ми не казали про Національну раду, вона є незалежною від уряду, як, власне, і від парламенту, і від президента. У законопроекті про медіа, співавтором якого я є, значно підсилено незалежність Національної ради. Можемо докладніше про це поговорити, але ми говоримо зараз про реєстр медіа, який  має бути регулятором медійного простору, який стежить, що це є медіа не за формою власності. Бо звичайна ситуація, коли зареєструвалася компанія, ФОП, онлайн, і ти вже медіа, і ти вже продаєш журналістські посвідчення направо і наліво, кому хочеш. І власне, саме таким чином у нас тут абсолютно комфортно себе почували і шарії, і інші медіа, на яких накладено санкції РНБО. Я сподіваюся, що їх виключили уже з того реєстру. Але, знову-таки, це ж не реєстр, це, -  тут немає претензій до Мін’юсту, бо він просто веде реєстр, - це знущання було просто над самою ідеєю медіа, бо там сотні, так би мовити, медіа, які "сплять" і прокидаються тільки, щоби забезпечити присутність “журналістів” на виборах або під час якихось там конфліктів, я не знаю, із забудови тощо. Або займаються казна чим, або працюють взагалі на ворога. Тому, другий критерій - щоб отримати національну прескарту, ти маєш бути медіа або ти маєш працювати в медіа, а це медіа має бути в реєстрі українських медіа, це чесно і зрозуміло. Ми не даємо відповідь на питання, чи може бути блогер журналістом чи ні, ми тільки кажемо, що блогер може прийти в Національну раду і сказати: я хочу зареєструватися як медіа,  і його реєструють, тобто, йому не відмовляють, це добровільна реєстрація. Але реєструючись, він бере на себе певні зобов’язання.

- Звичайно, якщо має пільги, то має зобов’язання.

- Є плюси, є мінуси. У нас у всіх є зобов’язання, і обмеження. І якщо ти - медіа, то для тебе і гарантії з’являються, і захист від держави, і певні зобов’язання держави перед тобою. Уточню.  Якщо ти користуєшся обмеженим радіочастотним ресурсом, який є невідчужуваний від держави, ти береш у держави це в оренду, ти повинен в обов’язковому порядку ліцензуватися і ти потрапляєш до реєстру. А якщо ти не користуєшся, бо інтернет, це приватний бізнес, то тут вже питання твого особистого вибору. Ти став медіа? Будь ласка, значить, у тебе і права є медіа, і обов’язки є медіа, так, і ти з повним правом видаєш журналістські посвідчення. І от, мені здається, що оці дві передумови: інституція, яка б об’єднувала медійників на спільній платформі спільних принципів і цінностей, яких зобов’язуються  дотримуватися ті, хто хоче бути журналістом, плюс наявність твого медіа в реєстрі медіа, вичерпні для того, щоби отримати національну прескарту.

І важливо, щоб все ж таки не Національна рада її видавала, а знову-таки національна інституція, яка об’єднує медійників. Вони перевіряють, чи є прохач про отримання прескарти в реєстрі медіа, яким є контент - і все. Якщо ці два критерії задоволені, значить можна видавати національну прескарту, питань немає.

- Про закон про медіа -  процес рухається в правильному напрямку, виходимо восени на голосування, Європа схвалює?

- Я сподіваюся, що будемо казати про вересень.

- Хотіла ремарку зробити. Коли йшлося про попередні проєкти законів, спочатку про дезінформацію, потім про медіа, журналісти поділилися навпіл. Одні (націонал-патріоти) казали: приймайте. Інші, мовляв: та ні, це недемократично. А потім перед війною, довелося всі медведчуківські медіа закривати рішенням РНБО. І  саме  життя показало, що насправді частина націонал-патріотів, умовно кажучи, хто тоді виступав за проєкти-попередники закону, мали рацію.

- Так, я думаю, що зараз ні в кого немає жодних сумнівів у тому, що рішення про закриття медведчуківських каналів, - а там не лише рішення щодо санкцій і щодо Страни.юа, - виправдані. І звичайно, якби закон про медіа був прийнятий в 2020 році (а переважна більшість тих поправок, які ми зараз вже оприлюднили, були у нас готові,  ще у 2020 році), то не потрібно було б долучати РНБО до процесу захисту медійного простору. Насправді президент проявив рішучість і політичну волю, але те, що цьому передувало, було так трохи по-дитячому.  Не було  згоди, не було єдності, не було розуміння можливих негативних наслідків у медійному середовищі. І довелося, врешті, в це втручатися президенту і Раді національної безпеки, хоче це точно мало бути вирішене на рівні закону.

МАЙЖЕ НЕМОЖЛИВО ЗАПХАТИ ВІСІМ МОВНИКІВ У 24 ГОДИНИ

- Скажіть, одне з яблук суспільного розбрату, це, звичайно, канали Порошенка, які викинули з медіа-простору. Нещодавно прем’єр-міністр Шмигаль доручив Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації спільно із МКІП додатково опрацювати питання, порушене у петиції щодо повернення у цифровий ефір телеканалів "Еспресо", "5 канал" і "Прямий".

Які перспективи цього, ви стежите за ситуацією?

- Мені важко сказати, які перспективи, бо це ж, дійсно, зона відповідальності уряду. І давайте будемо коректно про цю ситуацію казати, бо їх не викинули з медіа простору, їх відключили від Т-2.

- Так. Але це все одно несимпатично і досить обурливо насправді.

- Я зараз не даю оцінок, я просто кажу, що їх відключили від Т-2, але при цьому вони залишилися на супутнику, а оскільки вони на супутнику, вони є в кабелі, вони не втратили так багато аудиторії. Тим не менш, в чому була проблема марафону з самого початку?  Я думаю, що насправді в цій історії коріння полягає в тому, що не змогли домовитися між собою мовники, які зорганізували цей марафон. У тебе на добу 24 години, а мовників, тих, з ким вони вели перемовини, - давайте порахуємо: "Плюси" від групи «1+1», від групи «Старлайт» - канал ІСТV, «Україна» - від медіа-групи «Україна», від групи «Інтера» - «Інтер», бо там він теж був, НСТУ, - це вже п’ять, «Еспресо», «Прямий», "5 канал" -  вісім. А годин у нас з вами 24. Я кажу як  телевізійний менеджер, один із керівників того, що зараз називається «Старлайт», я б навряд чи справився розподілити так, щоб всі були задоволені. Значить, з одного боку, мені як телевізійному менеджеру здається, що краще було би створити два канали марафону, а не один, - тоді можна було би зманеврувати цими потужностями таким чином, щоби простору було більше, щоби всі помістилися. З іншого боку, на той час, коли ця історія відбувалася, це ж ми нагадаємо, це березень …

 Ситуація дуже важка ще була, вона і зараз не легка, м’яко кажучи, але ситуація була дуже важка. Треба було це дуже швидко створити, щоби забезпечити потік мовлення. В чому з технічної точки зору завдання? Ми ж пам’ятаємо, прилітало в телевежу, і це тільки в Києві, тож треба було зібрати максимальну кількість частот, щоби у людей, навіть якщо "прилетіло" і, скажімо, чотири чи п’ять частот, або навіть сім частот виключилося, щоби хоча би дві залишилися. Тобто, там же фактично всі ці частоти, без цих трьох каналів, вісім, да, вони транслюють одне і те саме, це ж не одна частота на один марафон, а це шість частот на один марафон.

Мені розповідав мій товариш, він живе в Київській області, що одна з його сусідок похилого віку каже, а оце собі тюнер купила, включила, а там тільки один канал, то мабуть тюнер бракований. Але ця історія, вона якнайкраще ілюструє задум, тобто, у тебе багато частот, але на них один контент, і це було важливо з точки зору інформування населення. У чому була проблема? Проблема була в тому, що майже неможливо запхати вісім мовників у 24-и години. Вони намагалися знайти якийсь компроміс, вони його не знайшли, бо певні пропозиції не влаштовували частину мовників, з якими велися переговори. Це питання розглядалося на комітеті,  міністерство підтвердило, що переговори і, власне, з мовниками, були, але компроміс не був знайдений. І я зараз не обговорюю, етично/неетично, красиво/некрасиво. На той час у держави була гостра і нагальна потреба - забезпечити отаке суцільне, наскрізне мовлення одного сигналу, який би доносів до людей життєво важливі істини.  Різноманіття українського телебачення ми не втратили, бо, знову-таки, навіть ці три канали, вони є, вони є в доступі. Насправді, з точки зору YouTube, їхні  флагманські продукти стали, на мій погляд, найбільш популярними. Я от дивився, наскільки зросла кількість підписників на тих чи інших авторів, тих чи інших програм на цих каналах, то у флагманів і підписники зросли, і перегляди зросли, а на YouTube зараз кількість співставна із тим, що було у ефірах.  Не буду зараз конкретні прізвища називати, щоб мені не дорікнули в якихось симпатіях до тих чи інших журналістів і авторів на тих самих трьох каналах, а я, насправді, дуже з багатьма людьми в хороших відносинах, і з задоволенням, коли маю час, дивлюся їхні програми.  

Але це не означає, що проблему не треба вирішувати, її треба вирішувати, і сам марафон має розвиватися, має модернізуватися. У мене запитували декілька разів колеги: а як він має змінюватися? Я кажу, вибачте, мені за це гроші не платять, бо насправді програмування каналу, навіть в мирний час, це велика робота, дуже важлива, фахова, за яку ти отримуєш серйозні гроші. Я займався, зокрема, якраз цими речами,  знаю, скільки це часу у тебе займає, це завжди робить високопрофесійна, фахова команда, дуже залучена, і тоді у тебе є шанс зробити канал більш рейтинговим, ніж він є зараз. Це ж саме має відбуватися з марафоном, тим більше, що зараз там не 6, а 5 мовників, і у кожного є своя авторська інтонація, у кожного є свої авторські стандарти, журналістські, і це важко поєднати, воно не було таким цілісним...

- Не було, але було дуже драйвове на початку, це був прекрасний старт, зараз здав вже.

- Насправді все змінюється, і ми з вами як аудиторія змінюємося. Це ж не шоу, яке виходить раз на місяць, це щоденний марафон. У цьому сенсі абсолютно природно, що люди втрачають інтерес, і тому ця штука має розвиватися, має реформуватися. І я думаю, що якраз в рамках подальшого його розвитку, - а він дійсно і досі потрібен, бо війна триває і ми маємо зберігати такий потужний єдиний голос українського суспільства і Української держави, який гарантовано буде доходити до кожного українця. Марафон  має продовжуватися,  але він повинен розвиватися, має знаходити нові форми, щоби утримувати глядацький інтерес, і я вважаю, що в рамках цього пошуку, можливо, і треба пошукати нових якихось компромісів з усіма мовниками. Я не кажу зараз виключно про ці три канали, з усіма мовниками, які хочуть робити внесок в нашу українську перемогу і, зокрема, в перемогу на інформаційному фронті.

- Ця війна має багато ризиків для журналістів, дуже поганий ринок,  безробіття, брак грошей, певні табу на критику влади. Наскільки це критичним може бути для майбутнього, для нашої журналістської сфери?

- Дуже критично. Я ще до війни казав, ще насправді у нас були суттєві перекоси на медіа ринку, у нас було більше медіа, ніж ринок забезпечував прибуток. Це ненормальна історія, абсолютно, але це було через те, що певні медіа дофінансовувалися власниками. І в цьому теж не було би нічого поганого, якби це було, все ж таки, за законами ринку, тому що насправді у тебе є дві стратегії в бізнесі,  а медіа - це великий бізнес. Перша стратегія, ти ідеш поступово до того, щоби твоє медіа  приносило прибуток. Причому, прибуток такий, щоби він при розподілі мав також і інвестиційну складову,  щоби медіа далі розвивалося: техніку оновлювало, більше людей наймало. Інша бізнесова стратегія - ти це робиш для того, щоб потім комусь продати. Тоді ти інвестуєш, не думаєш про прибуток, а розганяєш рейтингові показники. Тобто ти свідомо витрачаєш гроші, щоби медіа стало популярним, розуміючи, що ти ці гроші повернеш з прибутком, коли ти його продасиш. Це те теж абсолютно нормальна бізнесова стратегія не лише для України, а й для будь-якої країни світу. Перша стратегія не виключає другої, бо якщо ти створив не просто популярне медіа, а ще й прибуткове, то тоді ти за нього візьмеш взагалі ще й кращі гроші, якщо в якийсь момент надумаєш його продати. Що сталося зараз? Ми побачили закриття медіа-групи «Україна», просто ліквідацію, навіть не продаж, ліквідацію. Щоби там не говорили люди, які наближені до акціонера, вже колишнього, цієї медіа-групи, я переконаний, що там не тільки про закон про олігархів йшлося, а там був і абсолютно тверезий і холодний економічний розрахунок, тому що це якраз медійна група, яка зовнішньо йшла по другій моделі, тобто інвестування без прибутку, значить, розгін до лідируючих позицій -  навряд чи під продаж, а під певні політичні впливи. І навіть якщо ми не беремо політичну складову, коли йде війна, ринок стоїть - 90% втрат "плюс" на рекламному ринку, а у тебе була стратегія інвестиційного розгону. Ну і хто купить таку медіа-групу, потужну, велику?

- Ніхто.

- Ніхто. Тому ти або продовжуєш дофінансовувати, а ти при цьому втратив дуже багато своїх потужностей, чекаючи перемоги, або ліквідовувати, що власне і відбулося, бо, знову-таки, покупця в цій ситуації немає.

Насправді ситуація непроста. Всі медіа-групи  проводять скорочення персоналу, це дуже болісно. Ситуація дуже важка, бо хоча, скажімо, "Старлайт" і "Плюси" дуже добре в останні роки працювали і навіть у ковідний рік в мінуси не звалилися. У радійників нормально було все, тобто, всі були в плюсах, але війна це все перекреслила. Вони можуть на певних, скажімо, своїх запасах протриматися, але  вже почалися скорочення і, на жаль, не лише зарплат, а і людей, фізично, бо просто немає за що утримувати. В регіонах ситуація ще гірша і ми маємо розуміти, що якщо нічого не робити, ми просто будемо втрачати медіа.  Раніше я казав, що рекламний ринок не здатний забезпечити стільки медіа, скільки є в Україні. Це безперечно була проблема, бо якби у нас був медійний ринок, якби би відповідав рекламному,  якби акціонери керувалися виключно бізнес-логікою, то у нас було б менше бажаючих вкладати в медіа, було б менше медіа, але вони були би потужніші. Я не буду наводити приклади міст, регіональних центрів, але у нас там були дуже штучні ситуації, коли на регіональному ринку діє більше десяти телекомпаній. Такого в принципі не може бути, жоден регіональний ринок, навіть найбагатший, не може забезпечити 10 телекомпаній прибутком. Тому і запас міцності невеликий. І тут немає значення, велика це група, як "Старлайт" або "Плюси", або якийсь середній регіональний холдинг, або взагалі одна телекомпанія десь там в регіоні, - у всіх дуже маленький запас міцності. На ринку погано з грошима, реклами немає ані для телебачення, ані для радіомовлення, ані для онлайну, ані для друкованих медіа, навіть для зовнішньої реклами, яка не є медіа, - та сама історія.

- І що робити, щоби просто врятувати українські медіа?

 - Якщо не брати стратегічну відповідь: треба перемогти, економіка почне відновлюватися, підуть інвестиції, а вони точно підуть (держава розробила план відновлення), який уже презентували, і медіа відновиться. Ми маємо розуміти, що все це буде після перемоги, але ж треба протриматися до перемоги.  Що робити зараз? Що робити у вересні, що робити у жовтні? Ну, насправді, відповідь теж дуже проста: просити гроші у наших західних партнерів. Це тема наших постійних переговорів, ті, що зараз проводив і Олександр Ткаченко з міністрами відповідними європейських країн і не лише європейських, я  теж у процесах теж беру участь. Я  про це постійно кажу колегам з дотичних парламентських комітетів або комісій парламентів. Але гроші в уряді, тому більш важливо те, що робить Олександр Ткаченко. Хоча парламенти будуть зараз приймати бюджети, тому говорю, що треба не забути про Україну, про її потреби в культурі, в медіа. Головне - залучити зараз до неї додаткові західні гроші - не державні, бо державних у нас насправді зараз немає просто. Можливо, ми зараз це обговорюємо з колегами, будуть ще слухання комітетські у нас спільні, комітет з питань свободи слова і наш комітет плануємо робити слухання саме з питань підтримки українських медіа під час цієї фази війни. Є ідея створити окремий фонд підтримки медіа, на зразок Українського культурного фонду, бо на Заході довіра, в першу чергу, до таких от недержавних структур.  УКФ, він заснований державою, але держава його не контролює. І в будь-якому випадку, якщо цей фонд буде створений, то він буде працювати так само, як і УКФ, тобто розподіляти гранти. І я вважаю, що це єдина можливість і єдине можливе рішення, тому що це гнучкий і зрозумілий інструмент для західних партнерів. І тут різні, звичайно, рішення, бо невеличка газета або онлайн-видання в регіоні, може подаватися на грант,  предметом якого, власне, може бути існування цього медіа. Якщо ж ми кажемо про більш великі, потужні медіа, то там можуть звертатися за грантом на окремі продукти. У випадку телебачення, це можуть бути  програми,  інформаційні, публіцистичні, документальні фільми, може, навіть художній серіал. Та, знову-таки, це треба проговорювати з західними партнерами. На етапі надання нам грошей, звичайно, що нам висуватимуть певні вимоги, на що ви ці гроші можете через гранти, через конкурси надавати. Ну, ми їм кажемо, що по багатьох напрямках не може бути навіть конкурсу, бо якщо у тебе завдання врятувати місцеві медіа, треба рятувати всіх, хто ще живий. В інших випадках можуть бути якісь конкурси, але це ще, так би мовити, на фіналізації обговорень з партнерами. Я сподіваюся, що все ж таки гроші нам ці почнуть давати і ми зможемо таким чином починати підтримувати українські медіа, бо  іншої перспективи немає.

Лана Самохвалова, Київ