Роки незалежності – знакові сходинки української мови як державної

За 31 рік відновленої незалежності українська мова, хоч і з труднощами, викликаними ігрищами з народом, невпинно зміцнювала свої позиції. 

Стан її підтримки та розвитку, якість державної мовної політики, ступінь поширення у різних сферах життя, рівень володіння нею, “регіоналізація” мов, як і мовні майдани на півдні та сході, — усе це показник цивілізованості нашого суспільства.

Згадаймо найбільш питомі кроки сходження та трансформації свідомості суспільства, що сприяли зміцненню повноправного статусу української як державної.

28 жовтня 1989 року, за два роки до проголошення незалежності України, завдяки зусиллям патріотичної української громадськості Bерховна Рада прийняла Закон «Про мови в Українській PCP», який надав українській мові статус державної. Він став першим вагомим здобутком національно-демократичних сил і закріпив позиції, які на той час вибороли українська інтелігенція та національний рух.

Лише через п’ять років після проголошення Незалежності України, в 1996 році, цей статус було закріплено в Основному Законі нашої держави - Конституції.

Загалом, починаючи з 1991 року, в Україні  ухвалили чимало урядових програм з впровадження української мови як державної.

Перша з них була затверджена Постановою Ради міністрів УРСР 12 лютого 1991 року, ще перед розпадом Радянського Союзу. Вона мала назву «Державна програма розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року».

У 1997 році було ухвалено програму «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови».

Постановою від 2 жовтня 2000 року затверджено «Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004–2010 роки».

Ухвалювались й інші програми з метою «зміцнення статусу української мови як державної», проте жодна з них не була виконана.

Правове становище української мови в 2012 році катастрофічно погіршилося у зв'язку із прийняттям скандального Закону «Про засади державної мовної політики», так званого  «закону Ківалова – Колесніченка». Відтоді вперше за роки незалежності зменшилася частка школярів, котрі навчались українською мовою, а книг українською було надруковано менше половини від загального накладу.

Після Революції Гідності в лютому 2014 року народні депутати проголосували за скасування згаданого закону. Однак юридично доля цього ганебного документу до 2018 року вирішувалась Конституційним Судом України. Зрештою, КСУ визнав його неконституційним і таким, що втратив чинність.

Небезпеки, пов’язані з відсутністю ефективного мовного законодавства, засвідчила окупація росією українських територій  в 2014 році. Адже ще задовго до цих подій путін переконував західних лідерів у нелегітимності української держави, безпардонно викривляючи історичні факти, інформацію про її демографічний склад та мовно-етнічний простір. Територіальні претензії до України кремль обґрунтовував необхідністю захищати права російськомовного населення і власне росіян. Збереження домінантних позицій російської мови на значній частині українських територій дало можливість окупантам використовувати її як інструмент неоімперських планів зі знищення нашої держави.

Усе це свідчило про те, що для державного захисту й підтримки української мови потрібен був дієвий законодавчий акт, який став би фундаментом збереження цілісності держави.

Зрештою у 2019 році був ухвалений Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

Нелегко виявилось надолужувати все те, що внаслідок колоніальної політики втратила українська мова.

Як показала практика, впровадження української мови як державної вимагає титанічних зусиль, оскільки орієнтований на росію політикум та медіабізнес чинили цьому чималий супротив.

Цього разу  логічну, історичну крапку в долі мовного закону поставив знову поставив КСУ, який визнав Закон в цілому таким, що відповідає Конституції України, а «мовне питання» визначив одним із головних політичних інструментів геополітичної експансії російської федерації і в сучасних умовах.  Конституційний Суд ствердно наголосив, що «загроза українській мові рівносильно є загрозою національній безпеці України».

Безперечно, Закон про державну мову зіграв величезну роль у мовному відродженні ідентичності, а повномасштабна  війна з росією прискорила  усвідомлення чималою кількістю наших громадян  місця і ролі української мови. Немає мови – немає незалежності.

Сьогодні світ отримав  можливість  дивитися на нас правдивими українськими очима українського слова, а українці викликають у світі величезну повагу і захоплення своєю відчайдушною, героїчною боротьбою за незалежність, свободу, ідентичність, мову.

Ми - як нація і держава - робимо все, щоб не лише не втратити, а й розвивати, поширювати найцінніше — те, що насамперед нас вирізняє з-поміж інших народів та є скарбницею культурної спадщини – нашу українську мову.

Тарас Кремінь