Почесні імена на бойових знаменах українських військ

На наших бойових блакитно-жовтих прапорах - овіяні звитягою імена військових діячів УНР єднають полки й бригади ЗСУ, що нині тримають фронти російсько-української війни.

Ми постійно чуємо у зведеннях Генштабу, як б’ють по скупченнях ворожих військ артилеристи 59-ї бригади імені Гандзюка, ведуть успішні бої з загарбниками морпіхи 35-ї бригади імені Остроградського, «приземляють» безпілотники ворога зенітниками 38-го полку імені Тютюнника.

УКРАЇНСЬКІ ГЕРОЇ

Власне, біографії цих командувачів військами та бойовими кораблями УНР, чиї імені увічнені на прапорах військових з’єднань, безпосередньо вплетені у канву історії Української держави.

Більшість документальних свідчень – в архівних сховищах, а деякі стали експонатами Одеського історико-краєзнавчого музею, що зараз працює без вивіски в особливому режимі. Ось що про це розповів кореспондентові Укрінформу заступник директора музею Юрій Слюсар:

ГЕНЕРАЛ, ЧЕРЕЗ ЯКОГО ПІШЛА НА СПАД КАР’ЄРА МУРАВЙОВА

Детальніше про військових діячів, імена яких носять з’єднання ЗСУ, зокрема про генерал-хорунжого Армії УНР Юрія Тютюнника, життя якого ніби зіткане зі звитяг і випробувань, розповів доцент Одеського інституту МАУП, кандидат історичних наук Сергій Боган:

- Розпочну з маловідомої сторінки військової біографії бойового офіцера Юрія Тютюнника, що пройшов фронт Першої світової війни, піднявшись у званні від унтерофіцера до поручика царської армії, а в 1917-18 роках став одним із творців армії УНР і збройних захисників незалежної Української держави. Важливі подробиці спливли після відкриття доступу до 50 архівних документів спецслужб, що стосувалися Тютюнника і зберігались під грифом «таємно». Саме він після проголошення УНР зумів об’єднати на теренах Київщини Українське вільне козацтво чисельністю 4600 шабель, передбачаючи неминучий збройний конфлікт із російськими більшовиками, що наступали з чернігівського напрямку. І вже 21 лютого 1918 року, після штурму й окупації Києва очолювані Тютюнником козацькі підрозділи зіткнулися поблизу Сміли з 8-тисячною російською армією Муравйова, зупинивши її просування в напрямку Черкас. Жорстокий бій в районі залізничної станції Бобринська тривав цілий день, а вночі більшовицькі загони не витримали контратаки українських козаків. Панічно відступаючи, муравйовці кинули свої гармати, бронеавтомобіль з кулеметом, чимало іншої зброї та боєприпасів.

По суті поразка в районі Звенигородки змусила більшовицьку армію Муравйова, послану для повалення Уряду УНР і поневолення України, відмовитись від спроб захопити Черкаси та частину території Київщини і показала, що за умілого командування знавіснілого ворога можна перемагати. Власне, цей бій став початком кінця і для військової кар’єри самого Муравйова, поріділим підрозділам його військ довелось невдовзі втікати і з бессарабських районів Одещини, куди вони пробились за наступним наказом із Петрограда. Оскільки поповнити рекрутами знекровлене військо не вдалося, а постачання боєприпасів і підкріплень з півночі блокували козацькі підрозділи Тютюнника, які в березні 1918 року налічували близько 20 тисяч чоловік і контролювали вузлові залізничні станції Знам’янка – Вапнярка – Бірзула. Після ганебної втечі з України у квітні 1918-го Муравйов потрапив до камери Бутирки, 10 червня - до психлікарні, де лікарі діагностували «неврастенію». А завершилась його кар’єра розстрілом за участь у заколоті.

Козацькі підрозділи Тютюнника, які контролювали значні території Київщини та Херсонщини і брали участь у роззброєнні збільшовичених частин російської армії, після витіснення їх з території України були, за умовами Брестського договору, розпущені. А петроградський Раднарком, хоч формально й визнав уряд УНР, але фактично з вересня 1918-го почав накопичувати уздовж російсько-українського кордону війська, які мали «прийти на допомогу» українським «робітникам і селянам», які нібито готові були з власної ініціативи «повстати» проти Центральної Ради Києва.

Так по суті ще в 1918 році була розв’язана «гібридна війна» проти незалежної України, коли у грудні російські червоноармійські загони вторглися на територію нашої держави і зайняли до кінця року Харків, Новгород-Сіверський і Шостку. А в Петрограді було оприлюднено постанову Раднаркому про те, що «за анулюванням Брестського мирного договору Україна не визнається більше Радянським урядом Російської Республіки самостійною державою». І підрозділи Українського вільного козацтва, які на початку 1919 року налічували понад 23 тисяч бійців, пів сотні гармат і 20 бронепоїздів, відновили бої за незалежну Україну – проти як більшовицьких та білогвардійських армій, так і військ Антанти.

Разом із командувачами 3-ї Сталевої стрілецької дивізії, 2-ї Волинської дивізії та 2-ї Галицької бригади УНР Тютюнник здійснив влітку 1919 року низку успішних бойових операцій, звільнивши від більшовицьких військ Житомир, Брацлав, Умань. А пізньої осені виснажена в боях Київська група армій УНР опинилась в оточенні на Волині, і генерал-хорунжий Тютюнник та інші командувачі вирішили перейти до партизанських методів боротьби. Ставши заступником командарма Михайла Омеляновича-Павленка, Тютюнник мужньо б’ється в лавах бійців Першого зимового походу проти російських військ, за проявлену мужність і звитягу був удостоєний найвищої військової нагороди УНР - ордена «Залізний Хрест».

Водночас організаторам 180-денного походу не вдалося досягли поставлених цілей - дезорганізувати ворожі сили, засоби зв'язку і підняти жителів шести центральних і південних облаcтей на масову партизанську боротьбу за незалежну Україну. Не увінчався успіхом і Другий зимовий похід, ініційований Тютюнником, у якому українські вояки продемонстрували силу духу і прагнення битися за свою волю до останнього набою.

Поміж виснажених і поранених у боях з більшовицькими військами був і Тютюнник, якому все ж вдалось пробитися з оточення в складі невеличкого загону до Польщі, де пізніше він організував товариство «Схід» для взаємопідтримки ветеранів визвольної війни. Втім, закордонну діяльність Юрія Тютюнника радянські спецслужби пильно відстежували і шляхом підступної комбінації зуміли обманом виманити його з Польщі на територію радянської України, де невдовзі Тютюнника чекали ув’язнення і розстріл.

КОНТРАДМІРАЛ, ЯКИЙ ПІДПОРЯДКУВАВ УРЯДУ УНР ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ

Почесного імені контрадмірала Михайла Остроградського, першого командувача Українського військово-морського флоту доби визвольної війни 1918-21 років, указом Президента Володимира Зеленського удостоєна окрема бригада морської піхоти №35 ВМС України, воїни якої зараз ведуть запеклі бої з російськими загарбниками на Херсонському напрямку.

Детальніше про діяльність контрадмірала Остроградського, який у квітні 1918 року підпорядкував уряду УНР 8 бригад лінкорів, крейсерів, підводних човнів і гідрокрейсерів та дивізію міноносців, розповів Укрінформу відомий одеський дослідник-краєзнавець Василь Вельможко.

- 29 квітня 1918 року Остроградський, перебуваючи на борту штабного лінкора «Георгій Побідоносець», офіційно оголосив, що видав наказ на підставі рішення делегатів корабельних команд, що Чорноморський флот переходить із цього дня у підпорядкування уряду Української Народної Республіки. Про це він, командувач флоту, поставив до відома як Центральну Раду, так і представника німецького командування в Севастополі.

Підняли український прапор і перейшли під командування Остроградського усі севастопольські установи, 25 бойових надводних кораблів і 15 субмарин. Зокрема, 7 лінкорів, 3 крейсери, 12 есмінців, 15 підводних човнів, 3 допоміжні крейсери, 5 плавучих баз та низка транспортних і допоміжних кораблів.

Військові моряки довіряли україноцентричному контрадміралу Остроградському, бо знали його як досвідченого морського офіцера, що спершу командував міноносцем, а в роки Першої світової війни - крейсером «Пам'ять Меркурія», який брав участь у шести походах Чорноморського флоту – діяв на комунікаціях у районах Босфору, Варни, Констанци та Кавказького узбережжя. Під час боїв у румунській Констанці в 1916 році крейсер зазнав атаки ворожих літаків і субмарини, однак Остроградський зумів вивести корабель з-під бомб і торпед неушкодженим. За виявлену мужність капітан 1-го рангу був удостоєний чотирьох бойових орденів.

У 1917 році, коли в Києві вирували державотворчі процеси, Остроградський був начальником Севастопольської фортеці. І після проголошення УНР тодішній командувач Чорноморського флоту контрадмірал Олександр Нємітц за погодженням з Остроградським надіслав телеграму генеральному секретареві військових справ Центральної Ради про визнання флотом влади УНР. За підтримки Остроградського з Криму до Києва на військовий з’їзд вирушили 17 делегатів та 600 чорноморців, що сформували Окремий морський курінь ім. гетьмана Петра Сагайдачного і в лютому 1918 року мужньо билися на київських вулицях із підрозділами армії Муравйова.

У травні гетьман Скоропадський присвоює Остроградському військове звання «контрадмірал» і призначає представником Української держави у Криму. Пізніше він стає товаришем (заступником) морського міністра УНР Михайла Білинського і спільно з ним працює над проєктами законів, що стосуються служби на військовому флоті, зокрема була розроблена, затверджена законом і впроваджена в морську практику українська військово-морська уніформа. Військове відомство під керівництвом Білинського-Остроградського, як згадували їх сучасники, було найдієвішим з усіх попередніх.

У грудні 1918-го за завданням керівництва Директорії УНР Остроградський відбуває до Одеси, яка була зайнята військами Антанти, а на рейді стояли кораблі цих держав і крейсер «Пам'ять Меркурія» під українським прапором. Будівля, в якій поселився контрадмірал, була тоді таємним центром українського політичного життя Одеси: Остроградський зондував можливість підтримки УНР з боку держав Антанти, координував підпільну діяльність українських старшин і вояків, здійснював захист дипломатичних інтересів УНР.

У квітні 1920-го Директорія УНР призначає Остроградського морським аташе при румунському уряді з такими повноваженнями: звертатися разом із послом УНР у Бухаресті й особисто із заявами до окремих міністерств, утворювати при дипломатичних місіях УНР в Румунії, Болгарії та Туреччині військово-морські секції, затверджувати договори з оренди, купівлі, продажу та ремонту різних плавзасобів, формувати демобілізаційні комісії та мобілізовувати з дозволу уряду торговельні й інші судна, яких було понад 60. І як свідчать архівні документи, від цих операцій уряд УНР одержував значні кошти, які одразу ж спрямовував на військові та дипломатичні потреби.

Раптова смерть від серцевого нападу спіткала контрадмірала в грудні 1923-го. Але вірне служіння справі формування й розвитку Військово-морських сил України продовжують його нащадки.

Наведу лише один промовистий факт: у 1918 році з ініціативи командувача флотом Остроградського крейсер «Пам’ять Меркурія» було перейменовано на «Гетьман Іван Мазепа», а через 104 роки глава Української держави видав указ, яким передбачено присвоїти ім’я «Гетьман Іван Мазепа» першому корвету класу Ada, що зараз будується на турецькій верфі для ВМС ЗС України.

ЗВИТЯЖНИЙ ГЕНЕРАЛ УЧИТЬ НАС НЕЗЛАМНОСТІ ДУХУ

Точним вогнем далекобійних артсистем M777 упереміж із фугасами старих дивізійних гаубиць Д-30 артилеристи Окремої мотопіхотної бригади №59 імені генерала Якова Гандзюка щоденно невтомно виправдовують почесне наймення славетного командира дивізії, що був одним із творців армії УНР.

За словами дослідника-краєзнавця Василя Вельможка, таких випускників Одеського піхотного юнкерського училища, як Гандзюк, що став кавалером відзнаки ордена Святого Георгія і без навчання в академії Генштабу був удостоєний звання генерала, буквально одиниці. Академічну освіту талановитому й безстрашному полководцю, що отримав 8 поранень у боях, замінило багаторічне перебування на бойових позиціях: спершу на фронтах російсько-японської, а згодом - Першої світової воєн.

У червні 1917-го Гандзюк отримав звання генерала й очолив 104-ту піхотну дивізію у складі 34-го армійського корпусу, що тримала фронт на лінії Здолбунів — Рівне - Шепетівка. Штаб дивізії очолював генерал Яків Сафонов, який пройшов із Гандзюком усі етапи становлення цього з’єднання. Бойову міць дивізії складали чотири знамениті підрозділи: Полтавський полк імені гетьмана Сагайдачного, Чернігівський полк імені гетьмана Полуботка, Київський полк імені Хмельницького та Стародубський полк імені гетьмана Скоропадського.

На початку 1918 року, коли настали часи важких випробувань для УНР, генерал Гандзюк був призначений командиром найбільш боєздатного 1-го Українського корпусу, що мав прикривати фронт протяжністю в сотні кілометрів, уздовж магістралей Жмеринка — Козятин - Проскурів - Шепетівка - Коростень - Київ. І один із більшовицьких корпусів, що складався з трьох російських дивізій, військами Гандзюка було заблоковано й роззброєно на далеких підступах до Києва. Але прорвалась до столиці зі східного напрямку більшовицька армія Муравйова, про що багато з українських військових частин західніше Києва навіть не знали. От генерал Гандзюк разом із начштабу Сафоновим та ад’ютантом і вирушили до військового відомства, щоб з’ясувати, чому перерваний зв’язок і яка обстановка в Києві.

Утім, дорогу до міста вже встигли перекрити муравйовці: військовий автомобіль зупинила одна з матроських застав, а Гандзюка й Сафонова доставили до штабу Муравйова. Усім трьом він запропонував вступити до червоної гвардії. А коли почув категоричну відмову на пропозицію зрадити присязі УНР, розпорядився: відправити в штаб Духоніна (російський воєначальник — ред.)! Після залпу з гвинтівок матросня оскаженіло шматувала його тіло – було виявлено 12 багнетних ран…

«Прах офіцерів пізніше було перепоховано з усіма військовими почестями на території Свято-Михайлівського Видубицького монастиря. Спершу на могилі командира дивізії поставили дубовий хрест, а згодом встановили пам’ятник генералу УНР, який усім своїм життям вчить нас незламності духу», - резюмував одеський дослідник-краєзнавець Вельможко.

Очевидно, настав час встановити пам’ятник генералу Гандзюку, що був одним із творців армії УНР, також на території колишнього Одеського піхотного юнкерського училища, де зараз гартує офіцерські кадри Військова академія Одеси.

Михайло Аксанюк, Одеса

Фото надано Одеським історико-краєзнавчим музеєм