Спокій у Данському королівстві, або Як українська жінка освоює острів Фюн

Ірина Васильєва рятується від війни й окупації на батьківщині Ганса Крістіана Андерсена і будує плани на майбутнє в Україні

Про Ірину Васильєву і про її пасіку Укрінформ розповідав торік. Тоді вона жила у Сватовому, на півночі Луганщини, яку росія захопила в перші ж тижні повномасштабної агресії. А днями зустрів її ім’я десь на просторах соцмереж і зрозумів, що в окупації вона не залишилась. Вирішив зв’язатися з нею, сподіваючись почути щемну розповідь на кшталт: «вантажили вулики під акомпанемент «градів» та «смерчів», машина оминала воронки на дорозі, об’їжджали ворожі блокпости…» Не сказати б, що історія її виявилась менш драматичною, але – не такою.

ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ

– Я виїжджала не зі Сватового. В моєму житті багато чого трапилось ще до війни. З вересня минулого року я почала працювати в організації «СОС Дитячі містечка в Україні», працювала керівником притулку, займалась дітьми до трьох років. Ми вирішували проблеми таких дітей, навчали їхніх мам. На початку війни в мене залишились дві клієнтки. В однієї була місячна дитина, в іншої – п’ятимісячна. І я як зайшла 25-го лютого у притулок, так з ними й жила. Бо не було з ким їх залишити – чергові не могли доїхати на зміну через обстріли. Тому ніяких орків у Сватовому не зустрічала – тікала з Сєвєродонецька.

Тікала Ірина Григорівна не сама – вивозила двох своїх клієнток, а також ще одну родину, яку її організація евакуювала зі Станиці Луганської за кілька днів до російської навали. Можливо, хтось не в курсі, але бомбити Станицю і Щастя ворог почав 19-го лютого, як не раніше.

– От уявляєте собі це життя? Три мами, точніше, дві – й одна бабуся 70 років. Такої паніки, як у них, такого жаху в очах я ще за все життя не бачила. Вони пригадували одразу 2014-й і то в ступор впадали, то в крик. Там школа була велика, от у бомбосховищі ми жили.

Коли ж у школу потрапили дві ракети, і бомбосховище пішло тріщинами, прийняли рішення вирушати. Ірина простирадлами прив’язувала дітей до жінок, аби ті могли хоч якісь речі взяти з собою. З Сєвєродонецька виїхали до Слов’янська машиною, звідти до Львова в евакуаційному потязі. Їхали майже дві доби – під загрозою обстрілів потяг кілька разів змінював маршрут. У Львові дівчата з «СОС Дитячі містечка» відразу забрали мам із дітьми і влаштували їх десь у Чернівцях.

– У Львові я зустрілася з донькою й онуком. Мій зять – поліцейський, і не просто, а заступник начальника штабу. Донька в рятувальній службі працювала, тому обоє були першими кандидатами «на підвал». Зайшли росіяни 8 березня в Сватове, а 9-го мої виїхали.

– А чоловік?

– Чоловік опинився в окупації. Сама пасіка більш-менш вижила, чоловік навіть мед травневий качав трошки. Але ж зі збутом проблема величезна, ціна набагато менша, ніж була в Україні.

До слова, у Сватовому сьогодні, як і в 14-му, багато переселенців з Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного. Окупаційна адміністрація влаштувала центр для біженців; вони живуть на стадіоні і по школах. Місцеві теж пускають переселенців до себе жити. Чоловік Ірини відкрив для них і свій дім, і квартиру доньки.

– Іноді лунають звинувачення на їхню адресу – мовляв, чому вони залишились, чому на орків працюють. Але ж є різні ситуації…

ДЕ НА НАС ЧЕКАЮТЬ

Зі Львова сім’я поїхала спочатку на Польщу, та за п’ять днів зрозуміли, що в українців ті ж проблеми, що і вдома, а з роботою – ще гірше. Аж тут син сказав, що його знайомі в Данії готові прийняти жінок – і вони поїхали до родини, яка на них чекала.

– Крім того, на наше рішення вплинуло те, що Данія якраз напередодні ухвалила спеціальний закон для українців, де прописані умови кращі, ніж затверджені на загальноєвропейському рівні. Зокрема, українцям дозволяється влаштовуватись на роботу ще до того, як вони отримають статус біженця. Приїхали, зареєструвались як такі, що перетнули кордон – і можете одразу працювати.

Про це мені вже доводилось чути, то ж слова Ірини Григорівни не дуже здивували: данці шоковані нашими людьми, які відразу по прибутті заявляють, що їм потрібна робота і вони в стані самі себе забезпечувати.

– На сьогоднішній день ми обоє працюємо тут, у Данії. Донька на теплицях. Кваліфікацію доводити дуже важко – спочатку данську мову треба вивчити. Тому робота поки що в неї некваліфікована – теплиці, фасує замовлення. А я пішла працювати дистанційно. В Україні в мене залишився ФОП, я його не закривала, коли пішла з пасіки, подумала, може, знадобиться. Тепер працюю в українській мережі, захищаю права дитини як оператор «гарячої лінії». Мережа співпрацює з UNISEF – це основний донор. Приймаю дзвінки всіх українців, які потерпають у нашій державі, і допомагаю їм, хоча б інформаційно.

Заїкнувся, що для публікації потрібні фотографії моєї співрозмовниці.

– Ми тут мало фотографуємось, тому що хтось може сказати: «У нас в Україні біда, а ви там насолоджуєтесь мирним життям». Єдине, що ми собі дозволяємо виставляти в «ефірі» – це наша творчість. Пригадали своє хобі двадцятирічної давності, почали плести макраме. І воно тут користується чималим попитом. Показуємо біженцям, як ми адаптуємося.

Українці ніде не сидять без діла. Переконався в цьому з декількох різних джерел. Місцеві приходять, питають, чому не відпочиваєте? А їм у відповідь: коли ти працюєш, ти не думаєш, що на батьківщині – біда, що кожний день обстріли, що там залишились рідні. Ти таким чином рятуєш себе від психічних травм.

– Куди не потраплять українці, їх зустрічають фразою «No stress, just relax» – «ніякого стресу, просто розслабтеся». Тут раніше жили сирійці, то місцеві кажуть, різниця дуже й дуже велика. Між нами, нашим менталітетом – і менталітетом біженців з Близького Сходу.

ПОРУЧ ІЗ АВТОРОМ «ДЮЙМОВОЧКИ»

Ірина Васильєва мешкає в невеличкому селі неподалік Оденсе, міста, де народився Ганс Крістіан Андерсен. Відразу в голові почали вималюватись паралелі з героями його казок. Дійшов думки, що наші жінки – це аж ніяк не Дюймовочки, скоріш – стійкі олов’яні солдатики. От тільки життєздатність у наших берегинь явно вища за данського служивого. А ще українки не упускають жодної можливості чомусь навчитись.

– Коли нас знайомили з місцевою родиною, показували, де що робиться – дійшли висновку, що Данія дуже сильно нагадує Україну. Хіба що соняшників не вистачає. Система зрошення не така, як у нас – бачила, шланги тягнуть. Не зважаючи на те, що дуже багато дощу. Тут взагалі піймати сонячний день важкувато, але коли він настає, поля відразу висихають.

Потрапили ми до музею Андерсена – є тут такий музей під відкритим небом. Він мені нагадав Пирогове. Будиночки з кожного регіону… Заходимо в господарське приміщення, а там – вулики, достоту схожі на наші; димар, такий як у нас, побачили воскотопку… Стояли і посміхалися: все, як у нас, усе таке рідне.

Коли господарі почули, що жінки – пасічниці, повезли до себе пригостити медом власного виробництва. Важко сказати, як там по всій Данії, а в Південній Ютландії лише два види збирають: квітковий і ріпаковий – тут дуже багато сіють ріпаку.

– Так що тепер тут усі знають, що ми пасічники, ще й принесли табличку «Busy bee» – «зайнята бджілка».

Ірина вирішила по поверненні за будь яких обставин займатися медом. Можливо – маркетингом, можливо продажем, закуповуючи в навколишніх пасічників мед, фасуючи чи переробляючи. Досвід у неї є – в себе на пасіці вона навіть медову косметику робила. А ще…

– Хочу реалізувати проєкт щодо наших апі-будиночків для реабілітації і сподіваюсь, що зацікавляться інвестори на наступний сезон. Співпрацюватиму з громадською організацією, де я зараз працюю. Там є психологи, які допомагають вивести дітей з травматичного синдрому. А якщо поєднати їхні практики з вуликами, ефект має бути посилений. Сподіваюсь знайти пасічників на тих територіях, де дислокуються відділення або приймальні «СОС Дитячі містечка». У мене залишилися з ними добрі відносини, психологи будуть з родинами вирішувати, кому може допомогти апітерапія. Можливо, цим інструментом користуватимуться не лише пасічники. До того тільки пасічники та їхні родини знали про це, хто не боявся, розумів, що це безпечно, що бджоли не дістануть. Я поділилася зі своїми колегами; вони кажуть, що ідея варта уваги, але ще не розуміють, як її запровадити в соціальну сферу. Зате я – уявляю. Щось у нас вийде, бодай, на території однієї області. Але це вже в новому сезоні – зараз ніхто не буде цим займатись, бо бджіл треба готувати до зими.

КРАЇНА ВЕЛОСИПЕДІВ І ДОБРИХ СУСІДІВ

Торік я розповідав про ті апі-будиночки. З одного боку – невеличка дерев’яна кімнатка з лежаком, з іншого – просто під лежаком бджолиний вулик. Бджоли гудуть, пацієнт розслабляється. Я тоді не дотримав усіх рекомендацій – і все одно відчув покращення. Just relax, як то кажуть.

– Ви в офісі працюєте чи вдома?

– Удома. Тут чудовий інтернет, саме для роботи. Система така в Данії: якщо ти отримав житло і статус – це я інформую українців, які опинилися в Данії… Коли ти приїздиш на цю територію, оселяєшся – місцеві мешканці, що живуть поруч, волонтери, поділяють наші родини між собою. У кожної є контактна родина серед місцевого населення, до якої ми можемо звертатися з будь-яких питань. Наприклад, ви про інфраструктуру питали, так от: супермаркет від нашого села – за десять кілометрів. А маленьких магазинчиків у селі взагалі немає. Є кафе, де можна купити смаколики якісь, а скупитися – неможливо.

У цій місцевості такого поняття, як городина, не існує. Хтось може завести пару грядочок – і все. Не так, як у нас. Біля кожного будинку вздовж траси виставлені оголошення. Якщо хтось картоплею займається – пропонується купити картоплю. Або кабачки. Встановлені невеличкі стелажі, на яких лежать фрукти-овочі – і жодних продавців. Хтось їде, побачив, узяв, розплатився через мобільний телефон – і поїхав далі.

– То як ви скупляєтесь?

– Коли ми поселилися в селі, хазяйка, яка нас прихистила, одразу видала нам велосипеди. У них тут скрізь спеціальні велодоріжки. У нас ґрунтовки по полях, а тут асфальтовані смуги тільки для велосипедистів та кіннотників. Для мене 10 кілометрів на велосипеді – в радість. Вдома, бувало, й по сто кілометрів проїздила.

На велодоріжках встановлені зупинки для відпочинку. З плакатами по історії тієї місцини, яку проїжджаєш. Взагалі пейзаж нагадує Україну, тільки розмах полів менший. І пасіки в них є, але з ними теж розмах не для української душі. Десять вуликів якщо стоїть... і бджоли бідненькі мерзнуть...

– У хазяїна, в якого працюю, у дворі росте 200-літня липа, назбирала цвіту, сушила в себе на подвір’ї – так вперше за весь час побачила бджіл – позліталися на ті квіти! А багатій вперше пив чай з липи й нахвалював... І що таке компот, місцеві не знають... Також пили – нахвалювали. Тепер як у гості приходять, то на пропозицію чаю чи кави відповідають: компоту.

І ЧУЖОМУ НАВЧАЙТЕСЬ…

Не всі переселенці готові долати багатокілометрову відстань до супермаркету й назад, навіть за допомоги педалей. Не страшно – таких контактні родини до супермаркету на своїх авто підвозять. Приїжджають, забирають, повертають – і тут потрапляють під зливу української гостинності. «Заходьте, будь ласка, чай, каву? Борщу українського?»

– Усім дуже подобається борщ. Ми як скажемо: «Приходьте на борщ» – ідуть. І просто заходять – подивитись, чи всього вистачає в нас у господарстві – на їхній погляд. Приходять, самі приносять. Недавно один чоловік прийшов, пральну машинку півдня підключав. Кажу: «Давайте заплачу» – «Ні-ні-ні! Ми – волонтери, робимо все, щоб вам допомогти».

Усюди українські прапори. На центральній площі пам’ятник такий, гранітна стела: «Спасибі Україні, за те, що посадила росію в калюжу» – приблизно в такому сенсі. Перед фасадами офіційних установ на флагштоках, поруч із данськими – синьо-жовті стяги.

– Ми їм теж дуже вдячні. Я як уявлю собі, скільки всього треба зробити, щоб прийняти наших біженців, розмістити, нагодувати, створити умови для перебування наших дітей… Велике навантаження на всіх – і на державу, і на волонтерів, і на тих місцевих мешканців, що поруч із нами. Ми тут за рахунок іншої держави виживаємо – і сподіваємось, що потім будемо корисними для України із тим досвідом, який тут набуваємо.

Цікаве спостереження. Між полів проходить траса, обабіч її польові квіти широкою смугою: ромашки, мальви, маки, волошки. Календула. І таблички: «Збери букет». Щоб це означало?

– Коли я влаштувалась на роботу в кол-центр, з’явився вільний час, і я вирішила проїхатись по місцях, де ще не була. Щоб роздивитись навколо, а не тільки дорогу до супермаркету. І от їжджу – і не можу побачити амброзію. Боже, скільки ми зусиль докладали, аби вивести її в нас! І тут розумію, що ці польові квіти і є найкращий спосіб вивести те набридливе зілля. А от там, де немає такого різноманіття квітів – там амброзія є, хоча далеко не стільки, як у нас. Загалом, тут є чому вчитися.

А ще є в Ірини Григорівни велика мрія.

– У мене й у моїх однокурсників по Академії – ми разом писали проєкт про створення «Медового боксу». Суперцінність його така: з усіх куточків України зібрані медові смаки. Бо навіть соняшниковий мед, скачаний на Луганщині, відрізняється на смак від скачаного на Миколаївщині, бо поруч інші рослини ростуть. І є сподівання вийти з таким боксом на європейський рівень. Наразі в Україні є зв’язковий, який збирає інформацію, хто в Україні залишився, в кого є мед, яка кількість цього меду, де створити склад. Ну, а я собі думаю, якщо там у нас усе вийде, і цей бокс з’явиться взагалі – я знайду тоді можливості вийти на супермаркети. У тому числі – за кордоном. Так що в мене всякі плани є.

І всі вони пов’язані з нашою Україною.

*       *       *

Щоб ви розуміли: Ірина Григорівна – людина непроста з точки зору не тільки життєвого, а й адміністративного досвіду. Перед тим, як перейти на пасіку, вона очолювала Службу у справах дітей Сватівської районної держадміністрації, а саму пасіку за три роки встигла перетворити на багатопрофільне підприємство, відоме далеко за межами не лише району, а й цілої Луганщини. Очевидно, що не просто так їй довірили роботу в «СОС Дитячі містечка» торік, а тепер – в Українській мережі за права дитини. Тому й не здаються її плани скільки-небудь утопічними.

Та в неї і часу немає, щоб витати в емпіреях. І взагалі – не на часі.

Михайло Бублик, ЛИСИЧАНСЬК.