Андрій Голютяк, директор Маріупольського міського ліцею

У Пущі-Водиці цього року запрацює Маріупольський міський ліцей. Цей досвід переміщення та збереження цілої старшої школи по-своєму унікальний для України. Але власне і сам ліцей дуже непростий заклад. Лише три штрихи до його “освітнього профілю”. У цьому ліцеї не відомо про жодного викладача, який би пішов на колаборацію з ворогом. Цьому ліцею вдалося вивезти переважну більшість педагогів і дітей з Маріуполя, і вони з їхнім рівнем англійської легко влилися у закордонні школи. Цей абсолютно україномовний ліцей став таким, бо його директор Андрій Голютяк організував тут курси української мови і ті викладачі, які протягом року не змогли опанувати мову, просто перейшли в інші школи. Українська тут, в конкретно взятому ліцеї, стала модною навіть, коли вона ще не стала модною в Києві. 

Як вдалося? І що далі? Про це в інтерв’ю із директором ліцею Андрієм Голютяком.

ЛІЦЕЙ ЗАВЖДИ ВХОДИВ ДО СОТНІ НАЙКРАЩИХ ШКІЛ УКРАЇНИ 

- Пане Андрію, чому Маріупольський міський ліцей вважають освітньою візитівкою вашого міста? 

- На півмільйонне місто у нас було всього чотири ліцеї - наш міський ліцей, а також Технічний, Технологічний і Морський ліцеї. Але ми стали єдиною школою Маріуполя із сімдесяти, яка вже з 6 квітня розпочала дистанційне навчання. Тому що більшості вчителів вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. Ми зуміли згуртуватися, допомагаючи і батькам, і учням.

На жаль, інші наші ліцеї не змогли доєднатися до нас, виїхати на підконтрольну територію. 

Днями Київською міською радою було ухвалено рішення про те, що ми продовжуємо навчати у Києві. Тож зараз ми не є Маріупольським міським ліцеєм у «чистому» вигляді, а стали, скажімо так, об’єднаним Маріупольським ліцеєм у Києві. Тому що до нас зараз долучилися кращі вчителі Технічного і Технологічного ліцеїв. Утім ядром навчального закладу лишаються вчителі нашого Маріупольського міського ліцею. 

Чому ми стали візитівкою? Ліцей завжди входив до сотні найкращих шкіл України за результатами ЗНО. Сподіваюся, що так буде й надалі. Наша, так би мовити, родзинка - іноземні мови. Коли діти закінчують ліцей, вони вже мають настільки високий рівень знань, що вільно спілкуються французькою, німецькою чи англійською. 

Ми підтримували тісні зв’язки з посольством Франції в Україні, активно вивчали французьку мову. Також ми вже понад десять років є школою проєкту «Паж», що перебуває під егідою Гете-Інституту і Посольства Німеччини. А таких шкіл в Україні лише шістнадцять. І ця співпраця дала нам величезні можливості до війни і дуже підтримала після початку вторгнення. У нас є школа-партнер у місті Віттмунд. Коли розпочалися бойові дії, близько тридцяти дітей та їхніх родин змогла прийняти школа в Німеччині. І зараз багато наших вихованців навчаються у Віттмунді. 

- Зазвичай статус закладу формують певні досягнення.

- Ми отримуємо листи з харківських, київських вишів, які хвалять наших учнів. І так само ми отримуємо листи з університетів Мюнхена, Парижа, Праги. З одного боку, ми пишаємося цим, з іншого – усвідомлюємо, що наші випускники потім виїжджають за кордон. А хотілося б, аби такі діти залишалися в Україні. Поки що ми не можемо знайти цей баланс, створивши умови, щоб усі вони розвивали нашу державу. Та ми завжди їх виховували так: освіта - це потужна зброя, яка може змінювати світ, але пам’ятайте про Україну. Здобувши хорошу освіту, повертайтеся додому, щоб допомагати тут. 

ПРОТЯГОМ ДЕСЯТИ РОКІВ НАШІ ЛІЦЕЇСТИ ПРЕДСТАВЛЯЛИ УКРАЇНУ НА ВСЕСВІТНІЙ ОЛІМПІАДІ З ФІЗИКИ

- Тобто діти, закінчивши ліцей, знають дві мови?

- Так. Співпрацюючи з Гете-Інститутом, з колегами із Франції та Великої Британії ми застосовуємо їхні нові методики, маємо нові підручники і отримуємо такі результати. Як фахівець з англійської філології багато розповідаю про роль іноземних мов. 

Але ми маємо вагомі досягнення не лише в царині гуманітарних дисциплін, а й щодо фізико-математичного напряму. Протягом десяти років саме ліцеїсти Маріупольського міського ліцею представляли Україну на Всесвітній олімпіаді з фізики, побували в різних країнах – в Індонезії, Мексиці, Таїланді. І щоразу наші вихованці поверталися з нагородами, посідаючи призові місця, останнім часом - перші. 

- Як ви гадаєте, таких здобутків дітям вдалося досягти лише завдяки високому рівню викладання в ліцеї чи ваші вихованці додатково займалися?

- Наші ліцеїсти були переможцями Всеукраїнських олімпіад з різних предметів - з англійської, французької, математики та географії... Щоб здобути перемогу на олімпіаді такого рівня, потрібні додаткові індивідуальні заняття. У нас всі діти сильні, вони добре знають математику, фізику. Але з-поміж них зазвичай є двоє-троє учнів, які вирізняються чи то особливою працездатністю, чи то хистом до певних наук. І наші вчителі завжди помічали таких дітей, проводили безплатно індивідуальні заняття для них. І зазвичай по суботах діти десь пів дня працювали з учителями окремо. І така підготовка приносила свої плоди. 

- Війна 24 лютого у вашому місті розпочалася одразу і з усіма жахіттями. Де були тоді ви, колектив, діти?

- Ми чекали на ймовірний наступ 15-16 лютого, всі про це говорили. Але у Маріуполь приїхав пан Ахметов, якось усіх заспокоїв, і ми всі розслабилися. Я давно запланував відпустку, бо в мене були певні сімейні події. І коли в середині лютого вторгнення не відбулося, я припустив, можливо, все буде нормально. І 20 числа виїхав із Маріуполя за кордон.

З одного боку, я особисто не пережив усіх цих жахіть, які були в місті. З іншого, коли зі мною щось таке відбувається, то я вважаю, що Бог мене готує до чогось ще… Оскільки я був більш-менш у безпеці, то зміг зробити спочатку так, щоб ліцей відновив роботу, розпочав дистанційне навчання, а потім — щоб він був переміщений до Києва. 

- Коли у вас минув перший шок і ви зрозуміли, що треба вивозити вчителів і дітей? Ви одразу повернулися до Києва чи як?

- Коли розпочалося вторгнення, у нашому місті взагалі не було постійного зв’язку.  Коли з’являвся, я спілкувався зі своїми заступниками. Наш ліцей знаходиться у самому центрі Маріуполя, навпроти міськради, приміщення якої було розбомблене ще 2014 року. Тому всі ці руїни були весь час перед очима. Коли розпочалися бомбардування, дуже багато будинків наших вчителів і моїх заступників були зруйновані. Тож вони переїхали до ліцею. У нас досить стара будівля - 1937 року, і вони три тижні перебували саме у  бомбосховищі ліцею. Мої завучі, які були там, змогли зберегти документи, атрибутику ліцею, печатку, навіть вивезти через ті фільтраційні табори. Одна з моїх заступниць намагалася тримати зв’язок з усіма, наскільки це було можливо, з батьками і з дітьми. І ми стали певним центром для всіх наших учнів, батьків. І тому на початку квітня ми змогли всім допомогти. І діти, і вчителі вийшли на зв’язок, продовжили дистанційне навчання.

- Вони вже були поза Маріуполем?

- Так. Ми згуртувалися, були єдиною командою і, напевно, тому ліцей зберігся. Ми переживали за кожного вчителя, за кожну дитину і допомагали чи підказували, як виїхати, де є якісь перевізники, де є дорога, якою можна було їхати. У нас же половина міста - Лівий берег, як у Києві, половина - Правий. З Лівого берега можна було виїхати тільки в росію, іншого виходу не було. З Правого можна було виїхати спершу на Бердянськ, Запоріжжя. І той напрямок був дуже важкий. Тому що наші вчителі проходили фільтрацію, у нас же у кожного вчителя своя історія, бо не всі ми були в одному місці. Всі все розуміли, підставляли плече одне одному. І цього, на жаль, не було в інших ліцеях, деякі директори інших шкіл почали потім працювати на окупантів, стали колаборантами.

-  У вас колаборантів не було?

- Ні. У нас не було. Ми стали таким єдиним проукраїнським ліцеєм, який зміг згуртувати всіх учителів і дітей. Напевно, всі ці події якось на мене вплинули, у мене почалися проблеми зі здоров’ям, а на той час я вже приїхав до Німеччини. Мені довелося зробити операцію, німці у цьому допомогли. Після операції я зібрав дистанційно колег, ми переговорили з Маріупольською міською радою, висловивши ідею переїхати до Києва. І коли її було схвалено, я залишив Німеччину і прибув до столиці. Тривалий час я вже тут. Організація роботи ліцею - це мій фронт.

ДЕЯКІ НАШІ ВЧИТЕЛІ ПЕРЕХОВУВАЛИСЯ НА «АЗОВСТАЛІ». ЇМ ДОПОМІГ АЗОВ

- У березні пережити обстріли та евакуацію, а у квітні розпочати навчання... Молодці.

-  У нас були навіть учителі, які цей час провели у бомбосховищах «Азовсталі». Подружжя - викладачі іноземної мови з маленькою дитиною. Ми дуже переживали. І коли був єдиний гуманітарний зелений коридор, вони змогли виїхати звідти. Це була цікава ситуація. Російська пропаганда казала, що наш «Азов» тримає в заручниках у бомбосховищах «Азовсталі» простих людей. «Азовсталь» - це величезне майже місто бомбосховищ. У цій частині, де перебували наші вчителі, налічувалося до вісімдесяти людей. Наш «Азов» не знав про них, так само, як вони не знали про «Азов». І тільки через місяць «Азов» шукає їх і наштовхується на них, каже, як ви тут? Розумієте, коли оці гади почали розказувати про якихось заручників, лише тоді «Азов» зміг їм допомогти їжею. А потім азовці зняли невеличке відео, завдяки якому ми зрозуміли, де наші вчителі перебувають. Вони врятувалися, тож ми були щасливі. 

Коли директори більшості шкіл виїхали на підконтрольну Україну, нас зібрав департамент Маріупольської міськради. Вони хотіли, щоб директори прозвітували, як у них справи. Кожен директор казав: у мене загинуло стільки-то вчителів, у мене загинуло стільки-то дітей. І таке чути - просто неможливо. І слава Богу, я не знаю, так у нас склалося в ліцеї, що жоден учитель, жодна дитина у нас не загинули. Хоча від куль і бомб загинуло багато батьків наших учнів, часом просто на їхніх очах. Ці діти зараз у Німеччині.

- Зараз ухвалено рішення КМДА про те, щоб розмістити вас у Пущі-Водиці. Це по престижу трохи Монако. Ви вже дивилися приміщення? Скільки буде учнів у ліцеї? Я бачила на сайті, що набір ще триває. 

- Частина учнів - наші ліцеїсти, які переїхали до Києва або навчаються в інших містах України. Таких близько 20%, більшість із них зараз за кордоном – у Німеччині, Чехії, Польщі. Там вони вчаться у першу зміну, ходять до своєї школи, опановують мову, а в другу зміну навчаються у нас. Звісно, до нас доєдналися і діти інших шкіл з усієї території України, які б хотіли продовжити навчання у нашому ліцеї. Ми випустили 11-й клас і набрали зараз дітей у восьмий.

9-11 класи – це діти, які у нас навчалися і доєдналися до нас. А от восьмий клас - це нові діти, вони не знають, що таке ліцей. Ми планували набрати три групи, а набрали тільки дві. Але всі вже знають, що ми переїхали, що ми можемо працювати і офлайн, і дистанційно. І тому щодня з’являються нові учні. І наскільки ми це можемо, класи розширюємо. Якщо діти навчаються дистанційно, то їх може бути набагато більше, ніж тридцять. Повністю ж укомплектовані вже фізико-математичні та англо-німецькі групи. 

Що стосується Монако... Я розумію, що Пуща - це і природа, і повітря, і краєвиди. Але роботи вкрай багато. Приміщення школи старе, ще 50-х років, там триває ремонт, міняють вікна. Це зараз лише приміщення, не кабінети. Але завдяки Київській міськраді і нашій Маріупольській міськраді, донорам, ми зараз працюємо над облаштуванням цих кабінетів. Наприклад, міжнародна організація USAID планує нам зробити кілька класних кабінетів: фізики, географії, біології, математики, інформатики, коворкінг-залу для дітей, пресзал для вчителів тощо. Маріупольська міська рада дає нам комп’ютери для всіх учителів, ноутбуки, планшети для дітей. Тобто всі учні, які відвідуватимуть навчальний заклад офлайн, матимуть планшети. Організація «Жовто-блакитні крила» хоче нам допомогти з новим обладнанням для їдальні, щоб готувати гарячу їжу. Оскільки ліцей функціонуватиме як пансіон, вони також хочуть допомогти новими ліжками.

- А, до речі, пансіон для кого? Хто матиме право там жити?

- Це для дітей, які навчатимуться офлайн. У нас є ліцеїсти, у яких батьки живуть, приміром, у Дніпрі чи в Умані. Якщо діти хочуть вчитися очно, вони приїжджають до нас, цілий тиждень у нас живуть, навчаються, харчуються, а потім на вихідні повертаються до своїх міст. І це зазвичай або ті ліцеїсти, які вже у нас вчилися, або також є діти, які дізналися про таку можливість. Тому батьки їх відправляють до Києва. КМДА бере на себе ці витрати. Я дуже вдячний за це.

- Ми всі зацікавлені в тому, щоб коли Маріуполь буде звільнено та відбудовано, там були український вчитель та український священник. Ви плануєте все-таки, щоб основна ваша база була у Маріуполі? У Києві може лишитися філія. Але головне, щоб сьогодні зберігся ваш великий освітній центр.

- Я і сам так міркую. І ми вже зараз стали таким центром освіти для дітей і центром для всіх учителів різних шкіл Маріуполя. Ми стали об’єднаним Маріупольським ліцеєм, таким осередком освіти, осередком якоїсь, можливо, вчительської…

- Солідарності?

- Я думаю, що ми зібрали найкращих учителів, я їх дуже бережу. Це і є освітнє обличчя Маріуполя. Сподіваюся, що ми таким складом зможемо колись повернутися до Маріуполя і відновити все це. А вчителі підуть по своїх школах, своїх ліцеях, і освіта Маріуполя знову стане на свій рівень. У нас досі є діти, які зараз навчаються у ліцеї, хоча вони знаходяться в окупованому Маріуполі.

- Та ви що!

- І це, напевне, найскладніше, тому що, коли ми, вчителі, бачимо тих дітей з Маріуполя, що вони ховаються, знаходять інтернет, доєднуються до уроку онлайн і тихенько говорять українською мовою, аж мурашки по тілу. Бо спершу я думаю про безпеку цих дітей. Але ми не можемо заборонити і розуміємо, що вони хочуть мати українську освіту. У нас навіть є діти, яким довелося виїхати в росію, тому що когось примушували і вивозили, бо інакше неможливо було. Хтось просто не мав змоги в інший бік виїхати і залишався там. І вони також виходили на уроки. Вони завуальовано все говорять: ми тут, але наші плани, наші мрії, наше бачення не змінилося. І це в умовах, коли деякі сусіди ходять, доносять ворогу, що в тій квартирі були проукраїнськи налаштовані люди або там говорили українською мовою. Бо ці всі поліцаї, колаборанти нишпорять і знаходять таких людей. Це небезпечно. Кілька наших учителів не змогли виїхати через старих батьків. Хоча вони дуже проукраїнські, вони готові працювати і виходити на зв’язок. Буквально вчора я мав таку розмову з одним маріупольським педагогом. Є у нас дуже хороший учитель  географії, він там лишається, але ми хвилюємося за його безпеку. Якщо почне українською викладати, то матиме величезні неприємності. І так само ми переживаємо за дітей. Вони тремтять, але виходять у цей Zoom.

Звісно, слухаючи новини, ми всі чекаємо на той час, коли Маріуполь повернеться під український прапор. Тоді ми знову зможемо показати, що ми - українці, що ми єдині, що наша освіта, зокрема в Маріуполі, була на досить високому рівні, що ми це знову зможемо відродити.

ДИТИНА, НАВІТЬ ІЗ ПРОРОСІЙСЬКОЇ РОДИНИ, В ЛІЦЕЇ РОЗУМІЛА, ЩО ЖИВЕ У ПРОГРЕСИВНОМУ СВІТІ

- Як виховати патріота? Маріуполь був різний. З одного боку, там патріоти, звідти родом кілька прекрасних азовців, з іншого - російськомовний, і десь м’яко проросійський. І як вам вдалося створити таке проукраїнське середовище у вашому ліцеї?

- Останніми роками все дуже змінилося. І школа чи ліцей мають величезний вплив, навіть якщо батьки залишаються іншої думки. Все одно молоде покоління набагато прогресивніше, воно вчиться думати, аналізувати. У нас у ліцеї патріотично налаштовані вчителі. І навіть якщо дитина із проросійської родини, вона в ліцеї розуміла, що живе в такому прогресивному світі, що тут правда, за цим потрібно йти. І я думаю, що за ці останні роки ми запровадили таке мислення. Це було ненав’язливо. Звісно, не всім було просто перейти з російської мови на українську. Але якось ми домовилися з учителями і знайшли такий шлях. Це стало сучасно і прогресивно.

- А як самі вчителі навчалися української?

- Я вже п’ятий рік, як став директором. Але обирався на нових засадах, за конкурсом, атестацією для громадськості, тобто мав довіру. І коли обійняв посаду, то усвідомлював, що нам потрібно переходити на українську мову, бо тоді ще ліцей був російськомовним. І я тоді започаткував курси для всіх наших педагогів. До речі, не тільки української мови, а й німецької, англійської. Тобто фізики, математики, географи опановували не лише українську, а й німецьку, бо ми мали дуже тісні зв’язки з колегами із Німеччини. Вони також повинні були мати елементарний рівень англійської, бо до нас приїжджали іноземні делегації зі шкіл-партнерів, представники посольств.

І я дав учителям на це рік. А потім сказав, ну, вибачте, я зі свого боку зробив все, що можливо, тепер, будь ласка, давайте переходити поступово на українську мову. Звісно, були такі, хто не зміг, вони звільнилися. Але таких було всього троє. 

Зате у нашій школі панувала неймовірна атмосфера. Я започаткував соціальні мережі для ліцею. Розумів, що інстаграм, телеграм, фейсбук мені дуже добре допомагатимуть, головне - правильно їх запустити. Діти самі вели інстаграм, робили це дуже винахідливо. Там могли бути селфі, бо у нас стояло велике дзеркало, могли бути фразеологізми англійською, французькою мовами, діти могли запостити математичну формулу із жартівливим поясненням… 

МИ ВІДЧУВАЛИ СЕБЕ ЄДИНОЮ СПІЛЬНОТОЮ – ДІТИ Й УЧИТЕЛІ

Думаю, що наш успіх українізації пояснюється тим, що ми, по суті, створили таку креативну сучасну спільноту. 

У нас був фаховий конкурс «Учитель року», але цікаво, коли і діти самі вибирають учителя року. Наші обирали шляхом голосування в інстаграмі. Потім я запровадив конкурс «Ліцеїст року». Наш батьківський комітет зміг нам допомогти, ми давали грошові премії дітям і в Києві замовляли дуже класні зірки з написом «Ліцеїст року». Коли підбивали підсумки, і вчителі, і всі діти 20-х ліцеїстів обирали до фіналу. Десять ліцеїстів - ті, хто досяг певних висот у науках, тобто фізиці, математиці, іноземній філології… Це були переможці олімпіад, автори робіт у МАН. А ліцеїсти з наступної десятки - творчі особистості - танцюристи, художники, ті, хто мав соціально активну громадянську позицію. І от двадцятка ця проходила у фінал, вінцем якого було грандіозне свято.

Було у нас і ліцейне Євробачення, конкурс «Кінофестиваль короткометражних фільмів іноземною мовою».

- Це діти робили?

- Так. Кінофестиваль відбувався щороку в грудні. Я ідею запозичив у Мангеттенського кінофестивалю короткометражок, які традиційно у жовтні демонструють в кінотеатрах України. Кожен пересічний глядач прямо в кінотеатрі після перегляду може проголосувати за найкращий фільм, найкращого актора, найкращого режисера. Мені ця ідея колись дуже сподобалася. Я ж викладаю іноземні мови, і 2015 року запровадив такий кінофестиваль у ліцеї. Кожна група знімала до десяти хвилин фільм однією з іноземних мов - англійською, французькою, німецькою. А потім ми залучали учнів і педагогів з інших шкіл, щоб це було незаангажовано. Вони дивилися і голосували. Ми вже потім вийшли на такий рівень, що до нас приєднувалися інші ліцеї і школи, які також хотіли брати участь у нашому кінофестивалі.

Я часто бував у Великій Британії, майже щоліта возив туди дітей на навчання і спостерігав за приватними школами. Зокрема, мені завжди подобалася ідея шкільної форми, яку практикують приватні школи. Я запропонував, щоб ліцеїсти самі розробили ескізи цієї форми. Порадилися з батьками. Так спільно обрали той формат, який припав до душі усім. Головне, що ця форма робила наших ліцеїстів упізнаваними. Приміром, мали чотири види спідничок (щоб пасувала до фігури дівчинки чи відповідала її певним уподобанням) з одного виду тканини. Чи два види краваток… Такі спільні елементи форми. І наша емблема. Знаєте, форма у чомусь дисциплінує і єднає.

І все це була величезна робота, де ми відчували себе єдиною спільнотою - діти й учителі. Кожен сердечно додавав свою частинку роботи. Тому, гадаю, ліцей був такий успішний. Попри якісь труднощі, у нас не було жодних скандалів, пересудів чи інших непорозумінь. У нас, до речі, врегульоване гендерне питання. Мінімум дванадцять учителів-чоловіків працює.

- Мабуть, у вас непогані заробітки? Бо зазвичай чоловіки не йдуть у школи через невеликі зарплати.

- Маріупольська міська рада нам трошки доплачувала, тому що ми ліцей. Там існує надбавка у 10%. Але, переконаний, не це є визначальним. Ти викладаєшся і вже за рік бачиш свій результат. Оце, мені здається, найголовніше. Тому вчителі до нас приходили і залишалися працювати. Коли діти привозять медалі зі всесвітніх олімпіад, коли ліцей відомий по всій Україні, це дуже надихає. До речі, наших вчителів нагороджували грамотами Верховної Ради. Повірте, коли ви самі забезпечуєте рівний доступ до освіти, обираєте талановитих, бачите їхні старання і здобутки, то справжнього вчителя це саме собою мотивує.

Лана Самохвалова, Київ

Фото Володимира Тарасова