«Здається, нас кинули»: як домовлятися з росіянами

На початку ХІХ ст. балканські країни виступили для російської імперії в якості своєрідного щита для захисту від реалізації агресивних планів наполеонівською Францією.

Так, створений у 1806 р. «Священний союз» у складі Росії, Австрії та Франції залишався в очах Наполеона Бонапарта не більш як фікцією: від своїх загарбницьких планів він відмовлятися не збирався. Спостерігаючи очевидне утвердження цього факту, російське самодержавство вирішило вдатися до вже перевіреної тактики захисту своїх кордонів за рахунок використання інших народів. Ще при утворенні союзу Росія намагалася закласти в його основу вигідні для себе принципи, визначивши, що це має бути союз правителів, які підпорядковують свої національні інтереси спільним пошукам миру і справедливості, беручи при цьому за основу не питання розподілу світу, а християнські принципи братерства. У такий спосіб Микола І намагався здобути союзників у своїй завойовницькій політиці, тим самим цілком заперечуючи принципи системи міжнародного правопорядку, що склалася після Вестфальського миру 1648 р. Росія вважала себе ніким іншим, як носієм особливої місії з поєднання західного та східного світів. Ці устремління російського самодержавства західними державами сприйняті ніяк не могли бути і не були, а тому імператорові залишалося наодинці готуватися до втілення в життя нових напрямів своїх експансіоністських планів.

Чинних умов «Священного союзу» росіяни дотримуватись аж ніяк не збиралися: у 1822 р. Олександр І відмовився реагувати на антитурецьке повстання на грецькому острові Пелопоннес. Аргументація була двоїстою: для європейських держав – небажання розв’язувати війну з турками на релігійному ґрунті (основні вимоги греків зводилися до забезпечення свободи християнського населення), для придворних чиновників – чудова можливість підірвати турецьку державну машину, інспірувавши це повстання і не витративши при цьому жодних ресурсів. Трьома ж роками пізніше у таємному «Мемуарі про умиротворення Греції» росіяни, щойно виступивши за збереження цілісності країни, запропонували детальний план її розподілу на дрібні державоподібні формування задля оптимізації точкового впливу на окремі місцевості. Більше того, у 1807 р. було укладено російсько-французький Тільзітський мирний договір, за яким сторони зобов’язувалися визволити «з-під ярма і тиранії турків» усі османські володіння в Європі, включаючи Балкани, що було деталізовано в таємному додатку. Для російської пропаганди це був доволі вигідний аргумент для виправдання будь-яких дій царського уряду щодо названих територій, а також спроба заручитися союзниками для розгортання експансії. Однак Франції вдалося розгадати такий підтекст договору, і, маючи власні інтереси як у Балканському регіоні, так і щодо Росії загалом, допомоги останній в окупації Балкан імперія славнозвісного Наполеона Бонапарта не надала. Росії залишалося тільки тиснути безпосередньо на «єдиновірні християнські народи» з тим, щоб вони не припиняли протистояння з турецькою окупаційною адміністрацією.

Будуючи теорії щодо можливих варіацій буферних держав на Балканах, російські пропагандисти особливо наголошували на болгарсько-сербському союзі. Їхня логіка базувалася, насамперед, на тому, що болгарській ментальності властивий міцний войовничий дух, однак попри це Болгарія за рівнем політичного та економічного розвитку суттєво поступалася Сербії. Через більшу порівняно з Болгарією географічну віддаленість від центру Османської імперії Сербія зазнавала меншої ісламізації та економічного визиску з боку султанської адміністрації, а відтак її території майже не підлягали колонізації і більшою мірою могли зберігати національні традиції. Зрештою, серби мали досвід звільнення від турецької залежності завдяки підтримці Австрії, хоч і всього на 20 років (1718–1739 рр.), але і після цього турецький вплив там більше не міг досягти таких масштабів, як до 1718 р. Болгари ж, маючи не менший внутрішній потенціал для відсічі туркам, не могли його реалізувати через відсутність ближньої зовнішньої підтримки, бо не мали прямого сусідства із такими країнами, які наважились би протистояти Оттоманській Порті.

Для росіян же було вигідним створення такого союзу, який міг би результативно протистояти Османській імперії, не висуваючи при цьому будь-яких претензій національного характеру. Поєднання сербської рішучості та досвіду із болгарським духовним та інтелектуальним потенціалом якнайкраще підходило для вирішення такого завдання. Основним елементом у цьому механізмі мала стати Сербія, чим і пояснюється риторика інспірованих Росією болгарських націоналістичних спілок. На відміну від Болгарії, Сербія практично не підтримувала жодних економічних зв’язків із росіянами, а місцевий князь М. Обренович був відверто опозиційно налаштованим щодо царя. Спробою завоювати прихильність сербів було висунення російською стороною в 1820 р. проекту їх автономного устрою в межах Османської імперії, який не був успішним. Тому нейтралізація сербів як потужної рушійної сили балканського антиросійського руху була серед пріоритетних завдань політичного режиму самодержавства. 

У геополітичному відношенні Росія за таких умов зводила кількість своїх точок впливу на Балканах лише до двох – Греції та Сербо-Болгарії. Відповідно, через першу контролювався західноєвропейський регіон, а через другу – мусульманський світ. Необхідність же тримати під контролем загальну ситуацію на Балканському півострові за таких умов відпадала майже повністю. Як Болгарія, так і Сербія протягом кількох століть систематично піддавалися русифікації, а тому вагома частка росіян чи проросійськи налаштованого елементу серед населення була очевидною. Інші ж балканські народи, з огляду на історичні традиції, об’єднанню підлягати не могли. Випробувавши асиміляцію як напрям внутрішньої політики та довівши методи її реалізації до досконалості, Російська імперія відтепер переносила їх і на міжнародну арену.

ОТЖЕ, ЧИ МОЖЛИВІ КОМПРОМІСИ З РОСІЙСЬКОЮ ВЛАДОЮ???