Орися Демська, перша голова Національної комісії зі стандартів державної мови

Орися Демська - українська мовознавиця, яка багато років присвятила вивченню тонкощів української мови і знає чимало про мовні тенденції та стандарти. Україна - на шляху до Євросоюзу. І з процесом євроінтеграції зіштовхнеться не тільки наша економіка чи законодавство, а й мова, для якої відкриваються нові можливості. В майбутньому знання української мови може стати цікавим, навіть необхідним і вигідним для європейця. Не тільки ж нам “рофлити” та “донатити” - спробуємо поділитися чимось власним, поки все українське - на гребені.

Чи буде потреба у іноземців вивчати українську мову? Як впливає на нашу мову запозичення іноземних слів і бажання латинізації?  Кого з українських письменників вже сьогодні читають у Європі і як там  ставляться до українських літературних надбань? Про все в інтерв’ю Укрінформу відповіла лінгвіст, професор, перша голова Національної комісії зі стандартів державної мови Орися Мар’янівна. 

МОВА “НА ЕКСПОРТ”: ТРИ  КРОКИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ

- Пані Орисю, нещодавно Міністерство культури та інформаційної політики оголосило про “вектор експорту української культури”. Що це означає для нашої мови та нас як носіїв?

 - Мовне питання на шляху європейської інтеграції не є винятково мовним. Це питання економічне, політичне, і вже потім – культурне. 

Чому економічне? Україна, ставши членом ЄС, долучиться до європейського ринку праці. Відповідно, будь-хто з європейців зможе працювати в Україні, і будь-хто з українців - в Європі. Є професії, які вимагають дуже високого рівня володіння мовою. Наприклад, правники. Ще запотребуванішим є  високий рівень володіння мовою регіону в медицині. Коли лікар з Португалії, Франції захоче працювати в  українському медичному закладі чи відкрити  свою приватну практику в України, він має знати українську мову на найвищому рівні. Для того держава на шляху євроінтеграції повинна забезпечити інструмент, який визначатиме рівень володіння українською мовою як іноземною так, як це роблять європейці – відповідно до рівня А1-А2 (початковий рівень), В1-В2 (середній рівень), С1-С2 (високий рівень). Система забезпечує спільну основу для розроблення навчальних планів з мовної підготовки, типових програм, іспитів, підручників тощо у Європі. Фактично йдеться про велетенську освітню мовну індустрію, починаючи від мовних рекомендацій, далі переходячи до підручників, посібників, вправників, подкастів, далі до викладачів, курсів, тьюторів, до екзаменаторів та іспитів (ціна кожного варіюється від 30 до 180 євро).

Тепер річ політична. Мова, зокрема, має дві важливі функції: репрезентативну й ідентифікативну. Перша полягає у тому, як ми показуємо себе через слово. Друга – як люди зовні дивляться на нас і на підставі мови визначають, хто ми.  Якщо ці функції не будуть працювати щодо української мови, то ми загубимося між понад 20 мов Європейського Союзу. Ось у нас є деяка частина суспільства-носії російської мови. Ми стаємо членами ЄС і приходимо до об’єднаної Європи. Яку мову ми туди приносимо? На своїх плечах - мову ворога?.. Це дуже важливе політичне питання, і законодавча та виконавча влади мають на нього дати відповідь, запропонувати рішення.

І остання проблема – лінгвістична чи культурна. Європа – багатомовний простір. Кожний народ-член ЄС намагається зберегти свою мову, посилити її і зробити конкурентною щодо інших мов. І в Європі, і в світі існує ринок мовних товарів і послуг. Якщо мова є достатньо економічно сильною, тоді вона буде партнерською щодо чеської, словацької, польської, португальської, іспанської тощо. Якщо ми цього не забезпечимо, то всі перелічені мови будуть  мовами ЄС, а ми – невідомо ким. Про ці речі треба думати вже.

- Чи значить це, що українців треба “змушувати” говорити українською?

 - Ні-ні-ні. Нікого нічого змушувати не треба. Я вважаю, що будь-який примус має надзвичайно негативну історію. Це практики, які діють у системі координат “кат – жертва”. Колись російська мова була катом, українська – жертвою. Якщо ми зараз будемо змушувати, то мови просто поміняються ролями. А це не правильно! Українці розмовляють різними мовами, мають  різні рідні мови. Але право на рідну мову ти маєш тоді, коли виконаєш обов’язок щодо державної. Право без обов’язку – це анархія. І якщо людина виконала свій обов’язок щодо держави та опанувала на належному рівні державну мову, тоді свою рідну мову вона може плекати й захищати.

Чому одна державна мова є ресурснішою, ніж багато? Багато державних мов – це дороге задоволення: їх потрібно забезпечити текстами, двомовними чи багатомовними таблицями-назвами вулиць, площ, міст і сіл, перекладом законів тощо. Це не так, як у білорусі – є дві державні мови, але другої практично ніхто не знає і з нею не працює: це не правильно. З іншого боку, якщо ми маємо одну державну мову, це означає, що держава з усіма своїми громадянами розмовляє однаково. І всі громадяни мають шанс одним мовним кодом комунікувати з державою. І це критично важливо в мобільному світі – коли дуже багато людей змінюють місце проживання й роботи. Якщо є одна державна мова, то для людини з Берегова і людини з Харкова немає значення, де працювати – у Києві, Львові, Одесі чи Маріуполі. Але якщо людина з Берегова не володіє державною мовою, то вона не зможе працювати в Маріуполі чи в Харкові, і навпаки. 

Ще один надзвичайно важливий момент сьогодні, у час війни – володіння українською мовою рятує від смерті. Кажуть, що сьогодні вночі в окопах хлопці не розмовляють російською мовою, бо бояться, що їх можуть застрелити. Тобто, нікого не треба змушувати – треба мати відповідальність перед собою, щоб не загинути, перед своїми дітьми, щоб не загинути. Ба більше: до української потрібно додавати інші мови ЄС. Зокрема, англійську, тому що це мова світової науки й економіки. Якщо ми частина світу – а ми частина світу! Я би навіть сказала, що світ сьогодні частина України, а не навпаки. 

- Нещодавно Міністерство культури та інформаційної політики презентувало законопроєкт “Про забезпечення функціонування англійської мови”, спрямований, зокрема, на опанування англійської посадовцями. Чи доречний він зараз?

 - Не можна говорити про англійську мову, не розмовляючи про мовну архітектуру української держави. Говорити окремо про англійську мову, без усвідомлення того, як вона корелює з українською та іншими мовами (що в нас з кримськотатарською ?) – це, напевно, не зовсім послідовно. Тож спочатку ми маємо Закон “Про засади функціонування української мови як державної”, далі нам потрібно зробити документ, який визначає мовну архітектуру держави, і потім, коли ми зрозуміємо, як мови корелюють між собою, ми маємо зробити наступний крок – забезпечити кримськотатарську, англійський та інші мови. Європа багатомовна. У нас давній досвід багатомовності. Нам треба взяти цей ресурс, розуміючи свою відповідальність перед державною мовою, і у цьому пінкті ми готові до того, щоб відповідати Європі. 

МИ - ЯК ПЕРЕМИШЛЬ ЧИ ЯК ВІДЕНЬ? 

- Обговорімо мовні тенденції, пов’язані з європеїзацією. Як ви ставитеся до фемінітивів? 

 - Фемінітивні граматичні моделі – це типова українська риса. Вони давні. Наприклад, для нас притаманні “стельмах – стельмачиха – стельмашівна” або “козак – козачиха – козаківна”. Актуалізація фемінітивів в українській мові відбулася внаслідок підписання Україною “Партнерство Біарріц за гендерну рівність”, де власне йдеться про гендерно рівну мову. Це означає, що у мові повинно бути рівно репрезентовано і чоловіка, і жінку. Тобто, якщо у нас є керівник підприємства жінка, то правильно буде сказати “вона – директорка”, як що є чоловік, то “він  – директор”. І  це є критично важливо, щоб паритетно в мові були представлені жінки й чоловіки. Чому це важливо? Як казав Гайдеґґер (ред – німецький філософ), мова – це дім буття. Якщо в мові ми звикнемо до того, що жінка може бути професоркою, прем’єркою, президенткою, то наступний крок для обрання жінки на посаду президентки буде зовсім просто зробити. Якщо ж воно лімітовано лише за чоловіком – то у нас з’являється певне викривлення. 

- “Конституция не под женщину написана”, як висловився самопроголошений президент білорусі олександр лукашенко?

 - Саме так (сміється). Тому критично важливо спочатку на рівні наративу сформувати культуру присутності жінки у суспільному просторі, звичку, а потім така присутність втілиться в життя.   

- Зараз в моді транслітерація українських слів латиницею - чимало магазинів, кав’ярень називають “на іноземний лад”. Чому?

 - Нещодавно у Фейсбуку читаю похвалу:  - 

“Lviv Croissants”, Musafir”, “То be” – дуже хороші українські заклади”.

 Я коментую: 

“Ніщо не видає їхньої української належності” (сміється).

    Відповідь

 Я мав на увазі, що там можна смачно поїсти.

    Завершальний мій коментар

Я теж їх люблю! 

Насправді, це проблема. Чому писати “Львівські круасани” латиною?  Не можу зрозуміти. До того ж, знаєте, я народилася в Галичині, жила у Львові 10 років, лише у 30-ть приїхала до Києва – у Львові не було культури круасану! Були пляцки, були штрудлі, завиванці, але круасани – це повна химера! Я розумію, що світ іде вперед, і аж так вперед, щоб написати “Львівські круасани” латиницею. Напевно, у тім є якась історія. Але я туди не ходжу, бо воно не промовляє до мене. Краще тоді “Київська перепічка”, тоді все зрозуміло – спочатку “київська”, потім “перепічка” (сміється). Латиничний запис українських назв на міських стінах є проблемою. Коли приїздить іноземець, він ставить питання: а де тут Україна?

- Можливо, наш простір намагаються підлаштувати під європейців.

  - Ні-ні-ні. Наприклад, у Відні важко собі уявити кирилизовані назви. У Перемешлі – так, це пограниччя. Якщо ми Перемешль – то немає питань, але якщо ми Відень… Це швидше  комплекс,  транзитність – маркер пострадянськості. Ми звикли, що має бути щось трошки ліпше, ніж українська мова. 

МЕНШЕ РОСІЙСЬКОЇ, БІЛЬШЕ ЖАДАНА

- “Зарофлити”, “задонатити”, “прочекати”, “крінж”: який вплив мають іноземні слова, які з’являються в нашій мові сьогодні? 

 - Пропоную розглядати два рівні. Перший –  розмовний рівень. Очевидно, що тут запозичень буде багато, і саме на цьому рівні відбувається селекція – що добре, а що погано, що варте переходу до державного мовного стандарту, а що – ні. Тут навіть помилки є корисними. А коли ми переходимо до високої мови – державного стандарту – там відсоток запозичень має бути невеликим: ті запозичення, що пройшли через сито розмовної мови.  Останнє, що з цього спадає на думку, – “емерджентний розвиток суспільства” (сміється). Тобто ‘життєствердний розвиток суспільства’. І ми розуміємо, що слово ‘життєствердний’ швидше за все буде одиницею державного стандарту, тому що воно має прозору українську форму.

- Як ви ставитеся до пропозицій перейти на латиницю? Вони звучать ще з 19 ст - у кризові часи, як заклик до відриву від росії. 

 - На мою думку, не варто ризикувати із латинізацією принаймні тому, що  Пересопниця (ред. – Пересопницьке Євангеліє) написана кирилицею. Ми маємо багатий інтелектуальний спадок, написаний кирилицею. Якщо ми зараз перейдемо на латиницю, то вже наступне покоління не буде спроможним це читати, а отже не визнаватиме це за своє. Замість того, що через латинізацію, мовляв, “відірватися від росіян”, ми відірвемося від себе. Латиниця чи кирилиця – це маркер культурної традиції, а не просто шрифт. Ми християни православного обряду, які послуговуються церковнослов’янською мовою, а вона була писана кириличним письмом. Скажімо, поляки пишуть латиницею, бо вони належать до латинського обряду. Якщо ми цього позбудемося, тоді що робити з попереднім пластом культури? Як його трансформувати й переосмислити. Я гадаю, що найкращим варіантом відірватися від росіян буде говорити українською нащодень. Просто видавати журнали й газети українською мовою,  телебачення робити українською, у школі її викладати, не воювати за збереження російської мови у вищій школі. Перед війною цілий скандал був через збереження російської в університетах, мовляв, до нас не приїдуть вчитися з Азербайджану, Туркменістану, інших пострадянських республік. Вони не тому не приїдуть до нас вчитися, що ми перевели вищу школу на українську мову, а тому що ми не матимемо, що викладати. Науковий світ сьогодні розмовляє не російською, а англійською. Не треба обдурювати ні себе, ні когось.

- Наразі західні політики часто вставляють українські висловлювання у свої виступи, демонструючи підтримку України. Це дань моді? 

 -  Їхні виборці зараз на боці Україні, а вони просто хочуть подобатися своїм виборцям. Це хороші політики.

- Але й сучасні письменники теж транслюють українське за кордоном. Кого з наших читають?

 - Згідно з опитуванням у Німеччині,  дослухаються до Жадана. У німецьких книгарнях продають Андрія Куркова німецькою. Зараз, до речі, у книгарнях в Європі з’явилися окремі куточки літератури про Україну – є Сергій Плохій, перекладений німецькою. Загалом європейські книгарні часто такі-собі хаби: книжки, календарі, подарунки, блокноти, окремі місця для дітей тощо, тобто – цілий книжковий простір. І в цьому просторі часто є окреме місце з книжками українських авторів, про Україну. Але серед світової літератури лежать Жадан і Курков, разом з авторами німецькими, французькими…

 - Ми ж частина світу.

 - Саме так. Це дуже добре, це хороший показник. Дивімося, кого перекладають, це великий ринок, не будуть перекладати того, кого не купуватимуть. Оксану Забужко перекладають, Сергія Жадана – теж.

- Як ви ставитеся до кенселінгу російської культури? Чи є сенс?

 - Це корисно як превентивний захід. Треба їм пояснити, що вони щось не те роблять – і немає іншого способу сказати своє “фе” тим, хто чинить негідно. Коли зрозуміли що Марко Вовчок поводиласа не зовсім етично, вона потрапила під остракізм – до смерті з нею не віталися, її не приймали у пристойному товаристві, і це був сигнал: не можна робити неетичних речей. І російська культура – не тому, що вона російська, а тому, що вона несе за собою певні неетичні речі  – повинна отримати сигнал, що так не роблять. І одним із таких сигналів буде те, що її не бажають бачити в пристойному товаристві. Зміняться – повернуться: ми ж не вбиваємо нікого, а просто вказуємо на те, що нам не подобається. Немає іншого способу повідомити людині, якщо вона не розуміє слів, що вона робить щось погане, окрім як відмовитися спілкуватися з нею: змінися, виправся та й приходь.

Світлана Ткачук, Київ

Фото: Геннадій Мінченко