Україна занадто міцна для Путіна: дайджест пропаганди за 15 листопада
Ракетні килимові бомбардування України вже шкодять Польщі та Молдові. При цьому Москва виступає проти «використання енергетики для зведення політичних рахунків».
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки зібрав головні фейки та наративи пропаганди РФ за 15 листопада.
- Дві істини ціною у 85 ракетних ударів
- «СВО» перекинулася на Польщу
- Медведєв запропонував «фінансовий тероризм»
- Чи буде путінізм після Путіна?
Дві істини ціною у 85 ракетних ударів
15 листопада перед втечею з саміту G20 голова МЗС РФ Лавров у своїй черговій промові, присвяченій Україні, цинічно заявив, що «Росія виступила за відмову від використання енергетики для зведення політичних рахунків».
Пропаганда негайно почала волати про чергові «удари відплати».
НАСПРАВДІ, такими, вже фактично килимовими, ракетними бомбардуваннями українських міст, Путін демонструє свій комплекс меншовартості. Цілком вірогідно, відповідаючи так на вчорашній візит президента Володимира Зеленського до визволеного Херсона та перелік його вимог щодо переговорів. Ці удари Путіна – від безсилля, відповідно – від слабкості.
Колега Лаврова – міністр закордонних справ Великої Британії Джеймс Клеверлі, також зазначив, що «ці бездушні удари по українських містах із застосуванням найстрашніших ракетних атак демонструють лише слабкість Путіна».
Попередні путінські масовані ракетні обстріли також були спрямовані на залякування українців. Але переляку немає. Невпевненості, паніки та жаху також.
То скільки ж ще українці мають доводити Путіну, що вони і росіяни (які сотнями тисяч тікали за кордон навіть не від бомбардування, а від «часткової» мобілізації) – не один народ?
Цікавий й інший аспект. Факт, що єдине, на що здатен Путін – це терор, відомий давно. Але його варто розглядати вже не тільки проти мирних українців, а проти самої держави Україна. Але й вона виявилася для нього настільки міцною, насамперед, соціально та інституційно (на що він абсолютно не розраховував), що вже і тут кремлівському диктатору час зрозуміти: Україна – не Росія.
Тому своїми ракетними терористичними нападами Путін вчергове доводить для всього світу ці дві істини. І світ розуміє, що за цих українців і за цю Україну варто боротися.
«СВО» перекинулася на Польщу
Цікаво й те, як протягом лише одного дня, 15 листопада, так звана кремлівська еліта фактично розвінчувала свої ж міфи про так звану готовність до переговорів з Україною.
В той час, коли Лавров ще на Балі заявляв, що «Росія готова до діалогу», Пєсков паралельно вже казав, що «РФ продовжить досягати поставленої мети в Україні шляхом спеціальної військової операції», а секретар Радбезу РФ Патрушев взагалі обіцяв, що «її завдання будуть виконані, незважаючи на військову допомогу Києву з боку Заходу».
НАСПРАВДІ, те, як Суровікін розкрив план спецоперації з «мирних переговорів», відомо ще з моменту його легендарної доповіді Шойгу про необхідність залишення Херсону. Що вже стало черговим екземпляром до скарбнички відбірних мемів цієї війни.
Проте після 15 листопада навіть ті, хто останнім часом регулярно наполягав на необхідності переговорів між Києвом і Москвою, навряд чи вірять у дійсно мирно-сусідські наміри Путіна щодо України.
А якщо цілий Патрушев днем каже про «необхідність посилення прикриття критично важливих об’єктів центральної Росії засобами ППО та контрбатарейної боротьби», а через пару годин вже у Польщі падають ракети, то ситуація реально вийшла не тільки з-під реального контролю Кремля, а й за кордони України.
І вийшло так само через Путіна та його косооку радянську «Бурю», яка шукає американський авіаносець вже не тільки в Україні, а й у Польщі.
І це вже не кажучи про Молдову, де лавровська «відмова від використання енергетики для зведення політичних рахунків» через ракетні удари по Україні довела до відключення електрики вже й на її території.
Російське Міністерство оборони ввечері 15 листопада офіційно заявило, що не атакувало цілі біля кордону України та Польщі, а «заяви польських ЗМІ та офіційних осіб про нібито падіння російських ракет у районі населеного пункту Пшеводув є навмисною провокацією з метою ескалації обстановки».
А як же війна з НАТО, про яку волають зранку до ночі з кожної російської пропагандистської праски? Чому так злякався Шойгу? Тому що воювати з мирними українцями безпечніше.
Міністр оборони Словаччини Ярослав Надь заявив, що «Москва повинна пояснити, що сталося. Безглузді атаки на українську інфраструктуру мають припинитися негайно. Нерозсудливість Росії виходить з-під контролю».
То ж скільки ракет ще має впасти у центрі Європі в ХХІ столітті, щоб хтось нарешті прийняв рішення щодо контролю, якщо не над розсудливістю Росії, то хоча б над небом України?
Медведєв запропонував Росії «фінансовий тероризм»
15 листопада російський фінансовий ринок через війну в Україні вчергове впав. Цього разу, за офіційним поясненням: «через ескалацію геополітичних ризиків».
Під цим формулюванням ховається не тільки фактичний перехід війни на територію країни НАТО, а й результати голосування Генасамблеї ООН щодо офіційного визнання необхідності притягнення Росії до відповідальності за війну та виплат нею репарацій Україні.
З одного боку, це рішення носить рекомендаційний характер, а з іншого відкриває двері для більш конкретних дій з боку країн, де зараз лежить заморожене «російське золото». Адже міжнародна спільнота в особі ООН фактично дала на це добро. Решта – справа юридичної техніки кожної з країн.
Це рішення спровокувало справжній шквал обурення, коментарів та відвертих погроз з боку офіційних осіб РФ. Найбільш безглузду зробив, як завжди, екс-президент Медведєв. Він запропонував «незворотно вилучати гроші та майно приватних інвесторів із таких країн, хоча вони й не відповідають за дурнів зі своїх урядів».
НАСПРАВДІ, саме ця пропозиція і призведе до остаточної втечі залишків іноземного капіталу з Росії.
Медведєвська «націоналізація західних активів» – це як ракетні удари по Україні. Воєнного значення в них нуль: ані Херсон, ані Київ, ані Харківську область до Росії вони аж ніяк не наближають. А ось у політичному плані таки пропозиції підривають будь-які можливості для майбутніх фінансових переговорів з Росією. Оскільки з терористами та шантажистами їх не ведуть.
До того ж у самій РФ не дуже вірять у силу російського рубля. 15 листопада стала відома наступна і вбивча для путінської Росії цифра. У вересні громадяни РФ перевели на депозити в іноземних банках рекордні $6,7 млрд, що більше за показник серпня на 25%. Це випливає з розрахунків РИА Новости на основі даних Центробанку Росії. Крім того, з початку року сума вкладів російських громадян за кордоном вперше перевищила $60 млрд.
Графоман, який називає себе письменником, терорист і цілком вірогідно майбутній кандидат в президенти РФ Захар Прилєпін на це відреагував нервово: «Одні скидаються на допомогу нашим воякам, а інші виводять гроші. Так, с…ка, переможемо!».
А колишній екс-головний «роскосмонавт» Рогозін, який називає себе зараз членом якогось угруповання «Царські вовки» (що обіцяє незабаром направити в Україну «нечувані зразки зброї»), просто назвав цих громадян «ворогами Росії».
В реальності це і є вирок путінській Росії майбутнього, в яку не вірять вже навіть більш-менш розумні росіяни. Або, принаймні, ті, в кого є гроші.
Чи буде після Путіна путінізм?
А чи є майбутнє у Росії без Путіна? Чи залишиться там «путінізм»? Адже нині «путіністи» там є. І навіть офіційні. Наприклад, очільник Башкортостану Радій Хабіров, не соромлячись, називає себе саме так.
НАСПРАВДІ, «путінізім», як вважає «Сигнал», це просто піар-стратегія виправдання помилок путінської політики, особливо після нападу на Україну.
Переоцінили проросійські настрої в ній — довелося вигадувати, що «нацисти і сатаністи всім українцям переформатували мозок».
Недооцінили готовність «колективного Заходу» розірвати економічні зв’язки з Росією — довелося вдавати, що так усе й задумано: мовляв, кинули виклик «несправедливому світовому ладу».
Є ті, хто вважають, що «ідеологія путінізму» завжди була, просто через війну її довелося чіткіше артикулювати.
Про путінізм, як успішну ідеологію сучасної та майбутньої Росії (на зразок кемалізму в Туреччині, що оформився вже після смерті Мустафи Кемаля Ататюрка), писав ще у 2019 році тодішній придворний філософ Кремля Владислав Сурков.
Три роки тому російське видання «Актуальные комментарии» оголосило про запуск рубрики «Путінізм», у рамках якої було заплановано аналізувати «різні аспекти курсу Путіна».
Ми ж можемо охарактеризувати путінізм сьогодення. Це: антизахідництво, ізоляціонізм, мілітаризм, реваншизм, антилібералізм, патерналізм (розуміється просто як провідна роль держави в економіці — через що США відмовилися вважати Росію країною з ринковою економікою).
Сам Путін з 2013 року називає себе «консерватором». Саме тоді, після зимових протестів 2011 – 2012 років, він зробив ставку на той ідеологічний табір, який був йому найзручніший.
Його нова ідеологія почала витісняти (і вже майже повністю витіснила) з промов та й з політики Путіна економічні, юридичні та інші міркування. Тепер це виключно «духовні скрєпи», «батьки №1 та №2», «тисячолітня історія» та інша маячня під виглядом ідеологем.
Послідовність подій тут важлива. Не ідеологія породила режим Путіна (як, наприклад, марксизм породив радянську владу), а режим Путіна породив ідеологію. А точніше сконструював квазіідеологію — просто як ще один інструмент утримання ним особистої влади.
Іспанський політолог Хуан Лінц, автор класичної роботи «Тоталітарні та авторитарні режими», саме так пропонував розрізняти тоталітаризм та авторитаризм: перший спочатку ідеологічний і вимагає жертв в ім’я якогось «світлого майбутнього». Другий орієнтований на збереження статус-кво – і для цього винаходить з підручних матеріалів нові інструменти.
Щодо того, яким є менталітет путінського режиму, є дві основні теорії. Згідно з однією, він чекістський: нікому не довіряти, завжди діяти «в режимі спецоперації».
За іншою — пацанський, «приблатньонний»: зневажати загальноприйняті правила, поважати лише силу та бити першим. Власне, бандитський.
Ці теорії не виключають, а доповнюють одна одну.
Отже, чи залишиться путінізм в Росії після Путіна? Напевно, ні. Адже він не керується якимись універсальними ідеями. Він «вбирає» їх у свої звичні емоційні реакції. Один і той самий ресентимент може отримати спочатку неомарксистсько-постколоніальне обґрунтування, а потім — слов’янофільсько-євразійське.
Ні євразійство, ні антиколоніалізм не становлять суті путінізму. Це — лише різні способи подолати те саме почуття приниження, що «нас» більше не вважають наддержавою, а особисто Путіна не визнають рівними собі люди на зразок Байдена чи Сі.
І це не спрага величі як такої, а жага саме визнання: щоб не просто терпіли, а «пропонували дружбу» та «просили з повагою». Як дон Корлеоне в «Хрещеному батькові».
Цей менталітет, зрозуміло, переживе Путіна. І ймовірно, залишиться домінуючим. Політичної культури, яка б могла стати альтернативою пацансько-чекістскій «культурі» в сучасній Росії практично немає: інститути, які б могли таку продукувати, майже повністю викорінені.
Особа Путіна навряд стане маркером для поширених в Росії настроїв (це краще назвати настроями, ніж ідеологією). Отже путінізм може легко перетворитися в якийсь «медведизм», «пригожинізм» і так далі. Без зміни своєї основної суті. Так само, як ще в 2009 році українська Партія політики Путіна змінила свою назву на «Русь Єдина». (Згадуємо про цей курйоз лише тому, що нещодавно в Криму помер її лідер Ременюк).
У будь-якому випадку путінізм, рашизм, шизофашизм (або що там ще вигадають у Росії після кінця її нинішнього диктатора) з кожним днем і кожною ракетою вже далі віддаляється від України. Нових ременюків в Україні вже більше не з’явиться.
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки