Гетьман Павло Полуботок: магнат і видатний сміливець

Проєкт «Калиновий к@тяг»  продовжуємо розповіддю про захисника українського суверенітету, наказного гетьмана Лівобережної України Павла Полуботка

У понеділок, 18 (29) грудня 1724 р., близько 15.00, у камері Петропавлівського каземату Санкт-Петербурга у віці 64 років, не витримавши тортур, помер наказний гетьман Лівобережної України Павло Полуботок.

За ґратами він опинився за те, що прагнув захистити бодай якийсь суверенітет України. 22 травня 1723 р. його із найвищими козацькими старшинами викликали до тодішньої імперської столиці, де звинуватили в організації... антиросійської діяльності та підбурюванні населення.

Від імені Війська Запорозького миргородський полковник Данило Апостол та представницька депутація привезли до Санкт-Петербурга так звані Коломацькі чолобитні, в яких 164 підписанти просили дозволити провести гетьманські вибори та ліквідувати неправомірні податки, запроваджені Малоросійською колегією. У неділю, 10 (21) листопада 1723 р. ті документи особисто подав Петру І хоробрий канцелярист Генеральної військової канцелярії Іван Романович, коли імператор виходив із церкви Святої Трійці.

Прочитавши “Коломацькі чолобитні”, правитель зшаленів. “Із великим гнівом” і “люттю” вибіг на вулицю і заволав, щоб охорона заарештувала усіх...

У казематах Петропавлівської фортеці до Павла Полуботка у квітні 1724 р. по черзі приєднався кожен, “хто йому асистував”: генеральний писар Семен Савич, генеральний суддя Іван Чарниш із обома синами, генеральний бунчужний Яків Лизогуб, генеральний осавул Василь Жураківський, реєнт (управитель) Генеральної військової канцелярії Дмитро Володковський, миргородський полковник Данило Апостол, наказний Стародубський, полковник Петро Корецький, гадяцький полковий суддя, майбутній літописець Григорій Граб’янка, інші впливові старшини.

Знущання над бранцями тривали понад пів року, бо тільки у середині 1724-го справа Полуботка та старшин, яких, зрештою, звинуватили у розтратах, корупції та незаконному привласненні майна, потрапила на розгляд вищого суду російської імперії. Що характерно, звинувачень у державній зраді так і не було висунуто...

***

Павло Леонтійович Полуботок народився близько 1660 р. на родинному хуторі Старополуботівському Чернігівського полку (нині - у межах смт Шрамківка Драбівського району Черкаської області), де в 1638 р. налічувався 21 “дим” (хата), у заможній козацько-старшинській родині шляхетського гербу “Приятель”.

Коли на початку XVII століття Чернігово-Сіверщина відійшла до Речі Посполитої, його прадід Ярема Полуботок (1580-1660) оселився у Чернігові, деякий час був воєводою, від 1637 р. обирався райцем (ратманом, членом виборної міщанами ради), а потім служив суддею міського магістрату. Ляхи марно, рік у рік, намагалися привести достойника у свою католицьку віру. Дослідники стверджують: «Сельце Полуботків заснував один із Полуботків, - ймовірно, чернігівський райця Ярема, поблизу власного водяного млина на Стрижні».

Батько гетьмана - Леонтій (Левон) Артемійович Полуботок (1630-1695) - служив писарем. Потім - сотником Чернігівського полку, став на уряд генеральним бунчужним, затим - генеральним осавулом та переяславським полковником. Мати - Євгенія Іванівна (у дівоцтві - Костомаха; 1635-1706) - за рік до смерті постриглась у черниці.

***

У 1670-х рр. Павло Полуботок навчався у Києво-Могилянській академії, набув досвіду управлінської роботи, а чи пройшов школу Запорозької Січі - невідомо. Маючи ґрунтовну освіту, юнак із Сіверської України просувався у Гетьманщині найбільш сходженими кар’єрними сходами: у 1696-1697 рр. служив військовим товаришем Чернігівського полку, у 1697-1698 рр. - значковим товаришем, а в 1701-му став “уродженим його милістю паном і значковим товаришем військовим”.

Біда прийшла звідки не чекали... У 1690 р. гетьман Лівобережної України Іван Мазепа (1639-1709) звинуватив батька, Переяславського полковника Леонтія Полуботка, і його сина у... державній зраді. Обох у Батурині взяли під домашній арешт. Леонтія Артемійовича визнали винним, бо той “промишляв про гетьманство та хотів гетьману і всім при ньому майбутнім згуби та безладдя в народі”, за що позбавили уряду та маєтностей. На його місце Переяславським полковником став Іван Мирович, а на користь гетьманської скарбниці конфіскували більшу частину родинних маєтностей. Кажуть, тоді Полуботкам допомогло заступництво миргородського полковника Данила Апостола, майбутнього гетьмана.

У збірці матеріалів “Універсали Павла Полуботка 1722-1723 рр.” (2008) В’ячеслав Ринсевич зазначає:

«Полуботкам довелося відновлювати добробут. Це полегшувалося завдяки зв’язкам, які вони зберігали в старшинському середовищі Чернігівського полку. Наприклад, 3 січня 1691 р. Леонтій Полуботок отримав від Мазепи дозвіл збудувати млин на р.Білоус, зокрема, на землі, яку він отримав від Білоуського сотника Павла Товстоліса. Відставлений від урядів Полуботок замешкав в Чернігові та активно закладав слободи: Довжик, Табаївку, Губичі тощо, - а 7 серпня 1691 р., теплішаючи серцем, сам Іван Мазепа надав військовому товаришеві Полуботку Коломійці».

***

Правителем тодішній очільник Гетьманщини був мудрим. Коли життя Полуботка-старшого хилилося до заходу, він змилостивився над змовником та повернув Леонтію Артемійовичу частину відібраних сіл Чернігівського полку - Савинки, Габріловку, Каруковку та Наумівку... По раптовій смерті батька у 1695 р., здавалось, син Павло втратив саму можливість робити кар’єру у середовищі козацької старшини. Подальша декада його життя переважно оповита мороком історії.

Що відомо? У 1694 р. Павло Полуботок вдало одружився. Під вінець він став із дочкою лебединського батюшки о.Василя Самойловича - Євфимією Самойлович (1668-1717), котра доводилася небогою гетьману Лівобережної України Івану Самойловичу. У подружжя народилося п’ятеро дітей: Ганна-старша, Андрій, Олена, Яків, Ганна-молодша. На схилі літ Євфимія Василівна зажила слави меценатки церков і монастирів, підтримуючи із чоловіком Києво-Печерську Лавру, Кам’янський монастир, Вознесенську церкву та Михайлівську Іоано-Предтеченську пустинь.

Родина із малими дітьми потребували поліпшення добробуту, тож Павло Полуботок зосередився на ґаздуванні: неліквідні маєтності продавав, прибуткові - купував, одне слово, крутився. Думаю, голова козацької держави на Лівобережній (1687-1704) Іван Мазепа на господарника звернув увагу після однієї сміливої оборудки. 19 травня 1698 р. вправний гендляр прибутки, що припадали на військові частки з млинів на р.Убідь, продав не комусь, а управителю Гончарівського палацу Никифору Лук’яновичу, який керував гетьманською резиденцією у передмісті столичного Батурина! Таким чином, Полуботок продав Лук’яновичу військову власність, на яку юридично мав лише право... користування. Тоді Іван Мазепа, схоже, тільки гмикнув, похитав головою та усміхнувся оборудці вправного гендляра.

***

Смерть батька багато чому навчила Павла Леонтійовича. Поступово він покращив матеріальні статки. Більше того, власним універсалом від 18 червня 1703 р. гетьман Мазепа, “зважаючи на його, пана Полуботка, значні, широкі та поважні для Війська Запорізького попередні заслуги”, повернув частину відібраних у батька маєтностей та закріпив за сином землеволодіння у Чернігівському полку, а в квітні 1705-го, зважаючи на вірну службу, поставив на уряд чернігівським полковником.

За Гетьманщини державний устрій, збудований на полках, на практиці демонстрував високу життєздатність - щось на кшталт сучасної військово-цивільної адміністрації. За часів миру місцеві урядники, полковники, опікувалися судочинством, а за часів війни - за гетьманом виступали в похід із Військом Запорозьким. Так чинив і Павло Полуботок: то розглядав суперечки щодо власності на місцеві млини клану Войцеховичів, котрі сперечалися з нащадками колишнього генерального обозного Василя Дуніна-Борківського, то від 9 листопада 1705 р., відповідно до Мазепинського універсалу, командував козацьким корпусом, який відповідно до наказу гетьмана узимку квартирував у Белзькому воєводстві та на Холмщині.

Тільки у липні 1706 р. із військового походу Чернігівський полковник повернувся на Лівобережжя, оселився у полковому містечку та раз-у-раз видав універсали - від 26 липня і 19 жовтня 1706 р. Тим часом його мати - Євгенія Іванівна, за відсутності сина постриглась у черниці. Передане удові село Наумівку, залишене їй після смерті чоловіка, 15 листопада 1706 р. гетьман І.Мазепа відписав Павлові, що відповідало практиці тих літ, бо ж слідом за батьком син продовжував військову службу.

***

Із ніг на голову в його житті все поставила Північна війна 1700-1721 рр. У лавах Війська Запорозького 23 липня 1708 р., як свідчать майнові розпорядження,  він перебував у військовому таборі в Загородні, а 30 липня опинився під Кролевцем, на території Ніжинського полку. Іншими словами, в ар’єргарді (!!!) російських військ, із Чернігівським полком прикриваючи від наступу шведів південний напрямок.

Що сталося далі, історики коментують по-різному. Правда сувора... З одного боку, коли Іван Мазепа приєднався до шведського короля Карла ХІІ, Павло Полуботок опинився серед російських військ і брати участь у виступі гетьмана проти царя фізично не міг (В.Ринсевич). Навіть якби хотів... З іншого боку, з огляду на непросту історію взаємин Івана Мазепи і сім’ї Полуботків, навряд чи Павло Леонтійович палав бажанням бунтувати проти сторони, яка явно перемагала у Великій війні.

Кажуть, Павло Полуботок не підтримав виступ Івана Мазепи проти Петра І. Спробуємо з’ясувати чому...

1 (12) листопада 1708 р. на терміновий виклик царя із військового табору в селі Собичевому Глухівського полку він разом із стародубським полковником Іваном Скоропадським (1646-1722) та наказними переяславським та ніжинським полковниками Стефаном Томарою і Яковом Жураківським прибули до Богданівки, де знаходилася ставка Петра І. Не виконати царський наказ означало викликати підозру у відкритій підтримці Мазепи.

Оперативну військову ситуацію чернігівський полковник знав: 2 листопада 1708 р. генерал від кавалерії, князь Олександр Меншиков заволодів Батурином, проголошеним “новою столицею Гетьманщини”, знищив саме місто так: вирізав 15 тисяч городян. Ніколи на підконтрольних територіях Московія не жартувала.

Зрештою, немає такого полковника, котрий не мріє стати гетьманом... 3 листопада 1708 р. найвищі козацькі старшини разом із ближнім боярином Григорієм Долгоруковим, якого супроводжували Білозерський та Оренбурзький полки, прибули до Глухова, де було заплановане обрання нового очільника Української козацької держави. На зібрання Павло Полуботок прибув одним із перших.

***

За всіма ознаками, він ходив у переможцях. У листопаді на Глухівській козацькій раді, у присутності російських військ та полковників п’яти козацьких полків, висуванець вважався першим претендентом на гетьманство. Та булава дісталася іншому.

Ось як події, що відбувалися у Глухові 6 листопада 1708 р., висвітлює канон російської історіографії “Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі” (1785-1786) інженер-генерал-майора та історика Олександра Рігельмана (1720-1789):

«Коли після зради Мазепи Малоросія, а більше - військо козацьке, залишилося без провідника, від чого б могли розпочатися різні заворушення та розбрат міжусобний, задля цього належало правителю це попередити. Не менш про військовий випадок, до розпорядження потрібного, цар, за надісланим указом, одразу звелів зібрати Раду, на якій би козаки вибрали гетьмана, але подали б наперед йому для того гідних на такий чин кандидатів. Очільники малоруські негайно зібрали Раду з їхніх провідників, та подали государеві кандидатури найдостойніших людей із найперших полковників своїх: Чернігівського - Павла Полуботка, Стародубського - Івана Скоропадського. Із них цар вибрав і призначив у гетьмани останнього, людину надійну і заслужену, а про Полуботка сказав: “Цей дуже хитрий; він може Мазепі уподібнитися”. Тож 7 листопада на тій Раді, що зібралася, загальними голосами Скоропадського й обрали…

Побоювання щодо істеричної люті російського царя справдилися. Зрадника Мазепу Петро І жадав скарати жорстоко, але той із козацьким військом перебував у шведському таборі. Тож самодержець влаштував екзекуцію заочну. У Глухові 9 листопада 1708 р. на показову церемонію Петро І прибув особисто із пишним почетом. Відповідно до сценарію «вистави», вишикували війська, зібрали представників вищого духовенства, зігнали козаків... Далі - цитую за історичним документом:

«Персону зрадника Мазепи (ляльку, ряджену в гетьманські шати. - О.Р.) винесли і, знявши кавалерію (стрічку ордена Андрія Первозваного. - О.Р.), яка на ту персону була вдягнена з бантом, кинули в руки катові. Той узяв Мазепу прив’язав мотузкою, потягнув вулицею і площею - до шибениці, де скарав на карк».

***

У вигляді компенсації козацькому висуванцю за відмову від претензій на гетьманську булаву 14 листопада 1708 р. Петро І надав Павлові Полуботку - “за вірну і сумлінну службу, як у військових діях проти ворога нашого, короля шведського, так і за засвідчену непохитну до нас вірність у випадку зради нам, великому правителю, колишнього гетьмана Мазепи" - жалувану грамоту на конфісковані Московією села Михайлівку, Озак, Буймер та Груня у Сумському полку, на двір у Гадячі, на хутір і млини у Гадяцькому полку. Ні, не від себе цар відривав маєтності, а від... небожа Івана Мазепи, наказного гетьмана Івана Обидовського (1676-1701), котрий 1701 р., до речі, на вимогу того самого Петра І, водив 12-тисячне українське військо на Нарву.

На цьому царські милості не закінчилися... 20 листопада 1708 р. чернігівський полковник отримав у вигляді хабаря Любеч з прилеглими угіддями, перевозом на Дніпрі, із Любецьким та Лоєвським озерами, а також села Кувичичі, Виблі, Підгорне, Піски, Жабчичі, Домишлин, Габріелівка, Каруківка, Жуковичі, Нові Млини, Нові та Старі Боровичі, Оболонє Городище, Криски, Псарівка та Савинці, що були частиною колишніх маєтностей гетьмана Івана Мазепи та генерального писаря Пилипа Орлика.

На підвладних землях Павло Полуботок розгорнув шалену діяльність. Розвивалася промисловість, осаджувалися слободи. Будували млини, ґуральні, гути та рудні. Землевласник вирощував і продавав збіжжя, контролював торгівлю горілкою і тютюном, наповнюючи передусім власну скарбницю. На виручені кошти перший український магнат скуповував маєтності в сусідніх із Чернігівським полках.

В його житті оновлювалося все. По смерті першої дружини Євфимії Самойлович, яка відійшла у вічність 8 лютого 1717 р., Павло Полуботок у листопаді т.р. одружився вдруге. Вибір він спинив на дочці ніжинського полкового судді Ганні Лазаревич, удові військового товариша Романа Яковича Жураківського.

Згодом, видавши дочку Олену заміж за улюбленого небожа гетьманші Анастасії Скоропадської (у дівоцтві – Маркович) – майбутнього письменника-мемуариста Якова Марковича, чернігівський полковник П.Полуботок породичався зі славетними козацькими родами - Марковичами та Скоропадськими.

***

З однозначними або упередженими оцінками об’єктивно про життя хитрого та розумного Павла Полуботка не напишеш. Бо у своїх вчинках чернігівський полковник був різним. Скажімо, у 1718 р. у депутації вищих козацьких старшин він супроводжував гетьмана Лівобережної України Івана Скоропадського в поїздці до Москви, звідти Петро І запросив їх до Санкт-Петербурга, де саме мав відбутися ганебний суд над царевичем Олексієм. Як стверджує в “Історії Малої Русі” (1822) історик Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850), брати участь 24 червня 1718 р. у судилищі гетьман із старшинами відмовився саме під впливом... полковника Полуботка.

Водночас, на початку 1720-х рр., Павло Леонтійович став одним із найбільших землевласників тогочасних Лівобережної і Слобідської України, чиї володіння простягалися у Чернігівському, Лубенському, Гадяцькому, Ніжинському, Сумському та Охтирському полках. Магнату належало З200 селянських дворів, двоповерхова кам’яниця в центрі Чернігова, садиба в передмісті, “двори з хоромами” у Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Оболоні, Боровичах тощо.

Окрім численних маєтностей мав він солідні колекції картин, стародавніх ікон, прикрас та коштовної зброї. Подейкували, що приватна  книгозбірня Полуботка є однією з найбільших бібліотек Гетьманщини і налічує за описом “друкованих книг всяких, латинських і польських - 54, рахуючи Євангелій два, непокриті, а в них аркуші позолочені... 11-мовний словник Калепіна, “Тезаврус”, “Помон”, “Кнатеус”, “Specvlvm Saxonvm”, Твардовський, “Конституція”, “Світ з Богом, “Співтворення волі людської з божественною”...

За свідченням його зятя, одного з найосвіченіших людей свого часу, письменника-мемуариста Якова Марковича, Павло Полуботок глибоко цікавився історією, особисто упорядкував стислу “Кройнічку” - літопис найважливіших подій в Україні, що охоплювала період 1452-1715 рр. Також він мав славу покровителя Свято-Вознесенської церкви в Чернігові, куди благодійник передав придбані власним коштом дзвін, потири (срібні чаші), літургійні книги в коштовних окладах тощо.

***

У 1721 р. на чолі 10-тисячного козацького корпусу, за царським указом, Павло Полуботок працював на так званій командирації, як тоді в імперії називалося примусове будівництво і ремонт каналів, фортець. Йшлося тоді про спорудження Ладозького каналу, будівництво якого через зневажливе ставлення влади, несприятливий клімат, погане забезпечення продовольством, хвороби та високу смертність було вкрай непопулярним. Загалом на тих роботах, куди Петро І, всупереч правам Війська Запорозького, запроторив козаків, помер 2461 українець. Тобто кожен четвертий! І дані ці неповні, бо не включають козаків з Миргородського і Стародубського полків. Із січня по червень 1722 р., під час відсутності в Україні гетьмана Івана Скоропадського, чернігівський полковник як наказний гетьман заміщав очільника Гетьманщини.

Далі сталася хронічна біда, що на росії зветься «транзит влади»... Коли до Санкт-Петербурга надійшла звістка про смерть 14 липня 1722 р. у Глухові гетьмана Івана Скоропадського, Гетьманщиною Петро I звелів тимчасово керувати ... Колегії Генеральних старшин, тобто чернігівському полковнику Павлові Полуботку разом із генеральною старшиною. Тим часом, не чекаючи, коли Санкт-Петербург схаменеться, 4 липня 1722 р. козацька старшина обрала Павла Полуботка наказним гетьманом, бо так, помираючи, заповів І.Скоропадський. Сталося це ще до офіційного оголошення Московією нових виборів... Ось чому Петро І, котрий застряг на Кавказькій війні із подальшим “Персидським походом”, офіційні повноваження Полуботка не затверджував, бо іншим бачив майбутнє України.

Тож у дрібницях Колегія Генеральних старшин мала радитись із призначеним президентом Малоросійської колегії, колишнім Білгородським воєводою, бригадиром Степаном Вельяміновим. Яблучко від яблуньки недалеко падає. Один із пращурів наглядача, Іван Васильович “Щадра” Вельямінов, у XVI столітті служив: спочатку окольничим, а потім воєводою в іншого самодура, московського царя Івана Грозного: волав горезвісне “Гойда!”, цькував неслухняних бояр, вислужувався перед тираном. А потім ми дивуємося, звідки це на росії вилупилися вертухаї та енкавеесівці і чому вони на генетичному рівні так ненавидять українців? Вже чотири століття рабовласницька Московія прагне перетворити Гетьманщину на найбільшу колонію, та не вдається.

***

Ще збільшимо різкість історичного телескопа... Щоб керувати справами Гетьманщини, 28 червня 1722 р. цар створив у Глухові Малоросійську колегію у складі президента, прокурора та шести штаб-офіцерів, делегованих з російських гарнізонів в українські міста. Особисто на Степана Вельямінова монарх поклав завдання зосередити у своїх руках всю повноту влади, ліквідувати українську автономію, привести закони Гетьманщини до загальних норм російської імперії. Аби протидіяти колоніальному наступу на національну автономію, Павло Полуботок прагнув реформувати державний устрій гетьманату, під запити Московії впорядкував соціальні відносини.

Належало опиратися, але для справжніх реформ завжди бракує часу, тому запроваджувати їх доводиться в авральному порядку. 19 серпня 1722 р. наказний гетьман Полуботок видав універсал, яким зобов’язував: “аби пани полковники, старшина полкова, сотники, державці духовні й світські, отамани й інші урядники й ніхто інший не намірювалися козаків до своїх приватних робот примушувати, бо мають вони, козаки, при своїх свободах зостаючись військовиками, чину їх козацькому відповідні... відбувати й виконувати власні обов’язки”. Тож коли закріпачення посунуло з півночі, юридичній агресії Гетьманщина намагалася запобігти на законодавчому рівні.

Далі - більше. На юридичному рівні гарантуючи соціальну справедливість, замість нав’язуваного з метрополії корумпованого суду московитів, тим документом Павло Полуботок закладав загальну реформу українського судочинства:

«А суди скрізь... із належним порядком влаштувати, щоб не сам (полковник. - О.Р.) і не один суддя, а в присутності іншої тамтешньої старшини, а також безурядових, але чесних і розумних осіб... справи судові у судовій хаті розглядали і вирішували загальносовістно, по правді, як право та сама доцільність цього вимагає...».

Так не лише передбачався, а й регламентувався сам процес судочинства, запроваджувався принцип колегіальності, визначався порядок подачі судових позовів та апеляцій, започатковувалася інституція інспекторів для нагляду за виконанням гетьманських універсалів. Обрії нового державного устрою Гетьманщини мала доповнити фінансова реформа, яка через різноманітні юридичні інструменти скасовувала фінансове підпорядкування Лівобережної України Малоросійській колегії, а також нові побори (медова десятина, тютюнова десятина, податок на борошно тощо), запроваджувала практику подання від імені старшини, козаків і посполитих Сенатові Російської імперії колективних клопотань та чолобитних із вимогою скасувати ті чи ті фінансові циркуляри.

***

За відсутності в метрополії Петра І наказному гетьману Лівобережної України у стислі терміни вдалося восени 1722 р. загальмувати проведення колонізаційних реформ. Він навіть домігся від Сенату скасування деяких розпоряджень президента Малоросійської колегії Степана Вельямінова, які шкодили українському суспільству.

Однак сили були нерівні... Так і не дійшовши до Персії, бо російський флот сильно прорідили каспійські шторми, а провізія потонула, цар вирішив вважати похід... переможним і 13 грудня 1722 р. повернувся до Москви, де на його честь, звісно, спорудили тріумфальну браму та вкарбували місто Дербент із стислим написом а ля Олександр Македонський: “Засноване героєм - підкорене Великим”.

Гуляли довго... Уже після численних на росії свят 30 січня 1723 р. до Петра І вирушила делегація від Гетьманщини. У її складі були син покійного генерального судді, полтавський полковник Василь Кочубей-молодший (1680-1743), гадяцький полковий суддя Григорій Граб’янка, сотники Іван Войцехович, Іван Холодович і Добронізький та значний військовий товариш Василь Гамалія. Питань, що потребували термінового погодження, назбиралася купа; наприклад, скасування рішення Малоросійської колегії про впровадження російських комендантів в українських містах. Але насамперед хотілося визначити дату обрання гетьмана.

Дочекалися... Розібравшись що й до чого у його вотчині, новим указом від 16 квітня 1723 р. тверезий російський цар звузив повноваження наказного гетьмана Лівобережної України та розширив повноваження Малоросійської колегії.

***

Тим часом від січня 1723 р. грізні хмари скупчувалися над наказним гетьманом. Наче відчуваючи лихе, за легендою, перед арештом він таємно поклав під відсотки в акціонерний Банк Англії (Bank Оf England) 200 тисяч золотих монет 980-ї проби. Що то була за фінансова установа у ті часи? Приватна компанія, створена у 1694 р. 1-м графом Галіфаксу Чарльзом Монтеґю (Charles Montagu, 1st Earl of Halifax) і зареєстрована Королівською хартією, здавалася солідною, хоча державні фінанси Королівства перебували в такому жахливому стані, що умови позики передбачали її обслуговування за річною ставкою 8%; це окрім плати за обслуговування в розмірі 4000 фунтів стерлінгів на рік.

Складно сказати, звідки Павло Полуботок дізнався про Банк Англії: ґрунтовна освіта, комерційна діяльність з імпорту збіжжя, торговельні зв’язки магната… Але пропоную зняти капелюх та визнати - наказний гетьман на світ ротом не дивився, а з’ясувавши фінансові умови, а може, й особисто відвідавши Лондон, отримав неймовірні умови депозиту - 7,5% річних, та вклав у розвиток англійської демократії солідну суму.

Щодо цього проєкту, у мене теж більше запитань, аніж відповідей. Якщо зважати на те, що монетами були подвійні червінці, які у 1712-1714 pp. карбував Красний монетний двір Москви, то вага однієї була 6,94 грами. Значить, загальна вага депозиту становила близько 1400 кг. Як Павло Полуботок вивів за кордон 200 тисяч золотих монет? SWIFTy в природі не було. У торбі? Возом? Кораблем? За однією з версій, у 1720 р. молодший син Павла Леонтійовича – 22-річний Яків Полуботок, за батьковим наказом, через Архангельськ вивіз до Англії і поклав під 4% річних на невизначений термін у лондонський “Банк Ост-Індійської компанії” (чи то - у банк Ллойда) барильце  або два! – золота. Іншими словами, 200 000 золотих червінців. Один із дослідників переконував, мовляв, на 1991 р. на рахунку в банку Ллойда набігло 16 млрд. фунтів стерлінгів. У 1992 р. бюджет України становив би 657,8 млрд. карбованців за курсу 1 фунт стерлінгів = 346 українських карбованців. Тобто на зорі незалежності України у Лондоні лежало 227,6 трильйонів крб?

Втім гроші українського походження в Лондоні в 1720 р. залюбки прийняли, поклавши на депозит під солідний відсоток - 4-7,5%. Оцінивши можливі суспільно-політичні ризики, у заповіті Павло Полуботок зазначив: внесок можуть забрати виключно його прямі нащадки, але лишень тоді, коли Україна стане... незалежною. Спроби повернути золото до України робили не один раз - від царату до більшовиків, але всі вони виявилися марними. Останній сплеск уваги світових ЗМІ до теми стався у 2007 р., коли преса вибухнула повідомленнями про повернення в Україну половини внеску Павла Полуботка - за деякими попередніми оцінками, з відсотками сума сягнула 250 тонн золота в еквіваленті, що виявилося фейком.

***

Та повернімося до основної теми... Наче у воду дивився наказний гетьман... 22 травня 1723 р. його із козацькими старшинами викликали до Санкт-Петербурга - “для ответу” у справі антиросійської діяльності та підбурювання народу проти царя. Ні більше ні менше. У полемічній статті “Офшорний аристократ та жертва боротьби з корупцією” російський історик Дмитро Шарко викладає цікаву причину царського гніву:

«Петро І наказав Павлу Полуботку разом із Генеральним суддею Іваном Чарнишем та Генеральним писарем Семеном Савичем прибути до Санкт-Петербурга. Спочатку їх зустрічали добре, але на бік Вельямінова встав архімандрит Феофан Прокопович (1681-1736; див. тут) - теж малорос, особистий радник царя і віце-президент Святішого Синоду. Посилаючись на свою агентуру в Польщі, Ф.Прокопович звинуватив Полуботка у зв’язках із особистим секретарем Мазепи - Пилипом Орликом, а незабаром Слідча комісія підтвердила, що деякі чолобитні, надіслані цареві нібито від імені народу, написані у вигідному для козацької старшини світлі, складалися самим наказним гетьманом.

Аби покласти край балачкам про гетьманат, указом від 23 червня 1723 р. Петро І заборонив в Лівобережній Україні нові вибори очільника. Ще не розуміючи зміни парадигми, в імперській столиці наказний гетьман намагався полемізувати – вказував на неправомірні дії президента С.Вельямінова, пропонував конституційні зміни, зокрема, замінити знавіснілу Малоросійську колегію Генеральним судом, що мав обиратись у складі семи повноважних членів, тощо.

За азіатською традицією Московії, у вересні 1723 р. у Санкт-Петербурзі неслуху вирішили популярно пояснити, хто в улусі Джучі - хан, і Таємна канцелярія розпочала допити з тортурами Павла Полуботка та заарештованих побратимів.

***

Трагічна доля наказного гетьмана сколихнула в Україні хвилю народних переказів, що передаються від покоління до покоління, час від часу справляючи вплив на вітчизняну суспільно-політичну думку. Зокрема, широкого розголосу набула промова Павла Полуботка, начебто виголошена у присутності Петра І та записана Дмитром Бантиш-Каменським. Коли смертельно хворого гетьмана спершу відвідав придворний лікар, бранець категорично відмовився від медичних послуг: «Нащо мені життя, коли я не можу бути корисним вітчизні?».

Про спротив варта сповістила Петра І, й імператор буцімто відвідав бранця, навіть умовляв тяжко хворого прийняти ліки, та Полуботок залишився непохитним: «Ні, государю, ти не в змозі вже повернути мені життя, що згасає». Невдовзі Петро та Павло постануть на одній дошці перед Богом, і Він розсудить діла їхні... Поневолювати народи й володіти рабами – у традиціях азіатського тирана, а не християнського монарха.

Сумне пророцтво наказного гетьмана Лівобережної України справдилося приблизно за місяць, 28 січня (8 лютого) 1725 р. душителя України чорти вхопили і потягли до пекла. 8 (20) лютого 1725 р. за наказом нової імператриці - Катерини I, частину козацької старшини, а саме: генерального суддю Івана Чарниша, генерального писаря Семена Савича, генерального осавула Василя Жураківського, генерального бунчужного Якова Лизогуба й миргородського полковника Данила Апостола - звільнили з казематів Петропавлівської фортеці - без права повернутися в Україну, змусивши із сім'ями й надалі жити в... Санкт-Петербурзі.

***

...Отже, справедливості від гнилої Московії не дочекався і цей українець.

18 (29) грудня 1724 р. від хвороби в одиночній камері Петропавлівської фортеці Павло Полуботок відійшов у засвіти.

Поховали бранця на цвинтарі церкви Святого Сампсонія Прочанолюбця, що за Малою Невою на Виборзькій стороні у Санкт-Петербурзі. Низка дослідників (В.Ринсевич) звернули увагу: підозрілим, не за православними традиціями, виглядало поховання, що відбулося лише через 11 днів після смерті українського достойника. Просити смертельно хворого на сифіліс московитського сатрапа про перепоховання Полуботка в Україні родичі померлого не наважилися. Навіть після смерті Петра І, навіть згодом. Не дивно, що на чужині могила наказного гетьмана не зберіглася.

17 (28) лютого 1725 р. звістку про смерть провідника Лівобережної України, найімовірніше, принесла до Гетьманщини прислуга покійного, тільки-но повернулася додому. Того ж дня, за народними переказами, у головному соборі тогочасної української столиці – у Глухівській церкві, відправили панахиду за гетьманом Полуботком.

***

Спаплюжена російськими істориками правда (це першим помітив Михайло Костомаров) не одному поколінню українців нав’язувала уявлення про Павла Полуботка, як про визискувача власного народу, котрий зрадив “зрадника І.Мазепу” і був боягузливим легкодухом, котрий схилив голову перед Петром І. Насправді був то самостійний політик, який у Гетьманщині обстоював “українські вольності” та майстерно балансував між сильними світу цього, приміром, між російським царем та князем Меншиковим, прихильність якого вміло купував за... хабарі.

Не випадково прадіди дещо інакше дивилися на ту історичну постать. Наприклад, улітку 1917 р. ім’ям гетьмана Павла Полуботка було названо 2-й український полк Армії УНР, за часів Центральної Ради українізований із підрозділів царської армії у складі 16 маршових сотень - 2447 козаків та 15 офіцерів.

Свого часу, рівно століття тому (1922-го), академік Микола Василенко сформулював власну точку зору:

«Поразка Павла Полуботка не принесла користі ні народним масам, ні козацтву, ні поспольству (назва міщан і селян. - О.І.), вороже ставлення яких до старшини використовував російський уряд. Вони не мали змоги брати участь у новому ладі…. Відтепер козацтво було відмежоване лише формально від поспольства, що стало помітно набирати рис російського “крестьянства”, а це, зрештою, привело його до обезземелення, до матеріального виснаження і злиття з російськими кріпаками. Смерть Павла Полуботка… вирвала з життя заповзяту людину, великої волі й видатної серед української старшини сміливості… Полуботок прагнув зберегти автономний лад і ті суспільні відносини, які тоді існували в Україні. Годі, звичайно, вбачати в ньому егоїста, який бився задля власних чисто особистих поривань».

***

Якщо ми не йдемо до Історії, то історія йде до нас. Під час земляних робіт біля Успенського собору Єлицького монастиря у Чернігові у жовтні 1978 р. було випадково знайдено сімейний гробівець Полуботків. У просторому кам’яному приміщенні на глибині одного метра були виявлені чотири дерев’яні труни. На одній з напівзотлілих домовин лежав срібний хрест, а гравірування на вікові вказувало: тут знаходиться тлін Леонтія Полуботка - батька наказного гетьмана.

Ще один чернігівський об’єкт, пов’язаний з ім’ям наказного гетьмана, - Храм святих мучеників Михаїла князя Чернігівського і боярина його Федора (1801-1808), а також будинок колишньої духовної семінарії. Обидві ці кам’яниці поставлені на місці... просторої садиби наказного гетьмана Полуботка, колись розташованій у північно-східній частині міста за річкою Стрижень на розі сучасної вулиць Павла Полуботка та Воїнів-інтернаціоналістів.

Подейкують, що якось до напівзруйнованих тамтешніх підземель зуміли пробратися місцеві відчайдухи, а всередині вони побачили ніші, де за ґратами лежали... кістяки. Такі балачки скидаються на міську легенду, та доцільність ретельного археологічно-архітектурного дослідження чернігівської пам’ятки велика. Тільки коли?

А ще під Черніговом, у поліському смт Любечі (тепер -  Чернігівський район Чернігівської області), у “Північних воротах” Південної Русі, де свого часу шляхом до Києва і далі - до Візантії зупинялися лодії (човни) Аскольда і Діра, давно руйнується кам’яниця Полуботка, в якій колись відкривався музей. Сюди варто приїхати. Місцеві переконують: щоб стати багатим, треба лише доторкнутися до стін Кам'яниці. Наважтеся - гетьман-магнат і досі допомагає!

Олександр Рудяченко