Все було недарма

І ось це відчуття – присутности там у Лаврі всіх тих, хто не дожив, але життя своє поклав на те, щоб Україна була собою в усіх своїх проявах, – ось це і є Різдво

І ще трохи Різдвяно-символічного. Це Різдво було для мене особливе – в ньому зійшлись дві "ювілейні" дати двох по-різному важливих (формативних) для мене людей: 6-го сповнилось 85 років від дня народження Василя Стуса, а 8-го - 40 років від дня смерти мого тата, Стефана (Степана) Забужка. (Вони були побіжно знайомі, належали до тої самої київської шістдесятницької тусовки, і зберігся принаймні один документ тих часів, де їхні імена стоять поруч, – записка КГБ УРСР за 3.04.1967 р. "Список лиц, ранее судимых за совершенные государственные преступления или допускавших политически вредные проступки, проживающих в г.Киеве", див. фото).

Жоден із двох не дожив до Незалежности, не кажучи вже - до українського Різдва в Успенському соборі Лаври, щоб почути, як може на весь голос гриміти попід склепіння хорове "Нова радість стала", із словами, що за їхнього часу могли звучати тільки в хаті, серед найближчих, "по-катакомбному" (я це пам'ятаю!):

Даруй літа щасливії

Нашій славній Україні...

Вони не дожили. Але ця служба була – і для них також.

(А там же ще й Євген Сверстюк на тій самій сторінці – ще взимку 2005-го бандюгани громили редакцію його газети "Наша віра" на Трьохсвятительській і викидали його самого з ґанку на сніг, – до томосу він також не дожив, чотири роки всього, хоча з усіх, кого знаю, саме він – і ще Василь Лісовий – тішились би з нього найдужче...)

І ось це відчуття – присутности там у Лаврі всіх тих, хто не дожив, але життя своє поклав на те, щоб Україна була собою в усіх своїх проявах, – ось це і є Різдво.

(Це складно пояснити в двох словах, спочатку це мав би розказати хтось з істориків: що вся ця війна, і вся путінська "денацифікація", яка здається божевіллям західним аналітикам, бо вони слихом не слихали про нашу "маланчуківщину", – це, властиво, не що, як побільшена проекція на 2022-й – гебістської "Операції Блок" із 1972-го. путін, тоді молодий оперативник, так звідтоді був і повірив, як і вся його контора, – що ніякої України нема, а є лиш складений загодя "список лиц", які підлягають усуненню, по кожному населеному пункту, – і після такої зачистки все буде як в Магнітогорську, як і за Щербицького було... І от виявляється, що усунути-то насправді якраз і не вдалося – не тільки в 2022-му, а й тоді, в 1970-х, коли багатьом уже здавалося, ніби й справді України більше нема, – виявляється, що вбити, хай навіть ціле покоління, ще далеко не значить його УСУНУТИ: для Бога нема мертвих, і на недокінчені місії смертних людей у Нього теж є свої плани...

Але про це вже треба писати книжку, а не пост у фб.

І я її, дасть Бог, ще напишу.)

P.S. Ще одне фото – наше родинне, приблизно з того самого часу, для ілюстрації: тато, мама і я, на тлі Софії. "За тисячу років, за тисячу кроків" – ми тут, тату. Все було недарма.

Забужко Оксана