Позбутись совкового спадку
Останнім часом на адресу керівних управлінців УКУ посипались здивовані відгуки: «Як ви можете досі тримати в себе того Грицака? Хіба ж ви не розумієте, що він ганьбить УКУ?».
Звичайно, можна було б обмежитися приватними відповідями і зайвий раз не травмувати душу нашого шанованого професора. Проте мені хочеться чесної розмови з українським суспільством, оскільки феномен остракізму щодо відомих людей став у нас щось надто вже популярним.
Професор Ярослав Грицак є талановитим істориком, чиє трактування історії безсумнівно збагачує українську науку. Без нього уявити собі її історичний «цех» неможливо. Отож нашому університетові за честь мати його серед своїх дослідників. Утім про науковий доробок Ярослава Грицака знали б переважно лише фахівці, якби він не був водночас талановитим публіцистом. Так проявляється його почуття місійності, і уявити собі українське громадянське суспільство без Ярослава Грицака також неможливо.
І наукові здобутки професора Грицака, і його публіцистика не є непомильними. До того ж, його публіцистичне слово гостре і неминуче творить йому ворогів. У мене самого часом настовбурчується загривок. Але я, здається, вмію відрізнити принципову незгоду в окремих питаннях від ворожнечі. Тому я пишаюся тим, що, попри окремі розбіжності, які ми не приховуємо одне від одного, Ярослав Грицак залишається моїм другом.
А тепер про найголовніше: мене страшенно гнітить, якою стійкою в багатьох українців виявилась успадкована з комуністичних часів практика ідеологічних цькувань. Начебто й не було тих тридцяти літ української незалежності. Саме комуністи позбавили університети академічної свободи й оголосили їх передовими бастіонами «ідеологічного фронту». В результаті будь-якого професора негайно ж звільняли за найменше «відхилення від політики Партії». Це була візитівка кожного тоталітарного режиму, яка отримала навіть спеціальну назву: Berufsverbot – заборона на професії.
Отож я звертаюся до всіх тих, хто стурбований незмінним перебуванням професора Грицака в Українському католицькому університеті: «Чи ви усвідомлюєте, що, прагнучи «зачистити” український інформаційний простір від “ворогів”, ви тим самим привносите в нього страшенно небезпечний вірус ідеологічних цькувань?».
Небезпечним для України є не Ярослав Грицак (чи до нього Юрій Андрухович чи Тарас Возняк). Небезпечною є переконаність, що єдиноправильною і єдинодопустимою є лише та думка, якої дотримуюсь я. Бо якщо так, то чим я тоді відрізняюся від кремлівського карлика?! Адже він також не терпить іншої думки і тримає цілу армію опричників, які відстежують і «нейтралізують» будь-який прояв інакодумства.
Утім хтось може слушно мені дорікнути, що такий феномен цькування був характерний і для некомуністичних суспільств. І я вже якось згадував: перш ніж прийняти Івана Франка як благочинну й оздоблену рушниками «норму», галицька громада поїдом їла його за «вільний дух розкутого ума» і за його буцімто антирелігійність. Перш ніж помістити митрополита Андрея на свій нормативний іконостас, та сама громада мордувала його звинуваченнями в тому, що він «троянський кінь» і таємно веде «пропольську діяльність». Хто згадує сьогодні отих пильних «орлів», що довбали ребра українським прометеям?
Даремно також посилатися на час війни. Замість шукати «зрадників» у наших інтелектуалах, краще зауважити, що найбільшим посібництвом кремлівським пропагандистам є самі наші фейсбучні ристалища, в яких ми натхненно сіємо недовіру й ворожнечу. Мені бракує іронічного таланту Володимира Самійленка, який свого часу прорік: «Кожна піч українська — фортеця міцна, /Там на чатах лежать патріоти». Сьогодні роль такої печі виконують сторінки Фейсбуку.
Цим я не хочу сказати, що опонентів професора Грицака слід позбавити права голосу. Сперечайтеся з ним, доводьте свою правоту – в дискусії й проявлятимуться всі грані правди. Але це має бути цивілізована дискусія, а не терзання свого опонента в класичному стилі більшовицької «пісарівщини». Саме вона повертає нас у «русскій мір», від якого ми начебто прагнемо захиститися.
Отож я благаю всіх нас, українців, не руйнувати того, що в час війни є для нас найдорожчим: нашої єдності та консолідованості. Нас самих комуністи довго хотіли (а тепер росіяни знову хочуть) «підстригти» під єдиноправильну гребінку, знищити як «аномалію» — чи ж мали б ми тепер брати ножиці в руки самі? У людської свободи, якої ми всі прагнемо, немає нормативної ідеології – її нормами є Божа правда і людська гідність. Тому свободу не можна захистити, вбиваючи її.
Мирослав Маринович, проректор УКУ