Богиня природи під російськими бомбами

Закарпатський документаліст Дмитро Грешко знімає фільм “Дівія” про те, якої непоправної шкоди військова агресія рф завдає довкіллю

Роботу над фільмом Дмитро Грешко розпочав восени минулого року. На деокупованих територіях та в прифронтовій зоні режисер знімає згорілі ліси, випалені та пошрамовані російськими снарядами поля, заміновані дороги, отруєні мастилом із розбитої техніки річки… Стрічка Грешка має показати масштаб екоциду, який зараз відбувається на території України.

Фільм документує екозлочини росії і може бути використаний на суді

Днями Дмитро опублікував тизер свого фільму “Дівія”. Відеоматеріал для нього знімав на деокупованій території Київщини, а також на Харківщині та Донеччині. Назва фільму – це ім’я слов’янської богині природи. У стрічці нема закадрового голосу - за задумом режисера, він просто показує документальні кадри, і глядач сам повинен усе зрозуміти і осягнути. «Дівія» запланована як повнометражний, тривалістю 70 хвилин фільм про екоцид під час війни.

- Фільм має зафіксувати екоцид, який чинить росія на території України під час повномасштабного вторгнення. Оскільки зйомки документальні, ці відеоматеріали згодом, під час судового процесу можуть бути і, маю сподівання, будуть використані, аби довести вину росії та вимагати репарацій, - каже режисер.

Зі слів Дмитра, ідея фільму про те, як змінюється природа України внаслідок людського впливу, з’явилася ще до вторгнення росіян. Планував знімати в індустріальних центрах країни.

- У нас в Україні і до великої війни було багато проблем з екологією, але після російського вторгнення це все відійшло на другий план. З початку воєнних дій природа зазнає непоправної шкоди внаслідок ракетних, артилерійських обстрілів, підривів техніки. Пожежі, забруднення річок, чорні ліси, заміновані поля, отруєна земля… Словом, ми вирішили сконцентруватися на пошкодженні природи внаслідок військових дій росіян, обрали чіткий фокус. Руйнувань дуже багато, масштаб вражаючий. Наша мета, крім того, що показати це світові, - змусити росію відповісти. Обсяг руйнувань, який видно у фільмі, змусить західного глядача зрозуміти масштаб усього, що ми переживаємо, - каже Грешко.

Знімають кіно і шукають фінансування

Наразі фільм у процесі створення. Дмитро займається власне зйомками, розробляє структуру стрічки, а продюсерка Поліна Герман допомагає з пошуком коштів. Подаються на гранти, їздять на воркшопи, розказують ідею та шукають фінансування.

- Минулоріч узяли участь в кількох пітчингах. У кінці літа отримали перший грант від Docudays, а також стипендію від Української кіноакадемії у співпраці з Нетфліксом на розробку сценарію та девелопмент проєкту. За ці кошти я провів експедиції на Київщині, Харківщині та Донеччині, познімав матеріал, і ми змогли випустити тизер. Це допоможе шукати кошти далі, а поки зніматиму за власні гроші. Наступні поїздки планую на південь – Миколаївщину та Херсонщину, - розповідає Дмитро Грешко.

Також, каже режисер, співпрацює з ДСНС України та Міністерством захисту довкілля й природних ресурсів, Генштабом ЗСУ – вони забезпечують логістику та допомагають зі зйомками. А знімає Дмитро сам, переважно за допомогою дрону.

Територія, де царює смерть

Прошу режисера поділитися враженнями від побаченого під час поїздок. Ми всі бачили на фото поля із чорними цятками вирв від снарядів, спалені ліси та лани, але, очевидно, коли спостерігаєш це все на власні очі, відчуття інакші.

- Побачене важко передати словами. Після кожного відрядження мене накриває депресія. Масштаб трагедії, яку я бачу та знімаю, важко навіть осмислити. Те, що я побачив на Харківщині та Донеччині... там просто знищені ліси, поля, цілі села – до фундаменту. Ще гірше, коли випадає спілкуватися із людьми, які залишилися в цих селах. Наприклад, Кам’янка на Харківщині. Мені розповідав місцевий дядько, як його кума переїхали танком, а тіло забрати не дали, і він бачив, як собаки їли рештки... Жінки розказували, як по цих селах росіяни крали все, аж до жіночих трусів... Згадували, як плакали, коли наші гнали ворога і заходили в села під час контрнаступу. Я це все теж знімаю, але поки не маю морального ресурсу зробити таку документалку, - ділиться Грешко.

Поля, які ви бачили на фото, каже Дмитро, із вирвами від снарядів, також моторошне видовище. Але він також бачив поле, всіяне снарядами від “Градів” та артилерії.

- Буквально снаряд на снаряді лежить. Уціліле військові забрали, а обгорілі залишки заліза лежать і ржавіють, отруюють землю. Тим гірше, що ти розумієш: ці території будуть розчищатися в останню чергу, бо пріоритети - ЛЕП, дороги, залізниця…

Узагалі, за його словами, в цій зоні – на деокупованих територіях та там, де ще тривають бойові дії, - моторошно всюди.

- Ти їдеш дорогою, наче звична картинка: ліс, яр, трава навколо. А завернеш за перший поворот – там машина, на якій підірвалися військові чи волонтери. Або розстріляна російська військова техніка. Вирви від мін… Таке враження, що тут всюди смерть, що вона тут царює, - каже режисер.

Працюю з дроном, це можливо на висоті до 100 метрів

Знімає Дмитро переважно дроном. Цікавлюся, чи не важко працювати у форматі аерозйомки в близькій до бойових дій зоні.

- Є «глушилки», але вони реагують хіба якщо високо піднімати дрон. А працювати на висоті 100-200 метрів – це без проблем. Я не знімаю близько до лінії фронту. В Лимані, наприклад, проводив зйомки за 20 км до фронту. Якщо ближче — так, можуть засікти і вдарити по місцю злету дрона. Треба бути обережним, - зауважує режисер.

Небезпека відчувається постійно, каже Дмитро.

- Під час зйомок на Харківщині я ночував у пожежній частині в Ізюмі - тоді в місті ще не можна було знайти житло в оренду. А от у Лимані мене до пожежників не пустили, мусив повертатися і ночувати у Слов’янську. Наступного ранку приїхав в ту пожежну частину, а там у дворі – вирва 20х20: вночі був обстріл. Якби залишився у них, то позбувся б машини, та й ще мав би легку контузію та сильні враження. Це психологічно досить важко витримати, - ділиться враженнями режисер.

Чорні ліси, мертві тварини та отруєні річки

Цікавлюся у Дмитра, які прояви екоциду він наразі фіксував у своєму відеоматеріалі.

- Вигорілі ліси - це переважно Харківщина, Борова, також Сватівський напрямок. Там під час бойових дій вигоріло дуже багато гектарів лісу, не факт, що він відновиться. Зверху він виглядає ніби цілим, а знизу – чорні стовбури. Цей ліс насадили після Другої світової війни. Зараз лісівники навіть не можуть їх проінспектувати, бо заміновано, - розповідає режисер.

Також він описує побачене на Осколівському водосховищі - після підриву дамби вода стекла і там, по суті, знищена екосистема. Знімав і постраждалі річки, де було підірвано військові переправи. Там вилилося багато паливо-мастильних матеріалів, що отруюють воду. Снаряд, який опинився у воді, теж виділяє токсичні елементи, від чого страждають живі організми.

- Бачив також заплаву, там очерет і просто вирви в ньому. Військові кажуть, що стріляли совєцькими снарядами, а це означає, що з 20-ти розірвалися 6, а 14 просто у землі нерозрівані лежать. Скільки там снарядів у тій річці – сотня, дві, невідомо. Зрозуміло, що це все розміновуватиметься в останню чергу, - каже Дмитро.

Ще його вразила знищена ферма на Харківщині.

- Там на полях лежали розірвані корови… Перед тобою картина наслідків трагедії, а ти уявляєш собі, як воно відбувалося... Це досить важко. Бачив також в лісі місце, де стадо кабанів підірвалося на міні, – там лишилися тільки кістки. Ну і в кожному зруйнованому селі — повно домашніх тварин: гуляють здичавілі кішки, породисті собаки. Я тому завжди беру із собою котячий та собачий корм. Годую їх.

Досі не уявляв, яка красива природа на Харківщині та Донеччині

Дмитро каже, що в наступні поїздки фільмуватиме наслідки екоциду на півдні країни. Знімати планує впродовж усього 2023 року і далі – до закінчення війни.

- Навесні та влітку я вже зніматиму не тільки як страждає моя головна героїня Дівія. Я матиму змогу побачити, як вона оживає, відновлюється: ржаві танки, які заростають верболозами та травою, вирви, де проростає зелень…

Насамкінець режисер ділиться враженням, яке надихає його продовжувати роботу.

- До війни я ніколи не був у Харківській чи Донецькій областях, і для мене стало відкриттям, наскільки прекрасна там природа. Адже у нас є такий стереотип: мовляв, природна краса – це Карпатський регіон, а от схід, північ – це індустріальні міста, забруднення тощо. Насправді Харківщина, Донеччина – унікальні, там вражаюча природа. Я вірю, що колись це все буде відновлене і знову доступне для людей. Також думаю, що багато хто захоче допомогти природі відновитися після війни. І мій фільм, зокрема, також спонукатиме до цього, - каже Дмитро.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото та відео з архіву Дмитра Грешка