Вільгельм фон Габсбург. 2. Претендент на український престол

Продовжуємо розповідь у рамках проєкту «Калиновий к@тяг» про австрійського ерцгерцога з династії Габсбурґів, більш відомого в Україні як Василь Вишиваний.

Сталося не так, як гадалося. Так, відповідно до букви Берестейського мирного договору, в Україну ввійшли союзні, німецько-австрійські війська, але окупувала країну фактично кайзерівська Німеччина, зробивши ставку на уряд саме гетьмана Павла Скоропадського (1873-1945; див. тут, а також тут). Ні, Відень не збирався мовчки спостерігати за перебігом подій, а рішуче втрутився в “українське питання”...

Своїм цісарським указом австрійський імператор Карл І (Karl I. Franz Josef; 1887-1922) створив “Бойовий загін ерцгерцога Вільгельма” (“Kampfgruppe Erzherzog Wilhelm”) у складі приблизно 4000 вояків. До спеціального підрозділу ввійшов також, як окремий курінь, Український легіон (Ukrainische Legion), складений із рекрутів-галичан. Невдовзі, за козацькою традицією, його перейменували на легіон “Українські січові стрільці” (“Ukrainische Sitschower Schützen”). 1 квітня 1918 р. у селі Великі Копані під Херсоном Вільгельм фон Габсбурґ перейняв командування УСС.

Під час окупації Центральними державами формування діяло на півдні України, а його командувач отримав від австрійського імператора повну свободу політичних дій. Легіон “Українські січові стрільці” став останнім, силовим доказом королів, тому 23-річний ерцгерцог всіляко оберігав легіон від спроб розформування і завдяки тому підрозділу вів незалежну ні від Києва, ні від Відня політику, спрямовану на підтримку саме... українського духу.

Це стосувалося не лише відмов брати участь у реквізиції збіжжя у місцевого населення, але й наказів придушувати народні повстання, які спалахували повсюди у відповідь на тиск окупаційної влади. Василь Вишиваний був якоюсь білою вороною в кайзерівській адміністрації. Тому прихильність українців до “Червоного князя” зросла так, що, зрештою, викликала занепокоєння колишнього конкурента на булаву, гетьмана Павла Скоропадського.

*   *   *

Невдовзі до коронованого німцями українського монарха почали надходити агентурні дані, що навколо Вільгельма фон Габсбурга формується опозиція гетьманській владі. Від Гетьманату до штабу окупаційних військ, зокрема, колишньої армійської групи “Лінзінген” (“Linsingen”), від середини березня 1918 р. перейменованою у “Ейхгорн-Київ” (“Heeresgruppe Eichhorn-Kiew”) на чолі з прусським генерал-фельдмаршалом Германом Ейхгорном (Hermann Gotfried Emil von Eichhorn; 1848-1918), надійшло кілька скарг. “Українському питанню” негайно дали хід, і невдовзі Берлін – берлінська Вільгельмштрассе, офіційно зажадала від Відня посилити контроль за поведінкою... члена імператорської сім'ї.

Чому так різко? Чітка відповідь – у мемуарах “Нариси російської смути: Білий рух та боротьба Добровольчої армії: Травень-жовтень 1918” (2002) лідера Білого руху на Півдні Росії, генерал-лейтенанта Антона Денікіна:

- 5 (18) квітня 1918 р. було укладено договір між фельдмаршалом Ейхгорном і бароном Філіпом Муммом (у 1917 -1918 рр. посол Німеччини в Українській державі. – О.Р.) – з одного  боку, і генералом Павлом Скоропадським – з іншого, про підвалини майбутньої української політики.

Дослухавшись до вимог Німеччини, австрійська влада спробувала обмежити діяльність ерцгерцога в Україні. Цього досягти не вдалося. Невдоволення МЗС Австрійської імперії сягнуло такої рівня, що Вільгельма фон Габсбурга відкликали до столиці, де полковник мусив дати особисті пояснення щодо численних скарг із боку Гетьманату у версії 2.0. Попри дипломатичні інтриги та шалений адміністративний тиск, що конвертувався у численні спроби ліквідувати легіон “Українські січові стрільці”, архикнязю вдалося захистити національний підрозділ, повернутися в Україну та знову прийняти командування. Стало ясно: враховуючи шалений німецький вплив на Цислейтанію (Cisleithanien; одна із складових земель Австро-Угорщини, землі, безпосередньо підконтрольної  імператорській короні) та політичну ситуацію в Україні, плани ерцгерцога не виглядали перспективними.

*   *   *

З одного боку, Карл І зрадів згідливості ерцгерцога Вільгельма – з дипломатичної точки зору це було мужньо, тим паче, що діяльність нащадка імператорської родини здебільшого критично сприймалася більшістю австрійських політиків і військовиків. З іншого боку, австрійський монарх стратегічно залишив вирішення “українського питання”... відкритим, бо мало які варіанти у майбутньому можуть скластися.

Разом із тим, у колі військовиків запит на нового очільника України існував.  У травні 1918 р. серед соціалістів Одеси визрів задум повалити владу Павла Скоропадського і проголосити Василя Вишиваного новим гетьманом України. На таємній нараді соціалістичних партій та представників УСС сформували запит до ерцгерцога про його можливу участь у боротьбі за престол. Та сам Вільгельм фон Габсбург втомився від підкилимної дипломатії й від пропозиції відмовився, мовляв, йому потрібна підтримка цілого народу, а не заколотників, які приведуть його до влади.

Але “Червоний князь” не втомився від українського духу. В архівах української розвідки збереглися свідчення агента МДБ СРСР “Чабана” від 7 липня 1945 р. про те, хто саме був провідником австрійського ерцгерцога в “українському питанні”. Йшлося про сотника УСС Мирона Луцького (1891-1961), котрий під час Визвольних Змагань 1917-1921 рр. служив у легіоні Українських січових стрільців, а деякий час виконував обов’язки особистого ад’ютанта Василя Вишиваного:

- Великого князя Вільгельма фон Габсбурга – Василя Вишиваного Мирон Луцький навчав української мови, знайомив з українською історією і культурою, вчив народним пісням, танцям, знайомив із устроєм життя, побутом, звичаями, з українським самогоном і дівчатами. Він супроводжував архикнязя від Збруча до Єлисаветграда, а потім – до Александровська на Дніпрі. Показував Вишиваному руїни Запорозької Січі, куди приходили і стояли постоєм УСС. Він возив його з собою і знайомив з різними українськими діячами, агітував за цього Габсбурга, створював популярність в українських колах і серед місцевого населення.

Через кілька десятків років, на допиті 5 жовтня 1947 р. “Червоний князь” так змалював свою участь у подіях Визвольних Змагань 1917-1921 рр.:

- Визнаю, що 1918 року, будучи в Україні, окупованій з’єднаними німецькими та австро-угорськими військами, в Олександрівську (тепер – Запоріжжі), в якості начальника гарнізону цього міста, зустрічався я з генералами Петром Болбочаном (1883-1919; командувач Обороною північно-східної України; див. тут), Іваном Гнатівим і Всеволодом Петрівим, котрі пропонували мені об’єднати українські війська, повалити владу Скоропадського та очолити Український уряд. Однак, від цієї пропозиції я відмовився.

Отже, наприкінці травня 1918 р. “Червоний князь” остаточно відмовився від претензій на булаву. Була на те серйозна причина... Напередодні, 25 травня т.р. імператор Карл І та його міністр закордонних справ Австро-Угорщини Іштван Буріан (Stephan Baron Burián von Rajecz;  1851-1922) телеграфували ерцгерцогу, заявивши: його креатура викликає величезні труднощі у відносинах Габсбурзької монархії з кайзерівською Німеччиною. У підсумку, з порядку денного були зняті, як  “українське питання”, так і загострення дипломатичних відносин із Польською Республікою.

*   *   *

Що коїлось у душі австрійського ерцгерцога, одному Богові відомо. Як згодом напишуть сучасники, нащадок імператорської родини не бажав захоплювати в Україні владу збройним шляхом і, попри “українське питання” та розбудову державності, до останнього вірив у федеративний союз України і Габсбурзької імперії. Всупереч чуткам і теоріям, він, як вважає львівський історик Василь Расевич, не мав чіткого плану державного будівництва в Україні. Схоже, і це теорія.

Відомо одне: більше варіантів у Василя Вишиваного не буде... Наприкінці вересня 1918 р. австрійське командування остаточно вивело Український легіон з України, оскільки очільник МЗС І.Буріан був проти “невизначеної” політики щодо гетьмана Павла Скоропадського та Німеччини. І тоді сталася дивовижна річ... На олтар любові до України Вільгельм фон Габсбург приніс любов до батьківщини. Це важко вкладається в голові, і другого подібного прикладу у вітчизняній історії я не знаю.

Справді, миром закінчилася Перша Світова. Але війна в Україні тривала, а Українські січові стрільці встигли стали частиною... регулярної армії ЗУНР. І Вільгельм фон Габсбург не лише повернувся в Україну, але в передмісті містечка Вижниці над Черемошем (тепер – Вижницький район Чернівецькій області) став полковником УСС та за сприяння старшини запасу цісарського війська, доктора філософії Никифора Гірняка (1885-1962) заходився набирати вояків до стрілецького Коша, що йому робити... категорично заборонили у Відні.

*   *   *

Події розвивалися стрімко... 3 листопада 1918 р., у святу неділю, Буковинське Віче у Чернівцях проголосувало за приєднання Північної Буковини до Української Держави. Майданом тоді залунало волевиявлення десятитисячного зібрання: “Вже воскресла Україна! Ми, українці, нічого більше знати не хочемо про Австрію”.

6 листопада т.р. за підтримки невеликого загону усусусів (вояків УСС) під орудою Василя Вишиваного представники Української Національної Ради перебрали в Чернівцях владу від останнього австрійського президента (намісника краю), графа Йосифа Ердорфа (Josef von Ezdorf; 1879-1950). Над державними установами столиці коронної землі Герцогство Буковина замайоріли синьо-жовті прапори, а на рідній землі буковинські українці вперше за багато століть відчули себе господарями. 

На жаль, того разу закріпити успіх не вдалося. У терміновому порядку Гуцульська сотня УСС під орудою сотника Осипа Микитки (1871-1920) вимушено залишила Буковину, – Вільгельм фон Габсбург саме лежав у шпиталі з лихоманкою, – щоб маршем вирушити на захист Львова, якому загрожував... польський наступ. Діяти довелося не вагаючись, тож 11 листопада 1918 р. 8-а румунська піхотна дивізія генерала Якоба Задіка (Iacob Zadik; 1867-1970) захопила Чернівці і, не зустрівши опору, до 2 грудня т.р. під звуки потужного маршу “Прокинся, румуне!” окупувала Північну Буковину. Як імперці та й великодержавні шовіністи, усі окупанти діють за схожими сценаріями... У вступній прокламації генерала Задіка до народу Буковини, опублікованій 6 листопада т.р., йшлося про вимушений перетин “кордону, встановленого між нами жорстокою долею”. Звісно, румунська армія виставлялась як така, що рішуче забезпечує... самовизначення буковинців – “законне право народів визначати власну долю”.

*   *   *

Тим часом у Львові відбувалися не менш драматичні події, позначені першими вуличними боями. Утворена 19 жовтня 1918 р. Українська Національна Рада (УНРада) Західної Української Народної Республіки  на чолі з президентом Євгеном Петрушевичем ще 4 листопада т.р. вислала до Києва повноважну делегацію з проханням до Павла Скоропадського надати ЗУНР військову допомогу. Таємно гетьман погодився відправити до Галичини Галицько-буковинський курінь січових стрільців полковника Євгена Коновальця (1891-1938). Але київські «усусуси» відмовилися рушити до Львова, бо тривала підготовка до антигетьманського повстання, рушійною силою якого мали стати саме... Українські січові стрільці.

Довго не переповідатиму перипетії, скажу так: дезінформований український штаб під орудою очільника Начальної команду українських військ, полковника Української Галицької Армії (УГА) Гната Стефаніва (1885-1949), запанікувавши, бо не такою й безвихідною була ситуація, – 22 листопада 1918 р. віддав наказ військам залишити Львів. І підпорядковані частини відступили, створили підльвівський фронт, який мужньо тримався до кінця військової кампанії. У боях за Львів українці втратили: загиблими – 250 вояків, пораненими – удвічі більше. Поляки: загиблими – 277, пораненими – 910 жовнірів. Хоча польські історики подають інші цифри: поляків загинуло 424, українців 439.

Де саме у листопаді 1918-го бився Вільгельм фон Габсбург, точно з’ясувати мені не вдалося. За австрійськими (німецькими) джерелами – проти румунської армії, відступаючи з боями: за українськими – проти польської. Стверджується, що ще у Чернівцях полковник УСС захворів, і місто залишив у тяжкому стані. Автівкою разом із сотником УГА, ад’ютантом Остапом Луцьким (1883-1941) через Сторожинець, Вижницю, Косів, Кабаки, Коломию, Янчин вони вирушили до Львова, де до 21 листопада 1918-го Василь Вишиваний перебував як... приватна особа доти, поки українці не залишили місто. Після завершення битви за Львів автом вони виїхали до Жовкви, звідти через Кам’янку-Бузьку, Золочів, Тернопіль до Бучача. Від 6 травня 1919 р. втікачі мешкали у найкращих кімнатах Бучацького монастиря отців Василіян Воздвиження Чесного Хреста Господнього, наданих двом офіцерам УГА ігуменом Николою Лиском. Не лише на білому коні принцам доводиться гарцювати у житті.

*   *   *

Із двох боків польська та румунська армії шматували Західну Україну. Підтримавши польський наступ Голубої армії генерала Юзефа Галлера (Józef Haller von Hallenburg; 1873-1960), 24 травня 1919 р. власну офензиву розпочала Румунія, ультимативно зажадавши від ЗОУНР (Західна Область Української Народної Республіки) передачу їй південно-східних карпатських земель. Почувши відмову, румунські війська окупували частину галицького Підкарпаття. Спроба УГА зупинити наступ польських військ на Золотій Липі пропалилася. Українські війська відступили в трикутник: Збруч – Дністер – залізниця з Гусятина до Чорткова – Заліщики.

Вимушено Вільгельм фон Габсбург виїхав до Станіславова (нині – Івано-Франкавськ), потім через Делятин вирушив до Ворохти. Разом із делегатом Української Національної Ради ЗУНР, гуцульським письменником та самоврядовцем Петром Шекериком-Дониківим (1889-1940) вони ховались у селах Текуча, Космач, Жаб'ї, Слупейці, аж поки 6 червня 1919-го у Ільцях не опинитись у румунському полоні.

З австрійським князем окупанти в Кальдурушанах не цяцькалися, а одразу відправили високоповажного полоняка до Бухареста. тільки там бранця взялися допитувати. Звільнили його через три місяці. Це, так би мовити, офіційна версія, а значить, є альтернативна... Вишиваний свідомо перетнув державний кордон, сподіваючись, що румунська королева Марія Единбурзька (Marie Alexandra Victoria of Edinburgh: 1875-1938), його своячка, надасть допомогу кревняку. Однак, через тісні зносини з українцями румунський генеральний штаб поставився вороже до ерцгерцога. Його інтернували, але згодом дозволили їхати в Кам’янець-Подільський.

Із нього було, вважаєте, досить – боротися за чужу землю? Ні, від грудня 1918 р. архикнязя окрилювало повалення гетьманату Павла Скоропадського, тож невгамовний Вільгельм фон Габсбург повернувся у Східну Україну та вступив до армії УНР. На фронт його Директорія, звісно, не відпустила. Тим часом 10 вересня 1919-го Міністерство військових справ Української Держави доручило австрійському ерцгерцогу, а тепер – полковнику УНР, очолити зовнішні зв'язки Головного Управління Генерального Штабу УНР, координуючи за кордоном роботу усіх військових аташе в посольствах УНР. Опинившись у Кам’янці-Подільському, де вимушено знаходився “кочівний уряд Директорії”, Василь Вишиваний узявся, до всього ж, формувати мережу... військових шкіл армії УНР.

*   *   *

Оточений Польщею, Румунією та Радянською Росією, одноосібний правитель УНР Симон Петлюра (1879-1926) перетворився на диктатора, чиї погано організовані підрозділи здійснювали серйозні погроми проти євреїв. У квітні 1920 р. на знак протесту проти Варшавської мирної угоди Симона Петлюри з Юзефом Пілсудським (Jоzef Klemens Piłsudski; 1867-1935), розробленої таємно від уряду УНР і польського сейму, де в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу визнавався українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип'яті до її гирла, – Вільгельм фон Габсбург залишив усі посади в уряді Директорії.

Світ ділили сильні держави... І не тішитимемо себе ілюзіями: Україна тоді мало кого цікавила... Наприклад, до початку роботи Паризької мирної конференції 1919 р., скликаної державами-переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914-1918 рр., імператори, королі, царі та інші монархи, фактичні чи майбутні, остаточно вийшли з моди.  Трохи згодом британський прем’єр-міністр Девід Ллойд Джордж згадував:

- Я бачив українця лише одного разу. Це останній українець, якого я бачив, і я не впевнений, що хочу його побачити ще раз.

Значно пізніше стало відомим, що завдяки тактиці таємної допомоги Радянській Росії у листопаді 1919-го польський генерал домігся того, що червоні по черзі розбили: спочатку – Дієву Армію УНР, а потім – Добровольчу армію Денікіна. У такий спосіб Пілсудський використав політичну ситуацію, щоб здійснити власний геополітичний план – відновлення Польщі у межах 1772 р. Більше того, щоб юридично прикрити власну офензиву на Україну, він примусив Українську місію у Варшаві підписати Декларацію про... українсько-польський воєнний союз. Причім союзники домоглися, аби Армію УНР скоротилася до трьох дивізій. Як пише у розвідці “Крижана стіна: Таємниці політики Юзефа Пілсудського у 1904-1918 рр.” (“Lodowa ściana: sekrety polityki Józefa Piłsudskiego 1904-1918”; 1998) польський історик Ришард Швєнтек (Ryszard Świętek), після вдалого походу на Київ і Одесу штаб генерала Пілсудського прагнув встановити повний військовий контроль над Правобережною Україною, а Уряд УНР звести до становища безправного сателіта.

Після нищівної поразки, коли 12 червня 1920 р. внаслідок атаки Першої кінної армії Семена Будьонного польсько-українські війська втратили Київ, стало очевидним: самостійницький український рух поліг на полі бою. Через Румунію полковник Армії УНР вирушив до Чехословаччини. Перехворівши на тиф, у березні 1920 р. нащадок імператорської сім’ї дістався Відня. І навіть там і тоді Василь Вишиваний війни за Україну не припинив, а для австрійської газети “Neues Wiener Journal” написав гостру антипольську статтю, в якій схарактеризував союз Польщі з УНР як “неприродний”.

Матеріал, опублікований 9 січня 1921 р., викликав... сімейний скандал (Лариса Стрельська). Розгніваний 60-річний батько, ерцгерцог Карл Стефан Австрійський, затятий полонофіл і претендент на польську корону, не подарував синові різних оцінок, а офіційна Варшава подала  у пресу гнівну відповідь батька Вільгельма фон Габсбурга, що стала публічним зреченням молодшого сина.

*   *   *

В еміграції Вільгельм фон Габсбург активної участі у діяльності української громади не зменшив. Коли у 1921 р. виникло Українське національне вільнокозацьке товариство, головою управи однодумці обрали Василя Вишиваного. Об’єднання не тільки видавало газету “Соборна Україна”, де гаслом було “Українці всіх земель, єднайтеся!”, а й пропагувало українську незалежність, а з числа емігрантів вербувало у Німеччині добровольців до Визвольної армії УНР. У Мюнхені “Червоний князь”  знайшов: моральну підтримку – у керівництва Добровольчого корпусу (Freikorps) та колишніх ветеранів німецької окупації, а фінансову – у баварській  організації “Aufbau” (“Відродження”), свого часу заснованій покійним промисловцем Теодором фон Крамером-Клеттом (Theodor Freiherr von Cramer-Klett; 1817-1994), щоб лобіювати ділові інтереси в уряді Німеччини. За підсумками 1921 р. агітаційна компанія Вільгельма фон Габсбурга щодо “українського питання” виявилася переконливою – в іншому випадку у південній Німеччині іноземний політик 2 мільйони німецьких марок на задонатив би. А Василь Вишиваний спромігся, пропонуючи підприємцям... частки в торгівлі у його майбутній державі.

Наприкінці осені 1921 р. навколо Василя Вишиваного зосередилося еклектичне коло “роялістів-змовників різного штибу”, яких до Мюнхена привела недоля та еміграція. Серед них були: останній претендент на російський престол, князь Кирило Володимирович (власне: Романов; 1876-1938); балтійський німець, дипломат Макс фон Шойбнер-Ріхтер (Max von Scheubner-Richter), у 1923 р. – один з організаторів нацистського Пивного путчу в Мюнхені; генерал Армії УНР Василь Біскупський (1878-1945), котрий у травні 1920 р. намагався об'єднати Польщу та Україну, це на його квартирі після невдачі Пивного путчу переховувався Гітлер; колишній ад’ютант гетьмана Павла Скоропадського та генеральний писар Української Держави Іван Полтавець-Остраниця (1890–1957), самопроголошений “останній справжній козак”; і російський авантюрист, генерал, “князь” Павло Авалов-Бермондт (1877-1973), котрий підживлював дії Добровольчого корпусу в Латвії та вів антибільшовицьку боротьбу до початку 1920-х рр. Пістрява компанія – доповім я вам.

Чи то була суцільна балаканина вимушених вигнанців? Аж ніяк. У вересні 1921 р. за завданням Василя Вишиваного генерал Біскупський в Угорщині вів перемовини про закупки коней для Добровольчої української армії, а у вербувальних центрах добровольців у Берліні та інших містах особисто з’являвся автор концепції “тотальної війни”, поважний німецький генерал Еріх Людендорф (Erich Ludendorff; 1865-1937).

*   *   *

Як воно все у Василя Вишиваного трималося купи, одному Богдану Хмельницькому відомо. Строката ватага тимчасових однодумців розсмикували “українське питання” в усюдибіч. Інколи, складалося враження, кожен намагався нашкодити кожному.

Рух скомпрометували самі його очільники. Наприклад, самопроголошений “останній справжній козак” Іван Полтавець-Остраниця гаряче агітував добровольців до Визвольної армії УНР, але погодився на пропозицію деяких членів організації “Aufbau” (“Відродження”) очолити командування та використати українських рекрутів, щоб виступити з Баварії та повалити уряд... Австрійської Республіки – як перший крок до припинення хвилі революцій, що прокотилися Європою. У свою чергу, генерал Біскупський розводився про двостороннє вторгнення в Радянську Росію, коли з півночі під командуванням генерала Павла Авалова-Бермондта по Сов’єтам вдарить Добровольчий корпус, білогвардійці та прихильники дому Романових, а з півдня Визвольну армію УНР поведе на Україну... Василь Вишиваний.

Незабаром австрійський ерцгерцог зрозумів, що має справу не стільки зі здібними полководцями, скільки з переможеними мрійниками. Йому остаточно виясніло, що ідея масового комбінованого вторгнення в СРСР неможлива навіть з ідеологічної точки зору: ідея Балтікуму (незалежності балтійських країн), відроджена Російська імперія та вільна Україна ніколи не могли битися пліч-о-пліч, бо суперечили одна одній. Це була звичайна політична інтрига членів німецької організації “Відродження”, аби на свій бік залучити ідеологічну робочу силу.

Тривалий час оте Гуляйполе в Баварії існувати не могло. Кілька місяців під Мюнхеном та меншими містами землі Визвольна армія УНР тинялася без діла, аж поки на початку 1922 р. німецький уряд не спохопився і не наказав незаконні формування розпустити. Отож, і у військових таборах діловито з’явились офіцери Рейхсверу (Reichswehr; Збройні сили Веймарської Республіки) і, перш ніж росіяни, українці та представники балтійських націй, домовилися повстати, – наказали усім розійтися. Після Рапалльського договору, укладеного 16 квітня 1922 р. між Радянським Союзом і Німецьким Рейхом, малочисельна Українська добровольча армія Вільгельма фон Габсбурга припинила своє існування.

*   *   *

Людиною він був комунікабельною, відкритою до контактів, хоча й нащадком імператорської сім’ї. Спілкуватися з людьми такого рангу завжди, і в ХХ столітті було не просто. Коли Вільгельм фон Габсбург відвідував будь-кого у Відні, служка двічі калатав у дзвінок, сповіщаючи господаря саме про його прибуття, – імператорський привілей, наданий лише ерцгерцогам і кардиналам. А що ви хотіли? Гінкий, білявий, спортивний, Вільгельм був 358-м у черзі – навіть на англійську корону.

У різні роки Василь Вишиваний зустрічався та він перемовини з представниками української політичної еліти еміграції, а саме: Павлом Скоропадським, В’ячеславом Липинським, Євгеном Петрушевичем, Євгеном Коновальцем, Віктором Андрієвським та іншими. Проте подальшого розвитку такі обміни думками не знаходили. Більшість зі співрозмовників вважали Вільгельма фон Габсбурга, швидше, замріяним ідеалістом, аніж справжнім політиком. До цього схиляла й тоненька поетична збірка – “Минають дні...” 26-річного автора, видана у 1921 р. у друкарні Мехітаристів у Відні.

Його “Надія” iз посвятою Гуцулам вважалася яскравим тому доказом:

- О хмари, що в сторони рідні йдете, / Гуцулів від мене вітайте – / О птиці, що в гори на південь пливете / З вітанням од їх повертайте. / В неволі самотній я тужу й сумую, / Далеко народ мій і гори – / І, здатний на ласку судьби, тут нудьгую, / Мій Боже, дай знести це горе. / Я сильно надіюсь, що прийде хвилина, / Весь світ запалає огнями – / І воля народів, щаслива година / Братерство воскресне між нами.

*   *   *

Його сподівання на вирішення “українського питання” ніколи не зводилися нанівець, адже ситуація не лише в Україні, а й на історичній батьківщині кардинально змінилася... У 1920 р. Габсбурзька монархія перетворилася на Австрійську Республіку. Відповідно до нових законів, кожен член колишньої імператорської сім’ї міг стати громадянином і резидентом лише в тому випадку, якщо він офіційно відмовлявся від будь-яких претензій на управління країною. Та претензії на трон Вільгельм фон Габсбург вирішив зберегти і де-юре жив у Відні нелегально. Так тривало доти, поки у 1922 р. і йому вдалося отримати чистий бланк австрійського паспорта, куди своїм новим ім’я та прізвищем він вписав Василь Вишиваний.

Щоб його не викрили, із новеньким аусвайсом у 1922 р. “Червоний князь” виїхав до Іспанії. Згодом з’ясувалося, що марне Вільгельм сподівався отримати фінансову підтримку для вирішення “українського питання” від свого кузена, короля Альфонса XIII (Alfonso XII; 1886-1941). Аби не чекати від моря погоди, Вільгельм фон Габсбург самостійно заробляв потрібні кошти, зосередившись на приватному бізнесі. У  1925-1929 рр. як брокер він торгував в Іспанії... земельними ділянками.

Коли у 1931 р. Іспанія стала республікою, Вишиваний вирушив до Парижа. Деякий час австрійський ерцгерцог мешкав у Франції, де також спробував розвивати ріелторську справу, але цього разу – невдало. У 1933 р. його 73-річний батько – Карл Стефан Австрійський, помер, і два старші брати Вільгельма, які успадкували пивоварню та земельні ділянки у польському Живці, розрахувалися з боргами Вільгельма та поклали йому щомісячну стипендію. Разом із тим, знай, частіше Василь Вишиваний потрапляв у паризькі таблоїди, бо публічно підтримував численні стосунки з танцівницями та чоловіками сумнівних професій.

*   *   *

У 1935 р. ім’я нащадка імператорської сім’ї опинилось у центрі скандалу про шахрайство з боку його коханки-самозванки Полетт Куйба (Paulette Couyba), котра, скористувавшись фальшивими банківськими чеками, хотіла видурити у французького інвестора (торговця алкоголем) кілька сотень тисяч франків. Того разу в’язниці Вільгельм фон Габсбург уникнув, бо в терміновому порядку залишив батьківщину Вольтера, навіть не прихопивши улюбленого кота. Він повернувся до... Відня, де йому нарешті дали офіційне австрійське громадянство та виписали паспорт зі справжнім ім’ям. Ульріх Вайнцірль стверджує, що паризький фінансовий скандал могли спровокувати агенти радянської, польської чи чехословацької розвідок.

У середовищі українських монархічних кіл в Австрії 40-річний ерцгерцог все ще користувався популярністю і розглядався як потенційний кандидат на булаву. Попри той факт, що у числі “Соборної України” від 19 грудня 1921 р. висуванець раз і назавжди відкинув будь-які претензії на верховну владу в Україні.

Разом із тим, Вільгельм фон Габсбург жваво цікавитися подіями в Україні та в емігрантських колах. Використовуючи власне ім’я, як знамено, він прагнув знайти підтримку “українському питанню” серед впливових європейських політиків. Та помітного успіху прагнення “Червоного князя” не мали – політичної ваги кандидат не здобув, а значних політичних сил за ним не згромадилося.

*   *   *

Після “аншлюсу” Австрії, від березня 1938 р. за ним стежило гестапо...

Як і всі Габсбурги, у роки Другої світової війни Василь Вишиваний категорично відмовився співпрацювати з нацистами. Хоча міністр закордонних справ Третього Рейху Йоахім фон Ріббентроп (Joachim von Ribbentrop; 1893-1946) намагався використати Василя Вишиваного у питанні Карпатської України, але приєднання краю до нацистської Угорщини суперечило меті Вільгельма фон Габсбурга про незалежну Україну. Був час, коли його пов’язували з нацистським ідеологом, керівником Управління зовнішньої політики Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (1933-1943) Альфредом Розенбергом (Alfred Rosenberg; 1892-1946), бо той мав план створення незалежної України, але й це виявилося фейком.

Коли у 1941 р. Василь Вишиваний зрозумів, що під нацистським пануванням “українське питання” вирішити неможливо, він свідомо шпигував на користь Великої Британії (SIS) та Франції (французький Опір) проти Німеччини, а по закінченні Другої Світової – проти Радянського Союзу (УПА).

Другу світову війну Вільгельм фон Габсбург мешкав у Відні. І все тоді обладналося... Його цивільною дружиною, за деякими джерелами, стала відома українська оперна співачка (меццо-сопрано) Іванна Шмериковська-Прийма (1898-1982); у подружжя народився син Франц, а бізнес повернув на краще, бо ерцгерцог створив три успішні фірми – “Інгас”, “Хемоган” та “Австрійське товариство виробів штучної смоли”... Проживаючи в англійській зоні окупованої Австрії, він налагодив контакти з представниками ОУН та УПА, зокрема із студентом Віденської музичної академії Романом Новосадом (1917-1995), Мирославом Прокопом (1913-2003), Лідією Тульчин (вона ж – Ганна Прокопович), Миколою Лебедем (1909-1998) та іншими, а в 1946 р. – із представником французької військової розвідки, капітаном Жаном Пелісьє (Jean Pélissier; 1879-1946), через якого встановився зв’язок із... Шарлем де Голлем. Адже новий французький уряд висловив готовність допомогти українським повстанцям зброєю.

*   *   *

Звичайної мирної днини 26 серпня 1947 р. Вільгельм фон Габсбург вийшов із під’їзду свого будинку на вулиці Фазангассе, 49, у Відні, де у Єлизавети Шмідт винаймав дві кімнати, і... зник назавжди. Не дочекавшись чоловіка, за кілька тижнів Іванна Євстахіївна Шмериковська-Прийма вирішила, що Василь її зрадив, та виїхала з Австрії. Про його долю в Австрії дізналися після посмертної реабілітації нащадка імператорської сім’ї 16 січня 1989 р. в СРСР.

Виявляється, 26 серпня 1947 р., серед білого дня, перед віденським залізничним південним вокзалом – “Зюйдбанхоф” (“Südbahnhof”), в англійській зоні окупації австрійської столиці Вільгельма фон Габсбурга нахабно викрали агенти СМЕРШ. Чотири місяці чекісти Центральної групи військ допитували його в радянській в’язниці МГБ, облаштованій у знаменитому приміському курорті в передгір’ях Віденського лісу – Баден-бай-Він (Baden bei Wien). Інша версія, бранця запроторили до Карлсбадської тюрми (тепер – Карлові Вари) у Чехії.

Але у листопаді 1947 р. вирішили передати справу на “гору”, а заарештованого – українським колегам. Перед Новим роком “Червоного князя” привезли до Києва. Допити поновились у січні 1948 р., після Новорічних світ, і  тривали до травня, коли з внутрішньої тюрми МГБ Василя Вишиваного перевели до буцегарні №1 МВС УРСР, більш відомої як Лук'янівська в’язниця. Тут із нащадком імператорської сім’ї чекісти поводилися по-королівськи – видали ерцгерцогу особисту тарілку, бо іншим заарештованим на двох слугувала для їжі одна тарілка.

*   *   *

Отже, Вільгельм фон Габсбург таки дістався Києва. Щоправда, із зав’язаними очима замість сяючої корони на голові. У столиці Радянської України його посадили у в’язницю, а не на престол. Ні, не такою він бачив мрію свого життя... Наприкінці травня 1948 р. австрійського ерцгерцога засудили до 25 років ув’язнення як англійського та французького шпигуна і посібника ОУН. Обвинувальний акт містив статті одразу двох (!!!) кримінальних кодексів: ст.58 КК РСФРР звинувачуваному шили у Відні, а ст.54 КК УРСР – у Києві. Йшлося про шпигунство та участь у контрреволюційній організації, якщо бути точним, “збройне повстання або вторгнення з контрреволюційною метою на радянську територію”.

За офіційною версією, від невиліковного туберкульозу обох легень Вільгельм фон Габсбург у віці 53 років помер у лікарні Лук’янівської в’язниці о 23-й годині 18 серпня 1948 р. і був похований у безіменній могилі на Лук’янівському цвинтарі. За альтернативною – він загинув унаслідок тортур і катувань. Відтоді раз-у-раз Австрійська Республіка надсилала до Радянського Союзу запити про долю свого громадянина (Едуард Андрющенко). Та у відповідь лише одного разу надійшла коротка довідка про вирок, хоча факт смерті ув’язненого Москва приховала.

Тим часом у Відні пішли чутки, мовляв, Вільгельма фон Габсбурга-Лотаринзького бачили живим у СРСР. Щоб уникнути двозначностей і можливого політичного конфлікту, у 1952 р. уряд Австрійської Республіки вирішив: паспорт члену імператорської сім’ї у 1930-х рр. видали незаконно, адже ерцгерцог офіційно не відмовлявся від права на престол і тому взагалі... позбавив архикнязя громадянства.

*   *   *

Його смерть офіційно і досі заперечується. Тому є й інші відомості (за даними Червоного Хреста), що Василь Вишиваний загинув у сумнозвісній в’язниці “Володимирський Централ” – Володимирській тюрмі особливого призначення МДБ СРСР, у 1949 р., 1950 р. або аж у 1951 р. Тоді як деякі австрійські військовополонені свідчили, що помер полковник Армії УНР у 1955 р. у Володимир-Волинському, зазнавши найжорстокіших катувань з боку тюремників.

Від нього відмовилася власна родина, вигнанцем його зробила батьківщина.

Його прийняла Україна, і заради неї він, котрий міг усе життя залишатися великосвітським плейбоєм, наклав головою, перетворившись на жертву червоного терору. Він, народжений для правління народами, мав що запропонувати Україні – перспективу іншого, європейського майбутнього. Що в сухому залишку?

Майбутнє України й досі невизначене, а наші уявлення про минуле доволі хиткі. Досконалість – якість, яку не легко знайти в жодному з персонажів цієї захопливої історії про короля України.

Олександр Рудяченко, Київ–Відень–Київ