Іван Богун. Козацький стратег

Проєкт «Калиновий к@тяг» розповідає про козацького полководця часів Хмельниччини полковника Івана Богуна

Звинуваченого у таємних зносинах – одночасно з московитами та очільником козацької держави на Лівобережній Україні Іваном Брюховецьким (1623-1668), – поблизу Новгород-Сіверського (схоже, у містечку Комань; тепер – Новгород-Сіверський район Чернігівської області) 17 (27) лютого 1664 р., за вироком військово-польового суду, поляки розстріляли козацького полководця, Паволоцького полковника Івана Богуна. За народними переказами, помирав закатований достойник у тяжких муках.

За іншою версією, коли наказного гетьмана Правобережної України, котрий не програв жодної битви, заарештовували, у полон Іван Богун не здався, а героїчно загинув у бою з сердюками гетьмана Правобережної України Павла Тетері (1620-1670). Хоч як воно діялося, а в Божі засвіти пішов ще один український лицар, чиї будні позначали не політичні дискусії, а запеклі битви. Не дивно, що й тепер його життя здебільшого виповнюють не стільки документовані факти, скільки яскраві легенди.

Минуло 359 років. У пам’яті народній слава першого генія мобільної оборони не вмирає, хоча від офіційних кіл незалежної України і досі Іван Богун не дочекався належного вшанування. Тим часом народ давно визначив відповідне місце – висока Іванова гора над Десною, де пролилась священна кров.

Стоїть там камінь, на якому вкарбовано: “Тут спочиває полковник – наказний гетьман Іван Богун”, який десятиліттями люди ховали, щоб московити не порушили вічний спочинок наказного гетьмана. Із останніх прикрас могили Івана Богуна – хіба що, високий дубовий Хрест. Та чи багато треба хороброму лицарю-козаку?

*   *   *

Хотів би розповідати правду, виключно правду і нічого, окрім правди, але... як? Навіть про походження, дату та місце народження Івана Богуна точно не відомо. Зітхають вітчизняні науковці, до 1649 р., коли у реєстрі під Корсунським договором зі Швецією полковник поіменував себе по-батькові – “Іван Федорович”, – життєпис славетного полководця часів Хмельниччини рясніє гіпотезами та версіями. Так, можна їх множити, але чи проллє це світло на історичну особистість? І чи варто туман війни посилювати туманом Історії? Відповідей на такі запитання у мене нема.

Разом із тим, більш-менш опорні припущення слід мати на увазі. Почну, як водиться, з генеалогії. Народився незламний борець за волю України, чи то 1601/1602 рр. (Олександр Дмитрук), чи то у 1608 р., чи то в 1610 р. (Władysław Zawistowski), чи то 1614 р., бо вже в 1654 р. мав дорослого сина Григорія, а згодом – й онука Леонтія, які стали військовими товаришами.

Соціальне походження Івана Богуна теж достеменно невідоме. На думку польського історика, знавця козаччини XVII століття Євгеніуша Латача (Eugeniusz Latach; 1905-1943), викладеній у “Польському біографічному словнику” (1936) Польської Академії наук, був він сином православного шляхтича Теодора Богуна (Teodor Bobun; інша версія – Богуш), або українською – Федора Богуна (звідси побутуючі варіанти синового прізвища – Федоренко або Федоровський), такого собі орендаря, а згодом – власника містечка Бобунська (Бубнов, Бубнівка) Переяславського староства Київського воєводства. Дехто стверджує (Іван Гуржій), що у 1648 р. батько – Федір Богун – служив полковником у самого Хмеля. Хоча є версії, народився український лицар у селянській родині (Дмитро Мишко) або навіть був сином... кушніра (М.Ємельовський). Як варіант, містечком народження інколи подається Вороновиця.

Належав син Іван до славного роду Федоровичів (Тетяна Таїрова-Яковлєва), що з’явився в Україні, “прибувши з Литви” на світанку ХVII ст., але серед українського козацтва отримав прізвисько Богун. Важко стверджувати, звідки воно з’явилося: чи від назви річки Богу (сучасна р.Південний Буг; Boh – Bohun), чи від назви світлолюбної рослини, Lédum palústre – багульник, багно, що густо росте у заболочених вогких соснових лісах чи торф’яних болотах і цвіте у травні-червні.

*   *   *

Рід Івана Богуна, як припускається у наукових дослідженнях, козацько-шляхетського походження, і належав до польського дворянського гербу Шренява (Szreniawa). Проте у довіднику “Малороссійский гербовник”, виданому в 1914 р. двома українськими істориками Владиславом Лукомськиим і Вадимом Модзалевським, зазначено інший герб Богунів – Ястржембець:

- На блакитному тлі сяє золота підкова шипами догори. У ній вписано золотий кавалерський хрест. У наверші шолома, праворуч, яструб на злеті, із дзвіночком на лівій нозі, що тримає в пазурах правої лапи трохи меншу підкову із хрестом.

Про освіту козака-лицаря теж нічого не скажу: точних відомостей катма. Чи закінчив Іван Богун філію єзуїтського колегіуму, відкритого у Переяславі, чи, може, й сам колегіум, а може, здобув ґрунтовні знання навіть у Києво-Могилянському колегіумі, хто зна’. Ясно одне: гарний почерк козацького полковника милує око кожного уважного дослідника, бо в нім сяє природними гідностями тиха велич українського бароко. Як написали в історичному нарисі “Іван Богун” (2021) Ігор Коляда, Степан Борчук та Ігор Ільницький:

- Припускають, що Іван Богун міг володіти шістьма іноземними мовами. Він не лише розмовляв, а й писав і читав. Згодом у нього були дружні стосунки з унікального таланту людиною, генеральним писарем Івана Виговського – Юрком Немиричем (1612-1659), який закінчив чотири університети в Європі, дружив з королями Франції та Швеції, а німецькі герцоги вважали за честь приймати його у себе.

*   *   *

Деякі джерела переконують, що наш герой був учасником визвольних повстань 1637-1638 років, проте сучасні дослідження спростовують таку тезу. Упродовж наступного десятиліття Іван Федорович-Богун (щоправда, дехто з фахівців – Микола Петровський, Олександр Гуржій, – вважає, що були то дві абсолютно різні постаті), на модний кшталт доповнивши прізвище... прізвиськом, як це зробили Дмитро Вишневецький-Байда (1516-1563), Петро Конашевич-Сагайдачний (1582-1622; див. тут), Яків Іскра-Остряниця (?-1641), – вів звичайне для козака життя.

Середнього зросту, кремезний у раменах, із темно-русявим волоссям та світлими очима, він, схоже, вінчався у церкві Святого Миколи Чудотворця у Вінниці, народив сина Тимофія (чи навіть двох – ще й Григорія) та зібрав під шаблею кілька сотень вояків. Нащо? Здійснювати грабіжницькі наскоки на прикордонні землі Московії, ходити у військові походи проти кримських татар, перехоплювати торгові обози бусурман, при цьому не визискуючи ні власних ремісників, ні місцевих селян. За періоду ранньої Хмельниччини робінгудство набуло поширення у Гетьманщині.

За однією з версій (Борис Флоря), у ті часи козацький отаман служив Короні, захищаючи фортецю Кодак, збудовану у 1635 р. на правому березі Дніпра навпроти Кодацького порогу, на десять км нижче сучасного міста Дніпра.

*   *   *

За залишеними свідченнями сучасників, двох “черкас” (сircassi – один із екзонімів на позначення українців, поширений у XV-XVIII століттях у Московському царстві), як-то: Степан (Стенька), який служив у прикордонному місті Валуйках, і Тимофій Остаф'єв, котрий перебував на царській службі, – на початку 1640-х рр. Іван Богун служив польському королю й отримував звичайну для реєстрового козака платню.

20 травня 1643 р. у районі Козацького перевозу, Дике Поле, історичні хроніки зафіксували військову сутичку між кримськими татарами та московитським загоном на 150 вершників на чолі зі стрілецьким головою Василем Струковим (1621-1667) і 200 кінними “черкасами” зі “старійшиною” Іваном Богуном. Спочатку останній супроводжував із Воронежа на Дон російське посольство у складі государевого посла Іллі Милославського та дяка Левонтія Лазаревського із “грошовою скарбницею”.

Після того, як запорожці розбили бусурман, зненацька козаки завдали нищівної поразки московитам (19 вбитих, семеро поранених, два десятки полонених), затрофеїли... “грошову скарбницю”, а затим перейшли Сіверський Донець, форсували р.Міус, а звідти із дуваном (здобич) рушили до... “Литви”.

Коли кошти скінчилися – приблизно у 1643-1645 рр., – Іван Богун повернувся на береги Сіверського Донця, де брав участь у походах проти кримських татар, які лякливо назвали його “Демір Адам” (“Залізна людина”). Часто бився він разом зі знаменитим козацьким отаманом Семеном “Семіоном” Забузьким (?-1651), якого 7 липня 1649 р. замість Богдана Хмельницького поляки короткотерміново, на десять днів, оголошували гетьманом Війська Запорозького.

*   *   *

Із початком Визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. усе радикально змінилося. Боротьба за волю, мужність та свідома самоідентифікація покликали до життя нову плеяду народних героїв. Разом із Максимом Кривоносом, Мартином Пушкарем та Михайлом Бороховичем під час народного повстання Іван Богун зарекомендував себе, як самобутній ватажок і стратег. Хоча сходження у військовій кар’єрі відбувалося поступово. Іван Богун почав у 1649 р. із самих низів, як рядовий козак Чигиринському полку (“Реєстр Війська Запорізького 1649 р.”), який – прізвище, щоправда, наводиться Богунець – затято бився в Брацлавському воєводстві з польськими військами посідача (магната) численних маєтностей в Україні Станіслава Лянцкоронського (Stanisław Lanckoroński; 1590-1657).

Між іншим, воєвода Брацлава та староста Стопниці був достойним супротивником, стійко тримався в обложеному Збаражі (1649), а пізніше успішно обороняв від козаків Кам'янець-Подільський (1651) та брав участь у Берестецькій битві (1651). До речі в останньому бойовищі особисто відзначився й Іван Богун. Рубаючись у козацькій гвардії, він першим зрозумів, що битву українці програли, але саме завдяки його стратегічному хисту запорожці зуміли вийти з оточення.

Далі кар’єра пішла стрімко вгору... Через рік у Тростянці Іван Богун став сотником, від 1650 р. був поставлений Кальницьким, а від 1651 р. – Брацлавським полковником. У березні т.р. під його проводом уже стояло три тисячі козаків. Стратег уславився успішною обороною Вінниці, коли зупинив навалу військ магната Станіслава Лянцкоронського.

Відтоді, як співплемінники, так і вороги, величали Івана Богуна “полководцем зимових битв”. Зокрема, шляхта назвала козака-лицаря “хитрим зимовим лисом”, бо саме одним із перших у Європі український стратег, скажімо, здогадався на зиму кувати коней... шипованими підковами.

*   *   *

Демонструючи особисту мужність, залишивши частину гарнізону в обложеному місті, у березні 1651 р. він особисто, одночасно орудуючи двома подовженими шаблями, а конем правлячи лише за допомогою ніг, – із ударним загоном вирушив назустріч добірній кінноті загарбників. По короткій сутичці козаки імітували відступ до укріпленого монастиря за р.Південний Буг. Супротивник повірив у легку перемогу, опинивсь у заздалегідь підготовленій пастці, бо перед боєм козаки нарубали в кризі ополонок, притрусивши їх сіном та снігом. Лише безславно того дня булькнули крилаті гусари, а сам Лянцкоронський ледь врятувався від неминучої погибелі.

На допомогу розгромленій шляхті кинувся коронний гетьман Мартин Калиновський (Marcin Kalinowski; 1585-1652). Невдовзі його 20-тисячне військо обложило Вінницю та почало новий штурм. Та великого успіху операція не мала. Із сумом сучасник та співплемінник Калиновського написав про цілковиту нездарність і безсилля польського війська у протистояння з козаками Івана Богуна:

- Наші оточили їхні укріплення валами і постійно вартували, але так і не змогли відрізати оборонців від води; ми гатили в обложених з гармат та кидали в їх стан бомби, але козаки встигали гасити пожежі, і по суті нічого ми не могли їм заподіяти. Між тим, польське військо остаточно вибилося з сил, бо повсякчас коні не розсідлували, а жовніри не залишали зброї.

І того разу, під Вінницею, військова вдача була на боці козацького стратега, кулі якого, наче загадкового характерника, просто не брали; деякі історики (Дмитро Мишко) стверджують, мовляв, під сорочкою та жупаном Іван Богун завжди носив... тонкий сталевий панцир. І того разу вчасно підійшла військова допомога, надіслана оборонцям гетьманом Хмельницьким. На допомогу оточеній залозі (гарнізону) примчали козацькі загони Уманського полковника Йосипа “Осипа” Глухого (?-1655) і Полтавського – Мартина Пушкаря (1598-1658). Дізнавшись про підкріплення, коронне військо запопадливо відступило, залишивши весь обоз.

Не дарма і в 1643 р., і в 1653 р. Богдан Хмельницький, відвідуючи Вінницю, козацькому стратегу особисто заявляв: “Тебе, славний полковнику, не забуде український народ ніколи”. Відтоді Іван Богун стрімко перетворився на одного із найближчих сподвижників Хмеля. Зокрема, польський історик та лікар Антоній-Йосип (Юзеф) Роллє (Józef Apolinary Rolle; 1829-1894) у своїх “Історичних оповіданнях” (“Opowiadania historyczne”; 1875-1887) стверджував:

- Із 80-ти діячів часів Хмельниччини Іван Богун найпрекрасніший представник, в якому поєднується розум та військовий хист. А ще він не заплямував себе жорстокістю, відзначався моральними чеснотами і вірністю високим ідеалам.

*   *   *

Смак перемоги подвоює сили. Переслідуючи армію Речі Посполитої, що від 26 березня 1651 р. тікала з-під Вінниці, козацький полк Івана Богуна не пішов на ротацію, не став у резерв чи та відновлення, а 29 квітня - 1 травня т.р. уже долучився до штурму Кам'янця-Подільського, а в середині травня оволодів Корцем.

Війна є війна, особливо, коли ти – козацький стратег.

Не маючи й двох місяців перепочинку, 28 червня 1651 р. - 10 липня 1651 р. зі своїм пошарпаним у боях полком Іван Богун брав активну участь у найбільшій битві Визвольної війни – у битві під Берестечком, де на прю стали сто тисяч козаків та українських селян проти 200-тисячкого коронного війська.

Одна з найбільших битв часів Хмельниччини була позначена драматичними подіями: намагаючись повернути відступаючі війська Ісляма III Герая (1604-1654), Богдан Хмельницький із писарем Іваном Виговським (1608-1668) подалися до табору союзників, наздогнали кримського хана поблизу містечка Ямпіль, а той... затримав Хмеля і забирає із собою. Так зненацька козаки залишилися в таборі під Берестечком без проводу.

*   *   *

“Залізній людині” довелося діяти в екстремальній ситуації. 10 липня 1651 р. Івана Богуна козацтво обрало новим гетьманом, і той вирішив відігнати військо уже битого раніше магната Станіслава Лянцкоронського з правого берега річки Пляшевої. Уночі, з підручних засобів, не шкодуючи ні возів, ні усіляких воєнних знарядь, дві тисячі його козаків навели мости через річку.

Щоб загатити болота, вони поклали бойові списи, але дісталися іншого берега. На ранок, дізнавшись про операцію Вінницького полковника, козацьки табір збурився, мовляв, Богун усіх покинув та... утік.

У паніці українські полки посунули до переправ, а польський магнат Олександр Конецпольський (Aleksander Koniecpolski; 1620-1659) негайно кинув армію у бій. Як наслідок (за польськими джерелами), на переправі виникло безладдя, мости не витримали, сотні козаків попадали у Пляшовець та Ікву й потонули. Загалом, близько 30 тисяч козаків загинуло у битві під Берестечком і лише кілька тисяч на чолі з Іваном Богуном, посилені двома гарматами, організовано відступили за Пляшеву.

*   *   *

У козацькому війську Іван Богун став другим після Хмеля. І йшлося не лише про поля наступних битв, а й власну політику, яку проводив Вінницький полковник. Усе в його діях, – і це відзначають більшість вітчизняних істориків, – було спрямоване на створення незалежної козацької держави. Неймовірно, але той полководець відкрито виступає проти Білоцерківської мирної угоди, укладеної 18 (28) вересня 1651 р. гетьманом Богданом Хмельницьким.

Для України той договір він вважав ганебним. Гетьманщина позбавлялася права вступати у відносини з іноземними державами; реєстрове військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч козаків; шляхті поверталися маєтки у Брацлавському і Чернігівському воєводствах; а територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася... Київським воєводством... З іншого боку, Іван Богун поважав і захищав права коронних комісарів Речі Посполитої, які перебували в козацькому таборі.

Наступного року козацький стратег безуспішно повставав проти Богдана Хмельницького, хоча 1-2 червня 1652 р. у битві під Батогом особливо відзначилася саме кіннота під орудою Івана Богуна, а в тій різанині полягло майже все 20-тисячне польське військо й німецькі найманці. Загинув там і коронний гетьман Мартин Калиновський (1605-1652) із сином Самуелем Єжи – коронним обозним, а також практично вся командна верхівка загарбників.

“Стефан Чарнецький під Монастирищем”

За півроку, у битві під Монастирищем (нині – Уманський район Черкаської області), 21 березня 1653 р. Богун здивував ляхів іншою тактичною хитрістю. У переламний момент він вивів 400 найкращих вершників, вирядив їх у татарські шати, заздалегідь приготовлені, та вдарив шляхті в тил, наче і справді козакам до допомогу примчала татарська орда. У паніці жовніри “непереможного” польського воєначальника Стефана Чарнецького, відомого нелюдською жорстокістю, “з України повтікали”.

Й уже наступні роки воєн вгорнули його серед запоріжців легендарною славою. У травні 1653 р. Іван Богун філігранно реалізував Сучавську кампанію Тимоша Хмельницького, котрий бажав укласти династичний шлюб із воєводиною донькою Розандою Лупул (Роксана, Руксандра; 1630-1686). Походом 70-тисячне козацьке військо пішло на Молдову і Валахію та буквально розгромило армію молдовського логофета Штефана Георгіци і його союзників, які зчиняли заколот. Коли 5 (15) вересня 1653 р. у Сучаві гетьманич загинув від смертельної рани, отриманої під час обстрілу, козацький стратег повернувся з військом в Україну.

*   *   *

Наприкінці 1653 р. та протягом 1654-1655 рр. Кальницький полковник сідла не залишав, бо на Брацлавщині та Уманщині практично безперервно воював проти коронної армії та татарських загонів. Просто у вічі різала правду “Залізна людина”. Не дивно, що Іван Богун знову відкрито виступив проти гетьмана Війська Запорізького, відмовившись прийняти рішення старшинської ради у Переяславі, яка від 8 (18) січня 1654 р. фактично ставила українське козацтво під “царську велику руку невідступно”... Хоча жодного письмового договору в Переяславі укладено не було, а посли з Московії клялися-божилися, що “царське слово змінюваним не буває” і дається, наче гарантія добросусідства, навіки, – казкам Богун не вірив.

Намагаючись надати підсумкам Переяславської ради масової підтримки, представники московського посольства відвідали 117 міст і містечок Гетьманщини, де приймали присяги від населення на вірність цареві Олексію Михайловичу. Наводиться цифра, що присягу в Гетьманщині у 1654 р. склали 122 542 особи чоловічої статі, що, безумовно, завищили московитські дяки. Між іншим, населення країни тоді складало 1,027 млн жителів, а козаків нараховувалося понад 100 тис.

Рішуче відмовились присягти другому царю з династії Романових представники козацької старшини, а саме: полковники Іван Богун, Йосип “Осип” Глух, Григорій Гуляницький (?-1679), Іван Сірко (1605-1680; див. тут, а також тут), Михайло Ханенко (1620-1680), Петро Дорошенко (1627-1698) та інші.

*   *   *

Скажу більше, деякі міста, зокрема, Чорнобиль, а також Брацлавський, Кропивнянський, Уманський та Полтавський козацькі полки відкинули саму ідею. Скажімо, вояки останнього царських представників добряче відлупцювали киями.

Навіть українське духовенство Переяславська рада поляризувала, бо намітилася національна група на чолі з митрополитом Київським, Галицьким та всієї Руси, екзархом Вселенської патріархії Сильвестром Косівим (1600-1657), яка виступила супротив північного протекторату. Не присягнулася Московії сама Запорозька Січ.

Щоб зрозуміти непоступливе ставлення до Московії, слід навести промову Івана Богуна, виголошену ще у 1650 р. на старшинській нараді у Чигирині. Цитується за третьою частиною історичної хроніки “Історії Русів чи Малої Росії” (початок XVIII ст.):

- У народі Московському владарює найнеключиміше (найганебніше. – О.Р.) рабство і невільництво у найвищій мірі, у них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може. І людей, на їхню думку, створено для того, щоб у ньому не мати нічого, а тільки рабствувати. Самі вельможі та бояри московські титулуються звичайно рабами царськими і в просьбах своїх завжди пишуть вони, що б’ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників. І тії кріпаки, або: за їх назвою крестьяне обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, – за невідомими у світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказуватися своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скоріше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню та в полум’я.

*   *   *

У наступні роки Іван Богун воював і воював, як із татарами, так і з шляхтою. Наприклад, у вересні-жовтні 1655 р. він невдало брав в облогу Львів, а наприкінці 1655 р. - на початку 1656 р. козаки під орудою стратега відбили наступ військ воєводи Київського, коронного гетьмана Станіслава “Ревери” Потоцького (Stanisław “Rewera” Potocki; 1589-1667). Подейкували, що в останньому випадку Брацлавський полковник перетворив містечко, оточене високими валами і глибокими ровами, на неприступну фортецю, наказавши... облити фортифікаційні споруди водою і в такий спосіб перетворив їх на слизькі крижані гори.

Не дивно, що воєначальники Речі Посполитої порівнювали Умань із голландською Бредою, яка в тогочасній Європі вважалася зразком неприступності. Їх Богун містично лякав, бо в місячному сяйві зловісно світився з-під сорочки загадковою кольчугою, а до всього ж, за давнім скіфським звичаєм, голосно щось вигукував, щоб ще більше нажахати ворогів.

Якщо на війні принципового опонента не перемогти, слід спробувати його... купити. Помізкувавши, поляки вирішили скористатися давнім конфліктом із Хмелем і запропонували Івану Богуну... булаву; саме з цією метою коронний гетьман Станіслав Потоцький вирядив сотника придворної міліції Павла Олекшича, – між іншим, сусіда батька І.Богуна. Проте “Залізна людина” пропозицію рішуче відкинула, виявивши лояльність до очільника козацької держави.

*   *   *

До непоступливого полковника Богдан Хмельницький знову повернувся обличчям, коли 19-22 січня (29 січня - 1 лютого) 1655 р. під час битви під селищем Охматовим (тепер – Уманський район Черкаської області), де відбулася кривава різанина українсько-московського війська проти польсько-татарської армії, врятував життя... гетьману Війська Запорозького. Того разу українсько-московські загони завдали ворогові значних втрат і змусили його відступити, а місце битви згодом названо Дрижиполем. Історія запам’ятала фразу Богуна, якою він тоді пояснив Хмелю власну стратегію: “Щоб спіймати пташку в пастку, треба завжди кинути їй трохи зернят для приманки”. Тільки у перший день січі з обох сторін полягло 15 тис. вояків.

Тут окремо слід сказати про винахідливість “хитрого зимового лиса”... Долю битви Іван Богун вирішив оригінально, нажахавши супротивника. Знаний майстер прориву, уночі він зумів вийти з обложеного шляхтою села й спантеличити ворога. Бо на ранок поляки, що рушили на загони Хмельницького, з подивом помітили: його військо побільшало і завзято гріється, ладнаючи бруствери із… замерзлих на полі бою польських жовнірів. Спорудження на Дрижиполі такого вражаючого валу, “Залізній людині” підказав його унікальний військовий досвід оборони Умані.

Так, Іван Богун був радником гетьмана Богдана Хмельницького, часом – навіть правицею, проте мав власне бачення політичної ситуації та подальшої долі України, визволеної від окупантів будь-якого штибу. З іншого боку, Хміль знав позицію вірного побратима: той вважав, що Гетьманщині не слід приєднуватись ні до Польщі, ні до Росії, ні до Османської імперії, а стверджуватись як самостійній державі.

*   *   *

Перед лицем шведської навали гнучкий Вінницький полковник (на той час Побужжя розвалилося на два полки: Михайло Зелинський отримав Брацлав, тоді як у Вінниці на посаду став І.Богун) пропонував Богдану Хмельницькому вступити в союз із Річчю Посполитою. Але Хміль тримався іншої думки, бо єдиним політичним партнером бачив виключно... Московію. Хоча до честі двох державників, варто зазначити: того разу Івану Богуну вдалося переконати гетьмана Війська Запорозького, а Богдану Хмельницькому – почути козацького стратега.

Здавалося, він викутий із криці. У грудні 1656 р. під командою Київського полковника, наказного гетьмана Війська Запорозького Антіна Ждановича (?-1660) “полководець зимових битв” був одним із керівників козацького корпусу, що вирушив на Річ Посполиту. Разом із союзними арміями Семиграддя (північна Румунія) та Швеції у першому півріччі 1657 р. українці відвоювали Західну Україну та атакували шляхту, захопивши Краків, Берестя та Варшаву (!!!).

Але, за різних причин, без наказу, влітку 1657 р. вони відступили до Гетьманщини. Хмель кидав вогнем-блискавицею, вимагаючи скарати на карк усіх старшин-дезертирів, але 27 липня (6 серпня) 1657 р. у Чигирині гетьмана покликав Господь. Регент при 16-літньому синові покійного, гетьманичі Юрієві, Іван Виговський (1608-1664) Антіну Ждановичу та Івану Богуну все подарував, що зумовило подальшу його підтримку впливовими козацькими старшинами.

                            

*   *   *

Доводиться констатувати: воля Хмеля для нього не була священною, бо священним для “Залізної людини” було устремління України до волі. По смерті Богдана Хмельницького деякий час Паволоцький полковник Іван Богун тримався антимосковитського курсу Івана Виговського-Юрія Хмельницького. Утім, лише-но увиразнювалися ухили до зближення чи то з Річчю Посполитою, чи то з Блискучою Портою, це викликало шалений спротив Кальницького полковника.

6 вересня 1658 р. Іван Богун не лише відмовився підписати укладений гетьманом Іваном Виговським Гадяцький договір, а разом з Іваном Сірком у 1659 р. очолив на Лівобережжі та Правобережжі народне повстання, маючи просту мету – усунути від влади антинародного очільника козацької держави. Злякавшись, І.Виговський попросив допомоги у султана Османської імперії. Та козацькі очільники покришили військо Кримського ханства та прогнали Виговського з Гетьманщини.

Так діялося й надалі. Зокрема, Паволоцький полковник виступив як проти укладених безвольним Юрієм Хмельницьким Переяславських статей, накинутих 17 (27) жовтня 1659 р. козацькій державі Московією, так і проти Слободищенського трактату, продиктованого Чигирину 17 (27) жовтня 1660 року біля м.Чуднова Річчю Посполитою.

*   *   *

І досі деякі історики намагаються перетворити історичну постать Івана Богуна на майстра... політичного маневру, практика двірцевих інтриг. Так, після смерті Богдана Хмельницького він (вимушено?) підтримав пропольського гетьмана Івана Виговського, а за два роки перейшов до проросійського табору Юрія Хмельницького.

Але, коли в Кудновно було укладено мирну угоду з Річчю Посполитою, Іван Богун віддано захищав Корону і громив московитське військо. Разом із тим, його бунтівна душа не бажала підкорятися ляхам, бо ціле життя козак-лицар прагнув повної свободи, не скутої ні пактами, ні привілеями..

За непокору в 1662 р. козацького стратега Корона запроторила до в’язниці у замку Великих магістрів Тевтонського ордену – у фортецю Мальборк (Марієнбург), де неслух мав каратися три довгі роки. Мабуть, так і сталося б, якби не заступництво нового гетьмана Війська Запорозького Павла Тетері. На початку 1663 р. той поклопотався перед королем Яном II Казимиром (Jan II Kazimierz Waza; 1609-1672), і той не лише звільнив “Залізну людину”, а й доручив йому командування правобережними козацькими полками. У 1663-1664 pp. козацький полководець брав участь у поході гетьмана П.Тетері теренами Лівобережної України, навіть вирушав у похід польського короля на... москву.

З перших днів “української кампанії” Іван Богун грав власну гру: зривав плани ляхів, плутав полякам карти, а вроджена хитрість та стратегічна винахідливість лише допомагали йому у військових задумах. На полі бою він не бився, а дихав хитрощами... Як наслідок, міста Лівобережної України – наприклад, Борзна, Сосниця, Новий Мглин, – залюбки здавалися стратегу і завдяки цьому... практично не руйнувалися.

Не маючи достатньо сил, поляки не залишали в містах свої гарнізони. Коли у січні 1664 р. ляхи обложили славетний Глухів, що був останнім містом перед кордоном із Московією, спалахнуло антипольське повстання.

Під час п’ятитижневої облоги Іван Богун діяв як справжній патріот, хоча формально служив Варшаві. Коли йому, члену військової ради коронного війська, стали відомими плани загарбників, наражаючись на смертельну небезпеку, правдами й неправдами, козацький стратег почав передавати землякам важливі повідомлення, як-то: про час штурму міста, найзручніші місця для контратак, навіть надсилав оборонцям... порох та амуніцію, а його підлеглі просто стріляли у повітря тощо.

*   *   *

Як писав у книзі “Іван Богун – козацький полковник” (1887) польський історик Антоній-Йосип Роллє:

- Найбільш суттєво потерпіли полки Добоя та Целерія, бо вони втратили близько 1000 людей, було вбито трьох капітанів і двох оберлейтенантів, а жовнірів взагалі не злічити… Усіх дивувала обізнаність ворога на валах; усюди обложники заставали їх готовими до оборони; коронний гетьман Стефан Чарнецький штовхав у вогонь німецьку та подільську піхоту, але вона “з валів спихалася у рови і топилася”.

Тим часом за місяць саботованої Іваном Богуном облоги Глухова гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький (1623-1668) зібрав військо і разом з полками царського воєводи Григорія Ромодановського (?-1682) прийшов на допомогу залозі. Винахідливість козацького стратега меж не знала: він домовився з воєводою Ромодановським, що під час вирішальної битви з ляхами, “коли коронні війська переправлятимуться через Десну”, вдарить у тил полякам.

На жаль, про таємні перемовини свого наказного гетьмана король Ян II Казимир дізнався і геть розлютився. Долю “Залізної людини” вирішив дрібний зрадник, який натомість передати лист Івана Богуна московському командувачу Ромодановському віддав таємний документ... Яну II Казимиру. Цього разу шляхта козаку-лицарю не подарувала. 17 (27) лютого 1664 р. Івана Богуна та його спільників (з їхнього числа відоме лише прізвище полковника Дуні) скарали на смерть. У таборі під Новоградом-Сіверським козацького стратега розстріляли, а решту – “перевішали”. Свого великого ідеалу – “великої та могутньої України” – “Залізна людина” так і не дочекалася, але, безперечно, його день наблизила.

*   *   *

Здавалося б, з огляду на перипетії долі, ім’я православного шляхтича Івана Богуна мало стати синонімом... зрадника, та його біографія свідчить, що насамперед той козацький стратег дбав про добро для України. Його не дуже хвилювали особисті вигоди чи Коронна влада. Віддано він ставився до братів-козаків і козацтва. Його добре схарактеризував у 1936 р. польський дослідник козаччини Євгеніуш Латач:

- Попри його сповнене пригод життя і сумний кінець, Івана Богуна слід зарахувати до яскравіших і симпатичніших персонажів, ніж багатьох його сучасників і пізніших козацьких старшин. Уособлюючи найчистіший тип козака-відчайдуха, він мав чужі багатьом своїм побратимам принципи та переконання, яким намагався залишатися вірним до скону. Будучи самовідданим прихильником незалежності України, він відкидав можливість будь-якої залежності як від Речі Посполитої, так і від Московії чи Османської імперії, й обстоював цю незалежність до самої смерті. Воював Іван Богун блискуче та з надзвичайною особистою мужністю. Він втілив у собі вроджену хитрість і підступність у війні; хитрощі та ухилення були особливістю його особистої стратегії. Чи не найкраще це відтворює сам русинський гімн, називаючи вояків свого полку “богунівцями”, а кожен вмілий військовий маневр “богунською витівкою”.

Титульна сторінка першої частини авторського трилогії, роману "Вогнем і мечем", 1885 р.

Коли у 1883-1884 рр. великий польський романіст Генрик Сенкевич (Henryk Adam Aleksander Pius Sienkiewicz; 1846-1916) працював над першою частиною трилогії, романом “Вогнем і мечем” (“Ogniem i mieczem”), він не знав біографії українського стратега. Насправді він навіть не знав його справжнього імені.

Інстинктивно письменник поставився до непересічного героя з великим розумінням і настільки шанобливо, що реальний Богун і вигаданий персонаж із часом якось зблизилися характерами. Дійшло до того, що в українських перекладах роману ім’я “Юрко” тепер замінене на справжнє “Іван”.

Олександр Рудяченко