Спостереження останніх кількох тижнів, яким хочеться поділитися

Я бачу і тішуся від того, як переселенці з російськомовних регіонів поволі переходять на українську. 

Так, саме поволі, часом незграбно, часом "бо треба" - але переходять. Бачу і чую це в кафе на стійці замовлень, на касах, в аптеках, банку; в роздягалці басейну, де батьки (за номерами машин видно, що це, переважно, харків'яни) спілкуються українською з персоналом, іншими відвідувачами і якщо діти запитують російською, бо очевидно, що вдома послуговуються таки нею, відповідають їм українською. Ще рік тому такого не було, і на вулицях та в громадських місцях було дуууже багато російської. Нещодавно в кафешці малий років 5-ти питав маму, мов, а чому я не можу зараз з тобою говорити російською, як звик. Вона відповіла що тому, бо ми зараз переїхали туди, де російською не розмовляють. 

Так, я згодна, що варто було навести дитині інший аргумент - але це уже початок. Процес іде. Хоча повільно і часто "бо треба". Але також видно, що він уже безповоротний. 

Знаєте по чому видно? По дітях! Я бачу по своїх двох і по хлопцях із пластового гуртка. Ми часто працюємо в одному закладі з переселенцями (у нас, буває, збігаються по часу заняття). Якось перед Новим роком, коли у нас на заняттях діти вчили пісні про Миколая, готувались до вертепу, дітей ВПО волонтери розважали програмою з новорічними героями - може, так їм звичніше було, хтозна. Але як тільки мої почули російську попсу з колонок - це одразу тригернуло. "Як вони можуть танцювати під руські пісні, якщо росіяни їх бомбили?" Ці питання діти задавали мені, одне одному. Я, здається, відповіла тоді, що пройде іще кілька років, ті діти виростуть і самі не схочуть слухати такої музики. 

Хтозна, чи так станеться. Але хочеться, аби саме так і було.

Тетяна Когутич