Віталій Селик, співзасновник Волонтерської ініціативи «Сміливі відновлювати»

«Сміливі відновлювати» – це волонтерська ініціатива з відновлення міст та сіл України. Команда ентузіастів вже дев’ять місяців поспіль розбирає завали та робить дрібні ремонти в приватних і багатоквартирних будинках Ірпеня, Бучі, Гостомеля. Волонтери планують розширити свою діяльність на Харківську, Сумську, Херсонську та інші деокуповані області, щоб відновлювати міста і села, звільнені ЗСУ.

- Пане Віталію, як народилася ідея такої волонтерської спеціалізації?

- На початковому етапі повномасштабної війни, ми всі намагалися щось робити на різних волонтерських фронтах: допомога військовим, порятунок тварин, транспортування, допомога постраждалим їжею чи будівельним матеріалом.

Наприкінці квітня, коли ворог відійшов від Києва, багато волонтерів опинилися наче в пустці, коли допомагати хочеться, але не бачиш кому. Багато хто звузив свою діяльність, наприклад, благодійний фонд «Солом’янські котики» (які охоплювали широке коло напрямків) зосередився на тактичній медицині та приладді для саперів.

Я почав теж думати про вузький напрям, яким би міг ефективно займатися, підтримуючи країну в складні часи. Почав із захисту тварин – з’їздили з друзями в Селидівську виправну колонію (це всього 10 кілометрів від Донецька) врятували 150 котів та переправили їх на Польщу. Ми бігали по колонії виловлювали цих котів під недалекі канонади артилерії десь з-під Донецька і Мар’їнки.

- Ціла спецоперація!

- Так, рятували тварин. Але, все одно, не припиняли їздити з моєю давньою подругою Альоною Крицук допомагати людям в Ірпіні, Бучі, Гостомелі. Бачив там багато зруйнованих будівель, до яких мешканці не наважуються підійти, щоб почати відновлення чи хоча би прибрати завали. Бо не завжди у них є ресурс, щоб зробити це швидко і ефективно.

Потім прочитав у Фейсбуці пост колишньої колеги, яка писала, що прийшла в свою квартиру в Ірпені (там не було особливих руйнувань, але було видно, що в цій квартирі жили орки) і не могла прибрати в ній 4 дні. Брала до рук якусь річ, яку можливо торкалася чужа рука, і починала навзрид плакати над нею. Їй це було настільки психологічно важко.

Тут до мене і прийшло розуміння, що це – хороша історія, щоб організувати людей. Багато бажаючих готові були їхати, допомагати – розбирати завали, ремонтувати, закривати плівкою вікна. Це і фізична допомога, і психологічна. Зараз вся країна в етапі глибокої психологічної кризи, всі з психологічною травмою. На жаль, ми не можемо забезпечити армію в 100 тисяч психологів і психотерапевтів для всіх, а кожній людині після великих трагедій дуже хочеться виговоритися.

Наші волонтери якось були на розборі завалів – поруч ходила літня господарка і абсолютно спокійно розказувала: ось тут у мене росли троянди, їх танком передавило, ось тут в будинок прилетіло – моя кімната на місці цієї купки цегли, ось тут – вбили зятя, а ось тут паркан стояв. І все це рівним спокійним тоном. Вона щось продовжувала говорити до них, запитувала про щось, а волонтер каже мені: «я не знав, що їй відповісти, дивлюся на неї – чи її обійняти, чи далі підтримувати цю розмову про сонечко, котиків…».

МИ НАСПРАВДІ ПРАЦЮЄМО НЕ ТІЛЬКИ З ЦЕГЛОЮ І ПЛІВКОЮ НА ВІКНА, МИ ПРАЦЮЄМО З ЛЮДЬМИ

- Тобто, це у вас робота не тільки з обгорілим камінням та потрощеними вікнами…

- Так, ми відчули, що працюємо не тільки з цеглою і плівкою на вікна. Головне – ми спілкуємося з людьми, які пережили велику трагедію. Після того випадку почали шукати волонтерів-психологів, щоб вони розказували нашим волонтерам, як правильно говорити з постраждалими. І як розвантажувати себе особисто після цього. Бо в кризових ситуаціях ми максимально концентруємося, це наша захисна реакція, але потім настає момент, коли ти сідаєш і починаєш плакати, навіть, коли приїжджаєш додому, здавалось би, в своє комфортне середовище. Від будь-чого…

- Як відбувалася комунікація між волонтерами і тими, хто потребував допомоги? 

- Ми ж до того вже деяким людям там допомагали, бачили потреби тих, кому привозили продукти у квітні-травні. Потім, коли опублікували інформацію, що допомагаємо розбирати завали, мені особисто почали писати ті, у кого були родичі чи знайомі по напрямку Ірпінь, Буча. Додатково ми сходили до мерій Ірпеня та Бучі, працювали з найбільш постраждалими людьми.

- Ви розуміли, що люди в першу чергу йдуть в міську раду…

- … А міська рада їм не зможе нічого зробити, бо у неї немає бюджету, щоб допомогти всім одночасно. Навіть одиницям вони не мали змоги допомогти – щойно звільнене місто, розбита вся техніка, комунікації, комунальні установи. Влада перших 2 тижні працювала, щоб просто відновити постачання електроенергії, води, газу, телефонного зв’язку та інтернету. Повернути міста і села у 21 століття.

Але всі ці заяви у них лежали стосиками і вони плюс-мінус розуміли, для кого ця допомога нагальніша – ділилися з нами адресами і ми туди їхали.

Паралельно ми зв’язалися з IT-компанією EVO, заключили з нею партнерську угоду. Вони на початку повномасштабного вторгнення разом із Міністерством цифрової трансформації запустили нову волонтерську платформу Pidmoha.gov.ua, де люди залишали свої заявки про пошкодження (стан житла, коротко про себе, про родину, фотографії якісь). Багато об’єктів, трохи пізніше, ми вже брали звідти.

Зараз ми ще тісніше працюємо з EVO, навіть, коли до нас звертаються, просимо, щоб люди подали заявку на їхньому сайті https://pidmoha.gov.ua/ua. Ми тоді чіткіше бачимо, чи можемо її взяти в роботу. Плюс на цьому сайті є оператор, який може продзвонити, уточнити деталі, якщо людина щось не дописала.

- Тобто починалося з повідомлень у Фейсбук, з «сарафанного радіо» та особистих поїздок, а це вже системний підхід…

- Ми хочемо допомогти якнайбільшій кількості людей, тому й намагаємося систематизувати роботу. Впровадили СRM-систему управління, можемо побачити, на якому етапі кожен з об’єктів, бо десь можна за пів дня все зробити, десь – за 3 дні. Можемо фіксувати, бачити, скільки де зробили – фото до, фото після.

Хочемо зараз розширюватися, ведемо переговори по Херсонській, Сумській та Харківській областях, щоб зробити там наші осередки волонтерів, які б самостійно працювали, узгоджуючи з нами потреби в ресурсах та координуючи дії. Хочемо розширити нашу мережу до всіх деокупованих областей. 

- А поки що сфера вашої діяльності обмежена Київською областю? 

- Київська і зараз трошки уже працюємо в Харківській і в Херсонській. У нас там є координатори, але ми ще не налагодили повністю роботу. Зараз в процесі. 

ЗА МИНУЛИЙ СЕЗОН МИ ОПРАЦЮВАЛИ 228 ПРИВАТНИХ БУДИНКІВ, А ТАКОЖ 153 КВАРТИРИ

- Йдеться про відновлення не лише приватних будинків, але й про багатоквартирну забудову?

- За минулий сезон ми опрацювали 228 приватних будинків – розібрали завали, десь зробили дрібні ремонти, десь більші. А ще 153 квартири – теж від розбору завалів і прибирання, до дрібних ремонтів.

Один з наших найпотужніших кейсів – ми допомогли розібрати завали на верхніх поверхах і взагалі по будинку знаменитого житлового комплексу «Ірпінські липки», який, як кажуть місцеві жителі, зупинив наступ росіян. Але й постраждав страшенно.

Скрізь, де люди просили, і де готові були включатися в спільну дію, ми намагалися допомагати. Завжди дзвонимо господарям, питаємо чи готові вони погодувати волонтерів, чи готові дати мішки. У різних людей різні можливості, ми розуміємо, є ситуації, де людина геть неспроможна, і теж допомагаємо. Але, якщо людина готова нагодувати волонтерів обідом, це приємно і тим, і тим – вони можуть сісти за спільний стіл, обговорити якісь речі. Багато наших волонтерів ставали друзями з господарями осель, в яких працювали.

- Як ви вибираєте, кому допомагати насамперед? Бо заявок, зрозуміло, багато і перше що спадає на думку, треба вибирати найбільш вразливих: стареньких, людей з інвалідністю, багатодітних.

- В перший період нас часто запрошували на об’єкти, які виглядали доволі заможно. Приїжджаєш – стоїть величезний будинок на 200 квадратів, 2 дорогі машини, гараж. Єдиний нюанс, це все згоріле і родина тепер мешкає у підвалі. Роботи у них немає, бо вона зникла 24 лютого. І ця людина, можливо, в гіршій ситуації, ніж бабуся за парканом, бо у бабусі хоча б пенсія якась є.

Дати цій людині «стартовий пакет допомоги», допомогти розібрати завали – це значить дати їй надію та мотивацію відбудовуватися.

МИ ДОВГО ДУМАЛИ, ЯК ЗВУЗИТИ НАШУ «ЦІЛЬОВУ АУДИТОРІЮ», І ВРЕШТІ-РЕШТ ДІЙШЛИ, ЩО МИ ДЛЯ ТИХ, ХТО ЗАЛИШАЄТЬСЯ

- То чи можна вважати, що саме вони ваша «цільова аудиторія»?

- Ми довго думали, як звузити «цільову аудиторію». Врешті-решт дійшли того, що ми для тих, хто залишається. Хто залишається відновлювати свій будинок, своє село, своє місто. Для тих, хто не переїхати хоче, а тут на своїй землі відновити життя.

Відчуваємо, що буде катастрофа після війни – багато людей не захочуть повертатися, наприклад, з західної частини України на східну. Немало буде тих, хто не повернеться з Європи, Америки, чи куди вони зараз виїхали. Це їх вибір і це нормально. Люди прагнуть жити там, де їм комфортніше, де вони можуть більше заробити, і менше боятися.

Дехто не захоче повертатися, бо в цьому будинку чи місті вбили  їхніх рідних – для них це як жити на кладовищі. І це теж треба прийняти.

Але, нам хочеться, щоб Україна розвивалася, жила по-новому, щоб відбулася відбудова та реконструкція країни не тільки після війни, але й після довгих 70-ти років Радянського Союзу. Тому – маємо підтримувати тих, хто готовий робити все це на місцях.

- Ви займаєтеся виключно житлом чи є ще щось?

- Ми тісно співпрацюємо з місцевою владою. Наприклад, мерія Ірпеня просила прибирати завали в школах. Також ми розбирали завали на знаменитому ірпінському стадіоні «Чемпіон», який буде реконструюватись завдяки платформі «United24» (ініційованій Президентом України). В Бородянці допомагали ремонтувати коледж. Зараз потрошку «обростаємо м’язами», набираємо професійних будівельників, хочемо допомагати місцевим органам влади ремонтувати школи, садки, медичні заклади, культурні установи.

Розповім ще про один класний кейс, який ми вигадали. В часи війни компаніям не дуже етично проводити класичні корпоративи в рестораціях – «з клоунами чи зірками». Багато з них спрямовують гроші, які хотіли витратити на корпоратив, на допомогу армії чи постраждалим. Але ж, корпоратив – це не тільки про випити і відпочити, це – про побудову команди. І, уявіть, ми працювали з десятком ІТ-компаній, іншими бізнесами, студентськими групами, і вони – приїжджали проводити корпоратив до нас – на розбори завалів! Дуже класно бачити, як координатором цієї команди стає хтось з нижчих щаблів і це день, коли він може керувати своїм начальством, яке займається звичайною фізичною працею. Вони можуть поспілкуватися, зробити разом те, чого вони не можуть зробити в офісі.

ВІДРАЗУ ПІСЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ БУЧІ ПРОФЕСІЙНІ БУДІВЕЛЬНИКИ ГОТОВІ БУЛИ БЕЗКОШТОВНО ДОПОМАГАТИ. ТЕПЕР ЇХНЯ МОТИВАЦІЯ ВПАЛА

- Коли ви говорите про розчистку завалів – зрозуміло, волонтери роблять це безкоштовно. Але, коли йдеться про ремонти? Будівельні матеріали коштують грошей. Чи їх теж благодійники надають? 

- Ми додатково працюємо з фрайданзингом, шукаємо матеріали та ресурси в Україні і закордоном. Комунікуємо з різними донорами.

Одна справа, розбір завалів, інша – дрібний ремонт. Аби волонтери могли нормально пофарбувати стіни, треба, щоб поруч з ними був майстер-будівельник, який допоможе, поправить. Тому ми залучаємо професіоналів і знаходимо кошти, щоб оплатити їх роботу. Відразу після звільнення Бучі, Ірпеня, Гостомеля  професійні будівельники готові були безкоштовно допомагати. Тепер їхня мотивація впала і це зрозуміло, людина не може харчуватися сонячною енергією – всі хочуть щось їсти, і надягати на себе.

З ресурсами нам допомагають деякі ІТ-компанії, скидають кошти, бо знають, що нам можна довіряти. Міжнародні фонди привозили кілька фур будівельних матеріалів, утеплювача. Одне лісництво з західної України передало фуру дерева, щоб можна було людям робити дахи.

Мої друзі з Грузії подарували нашій ініціативі «бусик», щоб ми могли перевозити те, що нам потрібно. На цьому «бусику» ми вже зробили вісім експедицій в Лиман, Ізюм і Херсон. Ми були перші в гуманітарному конвої, який заїжджав у щойно звільнений Херсон – завозили їжу, старлінки, генератори. Це такі важливі відчуття, коли ти заїжджаєш у щойно звільнене місто (Ізюм), твій бусик зупиняють якісь хлопці і кажуть: «Підвезіть до хати, вона від КПП кілометрів п’ять, оце пішов на зміну 23 лютого, зараз тільки повертаюся. Побачите, як батьки мене будуть зустрічати». Ми доїжджаємо, виходять батьки, сусіди, всі обіймаються, плачуть від щастя. Вони ж в окупації прожили весь цей час!

ЯКЩО МИ ПЕРЕНЕСЕМО ЗВІДСИ – З ВІЙНИ – ОЦЮ ДОВІРУ – В МИРНЕ ЖИТТЯ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ, НАМ БУДЕ ЛЕГШЕ РОЗВИВАТИ КРАЇНУ

- Це неймовірні враження, які напевно ще більше надихають на те, щоб допомагати?!

- Неймовірно! Треба в кризові часи спільно це пережити, щоб ми потім могли спільно розвиватися. Взагалі, війна, з одного боку, велике горе, а з іншого – наш великий шанс до перезавантаження. Не лише в архітектурному плані, бо зруйнована велика кількість будівель і мабуть було б добре будувати за якимись новими правилами і проєктами. Наші міста треба реорганізувати, щоб умовний райцентр, який раніше був «місцем можливостей» (бо там була можливість прийти на автовокзал, сісти в маршрутку і поїхати в Київ), сам став центром притяжіння. Для цього є децентралізація, запущена девʼять років тому і ми це зараз маємо дорозвинути.

Ця війна – про повернення довіри після радянської влади, після злих і бідних 90-х, після 2000-х, в яких ми вперше намагалися заробити гроші, і в якийсь момент стали кожен за себе. А це заважало розвиватися країні, у нас була велика недовіра між собою, бо ми знали, що на певному етапі всі можуть тебе «кинути», обдурити, навіть якщо це рідні чи близькі друзі.

Тепер ми всі об’єдналися, бо у нас одна мета – перемога. Так, ми живемо в ситуації, коли вранці йдеш на похорон одного друга, а ввечері на день народження іншого. Коли про це думаєш, стає моторошно. І цей період треба пережити. Але якщо ми перенесемо звідси – з війни – оцю довіру туди – в мирне життя після перемоги, нам буде набагато легше розвивати країну, бізнес, економіку, суспільні рухи.

- Тут питання до вас, як до голови Ради з урбаністики Києва. Коли ви говорите про забудову майбутнього за новими правилами та нову стратегію для міст, яке місце там відведено висотній забудові? Адже проти неї часто виступають мешканці маловисотних (зазвичай, старих) будинків. Починаються звинувачення: «ви нам щось загороджуєте, вас тут не повинно бути». Але ми ж усі розуміємо, що мегаполіси ростуть – і від «свічок» нікуди не подітися.

- Складне питання. Зараз багато хто «грається» в загорожі. Новобудови зводять паркани з «колючкою» і пропускним режимом як у тюрмі, те саме є і в старій забудові. Це – якраз історія про втрату довіри: ти не довіряєш усім містянам, тому купуєш квартиру в ультразакритому просторі.

Це проблема відсутності центрів взаємодії. Скільки ви знаєте місць, де можете прийти і поспілкуватися з сусідами про те, як має розвиватися ваш парк чи сквер? А містянам треба навчитися довіряти і говорити один з одним. Тому ми й маємо міста з висотками, які будуються не там, бо в місті ніхто ні з ким не спілкується! Всі конфліктують: влада – з активістами, активісти – з забудовником, забудовник намагається підкупити владу й активістів. І всі сторони намагаються урвати різні частини цього великого пирога.

ПОВОЄННА ВІДБУДОВА ПРИНЕСЕ ВЕЛИКІ КОШТИ В УКРАЇНСЬКУ ЕКОНОМІКУ

- Ваші прогнози наскільки війна загальмувала чи може загальмувати будівельний бізнес?

- Я бачу – будівництво триває – на багатьох майданчиках Києва крани рухаються, значить, ми не на дні. Звісно, ринок зменшився, але треба врахувати, що знищено кілька міст, частина мешканців яких була заможною, має додаткові збереження і захоче купити собі нове житло десь подалі від східного кордону. Тому є велика вірогідність, що буде більше будуватися житло в західній, центральній, південній частині України, менше в східній. Хоча насправді це повторюватиме тенденцію, яка існувала і раніше.

Повоєнна відбудова принесе великі кошти в українську економіку. Європейські партнери розуміють, що в українців немає коштів на нове житло, а жити десь треба. Тут є два варіанти: або збудувати будинок і подарувати, або дати людям дешеву іпотеку. Думаю, що наші партнери будуть більше зацікавлені саме в другому варіанті. Бо план Маршалла, про який ми любимо згадувати, це не гроші в подарунок, це, по суті, про дешеві кредити. Будуть доступні іпотеки – людина буде обирати краще місце, де жити.

ЗА 9 МІСЯЦІВ МИ ЗАДІЯЛИ 2,5 ТИС. ВОЛОНТЕРІВ, ХТОСЬ ПРИЇЖДЖАВ ОДИН РАЗ, ХТОСЬ – 36

- Підсумовуючи розмову про ініціативу «Сміливі відновлювати», скільки всього волонтерів ви задіяли?

- За 9 місяців на всіх наших об’єктах задіяли 2,5 тис. волонтерів. Хтось приїжджав один раз, хтось 36 разів. У кожного особиста мотивація, хтось – один раз приїхав, допоміг і зрозумів, що він поставив внутрішню галочку, а хтось – так влився в процеси, що став, по-суті, нашим постійним резидентом. І з цими людьми треба постійно взаємодіяти, ділитися хорошими новинами.

Ми працюємо з іноземними волонтерами, у нас понад 20 людей – були з Америки, Великобританії, Франції, Польщі, Чехії, Бельгії. Зараз вже близько 40 волонтерів-іноземців сидять в спільному чаті, спілкуються між собою і «мастять колеса», щоб приїхати до нас цієї весни. Причому, деякі з них – професійні будівельники, деякі – готові привезти з собою ще й якусь гуманітарку. Днями приїхали наші колеги з Німеччини і привезли нам в подарунок другий бус – вантажний.

- Потроху стаєте благодійною будівельною компанією?

- Можна довго гратися в дике волонтерство з невеликою кількістю об’єктів, але якщо хочеш допомогти якнайбільшій кількості постраждалих, треба зростати.

Наприкінці минулого року зареєстрували благодійний фонд «Сміливі» і зараз як офіційна організація намагаємося шукати додаткові кошти, ресурси та гранти. У нас досить велика команда – 30-35 людей, майже всі вони виросли з волонтерства, з розбору завалів.

Люди всередині команди перекидаються на різні позиції, хтось працював з Інстаграм, потім каже, я втомився і хочу спробувати нове, ми його перекидаємо на іншу ділянку роботи. За 9 місяців всі виснажилися і хотіли б крім персонального морального задоволення отримувати хоча б якесь матеріальне. Люди витрачають багато свого часу і ми думаємо, як додати ресурсів на підтримку адміністративної частини. Це нормальна історія, коли людина займається благодійністю – ти можеш бути безкоштовним благодійником і допомогти десяти родинам, а можеш отримувати за це зарплату і допомогти сотням родин. Це етап росту.

У нас є команда медійників – 11 людей, які ведуть соцмережі – Інстаграм, Фейсбук. У нас у Тік-Ток кілька мільйонів переглядів! Я старший від них за віком і геть в цьому нічого не розумію, але у них робота несеться. Всі працюють на своїх напрямках, щоб ініціатива «Сміливі відновлювати» ефективно працювала і розвивалася. Якщо у нас по всій країні буде така ж взаємодія у різних сферах і за різними напрямками діяльності, ми зможемо відродити і відбудувати нашу Україну для себе і майбутніх поколінь.

Любов Базів. Київ

Фото: Євгена Котенка