Харитина Пекарчук. Козак на ім’я Тіна

Проєкт «Калиновий к@тяг» розповідає про хорунжу Армії УНР – першу жінку, відзначену українською держнагородою в ХХ ст.

У пантеоні героїв Визвольних Змагань 1917-1921 рр. ми, на жаль, назвемо небагато славетних імен: Петро Болбочан (див. тут), Симон Петлюра, Євген Коновалець, Нестор Махно, Яків Гальчевський, Григорій Коссак, Андрій Мельник... А що тоді говорити про українських воячок епохи Української революції? Про що більшості співплемінників сьогодні скажуть імена Олени Степанів, Софії Галечко, Ганки Дмитренко, Ірини Шмігельської-Климкевич або Світлани Харченко?

Сьогодні наша розповідь – про українку, яка першою здобула єдину бойову відзнаку Армії УНР – “Залізний хрест”: повна назва – “Залізний хрест за Зимовий похід і бої”. Нагороду, яку, до речі, отримували виключно: а) загиблі, б) вояки, які брали участь в операції від першого до останнього дня: 6 грудня 1919 р. - 6 травня 1920 р.

Тим часом відомо, що Залізний хрест №1 заслужено отримав очільник Першого зимового походу, генерал-полковник Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко (1878-1952), під №2 було вшановано начальника штабу походу, генерал-хорунжого Юрія Тютюнника (1891-1930), під №3 – командувача Волинської дивізії, генерал-полковника Олександра Загродського (1889-1968). Розбіжностей я не бачу... Адже для воячок, жінок-учасниць Першого зимового походу передбачалося нагородження жетоном... у розетці жовто-блакитного кольору. Мудрими були наші прадіди.

Тим часом Харитина Пекарчук, самотня і хвора, померла 11 березня 1973 р. у будинку для літніх людей містечка Дорнштадт, земля Баден-Вюртемберг, ФРН. Поховали покійну на альтенгаймі – кладовищі місцевого будинку для літніх людей.

Кількома роками раніше “Козак Тіна”, нехай ледь ходила з ціпочком, але написала:

- Жаль, що не сповнилися колишні бажання, та моя віра ні в чому не похитнулася. Вірю, що до Світанку мусить колись прийти, може скоріш, як ми так часто “малі вірою”, чекаємо. Якби моя молодість та здоров’я могли повернутися, в мене було б тільки єдине бажання: стати сірим, безіменним рядовиком в однострою Української Армії, повернутися на свою колишню стійку та спочити на Рідній Землі.

*   *   *

Майбутня хорунжа Армії УНР Харитина Антонівна Пекарчук (власне: Тіна Ізбицька) народилася на козацьке свято Покрови, 1 (14) жовтня 1894 р. у Сімферополі, Таврійська губернія (тепер – АР Крим). З’явилася на світ вона у зросійщеній польській родині заможних землевласників, яким окрім величезних садів довкола Сімферополя, належала велика земельна посілість на півдні України та численні маєтності у Київській, Полтавській і Таврійській губерніях.

У родині Антона та Марії Ізбицьких було троє дочок та один син, з-поміж яких Крістіна (Krystyna) стала найстаршою дитиною і найбідовішою. Можливо, саме в ній прокинулися гени діда за материною лінією – бунтівний пан Скальський зажив слави як польський повстанець. Відомі й інші поляки, волинськi шляхтичі, брати у перших Генріх і Владислав Ізбицькі; наприкінці 1870-х рр. вони входили в київський терористичний гурток революціонерів-народників на чолі з Валер’яном Осинським (1853-1879), члени якого 28 травня 1878 р. вбили на розі Хрещатика і Бібіковського бульвару штабс-ротмістра Окремого корпусу жандармів, барона Генріха Гейкінга.

Такою самою вільною правдолюбкою зростала й Тіна.

- Як тільки я почала ставати на ноги, я бралася до верхової їзди. Ніколи не було в мені більшої радості, як, тримаючись за гриву, летіти в простір. Згадую про це тому, що кінь був моїм справжнім другом, коли я стала вояком. Позатим почуття вільності та справедливості в мене настільки розвинулися, що інколи доводило мене до складних проблем.

Через постійну заклопотаність матері численними господарськими справами родини основну роль у вихованні дітей Ізбицьких відігравала доглядальниця.

- Наша няня, українська селянка, була нашою постійною опікункою та в великій мірі виховницею. Весь час склад служби був у домі український, тож українська мова була нам однаково рідна.

Власне, перші десять років Тіниного дитинства промайнули доволі безтурботними, але у 1905 р. раптово помер батько Антон – і все змінилося.

*   *   *

Аби плекати сади та виноградники, батьками наймалися “на строк”, від Зелених Свят до Покрови, люди з Лівобережжя. Здебільшого були то хлопці й дівчата з бідніших сіл Лівобережжя. Саме вони мимохіть спонукали юну випещену шляхтичку до національної самоідентифікації. Спостерігаючи за наймитами, одного дня Тіна відчула себе причетною до великого народу. У мемуарах “Моя служба Україні, як вояка”, надрукованих у часописі “Дороговказ. Орган національної думки і чину” (1964, №№1-2), патріотка зізналася:

- Мене українізувала служба і сезонові робітники в батьківському маєтку, що були переважно з Полтавщини і Київщини. Ще будучи дитиною, я страшенно любила, коли співали вони українських пісень. Я забувала про все, навіть про їжу і цукорки. У старших роках (1915-1916) я не пропускала жодної української вистави, хоча вчащання до театру нам в міській гімназії було заборонене. Та я перебиралася і крадькома займала місце на “гальорці”.

Потім Тіні потрапив до рук “Кобзар”, що належав (за однією з версій) дядьку за материнською лінією, який “навчив його глибший зміст розуміти”, бо то була друга після Біблії книжка. Відтоді школярка вивчала вірші Тараса Шевченка напам’ять та залюбки декламувала подругам у гімназії. За публічне читання поезії “мужицькою мовою” стихійна гайдамачка отримала сувору догану, на деякий час Тіні навіть заборонили відвідувати уроки.

- Діяла емоція й спонтанна реакція так, що ми виростали з почуттям, що українська земля наша рідна, а тим самим – її побут і мова. Усвідомлення про кривди, яких зазнала Україна, викликало почуття обуреної справедливості, огірчення і бунту.

*   *   *

У перше кохання дівча шубовснуло наче в ополонку на Водохреща. По закінченні шести класів у 1909 р. 15-річна гімназистка Тіна Ізбицька вийшла заміж за полтавця Адріана Книшенка родом із Золотоноського району. У мирі та злагоді вона жила з чоловіком, поки восени 1914-го Адріана не мобілізували на фронт Першої Світової війни. Довелося молодій дружині повернутися до... матері.

Удома вона не всиділа, а в 1915 р. пішла на службу до Таврійської губернської земської управи. Там вона познайомилася з чиновником земельно-податкового столу бухгалтерського відділу Сімферопольської земської управи Петром Степановичем Близнюком (1880-1933), у якого почала брати українськомовні книжки. Уявіть, щонайменше від 1915 р. П.Близнюк і його дружина-канцеляристка (ім’я, на жаль, невідоме) у Сімферополі ходили виключно в українських народних строях! То була публічна маніфестація українства: вишивана сорочка, чумарка, широкі штани.

У мемуарах “Моя служба Україні, як вояка” Харитина Пекарчук згадувала:

- У 1915-ому році я випадково зустріла в трамваї п. П.Б., що був присланий (переведений у зв’язку із туберкульозом. – О.Р.) у Сімферополь із Полтавщини (із земської управи Переяславського повіту. – О.Р.) до Будинку Повітового земства. Він давав купу українських книжок, “Кобзар” також. Це мене остаточно зукраїнізувало... Полюбила я не тільки українські пісні й українську національну ношу (одяг. – О.Р.), але й полюбила всім своїм серцем і Батьківщину – Україну.

Сидіти вдома, біля матері, чекаючи на повернення з фронту збільшовиченого чоловіка, більше сил не було. І в 1916 р. Тіна Книшенко закінчила в Сімферополі курси сестер милосердя, котрих у тогочасних документах іменували “сестрами-жалібницями”; це, ой, як знадобилось трохи пізніше, під час Української революції 1917-1921 рр. Ні, чіткого ідеологічного плану на майбутнє Тіна не мала, а просто прагнула за будь-яку ціну... з’єднатися з чоловіком. Однак, полтавець Адріан Книшенко, за однією версією, наклав головою у роки Першої Світової, й у 23 роки Тіна стала вдовою... За іншою версією, відносини подружжя урвалися через непоступливу більшовицьку позицію колишнього чоловіка.

*   *   *

По Лютневій революції 1917 р. бухгалтер земської управи Петро Близнюк із дружиною, а також Тіна Книшенко, які входили до Сімферопольського осередку Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), та ще двоє чиновників губернського та повітового земств заснували у Сімферополі осередок культурно-наукового товариства “Просвіта”. Христина пригадувала:

- Громадське життя українців було тоді в нашому місті пасивне, майже ніяке, попри те, що українців було у Сімферополі чимало. Не треба забувати, що в ту пору це було зовсім природне явище. В одних, – як це буває ще й тепер, – не було зрозуміння, а тим самим і зацікавлення до яких-небудь форм громадської активності. Інші, старша інтелігенція, яким ще пам’яталася доба переслідування та репресій, боялися виявити себе, щоб не втратити праці та не бути скараними. Але всім було ясно, що назріває нова доба, зокрема, молоді, для яких є суттєвою не минула, але сучасна доба, та на яких і переживання минулого терору не тяжіє.

Попри численні перешкоди, “Просвіта” зібрала в Сімферополі український хор та аматорський гурток, почала регулярно влаштовувала літературні вечори. Завдань більшало. Спільно з Тимчасовим Кримсько-Мусульманським виконавчим комітетом (Мусвиконком) із 27 червня 1917 р. вони видавали спільну газету, ймовірно – “Міллет” (“Нація”); відомо, що українську частину редагував журналіст Бень, а кримськотатарський сегмент очолював Асан Сабрі Айвазов. Проте, Тіна Книшенко разом із однодумцями опікувалися українізацією 32-го, 33-го та 34-го запасних піхотних полків, розташованих у місті. Бурхлива “Українська весна” тривала до січня 1918 р., тоді місто захопили більшовики, і “Просвіта” діяльність згорнула.

У розвідці “Український голос Криму: Керч, Сімферополь, Феодосія, Ялта 1917-1920 р.” провідний науковий співробітник і член Вченої ради Науково-дослідного інституту українознавства МОН України, історик та публіцист Андрій Іванець важливо уточнив сам логічний розвиток національно-визвольної боротьби:

- На початку березня 1917 р. у Сімферополі відбулося перше зібрання українців, у якому взяло участь близько 200 осіб. Більшість із них складали військові місцевого гарнізону. Набагато велелюдним стало наступне українське гарнізонне віче – прийшли понад сім тисяч офіцерів і солдатів-українців. Тоді ж було засновано Сімферопольську українську громаду (СУГ), раду якої очолив учитель гімназії Клименко. Своє завдання Рада вбачала в організації просвітницької роботи серед українців-вояків Сімферопольського гарнізону. Наступним кроком в організаційному становленні вояків-українців було створення міського комітету Українського військового клубу імені гетьмана Петра Дорошенка (УВК). Він, власне, і перебрав на себе керівництво діяльністю українців у військових частинах міста.

*   *   *

Плани патріотів виповнювали грандіозні... Щонайменше йшлося про формування повністю самостійної української військової частини у Криму! З першого разу зреалізувати план не вдалося. На виборах до гарнізонної Ради перемогли противники українізації, тому начальника гарнізону звільнили. У відповідь 17 травня 1917 р. приблизно 15 000 вояків під українськими державними прапорами під проводом Юрія Воротова-Хвілинського та заступника голови Сімферопольської гарнізонної Ради Юрія Тютюнника (1891-1930), майбутнього генерал-хорунжого Армії УНР, одного з організаторів Першого зимового походу – пройшли урочистим парадом середмістям Сімферополя.

Як описував події свідок:

- Вулицями цілий день рухалися війська з національними українськими прапорами, поцяткованими гаслами: “Хай живе Україна!”, “Не вмерла Україна!” тощо. Багато солдатів та офіцерів було в українських бойових строях. Війська супроводжували козацькі оркестри та численні юрми народу.

Мирний спротив у Сімферополі посилювався... За тиждень, 24 травня 1917 р. Сімферопольська українська громада та Дорошенківський клуб (УВК) провели іншу масову маніфестацію, у ході якої взяли участь до 15 тисяч осіб. Той день у мемуарах Харитина Пекарчук згадувала ось як:

- Перед вели вояки, які були досі в різних частинах, а того дня вперше виступили суцільно як українці. В їхніх руках лопотіли українські стяги. Слідом за ними їхали “гарби” (драбинясті, триповерхові вози, вживані в час жнивування в Криму), на яких сиділа молодь, як місцева, так і ті, що прибували на працю з Херсонщини, Київщини та Полтавщини. Зворушено дивилася народна маса на наш похід і радісними окликами вітала учасників. Того разу Юрій Воротов-Хвілинський провадив похід, а Юрій Тютюнник приймав параду (обох їх пізніше знищили більшовики!), було виголошено промови. Участь взяли й представники інших міст, в тому числі Алушти та Мелітополя, з якими відтоді нас почав лучити близький зв’язок.

...Наприкінці мітингу було оголошено про створення 1-го Сімферопольського полку імені гетьмана Петра Дорошенка: 5811 солдатів і 36 офіцерів. Увечері українські вояки діловито зібралися в одній казармі, над якою замайорів синьо-жовтий прапор, а біля дверей стала озброєна кулеметами варта. Україна не збиралася вмирати.

*   *   *

Стіни тюрми народів розпадалися на всі боки, до національного самовизначення, між іншим, прагнули не лише українці. Украй складною була ситуація в Криму.

В іншій статті “До питання про кримський період життя української діячки Харитини Пекарчук та її участь у збройному захисті УНР (1894-1920 рр.)” (2017) історик Андрій Іванець зазначав національно-демографічну строкатість регіону:

- За даними голови статистичного бюро Таврійського губернського земства есера М.Е.Бененсона, у 1917 р. у Криму мешкало 808,9 тис. осіб 35 національностей. Із них росіяни й українці складали 399,8 тис. осіб, або 49,4% від загальної кількості населення, кримські татари та турки – 217 тис. осіб (26,8%, турків була незначна кількість), євреї – 68,2 тис. осіб (8,4%), німці – 41,4 тис. осіб (5,1%), греки – 20,1 тис. осіб (2,5%), вірмени – 16,9 тис. осіб (2,1%), болгари – 13,2 тис. осіб (1,6%), поляки – 11,8 тис. осіб (1,5%), караїми – 9 тис. осіб (1,1%).

Тюрма народів є всезагальною в’язницею, і не має значення, хто метрополію очолює. Вважаєте, росія на створення 1-го Сімферопольського полку імені гетьмана Петра Дорошенка заплющила очі? Еге ж бо... Лише-но 30 травня 1917 р. військовий міністр Російської імперії Олександр Керенський (1881-1970) отримав подання Сімферопольського українського військового клубу імені гетьмана П.Дорошенка про створення 1-го Сімферопольського полку ім. гетьмана Петра Дорошенка, як у терміновому порядку наказав перевести Юрія Тютюнника до... 228-го запасного полку в Катеринославі (нині – Дніпро). Рух за українську національну армію знеголовити Петрограду не вдалося.

І тоді першу в Криму українську військову частину було вирішено знищити руками ворога. За наказом командира 34-го запасного полку із найбільш свідомих українців були сформовані чотири маршові сотні, які 11 (23) липня 1917 р. просто кинули на... Західний фронт. Більшість з 600 солдатів у маршових ротах були “неслухняні” гайдамаки, в тому числі й... Тіна Книшенко, яку на двірець (вокзал) поїхали проводжати сестра і брат-офіцер, котрий з фронту напередодні приїхав у відпустку.

*   *   *

Ви можете спохопитися, у тодішню ж армію жіноцтво не брали! І це суща правда. Проте 12 (24) липня 1917 р., коли Український маршовий батальйон – один із куренів 34-го запасного полку – вирушив на материк, у його лавах карбувала крок сімферопольська амазонка. До війська вона вступила під псевдо рядовий... “Степан Книшенко”.

- Чоловіки спершу були насторожені, але труднощів не робили. У скорому часі вони стали моїми найкращими друзями. Тоді вже не кликали мене Степаном, тільки Тіною, тому я тим іменням по сьогоднішній день дорожу. Правда, декому з нових знайомих доводилося інколи заїхати поза вуха, але в цілому – проблем не виникало.

Звісно, траплялися й кумедні історії, коли, сприймаючи Тіну як парубка, до неї залицялися дівчата. Коли їхня рота стояла у Вінниці, з кількома побратимами “Степана Книшенка” розквартирували в родині одного штабс-капітана, де на наречених виглядало кілька дорослих дочок. Бувалий офіцер швидко зорієнтувався, що й до чого, тоді як його красуням Тіна настільки припала до вподоби, що ледве могла від їхньої уваги обігнатися. У тій комедії помилок козачка так і не розкрилася залицяльницям, що вона – дівчина.

У жовтні 1917 р. в Ізяславі (Хмельницька область) Український маршовий батальйон увійшов до складу 6-го запасного полку, що мав поповнити 34-й армійський корпус генерал-лейтенанта царської армії Павла Скоропадського (1873-1945), (див. тут, а також тут).

*   *   *

Для створення національної регулярної армії важливе значення мали дві наступні події. По-перше, 3(16) - 7(20) жовтня 1917 р. генерал-лейтенанта Скоропадського на з'їзді Вільного козацтва у Чигирині дві тисячі делегатів від 60 тисяч організованих козаків п’яти українських губерній і Кубані (!) вибрали отаманом Вільного козацтва. Серед них нащадок гетьманського роду, бойовий генерал користувався величезною популярністю. По-друге, кому, як не йому, було створювати Український корпус...

З цією метою ввірені П.П. Скоропадському підрозділи були перекинуті під село Меджибіж (нині – Летичівський район Хмельницької області). Розпочалася рішуча ротація за національним принципом – російських солдатів і офіцерів переводили в 41-й армійський корпус під командуванням генерал-лейтенанта Сергія Розанова (1869-1937), а на їх місце з інших частин приймали солдатів і офіцерів – українців.

25 жовтня (7 листопада) 1917 р. у Петрограді стався більшовицький переворот. Ненька заворушилася і відкрито заговорила про суверенітет. Одначе, того разу ходити у штикові атаки Тіні “Степану” Книшенко не пощастило... Пізньої осені 1917 р. (за іншою версією, на початку 1918 р.) через важку хворобу матері Марії старшу дочку викликали телеграмою додому – у Сімферополь.

*   *   *

Тим часом у Криму ленінська Московія жадала реваншу. Бо у виборах до Всеросійських Установчих зборів (ВУЗ) у листопаді 1917 р. більшовики посіли в Таврійській губернії лише... п’яте місце – за російськими есерами, кримськотатарським списком, українськими есерами і кадетами. Не повірите, але за голопузих гегемонів на півострові проголосували 5,5% виборців, а значить, більшовики не змогли навіть обрати одного делегата до ВУЗу. Ганьба...

Діяли убогі, як завжди, через підступи і змови. Й із Севастополя зрадянщені загони матросів і червоногвардійців почали наступ на Сімферополь, спровокувавши у місті пробільшовицьке повстання. До 14 (27) січня 1918 р. чинна влада Кримського курултаю і Таврійської губернської Ради народних представників (РНП) була ліквідована. Почалися арешти та вбивства офіцерів і відомих у місті городян. Загальна кількість жертв терору в перші дні після встановлення в місті радянської влади, за даними Комісії ВРЮР з розслідування злочинів більшовиків, сягала 200 осіб.

До 18 січня 1918 р. збільшовичені портові робітники захопили місто, а Тіна Книшенко дізналася, що її також намірилися заарештувати. Тому українська патріотка знищила списки сімферопольської “Просвіти”, щоб документи не потрапили до рук агентів Ч.К., до кращих часів заховала зброю та амуніцію, а сама виїхала на Полтавщину. Але червона небезпека знайшла її й тут, бо ступала назирці...

*   *   *

У Кременчуку Тіна таки потрапила до рук більшовиків. Заарештована зазнала психологічному тиску: залякування, тортури, допити, імітація розстрілу – але не видала свідомих українців. Події того періоду у мемуарах козачка описала так:

- Перебування в Ч.К. було кошмаром. Щоночі мене викликали “на допрос” і вимагали видати українців, яких я знала. Потім ставили під стінку в пивниці (підвалі. – О.Р.) і стріляли. То було залякування, бо коли б хотіли розстріляти, то вбили б одразу.

25 березня 1918 р. Тіну Книшенко порятувало диво. До міста, долаючи кволий більшовицький спротив, увійшли союзні УНР німецькі війська і звільнили політичних арештантів. За доби Української Держави Тіна Книшенко працювала друкаркою в повітовій комендатурі Єлисаветграда (тепер – Кропивницький), але за політичних мотивів перейшла до Союзу кооперативів. Бо присягу на вірність гетьману Павлу Скоропадському скласти вона не захотіла, бо вже присягнула на вірність... УНР.

У дрібних службовцях вона знову довго не висиділа, і в листопаді 1918 р. Тіна Книшенко вступила до Галицько-Українського полку імені Івана Богуна, разом сформованого галичанами та наддніпрянцями. Посаду гайдамачка нового штибу отримала незвичну – старшина для доручень. Відтоді у Визвольних змаганнях 25-річній воячці з рушницею в руках довелося брати участь у боях проти більшовиків.

*   *   *

Під час заколоту, здійсненого 7 лютого 1919 р. в Єлисаветграді робітниками заводу сільськогосподарського машинобудування “Ельвольті” та доморослими ленінцями, разом із командиром полку й іншими старшинами Тіну заарештували, а військовий підрозділ роззброїли... Не розуміючи ні войовничий характер, ні бідову вдачу українки, повстанці Тіну звільнили та поставили на... кухню. Цим швидко скористалась молода воячка. Разом із бунчужним і ще кількома козаками вони роззброїли варту кавалерійської школи, в якій тримали старшин, та звільнити решту заарештованих побратимів. Ну, просто козир-баба, грім-дівка, граната у стрічках!

Буденною військовою роботою – під кулями та в окопах – сестра-жалібниця не гребувала. З огляду на бойові завдання Тіна Книшенко часом виконувала працю санітарки. Під час відступу українських військ з Єлисаветграда під тиском 1-ї бригади Задніпровської Української радянської дивізії Никифора Григор’єва на Помішну - Голту - Бірзулу із гвинтівкою в руках козачка брала участь у багатьох кривавих боях, а на станції Бірзула не витримала і звернулася до штабу Південно-Західного фронту з вимогою негайно сформувати санітарний потяг для поранених та хворих.

Несподівано для себе Тіна отримала наказ командувача Південно-Східної Армії, генерал-хорунжого Армії УНР Трифона Яніва (1888-1920) – попри брак найвищої медичної кваліфікації, взяти цю важливу справу під особистий контроль.

Під її орудою не було жодного лікаря... За умов постійної зміни місця дислокації, браку ліків і перев'язочного матеріалу працювати було важко. Вона писала:

- Доводилось воювати за кожний вагон. Належні й гарні вагони мали штаби і не хотіли їх віддавати. Та я все-таки зібрала потрібну кількість, які наповнились хворими і пораненими. Я змушена була з Бірзули ночами їздити на фронт, забирати хворих і поранених, а повернувшись, знову братися за перев’язки та медичні обходи. Не маючи ліків, я робила порошки із соди і, даючи хворим, казала, що мікстура допоможе, а коли поверталася, поранені заявляли, що їм справді полегшало. Виглядає це як байка, але то щира правда. Так я попрацювала кілька місяців.

*   *   *

За рішенням Козацької ради збройного підрозділу “Запорозька Січ” під орудою повстанця-отамана, полковника Юхима Божка (1885-1919) невдовзі Тіна Книшенко очолила санітарний потяг військового формування. На станції Роздільна вона приймала поранених та хворих на тиф бійців – навіть із сусідніх частин. Зрештою, сама сестра-жалібниця занедужала, але, попри хворобу, продовжувала працювати. Знепритомнівши під Кишиневом, Тіна опинилась у лікарняному ліжку, та за пару тижнів наздогнала “Запорозьку Січ”, що переправлялась через Румунію, а невдовзі опинилась у Заліщиках (нині – Тернопільська область). З підрозділом, зі зброєю в руках, начальниця санітарного потяга здолала шлях від Збруча до Жмеринки, це – більш як 200 кілометрів. В одному з боїв її було легко поранено в ліву ногу.

Коли полковника Юхима Божка восени 1919 р. за наказом Головного отамана військ УНР Симона Петлюри (1879-1926) звільнили з посади, переформована “Запорозька Січ” перейшла під руку Юрія Тютюнника, а потім влилась до 2-го Гуцульського полку морської піхоти УНР під проводом хорунжого Іллі Сича.

У пертурбаціях Визвольних Змагань Тіна Книшенко брала активну участь, тому так тепло про неї згадував у статті “Харитина Пекарчук (спогад про жінку-героя)”, вміщеній у канадському тижневику “Вільне Слово” (1964, №6), один із побратимів:

- Вона була тоді й сестрою, і вояком. Коли ми бігли в атаку на ворога, Тіна завжди була попереду з рушницею, а коли відступали, відстрілювалася в останній лаві й одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі її дуже любили.

*   *   *

Вона також покохала, покохала удруге. І 22 липня 1919 р. Тіна Книшенко обвінчалася зі старшиною Армії УНР Іваном Пекарчуком, після чого молодята... розійшлися по своїх частинах. Такою – у різних казармах – була їхня перша шлюбна ніч. 19 жовтня 1919 р. у бою проти денікінців під Тиманівкою (тепер – Тульчинського району Вінницької області) козачку Тіну було поранено в живіт. За три тижні із незагоєною раною вона повернулася до полку… Нащо так поспішала козачка?

- Прибувши два дні пізніше до Жмеринки, нас голодних і перемерзлих розмістили в шпиталі Червоного Хреста. Тут відчули ми, що значить, коли персонал не свій, а вороже налаштований: палати необігріті, догляду за хворими немає. Коли ми попросили протопити приміщення, сестра заявила: “Пусть ваши гайдамакі опалівают”. При обході лікаря я попросила, щоб мені змінили перев’язку, бо вже три дні, як незмінені. Той відповів: “Єслі буду імєть врємя” – перев’язки я так і не дістала.

Насправді йшлося не лише про байдуже ставлення до пацієнтів. Тоді її бойова частина потрапила у “трикутник смерті”, опинившись між червоними, білими та польськими військами. Лави косив тиф, бракувало людей, набоїв та медикаментів. 6 грудня 1919 р. у складі 1-ї сотні 2-го кінного полку імені гетьмана Івана Мазепи Армії УНР, яким командував її чоловік Іван Пекарчук, Харитина Пекарчук виступила в Зимовий похід. За його підсумками сестра-жалібниця першою з українок отримала єдину бойову відзнаку Армії УНР – “Залізний хрест за зимовий похід і бої”.

Через що вона пройшла, одному Богові та її спогадам відомо:

- Не легкий був Зимовий Похід. Всі так були виснажені: і люди, і коні. Насправді було дивом, що ми відбилися під Ананієвим. За містечком М’ястівкою – знову бій, пробивалися через більшовицько-польський фронт. Там, від’їхавши кілька кілометрів, ледь рухаючись від втоми, розпрягла я коня, лягла в рів та заснула мертвецьким сном. Прокинулася під ранок – полем розкидані трупи. Дивом не забрано і не вбито мого коня, який тоді був дорожче всього, не вбито, але коли дісталася до штабу, ніхто не повірив: вважали вбита, або потрапила в полон. Сама я дивувалася, як я не прокинулася під час бою, що тривав поряд.

*   *   *

Її особиста мужність не лише вражала, а й піднімала в атаку вояків. Ганна Совачева зі слів “Козака Тіна” так записала один з епізодів її військових пригод:

- Пролунав наказ відігнати большевиків із села над Збручем. Прийшли ми до річки й полягали на травичці. Радять, чи послухати наказу, чи ні? А Тіна каже: “Мені так обридли їх суперечки, що я зірвалась на ноги, крикнула: – Слава Україні! За мною, хлопці! – і кинулась у річку. І диво! Козаки рушили за мною, та ворога відігнали”.

У травні 1920 р. між селами Вербка і Качківка Ямпільського повіту Подільської губернії (нині – Ковельський район Волинської області) гайдамачка дістала важку контузію, внаслідок якої лівий бік тіла майже спаралізувало. Як це трапилося?

- Мене послали з донесенням до штабу. Большевицька артилерія почала бити, вибухом мене перекинуло разом із конем. На обох ногах були порвані сухожилля, на лівій – тріснула колінна чашечка. Цим закінчилася моя служба Україні, як вояка. Я стратила здібність не тільки до їзди верхи, але навіть до ходу.

Майже до самого відступу в Польщу у середині жовтня 1920 р. служити в армії УНР сестра-жалібниця не могла – сама ледь на ноги зводилася. За підсумками Української визвольної війни медсестра у званні хорунжого Х.Пекарчук отримала ще одну нагороду Армії УНР – Хрест Симона Петлюри, котра від 1932 р. у народі набула статусу ордена. До самого скону їй не подобалося, коли хтось, з огляду на те, що вона жінка, називав її “героїнею”. “Козак Тіна” пояснювала, що роками у спідницю не вбиралася і тепер не бажає мати зайві привілеї. Відповідала гайдамачка завжди чітко:

 – Ні, героїнею я не була, а робила все, що мені підказував молодечий запал і любов до українського народу.

Так, Харитина Пекарчук рвалася й у Другий зимовий похід (жовтень-листопад 1921 р.), але Юрій Тютюнник важкопоранену сестру-жалібницю свідомо не прийняв.

*   *   *

До всього ж, у листопаді 1920 р. Харитину Пекарчук інтернували поляки, і воячка пройшла табори у селі Пикуличі (на 1 січня 1921 р. там перебував 3031 українець) Підкарпатського воєводства, у сусідньому селі Ланьцут (на лютий 1920 р. із 3320 старшин і козаків половина були хворими або виснаженими від голоду) та Стшалків Познанського воєводства поблизу м. Вжесьня, де працював перенесений із Ланцута Український народний університет (758 слухачів). Вільного часу з’явилася купа, тож таборянка взялася... вишивати.

Вільне серце – воно не камінь, бо крила має. І наприкінці 1921 р. Тіна втекла до хворого чоловіка, що працював на тартаку в Татрах. Аби заробити на життя, мусила “Козак Тіна” працювати... за двох на горі Радійова заввишки 1160 метрів. Ні багато ні мало, колишня хорунжа трудилася також на лісопильні. Ось так, на нелегальному становищі й мешкало українське подружжя, переховуючись від... польської поліції.

15 червня 1922 р. потайки Харитина Пекарчук перетнула чеський кордон. Спочатку нелегалка влаштувалася посудомийницею в українській їдальні, потім – кельнерувала у Празі. Мета була проста – заробити чоловікові й собі на одяг та відкласти кошти на переїзд старшини Армії УНР Івана Пекарчука до Чехословаччини.

Згодом гайдамачка знайшла працю в “Українській хаті” і знову потягнулася до знань, бажаючи, зрештою, отримати вищу освіту. Але як? Крок за кроком... 15 січня 1924 р. 29-річна українка вступила на “матуральні курси”, відкриті для осіб, які не мали документа про закінчену середню освіту, а в травні 1924 р. у Празі склала іспит за шість класів реальної школи. Її зарахували вільною слухачкою (без стипендії) на філософський факультет Української господарської академії (УГА) в Подєбрадах!

5 березня 1925 р. “Козак Тіна” звернулася до Сенату (ректорату) УГА з проханням зарахувати її дійсною студенткою, однак позитивної відповіді не дочекалася. У Харитини Пекарчук діагностували туберкульоз легень. Мрії про навчання довелося забути – у 1929 р. вони з чоловіком виїхали до Польської республіки, де Івану Пекарчуку запропонували місце інженера-гідротехніка при регуляції Вісли.

*   *   *

На Батьківщину гайдамачка повернулася, коли розпочалася радянсько-німецька війна. У грудні 1941 р. Харитина Пекарчук приїхала з чоловіком до Вінниці, де організувала й очолила місцеву філію організації свідомого жіноцтва “Жіноча служба Україні”. У 1943 р. разом із чоловіком їх заарештувало гестапо, звинувативши у зв’язках із партизанами. За браком доказів подружжя звільнили, після чого сім’я назавжди виїхала на Захід, де поневірялася у таборах для переміщених осіб.

У 1945 р. Харитина та Іван Пекарчуки опинилися у фільтраційному таборі Рейнхард у Новому Ульмі, земля Баварія, влаштованому для переміщених осіб із країн Східної Європи. Ініціативна Тіна навіть там, за колючим дротом, брала участь у громадському житті та увійшла до жіночої організації. Але через загострення сухот довелося їй санаторно лікуватися протягом трьох наступних років. Подальше життя Харитини та Івана Пекарчуків супроводжували скрута, злидні та хвороби, а в 1958 р. Іван Пекарчук помер.

Від середини грудня 1945 р., коли було засноване Об'єднання українських жінок у Німеччині (Ukrainischer Frauenverband in Deutschland e.V), патроном якого стала княгиня Ольга, Харитина Пекарчук поставилася прихильно до організації та увійшла членкинею. Оселившись у будинку для літніх людей у Дорнштадті, земля Баден-Вюртемберг, вона стала головою представництва тієї громадської організації.

В останні роки життя колишня хорунжа армії УНР часто хворіла, втрачаючи зір, але не уривала зв’язок з головною Управою Об'єднання українських жінок у Мюнхені.

- Борикаюся з хворобами: до туберкульози приєдналися хворість печінки, артретизм (буває, не можу й рухатись), сліпота: по черзі перенесла операцію обох очей.

В еміграції Харитина Пекарчук вела щоденник. На жаль, зшитки зникли разом з усіма світлинами. Тим часом в її особовій справі в Центральному державному архіві вищих органів влади і управлення (Київ, вул. Солом'янська, 24), є “Власноручний опис життя українки Харитини Пекарчук”, написаний 7 липня 1924 р., де зазначено, що народилася вона в “українській родині” і є православною українкою.

*   *   *

...У Дорнштадті в місцевому будинку для людей похилого віку доживали останні дні чимало відомих українців. Серед похованих на кладовищі цього будинку у 2013 р. було знайдено могилу знаної історикині Наталії Полонської-Василенко (1884-1973), відомої фундаментальними працями з історії Запоріжжя та Південної України.

Не можна стверджувати, що Інститут національної пам’яті системно не оновлює базу закордонних поховань. Але цього замало. Наприклад, ще п’ять років тому Україна отримала повний перелік усіх осіб, похованих на Дормштадському цвинтарі. Але могила першої героїні Армії УНР і досі недоглянута... Потрібен догляд за занедбаними могилами або термінове втручання щодо їхнього збереження, а це – кошти.

Річна оренда різниться, залежно від країни та цвинтаря: у середньому €35-50. Хоча в деяких країнах оренду слід одразу сплачувати на десять років. Крім того, йдеться не лише про оплату місця поховання, а й про те, що документи слід оформлювати на певну фізичну чи юридичну особу. А це – персональна відповідальність сучасників за своїх славетних попередників. Тому бовваніє велике відкрите питання.

Олександр Рудяченко