Микола Міхновський. У пошуках українського Едему

Проєкт «Калиновий к@тяг» розповідає про ідеолога українського самостійництва, першого представника українського націоналізму

На відміну від сучасників, він не залишив автобіографії, ґрунтовних спогадів про життя чи грубого щоденника. Ні, звісно, про нього писали... Інші... Рахуючи й тих, хто мав із самостійником чистої води, м’яко кажучи, складні, навіть ворожі стосунки.

Найближчим до істини мені видається погляд на цю історичну особистість у книжці “Микола Міхновський: Життя і Слово” (2006) завідувача кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету Федора Турченка:

- Аналізуючи феномен того, що називається “цивільною відвагою”, Олена Теліга у статті “Партачі життя” називає Миколу Міхновського поряд з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою взірцями такої відваги. “Але майже кожен їхній найдрібніший вчинок, – зазначає Теліга, – одразу викликав настороженість або й бурю ворожнечі, не лише з боку партачів життя, а і з боку діяльних та лагідних земляків”. У тодішньому середовищі це були “білі круки” – люди, яких О.Теліга зараховувала до “когорти лицарів абсурду”. Але вони вперто йшли “проти течії”. Їм зрідка вдавалося переживати радість перемоги. Таке їхнє життя не створювало умов для душевного комфорту, спричиняло особисті драми. Але, разом із тим, це була драма українського визвольного руху, що обернулася національною трагедією небачених масштабів. Однак, в історичній перспективі саме їхнім ідеям належало майбутнє. Інші люди в інших історичних обставинах згадали, що писав і про що говорив Микола Міхновський і його однодумці, здійняли їхній прапор і заговорили їхніми словами.

Пропоную: рушимо незвичним для української публіцистики шляхом – не впадаючи в ідеологічну ідеалізацію та настирне висвячення у герої, спробуємо визначити місце цієї непересічної фігури в сучасній українській історії.

* * *

Хоча дата документально не підтверджена, вважається, український політичний діяч, правник, публіцист, перший ідеолог українського націоналізму, організатор національного війська Микола Іванович Міхновський народився 19 (31) березня 1873 р. у селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер – Броварський район Київської області); метрична книга місцевої церкви не збереглася. Проте з архівів консисторії Прилуцького повіту відомо, хлопчика хрестили наступного дня.

У кого він такий вдався? Батько – Іван Іванович Міхновський (1823-1906), по закінченні Полтавської духовної семінарії, від 1843 р. служив парафіяльним священником у дерев’яній церкві Всіх Святих у Турівці. Поважали його не лише місцеві селяни – 800 душ кріпаків, а й колеги, зокрема, очільники сусідніх парафій зверталися до о.Івана Міхновського виключно як “шановний”. А Турівка була великим селом з багатою історією; його назва вперше згадується у 1640 р. За дев’ять років, у “Реєстрі” армії Богдана Хмельницького з-поміж 40 тис. вояків згадано правобережного реєстрового козака Білоцерківському полку Левка Міхновського.

А ще у селі знаходився маєток освіченого поміщика Миколи Андрійовича Маркевича (1804-1860) – “одного з найкультурніших людей тогочасної України” (Олександр Оглоблин). Належав він до старовинного козацько–старшинського роду Маркевичів, Турівку їм гетьман Іван Скоропадський передав ще у 1714 р. Сюди, до історика, етнографа та фольклориста на гостини у 1842-1844 рр. приїздив Тарас Шевченко: радився з господарем – знаним колекціонером старожитностей – щодо деталей поеми “Гайдамаки” (1841) та майбутніх авторських офортів на історичні теми, адже Микола Маркевич саме видав п’ятитомну “Историю Малороссии”.

Мати майбутнього апостола української державності – Олександра Федорівна (1827-?), кажуть, була енергійною жінкою. Завзято вона боролася з шкідливими чоловічими звичками, особливо – з палінням. Вечорами ненька влаштовувала сімейні читання творів Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Нечуя-Левицького, Миколи Гоголя, Дмитра Стороженка, Данила Мордовця та інших знаних письменників. У подружжя народилося трійко синів: Гаврило (1865-1910), Юрій (1870-1917) та наймолодший – Микола, а також дочка Олімпіада (у заміжжі – Совачева).

Утримувалася сім'я парафіяльним служінням батька... Було у Міхновських 17 десятин землі, що дісталась у спадок синові від батька, також парафіяльного священника церкви Якима та Анни села Мойсенці Золотоніського повіту, протоієрея Івана Міхновського (1783-?): 15 – польової, а дві – присадибної. Ретельно рентуючи землю, о.Іван Міхновський не тільки утримував родину, а й, наприклад, у 1865 р. став донатором грошей на місцеву школу в Турівці. Тоді Бог дасть, як сам зробиш.

* * *

Українцю в житті немає на кого покладатися – виключно на власті сили. Ось звідки починаються витоки “самостійницького” погляду на життя. У родині до праці по господарству залучалися всі – діти не діти, не мало значення. Звичка ходити біля землі залишилась у Миколи Міхновського до кінця життя: навіть на схилі літ він полюбив плекати садок. Так, світогляд трьох синів формувався під впливом батька-священника. Той, володіючи неабиякою фізичною силою, міг зігнути мідну копійку пальцями, але десятиліттями беріг національні традиції і попри заборони царату і Синоду – вперто правив богослужіння українською... Отже ґрунтувалися юні характери на моральних засадах, типових для українського села.

Відрізнявся незалежним характером старший Володимир. Він продовжив сімейну династію від діда-прадіда: закінчив у 1874 р. Полтавську семінарію, до 1907 р. служив священником у різних парафіях Прилуцького повіту, хоча й критикував церковну владу та підтримував щільні контакти з українськими патріотами. Середній син – Юрій Міхновський, закінчив Прилуцьку гімназію, засновану з ініціативи і за підтримки відомого громадського діяча, почесного громадянина Прилук Григорія Галагана (1819-1888; див. тут), деякий час навчався на одному курсі на історико–філологічному факультеті Київського університету Св.Володимира з Михайлом Грушевським, але... перевівся на правничий, викладав у рідному вузі, але виїхав до Прилук, де відкрив власну адвокатську практику.

Найменший Микола, у серпні 1882 р., після відповідної співбесіди, вступив до підготовчого класу Прилуцької класичної гімназії. І батько з року в рік, рентуючи 15 соток, оплачував навчання сина: 8 карбованців у молодших класах, а в старших – аж 12 крб. Були то не всі батьківські витрати... Належало ще придбати гімназисту обов’язкову форму: напівкафтан, шаровари, краватку, камізельку, пальто, башлик, шинель, шапку. Але це того вартувало: учні вивчали історію, математику, географію та п’ять мов – російську, латинську, грецьку, французьку і німецьку.

* * *

У класичній гімназії молодший син сільського священника зірок з неба не хапав. В атестаті від 13 червня 1891 р. за Закон Божий Микола Міхновський отримав “відмінно”, за історію – “добре”, за російську, латинську, грецьку і французьку мови – “добре”, за математику – “задовільно”. Як самі бачите, чистий гуманітарій, якого по життю, подібно до дороговказу, вів образ середнього брата Юрія. Як результат, у серпні т.р. молодший із трьох поповичів також вступив на правничий факультет Імператорського Київського університету.

Стояти осторонь суспільно-політичних процесів та пошуків самоідентичності української молоді він не збирався. На першому курсі Микола Міхновський пристав до національного руху та вступив до культурницької, хоча й аполітичної “Молодої громади”. Розвиднілося швидко – у 1892 р. юнак пристав до місцевої “п'ятки” (осередку) таємної революційної організації “Братство тарасівців”, створеної учасником елітарного літературного гуртка “Плеяда” Віталієм Боровиком (1864-1938), куди входила юна Леся Українка (1871-1913; див тут, а також тут). Гаслом тарасівців стало “Не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо!”

Політичні вимоги щодо визволення української нації з-під московитського ярма першими висунули саме тарасівці, вимагаючи соціальної справедливості та повної автономії для всіх народів Російської імперії. Є гіпотеза, що саме Микола Міхновський став одним із авторів єдиного програмового документу, залишеного по “Братству тарасівців” – “Profession de foi...” (“Сповідь молодих українців”) та опублікованого у 17-му томі львівського народовецького часопису “Правда” (квітень, 1893). Вчитайтесь у ті з криці викуті рядки:

- Ми, як козмофіли (друг всесвіту. – О.Р.), які любимо всіх людей і бажаємо людськості однакового права і широкої волі, повинні бути націоналами, бо того вимагає моральне почуття наше. Ми повинні віддати усі сили на те, щоб визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людськості ще одну вільну духом одиницю.

На всеукраїнському підпільному з'їзді “Братства тарасівців”, який не пізніше квітня 1893 р. відбувся у Києві (30 делегатів), обговорювалося питання переходу таємної організації саме до політичних акцій. Микола Міхновський, Іван Липа, Сергій Макаренко, Володимир Шемет та інші молоді патріоти, котрі у майбутньому стали лідерами українських самостійницьких партій, торували власний політичний шлях.

* * *

Коли у 1893 р. за статтею “відторгнення Малоросії від Великої Росії” частину тарасівців (Іван Липа та інші) царат заґратив або вислав із Харкова та Києва, дивним чином Микола Міхновський уникнув арешту. Навчання у Київському університеті Св.Володимира у серпні 1895 р. він завершив і навіть отримав посаду помічника присяжного повірника в одній із адвокатських контор Києва. Проте, його людська вдача жадала продовження активної громадської діяльності.

Тарасівці сприймали Галичину як частину соборної України, тож у 1897 р. Микола Міхновський здійснив вояж до Львова, де встановив тісні взаємини з галицькою самостійницькою інтелігенцією (Михайло Грушевський та інші), а ще – за завданням товариства “Молода Україна” – придбав купу заборонених видань, рахуючи твори Михайла Драгоманова та Івана Франка. Повернувшись до Києва, молодий правник перебував у матеріальній скруті, винаймаючи на вулиці Фундуклеєвській, 48 (тепер – вул. Богдана Хмельницького), одну квартиру зі своїм товаришем, вічним студентом Володимиром Шеметом. Справа дійшла до того, що наприкінці 1898 р. Микола Міхновський запропонував свої послуги... одному із керівників нелегального осередку інтелігенції – чернігівської губернської “Громади”, Борису Грінченку (1863-1910; див. тут, а також тут), якого цькувала влада.

Егоцентрична вдача холерика, якою відзначались представники роду Міхновських за чоловічою лінією, виявилась у Миколи змалку. Хлопчик виповнилося шість років, коли вперше він побачив золотий хрестик у свого небожа, майбутнього генерал-хорунжого Армії УНР Василя Совачева (1876-1924). Микола зацікавився і запитав, звідки прикраса. “Знайшов собі”, – пролунало у відповідь. І тоді малий схопив Василя за чуба і вигукнув: “А мені чому не знайшов?!” Так уперше вирвалася нестримна вдача Міхновського – імпульсивно-нестримна.

Що ще слід сказати про київський період? Короткотерміново самостійник чистої води відслужив військовим юристом у царській армії та демобілізувався у званні підпоручника. Не сподобалося, бо на той час його майже викреслили... з активної громадської роботи. Утім, запам’ятаймо той факт біографії, бо у 1917 р. розуміння військового середовища, ой, як стане йому в нагоді.

* * *

Тим часом пристрасті ятрили душу, бо серцю не накажеш, особливо – серцю людини крайнощів.... У 1898 р. Миколі Міхновському довелося виїхати до Харкова. Молодий правник закохався у... дружину свого патрона–адвоката Олексія Дмитровича Фурмана, тож мусив із коханою залишити місто на Дніпрі. Проти мар’яжу категорично виступили батьки – бо невістка була юдейкою (Станіслав Міхновський), а ще виявилася не готовою до сільського побуту і швидко повернулася до чоловіка.. Тобто, за різних причин шлюб не склався, і до кінця життя самостійник чистої води залишився неодруженим: таким – або цілий світ, або – нічого. У листі до Бориса Грінченка, якого правник глибоко поважав і якому безмежно довіряв, він зізнався:

- Доля трохи собі покепкувала з мене: вона дала мені пити з келиха життя, і коли я зробив перший ковток, вона відхилила келих і… я зробився нещасливим: не можу собі знайти ніде місця і блукаю, наче несамовитий.

Аби притлумити біль, Микола Іванович зосередився на адвокатській практиці, відкрив власну контору та зажив популярности як успішний правник. З однаковою пристрастю він захищав як селян, коли у 1902-1903 рр. у Харківській і Полтавській губерніях спалахнули аграрні заворушення, за що дістав від колег прізвисько “Адвокат голодранців”, так і фінансистів у “Справі харківських банкірів” (1903), в якій йшлося про зловживання співробітників Харківських земельного і торговельного банків збанкрутілого мільйонщика Олексія Алчевського, – довівши: звинувачувані не є злодіями, і такий його висновок знехотя визнали і Сенат, і міністр фінансів Російської імперії Сергій Вітте.

Коли у 1907 р. за підсумками показового дворічного “Лубенського процесу”, влаштованого царатом у Києві, українських діячів національно-визвольного руху, його політичних побратимів, братів Володимира (1873-1933) та Сергія (1875-1957) Шеметів, інших очільників “Лубенської республіки” засудили до страти, – адвокат-державник домігся, щоб підсудних виправдали та звільнили. Він захищав усю Україну – від селянина до чиновника, від патріота до визискувача... Буквально всю Неньку, від Карпат аж по Кавказ.

* * *

Сходу Лівобережжя він не відчував і не розумів. Навесні 1899 р. Микола Міхновський відвідав Донбас, звідки привіз суперечливі враження. Поволі лаштувався він у середовищі слобожанської громадськості, знайшовши місце помічника присяжного повірника. На початку 1899 р. Харківська студентська громада під його проводом влаштувала святковий концерт, присвячений 100-річчю “Енеїди” Івана Котляревського. В імпрезі у ролі офіційного розпорядника брали участь фольклорист і літературознавець, професор Харківського університету Микола Сумцов (1854-1922; див. тут) і театральна трупа Марка Кропивницького, що саме гастролювала у Харкові. Зрештою, серед слобожанської молоді Микола Міхновський став взірцевим українофілом, котрий особисто листувався з Іваном Франком, Борисом Грінченком та Михайлом Грушевським, а в серпні 1901 р. відвідав Лесю Українку, котра лікувалася в санаторії у Карпатах.

19 і 26 лютого 1900 р. запрошений промовець виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві та Харкові, де відкрито закликав аудиторію до... збройної боротьби за права українського народу. Учасники зборів зустріли ідею скептично, хіба що – молодь, яка захоплено слухала промову, – наприклад, у Харкові семінарист Симон Петлюра (1879-1926). Ще 19 лютого 1900 р. Микола Міхновський із запалом уперше заговорив про “потребу терористичної акції”, що логічно виводило правника на шлях організації... бойового українського підпілля.

Часи вишиваних сорочок, прадідівських свит та горілки минули і ніколи, було ясно, більше не вернуться. Тридцятимільйонній нації українців належало дати нові політичні орієнтири, і Микола Міхновський відверто наполягав:

- Логіка подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нації. Над нами висить чорний стяг, а на йому написано: “Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації?” Це не є самі слова: зміст їм відповідає. Коли в Української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав, ніж нинішній найостатніший московський наймит... І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися докупи, ми згромадилися в одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу, і хай навпаки логіці подій ми виписали на своєму прапорі: “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”.

Стрімко зростав громадський авторитет і професійний рівень апостола української державності. У це важко повірити, але українськомовного у побуті правника Миколу Міхновського невдовзі після переїзду із Києва обрали гласним міської думи Харкова!

* * *

29 січня (11 лютого) 1900 р. у Харкові Микола Міхновський особисто сприяв становленню першої самостійницької партії в Наддніпрянській Україні – Революційної української партії (РУП), створеної колишніми тарасівцями, його товаришами, зокрема, братами Шеметами. На прохання і замовлення історика Дмитра Антоновича (1877-1945) правник-державник – “людина значної ерудиції й гарячий патріот” (Юрій Коллард) – узагальнив ідеї. Невдовзі під назвою “Самостійна Україна” у Львові накладом у 1000 примірників з’явилася культова тепер брошура, що здійснила рішучий переворот у думках і помислах цілого покоління.

Деякий час маніфест вважався програмою РУП, але невдовзі, з різних боків, стаття зазнала шаленої критики. Українська інтелігенція, особливо – представники “культурницького українофільства”, які “виплекали культ страхополохства та виробили цілу релігію лояльності”, сприйняла 22 сторінки “Самостійної України” вороже. Невдоволення позицією Міхновського почалося і серед молодої частини РУП (Володимир Дорошенко, Оксен Лола, він же – Степанюк, інші), оскільки маніфест не пропонував соціальної програми, хоча РУПівці тяжіли до... соціалізму.

Попри нищівну критику, Микола Міхновський поглядів не змінив, а наприкінці 1900 р., від імені Революційної української партії написав та надрукував у щомісячнику “Молода Україна” у Львові “Відкритий лист до російського міністра внутрішніх справ Сіпягіна”, відповідаючи на заборону офіційної влади вкарбувати напис українською мовою на пам’ятнику Івану Котляревському в Полтаві. Звернення підсумували слова:

- Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крові! А та кров, що проллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністре, і на голови всіх гнобителів нашої нації.

* * *

На зламі ХІХ-ХХ століть в українському суспільстві поширилися марксистські та соціал-демократичні настрої. Коли від другої половини 1903 р. у РУП перемогли соціалістичні та автономістські погляди й окреслилося зближення із московитською РСДРП, Микола Міхновський розгорнув енергійну діяльність із консолідації свідомих самостійників. Провісник української державності ще наприкінці 1902 р. за сприяння національних радикалів, одного з перших вітчизняних авіаторів Левка Мацієвича (1877-1910; див. тут) й офіцера Чорноморського флоту, одного з майбутніх організаторів повстання на панцернику “Потьомкін” Олександра Коваленка (1875-1963) заснував Українську народну партію (УНП), що метою проголосила боротьбу за незалежність України. Так він став і провідником, і головним ідеологом, і автором програми УНП та інших партійних документів.

Найбільшого поширення набув своєрідний маніфест самостійників “Десять заповідей УНП”. Написаний у 1903 р. він став найгострішим документом самостійницького руху, широко відомим як в Україні, так і за кордоном. З огляду на актуальність та історичну важливість, вважаю за потрібне процитувати той Декалог повністю:

1. Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна – республіка робочих людей.

2. Усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

4. Усюди й завжди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників – і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Волю і незламність малочисельні самостійники – читай: УНПівці – демонстрували скрізь, де з’являлася нагода. Вірність національній ідеї шукала найкоротший шлях до сердець українців. Тодішні видання (часопис “Крим”, №194, 1903) занотували курйозний інцидент, що мав місце 30 серпня (12 вересня) 1903 р. на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві. Нагадаю, місцева влада заборонила тоді промовцям виголошувати у Народному домі імені Миколи Гоголя доповіді українською мовою. Тож “делегат від не затвердженого офіційно якогось малоросійського гуртка, присяжного повіреного Міхновського” заявив міському голові, дійсному статському раднику Віктору Трегубову (1842-1909): оскільки заборонено читати вітальний адрес “малоросійською” мовою, то він розриває його і залишає місту на згадку лише... теку. До речі, приклад М.І.Міхновського наслідували ще кілька делегатів, вони вирвали адреси українською мовою і віддавали лише папки. Схвильований В.П.Трегубов оголосив зібрання закритим і... знепритомнів.

* * *

Політичний проєкт УНП розвивався бурхливо. У 1903 р. у складі партії із числа юнкерів Чугуївського піхотного училища під проводом Віктора Чеховського виникла законспірована організація – “Оборона України”. Уже о 1 годині 20 хвилин ночі проти 31 жовтня у 1904 р. у театральному садку коло бюста О.С.Пушкіна у Харкові пролунав сильний вибух… На місці пригоди утворилася воронка. Так патріоти продемонстрували наміри “партії практичної діяльності”. Адже саме в ті дні у Харкові перебував генерал від інфантерії Володимир Глазов (1848-1920), який керував Міністерством народної освіти – головним інститутом русифікації Імперії.

Не лише відверто терористичною діяльністю члени УНП прагнули інтенсифікувати національно–визвольний рух українського народу. У 1902-1907 рр. Микола Міхновський створив низку теоретичних брошур, відозв і статей, а саме: “Робітницьке свято Першого травня”, “Програма УНП”, “Робітницька справа у програмі УНП”, “Справа української інтелігенції в програмі УНП”, “Основний Закон самостійної України – Спілки народу Українського”, “Чого нам треба домагатися”. Свої самостійницькі, часом контроверсійні ідеї апостол української державності поширював у часописах та газетах, як-то: “Самостійна Україна” і “Хлібороб” (обидва: 1905), “Запоріжжя” і “Слобожанщина” (обидва: 1906), “Сніп” (1912-1913).

Тривала епоха бурхливих, категоричних рішень. Сам Вічний Революціонер, перший енциклопедист України Іван Франко (1856-1916) написав в “сократичному” філософському діалозі, одноактній п’єсі “На склоні віку” (1902):

- Всяке людське діло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить. Усе те – виплоди органічного росту новочасних суспільностей, признаки росту, а ніяк не упадку, недекаденції.

* * *

Для відродження і консолідації нації присяжний повірник Микола Міхновський, проживаючи в Харкові в будинку №21 по вулиці Конторській, використовував будь-які наявні можливості. Легальні та нелегальні... Наприклад, у 1908 р. при Харківській громадській бібліотеці виникла громадська комісії, яка на чолі з Миколою Міхновським керувала діяльністю українського відділу міської книгозбірні.

Його зусиллями у 1909 р. виникло “Третє Харківське товариство взаємного кредиту”, де головував П.Т.Дідусенко; хоча місцева поліція оцінювала організацію як “легальне прикриття групи радикальних українців”, щоб обговорювати... політичні питання. У 1912-1913 рр. М.І.Міхновський працював у харківському Товаристві імені Григорія Квітки-Основ’яненка, яке губернське жандармське управління підозрювало у використанні членами УНП задля пропаганди... самостійницьких поглядів.

Своїх і чужих досвідчений правник чітко ідентифікував, і попри чини та ранги – ставлення до них не змінював. У “Щоденнику (1907-1917)” благодійника і мецената української культури Євгена Чикаленка (1861-1929) занотована зустріч М.І.Міхновського з відомим російським письменником–демократом, українцем за походженням Володимиром Короленком (1853-1921; див. тут, а також тут):

- У березні 1912 р. на сектантському судовому процесі в Сумах Харківської губернії, де адвокат М.І.Міхновський виступав як оборонець, був і В.Короленко, як редактор петербурзького щомісячника “Русское Богатство”", що дуже інтересується народнім життям. У кулуарах суду якийсь адвокат, не розпитавшися попереду, звів Міхновського з Короленком. Останній охоче простягнув руку, а Міхновський, заклавши руки за спину, відповів, своїм звичаєм, з театральним пафосом:

- Я зрадникам мого народу руки не подаю! – Можна собі уявити, як Короленко був вражений і ображений. Де ж таки! Йому не схотіли потиснути руки, яку російське громадянство залюбки готове цілувати. “Я зрадникам мого народу руки не подаю”.

У грудні 1914 р., за мобілізацією, Микола Іванович потрапив на фронт, але невдовзі перевівся до Києва, де в чині поручника служив в Київському воєнному окружному суді та марне намагався ініціювати створення українських частин у царській армії.

* * *

Чим далі відступав час від дня публікації його брошури “Самостійна Україна”, тим виразніше його самостійницькі ідеї перетворювалися на голос волаючого в пустелі. Епоха вишиваних сорочок, прадідівських свит та горілки минула без вороття. Ні, він ще прагнув звернути Україну на самобутній, невторований шлях, а коли з’ясувалося, що це зробити несила, майже наодинці Микола Міхновський розпочав нещадну боротьбу з усіма, хто не поділяв його ідеї – “від гір Карпатських аж по Кавказькі”...

3 (16) березня 1917 р. апостол української державності зібрав однодумців та проголосив створення альтернативної Української Центральної Ради, що, на відміну від легітимної УЦР, виразно задекларувала самостійницький характер.

Не знайшовши розуміння, М.І. Міхновський вирішив діяти силою, тож ініціював три військових віча – 6 (19) березня, 9 (22) березня, 11 (24) березня, одне з яких сформувало Перший Український імені гетьмана Богдана Хмельницького полк. 16 (29) березня 1917 р. виник “Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка” на чолі з... Миколою Міхновським. Була оголошена українізація царської армії, а на І Всеукраїнському військовому з'їзді 5-8 травня 1917 р. самостійника ввели до складу Українського генерального військового комітету (УГВК).

* * *

Ідеологічна прірва між соціалістами-федералістами, що стали лідерами УНР, примусила М.І. Міхновського залишити склад УГВК та сформувати... Другий український імені гетьмана Павла Полуботка козачий полк, що не визнав ні російську владу, ні мляву УНР. Більше того, у ніч із 3 на 4 липня 1918 р. полуботківці (п’ять тис. солдатів і офіцерів) підняли повстання, захопили “Арсенал” і частину столиці, висунувши Центральній Раді вимогу – відмовитися від II Універсалу і проголосити незалежність! Самостійників Українська Центральна Рада не підтримала, бо все ще мріяла досягти автономії перемовинами з росією – про придушення повстання Центральна Рада телеграмою доповіла міністру юстиції до Петрограда.

Після придушення повстання (4 липня т.р.) небезпечного конкурента – на пропозицію Володимира Винниченка та Симона Петлюри – за рішенням командуючого Київським військовим округом Костянтина Оберучева (1865-1929), погодженого з головою Тимчасового Уряду Російської Республіки Олександром Керенським, запхали... на Румунський фронт, у містечко Болград в Бессарабії, де знаходився штаб 6–ї армії.

Після Жовтневого заколоту, у листопаді 1917 р. Микола Міхновський повернувся в Україну та оселився на Полтавщині, де його давні друзі – брати Володимир та Сергій Шемети, створили єдину несоціалістичну політсилу, Українську демократично-хліборобську партію (УДХП). Він не лише підтримав новий проєкт – “повна власновільність і суверенність українського народу”, а доклав зусиль, аби поширити вплив УДХП по цілій Україні. Коли 29 квітня 1918 р., за підтримки хліборобської партії, до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський (1873-1945; див. тут, а також тут), українському монарху Микола Міхновський також відмовив, а Павло Петрович, між іншим, запропонував самостійнику посаду прем’єр-міністра в уряді Гетьманату; друга версія: (Віктор Андрієвський) особистого радника – “бунчужного товариша”.

Микола Іванович, наче, категорично відповів (Станіслав Міхновський):

- Ні, я буду керівником цілої держави.

* * *

До соціалістично кволої Директорії, яка повалила Гетьманат 2.0, в апостола української державності також було вкрай негативне ставлення: – “Там, у складі Директорії, не дураки, а ідіоти! Повні і безпросвітні паралітики”. Він доклав усіх зусиль, аби найбоєздатніші з’єднання УНР – Запорізький корпус полковника Петра Болбочана (1883-1919; див. тут) та корпус Українських січових стрільців полковника Євгена Коновальця (1891-1938), навели в Україні національний лад та встановити військову диктатуру.

Проте, за наказом С.Петлюри, котрого страхали конкуренти у війську УНР, 22 січня 1919 р. Петра Болбочана заарештували, сам Микола Міхновський захворів на плямистий тиф, а місцева ЧК негайно самостійника злапала. По звільненні ідеолог української державності мешкав на Полтавщині, та швидко збагнув, що жити йому тут не дадуть, і пізньої осені 1919-го виїхав... на Кубань – історично українські землі.

Оселившись у станиці Полтавській (тепер – Красноармійський район Краснодарського краю), деякий час він вчителював, служив у кооперації, трохи викладав українську мову в Учительському інституті, але... будував свою “Самостійну Україну”, “від гір Карпатських аж по Кавказькі”. У станиці Полтавській, день у день, він ініціативно просував особисту “українізацію”. Не випадково, 1 вересня 1922 р. його призначили завідувачем Першого Кубансько-Чорноморсього українського педагогічного технікуму. Проте наступного року педагог необачно відправив до вищої інстанції лист, в якому відверто сформулював життєве кредо та самостійницькі погляди. У терміновому порядку довелося виїхати в Україну.

* * *

У пошуках українського Едему наприкінці лютого 1924 р. Микола Міхновський повернувся з Кубані до Києва, де давно встановилися окупаційні порядки. Оселився патріот у помешканні №10 свого товариша Володимира Шемета, у будинку по вулиці Жилянській, 76. Не те, що апостол української державності одразу виявився в Києві персоною небажаною, але минули часи, коли можна було вигукнути гасло “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Навряд чи 50-річний самостійник був для чекістів “національним динамітом”, котрий міг ідеологічно вибухнути у всеукраїнському масштабі. Тим паче, що десь у середині квітня агенти ДПУ УСРР його заарештували. Просто на вулиці, бо давно пильнували.

Із правим консерватором тоді лише провели профілактичну бесіду про підпільну організацію “Братство української державності” (БУД), очолювану академіком Сергієм Єфремовим (1876-1939), і на ранок, за чекістською традицією... випустили. Мовляв, подивимося, хто клюне на принаду? Грали показово – в кота і мишку: публічно заарештовували і випускали, заарештовували і випускали...

На наступний день після одного із таких затримань, 4 травня 1924 р. Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку на подвір’ї будинку на Жилянській, 76. У рубриках “Кримінальна хроніка” і “Происшествия” дві київські партійні газети “Більшовик” і “Пролетарская правда”, звісно, написали про... самогубство. Тим часом серед українства побутувала думка, буцімто смерть самостійника чистої води – справа рук ДПУ, інсценізована під самогубство, бо, мовляв, така яблунева гілка огрядного чоловіка точно не витримає.

* * *

Не випадково вигулькнула і “прощальна” записка (Микола Павлушков), “написана” рукою начебто М.І. Міхновського, відповідно до свідчення Ждана Шемета (1918-2007) – сина В.Шемета:

- Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола.

Поховали небажаного, незрозумілого і передчасного Миколу Міхновського в Києві на Байковому кладовищі – ділянка №42. Свій час “українська стихія” (Варфоломій Євтимович) випередила років на сто.

- Головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед її широкого загалу… У нас в Україні націоналізм дуже припізнився: наша нація, виключаючи небагатьох, переважно з інтелігенції, – не націоналістична. Вона не має національної свідомості серед загалу… не має наймогутнішої зброї для захисту своїх інтересів.

...А що, власне, змінилося, за останні 131 рік – від часів, коли 18-річний Микола Міхновський задекларував у програмному документі “Братства тарасівців”:

- Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації й для створення своєї держави.

Олександр Рудяченко