Останній гріх владики Павла...

Укрінформ побував у Лаврі в останній день перебування там монастиря УПЦ “МП”

Ще один історичний день у низці неймовірних подій у релігійній сфері України чотирьох останніх років. Томос, створення Православної церкви України, вперше поставлені у війну державою запитання до УПЦ “МП”, обшуки в монастирях, офіційно висунуті підозри духовенству, позбавлення права на служби в Успенському й Трапезному соборі та розірвання заповідником договору оренди із монастирем "Києво-Печерська лавра".

На 29 березня 2023 року монастир та керівництво МП мали покинути приміщення Лаври. І цей день насправді символізує нову епоху. Епоху для УПЦ, яка намагається переконати вірних та самих себе, що вона не “М”. Епоху для держави Україна, яка сказала, що церква в цій країні більше не буде інструментом впливу чужої держави. Епоху для Києво-Печерської лаври, в якій напевно вже не буде стільки жителів, але точно буде більше якості монашого життя, більше пам’яткоохоронної турботи, більшої присутності держави і значно менше дорогих автівок та бізнесу. І зрештою там буде значно більше не лише України, а й здорового християнства.

Тричі після прийняття рішення про розірвання угоди автор цього матеріалу відвідувала Лавру. Спочатку, щоб зрозуміти настрої монахів (відомо, що більшості з них пропонували залишитися в Лаврі вже у складі зареєстрованого тут монастиря ПЦУ). А потім – щоб побачити, чи виїжджають її сановні жителі. Тексти по результатах тих відвідин – за посиланнями.

В останній день, коли буде дозволено перебування монастиря в приміщеннях “адміністрації” (священновладдя, якщо говорити церковною мовою) я побувала на території Лаври. Хотіла купити щось на пам’ять про її суперечливе пострадянське минуле, в якому було стільки всього намішано. Бо сам монастир Лавра за останні тридцять років – це й історія неймовірних чудес для людей, створених молитвами печерськими, історія творення прекрасного чернечого розпорядку, духовного піднесення, і водночас історія потужних державних та церковних зрад, історія нехтування музейною справою, історія бізнесу й історія... гріха.

ЧИ БУВ МОЖЛИВИЙ СТАТУС-КВО?

Напевно, якби не державні зради цілої церковної інституції, то на все решта можна було б не зважати, про щось домовлятися, у чомусь переконувати, розвивати. Напевно, якби не позиція УПЦ, яка стверджує, що вона вже не МП, то держава (офіційною причиною розриву стало недотримання умов оренди) вчергове посадила б за стіл музейників і монахів, та просила б останніх узгоджувати нове будівництво, дії в печерах та монастирських садах, які впливають на рівень ґрунтових вод, виправляти архітектурні помилки та вимагати контролю над державними ресурсами. Але історія не знає умовного нахилу.

- Давайте спробуємо домовитися із намісником Лаври, просто пообіцявши, що за лояльність до держави та ПЦУ він буде намісником до останнього дня, – запропонувала я під час надання автокефалії чотири роки тому одному з чиновників Адміністрації президента Порошенка.

- Неможливо, – відповів він.

Насправді, коли Новинський почувався “співгосподарем” Лаври – це було неможливим. Чиновників Порошенка там просто не приймали, на запрошення самого президента не приходили.

Ну, але наступний український президент продовжив церковний порядок денний попередника. Продовжив, маючи в руках уже всі дані про колаборантство кліру УПЦ, знаючи про ледь теплу підтримку армії та флюгерну позицію священновладдя, яке під час війни так і не зробило переконливих рухів від москви.

І якщо попереднього президента в Лавру не пускали, то до сьогоднішнього синод УПЦ “МП” кілька днів тому ходив на Банкову сам, шукаючи зустрічі. Володимир Зеленський очільників церкви не прийняв, давши зрозуміти, що рішення прийнято.

Перед входом до нижньої Лаври стояв пікет, який вимагав звільнення приміщень Лаври від “московських попів”. Як мені пояснили пікетники, – це щоб жителі монастиря не розслаблялися і точно виїхали. Перед пікетом стояли дві вірянки “МП”, одна з них кричала, що ви стоїте за американців, яким влада продала українську землю. (Один з пікетників переконував, що він за Україну, бо він за неї воює, і ризикує життям). Інша вірянка "МП" казала, що вони з 1991 року вже абсолютно незалежні. Що колаборантів серед МП майже не було, і Пригожин тих колаборантів не приїжджав зустрічати при обміні військовополоненими. Дуже яскрава картина, яка унаочнює, як священників перетворюють на солдатів ворожої армії. Власне, ці діалоги підтверджують те, про що писав Укрінформ. Лаврське (вже колишнє) начальство живить і антиамериканські настрої, й усвідомлення “гнаних”. Неможливо збудувати нове, не переосмисливши старе, не визнавши у колі вірних попередніх помилок. А всього цього УПЦ “МП” не зробило. Вони люблять Україну, але ненавидять США, яка їм допомагає, і всіляко уникають називати росію ворогом. Сьогоднішня ситуація з Лаврою – насправді, логічна для держави, і промислительна, якщо дивитися очима Бога...

Я спускаюся вниз і заходжу в один з дорожчих магазинів Лаври. Тут продають церковне начиння, вбрання, ювелірні вироби — прикрашені хрести.

МЕРСЕДЕСИ ПОЇДУТЬ, А МОНАХИ ЗАЛИШАТЬСЯ?

- Ви будете після 29-го працювати? – перепитую я продавчинь.

- Будемо, – кажуть вони.

Мій погляд падає на “непрофільні” товари. Сухе французьке вино, брендоване назвою "Лавра" – під тисячу гривень. Свого часу за цей товар намісника Лаври дуже критикували, бо ж і нескромно таке продавати, і вино начебто за якістю не відповідає ціні. Але, мабуть, розпродують залишки. Далі дивлюся ручні годинники від 30 до 72 тисяч гривень, зроблені “на замовлення Лаври”. Це певно для “дорогих” чад намісника, бо “середня” вірянка таке не купить. Трошки далі розташоване кафе, де багато пісної їжі.

Я спускаюся до Ближніх печер. Дорогою мене обганяють машини, забиті меблями. З Лаври дійсно вивозять усе, що можуть вивезти, – з того, на що мають право. Ми спостерігали активне вивезення ще кілька днів тому, щоправда тоді завантажували фури. Біля Ближніх печер – черга. У маленькому приміщенні, звідки йде спуск у лабіринти, є певні зміни. З’явилося багато квітів у вазонах. Думаю, що швидше за все їх принесли з покоїв намісника Павла. Що обнадіює, бо таки намісник виїжджатиме.

Людей дуже багато, дізнаюся, що недавно тут начебто відслужили молебень, щоб “справи Лаври вирішилися”. Біля свічного столика сидить монах, я впізнаю його, бо у нього дуже гарний голос – один із тих, хто співає на кліросі.

- Ви повернетеся? – питаю його (бо відомо, що частина братії повернеться сюди після інвентаризації).

- Ніхто нічого не знає, – відповів. Мені ці слова звучать музикою – бо найбільш “залізобетонні” русмирівці на будь-яке подібне запитання відповідають: ніколи ми тут не лишимося з ПЦУ. Відповідь “не знаю” – уже щось.

Насправді, я дуже розумію сум’яття братії, коли на тебе тисне намісник (на чім світ стоїть, сварячи ПЦУ), коли ти сам розгубився у пошуках правди, коли начебто пристойні при посадах люди кажуть – залишайтеся, ви потрібні Лаврі. Коли, зрештою, “демонізована” лаврським начальством ПЦУ виявляється не такою вже й страшною, бо ж служать із нею на Афоні, та й сам митрополит Епіфаній публічно просить залишатися – важкий вибір для хлопців, які прийшли сюди юнаками і постали тут як монахи.

Але тільки вони мають зробити вибір – з ким вони: з намісником на мерседесах чи десь у якихось монастирях, чи в Лаврі з преподобними. ПЦУ може лише запросити. Монахи колись у різні часи покидали Лавру. Таке бувало. Тільки коли їх виганяли. Але сьогодні віруючий чернець, не отруєний путінізмом, у настійливих та чисельних проханнях залишитися – точно спроможний побачити волю Бога.

За великим рахунком, намісник Лаври Павло не мав би використовувати братію задля того, щоб залишити її при собі. Чесний “батько” обителі навпаки – залишив би за ними право вибору, не переслідував би, не пригрожував. Намісник, чиїм пріоритетом мали б бути збереження традиції й повнокровне життя обителі, просто поїхав би сам. Втім, митрополит Павло вивозить не лише майно, монахи теж мають виїхати, бо ж священновладдю потрібна картинка гнаності, ображеної церкви. Нехай оце вивезення монахів, навіть тих, хто не хотів виїжджати, буде останнім гріхом митрополита.

Я купую біля печер дві свічки і таки знаходжу прощальний сувенір – ладан для свого настоятеля в храм ПЦУ. Настоятель, як і більша частина вірян нашої громади, залишили Лавру в 2014-му році, коли її поворот у бік москви став очевидний. А цієї неділі ми будемо на Богослужінні використовувати лаврський ладан, куплений в останній день перебування там УПЦ “МП”. Він швидко “закінчиться”, як закінчується ця епоха.

Я проходжуся по печерах, піднімаюся сходами у Теплий храм, бачу порожні підставки для ікон – звідси вивезли та забрали з півтора десятка образів. Так люблять Лавру, що забирають всі ікони (навіть враховуючи, що їх нема де поставити). У Теплому храмі розкладені записочки, мовляв, розкольників (це про ПЦУ, хто не в курсі) та самогубців не поминаємо. Я згадала, як в одному жіночому монастирі під час надання автокефалії на проповіді казали, що безбожна влада хоче “Томос та гей-паради”. До речі, не дивно, що тут “розкольників” прирівнюють до самогубців, саме тут (наскільки я в курсі) співали “Звон плывет над россиею».

Потім заходжу в лаврську майстерню, де шиють облачення, там допаковують останні коробки. Таки з’їжджають... До речі, зараз у ПЦУ модний грецький стиль, з’явилися нові майстерні.

Йду на Дальні печери. Тут велелюдно, всі, хто приїхав на молебень, прийшли сюди їсти. На великі свята тут підгодовують паломників. Каші, компоти, булки.

Я спускаюся в лабіринти та прикладаюсь до мощей. Виходячи з печер, знову бачу “порожні очі” мобільних іконостасів – нагадування, що начальство прихопило ікони, зупиняюсь та спостерігаю, на який термін беруть записки для молитовного поминання. Для пояснення: в монастирях записки для молитовного поминання беруть і на один день (на одну літургію, чи молебень), і на сорок днів, і на рік... Бачу, що тут продовжують брати і на сорок днів, і на рік.

- Скажіть, – запитую я свічницю, – ви тут залишаєтеся, якщо берете записки на рік. Тобто тут буде кому молитися?

Я перепитую це максимально доброзичливо, бо хочу зрозуміти, чи свідомо вона бере записки, знаючи, що частина братії повернеться, чи просто за інерцією.

- Ми як працювали, так і працюємо, – відказує вона.

Взагалі, варто зауважити, що оцей вихід відбувається без підкресленого драматизму. Очільники церкви чи то влади бояться, не поносять її, як це раніше було, чи зрештою бачать у всьому руку Бога – і спрацьовує в плюс возведене в абсолют смирення. Але це виселення без надриву.

Я бачу, як із сумками нагору тягнеться старший монах, якого я добре пам’ятаю, бо колись часто бувала в Лаврі.

- Ви пам’ятаєте мене, – доганяю я його запитанням, – чому ви йдете звідси. Хіба погано, що будемо молитися разом.

- Милая, как благословят. Я не в обиде. Но я жил в РПЦ, и наверное помру в РПЦ, – каже він російською і швидко йде твердим ще кроком угору.

А я, дивлячись йому навздогін, подумала: напевно, це чесно. І заслуговує на повагу, коли людина, яка ідентифікує себе з Російською православною церквою, чесно про це каже і без образ іде. В серці столиці не може бути монастиря тих, хто щодня освячує зброю для вбивства українців.

А ті, хто ототожнює себе з Україною, повернуться. Он записок на поминання на рік набрали.

Лана Самохвалова, Київ

P.S. Коли готувався матеріал, стало відомо, що під Лавру зібралися віряни, які протестують проти виселення УПЦ “МП”. Мітинг прихильників бл. Онуфрія та намісника Павла ще триває, хоча мерседес Павла, супроводжений хресними знаменнями мітингарів, уже поїхав. Спостерігаємо за ситуацією.