Незакінчена історія професорки історії
Від завкафедри до пакувальниці й у зворотному напрямку
ПІДІРВАНИЙ ШЛЯХ
Луганськ з якогось дива вважається в нас промосковським містом, а тим часом український прапор над будівлею міської ради тут підняли задовго до серпневого путчу 1991 року. Після перших демократичних місцевих виборів 1990-го в раді утворилась Демократична коаліція. Вона не була більшістю, але її енергії вистачало, аби диктувати свою волю решті. До меншості входила й викладачка Луганського педінституту Ольга Борисова.
У рідному місті вона стала відомою навіть до 1990 року. Місто активно включилось у тодішні «перебудовчі» змагання, і партгоспактив області дружно починав гикати, коли до мікрофона проривалась молода доцентка. Ну, а коли Ольгу Василівну вперше обрали депутатом Луганської міської ради, з’ясувалось, що та гикавка була пророчою, бо ж у серпні 1991-го вона разом з іншими депутатами опечатувала будівлю обкому кпу. На українську мову депутатка у своїх виступах перейшла ще раніше.
- Я була членом «Просвіти», тож популяризація української мови була тим, що я розглядала як складову своєї патріотичної місії. Іншою складовою було створення лекцій, наукових і навчальних публікацій з правдивої історії України, особливо щодо національно-визвольної боротьби українства проти московських загарбників за останні більш ніж 300 років. Багато моїх колишніх студентів тепер дякують мені за це.
Окрім усього згаданого, Луганщина добре знала Ольгу Борисову також із виступів на телебаченні, й от із таким «бекґраундом» вона знову виставляє свою кандидатуру на виборах 1994-го – і знову перемагає. До речі, в тому ж році мером Луганська стає підприємець з відчутно проукраїнськими поглядами Олексій Данілов, а Сєверодонецьк тоді взагалі очолив рухівець. Намічалась цілком природна тенденція, але в тому ж році президентом стала відома особа, яка дуже «вдало» розставляла свої кадри…
Втретє Ольга Василівна вже не балотувалась – писала докторську. У якій висунула такі приголомшливі концепції, що зі сторони вони здавалися заздалегідь провальними. Та, як не дивно, вона знайшла аргументи, якими підкріпила свої теорії.
НЕНАПИСАНА ІСТОРІЯ
Що ж сталось у 2014-му? Ольга Борисова розказує:
- Повноцінна історія того, що відбувалось у Луганську взимку 2013 - влітку 2014 років ще не написана. Деяка інформація щодо цього подана у книзі «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту», де поміщена й моя стаття. Але ті події зараз досліджувати неможливо: Луганськ залишається в окупації.
Луганський національний університет був першим з вишів Луганська, який захопили сепаратисти. Над усіма викладачами нависла загроза арешту. Сім’я Ольги Борисової виявилась чи не найбільш вразливою. І річ не тільки в ній самій: її син Герман був відомим журналістом, а журналістів у Луганську стали душити практично відразу після проведення у травні т. зв. «референдуму» і проголошення «лнр».
- Не могла залишатись і невістка моя Наталія – український офіцер, майор, яка єдина з усієї обласної команди ДСНС не зрадила присязі. Вона була на сьомому місяці вагітності другою дитиною, її терміново треба було вивозити. Син одягнув рюкзак, взяв під одну руку трирічного сина Дениса, під іншу – вагітну дружину, і вони вирушили останнім потягом до Харкова… Вирушили в нікуди, адже в Харкові у нас нікого не було. І я скільки буду жити, стільки дякуватиму харків’янам за те, що не дали пропасти моїм дітям, прийняли, поселили на перший час, а потім допомогли винайняти квартиру.
У Луганську тим часом «кинули на підвал» колегу з кафедри Історії України, директора Українсько-канадського центру «Відродження» (до речі, першого в Україні, відкритого ще в 1993 році) Володимира Семистягу. За кілька днів – проректора університету Дмитра Ужченка. А по місту розвісили листівки: «Розшукується фашистка, терористка Борисова, яка готує зі студентів бандформування…»
- За мною могли прийти в будь-який час. І тоді мій колишній студент і багаторічний друг, підполковник МВС Павло Бондаренко (письменник Павло Правий) витягнув мене з Луганська і вивіз разом зі своєю сім’єю на турбазу його друзів. Це був кінець червня; я була в легкому спортивному костюмі, кросівках і «вітрівці», з невеликою спортивною сумкою, у якій головним скарбом був мій ноутбук із безцінною для мене інформацією. Потім у серпні так і приїду до Харкова – з тією ж сумкою, в футболці, шортах і шльопанцях. Все.
Турбаза розміщувалась на території «лнр»; втікачі удавали з себе відпочивальників, а самі чекали, що ось-ось українська армія визволить Луганськ – і все повернеться. Натомість почались обстріли. Але якимось дивом хазяїну турбази вдалося домовитися з водієм, який їхав до Харкова. Так вони вислизнули з тієї пастки.
- А коли ми під’їхали до Слов’янська, і я побачила українські прапори та напис «Бандерштадт», не могла стримати сліз… Слава Богу – ми були живі й удома! Тож 5 серпня 2014 року я вже була в Харкові, у своїх дітей. Трішки згодом винайняла «гостинку» і жила в ній увесь час. А 26 вересня 2014 року моя невістка народила мені онучку Аліну. Зараз Денису 12 років, Аліні – вісім.
Треба було шукати роботу, а рідний університет не подавав відомостей про себе. Тож професорка прийняла пропозицію ректора Харківського соціально-економічного інституту очолити одну з гуманітарних кафедр цього вишу.
НА НОВОМУ МІСЦІ
- У березні 2015 року мене знайшов завідувач кафедри філософії переміщеного до Харкова Луганського національного аграрного університету (ЛНАУ) Ігор Федь і запропонував замість нього очолити кафедру, що я й зробила. Тоді ж дізналась, що в Луганську було спалено всі мої наукові і творчі праці разом із бібліотеками моєї рідної кафедри та Українсько-канадського центру «Відродження». Це був шок – у мене не залишилось ні-чо-го… Але я була жива і могла хоча б щось поновити і знов видати. А ось те, що зберігалося в Центрі, насамперед – рідкісний примірник першого видання «Енеїди» Івана Котляревського, всі «Кобзарі» Тараса Шевченка, видані по всьому світу, які ми збирали по наших діаспорах з 1993 року, і ще багато унікальних видань – вже не повернути… Можна з гіркотою констатувати: Луганщина з 2014 року втратила весь свій інтелектуальний потенціал. А це ж «мисляча тростина». Якщо її зламати, вона не відновлюється. Ми криком кричали, що буде саме так, але хто нас слухав?
У переміщеному в Харків ЛНАУ вона очолила кафедру історико-філософських дисциплін, створивши її практично з нуля. Продовжила свою наукову й публіцистичну діяльність. За 8 років опублікувала 3 монографії, 8 підручників і навчальних посібників, ще один підготувала до видання у 2022 році, але не встигла.
Не припиняла й громадської діяльності – волонтерила в Харківському шпиталі, створила Харківське відділення Конгресу Сходу України, щороку виїздила з представниками Харківської міської адміністрації у «Вишиваний Шлях – Схід і Захід України – разом!» у різні області України, брала участь у різних телеефірах, зустрічах молоді з нескореними патріотами з Донбасу, брала участь у створенні з ЛНАУ найкращого соціальноорієнтованого університету.
…Надії на те, що «росія не наважиться», виявились марними.
- О 5 ранку 24 лютого 2022 р. я прокинулась від вибухів, що лунали доволі близько. По обстрілах 2014 року я вже знала, що таке «плюси», а що таке «мінуси». Це були «плюси»… У північній частині міста. Про те, що загарбники зробити з Північною Салтівкою в Харкові, тепер уже знають, напевне, всі. Ми жили в районі ХТЗ, але скоро і сюди стало прилітати. Почали лунати вже й «мінуси», але все ближче: захисники відступали.
У Харкові до війни нічого не було готове – бомбосховищ не було, а в підвалах будинків перебувати було неможливо. Тому Ольга Василівна з дітьми і цуценятком Деніелем, прихопивши всі пледи, що в них були, перебрались на станцію метро «Масельського». Місто було практично оточене, і тільки волонтери, ризикуючи життям, привозили їжу.
ДВІЧІ БІЖЕНЦІ
- Треба було щось робити. Невістка зв’язалася зі своїми знайомими, що давно жили в Нідерландах, а я – з колегами з Утрехтського університету. Наші друзі запропонували їхати з ними машиною до Кременчука. Набилось 8 чоловік, кіт і собачка. Ці страшні «пробки» на дорогах я не забуду ніколи… У Кременчуку ми відпочили, доки чекали знайомих, які їхали до Хмельницького. Син повернувся до Харкова, а ми рушили далі…
Про дорогу до Європи можна складати окреме оповідання в стилі «хорор». Утім врешті родина прибула в селище Ренсвауде, провінція Утрехт, де їх уже чекала приймаюча сім’я Кломпенбергів – Арко, Ірма і троє їхніх дітей – Рік, Йохам і Ліза.
- Нас зустріли дуже тепло. Дітки сусідів нашої приймаючої сім’ї усі вийшли на вулицю і кричали: «Слава Україні!» Нам виділили другий поверх над великим гаражем. Там були всі умови для проживання – три кімнати, кухня, ванна, туалет. Приймаюча сім’я все продумала – холодильник був повністю забитий продуктами, плюс на кухні ще стояла гора ящиків з овочами, фруктами, соками, цукерками тощо. Та ще й купу їжі щойно приготованої нам принесли. Ми нарешті спокійно видихнули і почали облаштовуватись. Ми прекрасно прожили у приймаючої сім’ї до кінця серпня. Жили б і довше, але хемента (мерія) звела три котеджних будинки – кожен на 4 людини – саме для українців. І один із них запропонували нам. Ми плакали разом з Ірмою, бо дуже вже прив’язалися до цієї сім’ї, а вони до нас, але вирішили переселитися і тепер живемо в одному з цих будиночків, зведених за новітніми технологіями.
Що ж стосується Ренсвауде, який існує з 1400 року, то це селище непросте. Тут проживає близько 10% від усіх найбагатших людей Нідерландів. Багаті живуть переважно у таких містечках – у великих містах гамірно, подекуди брудно і багато іноземців. Люди тут мають машини, і не по одній, але їздять усі на велосипедах. Уздовж доріг скрізь прокладені велосипедні доріжки. Українці теж пересіли на велосипеди.
- Тепер навіть не уявляємо, як будемо без них в Україні.
У голландців – культ чистоти. Ірма, приміром, під час прибирання пилососить навіть двір. Комунальні служби теж завзято працюють, тому вулиці в Ренсвауде просто вилизані. Такий же культ чистоти – й на роботі. Тому що чистота – це теж безпека. І для виробників, і для споживачів.
У Ренсвауде мешкають дуже релігійні люди. Сім’я, що прийняла наших біженців, належить до храму, якому понад 400 років.
- Для голландців було дуже важливо побачити, що ми також ходимо до церкви. Дехто з них, припускаю, взагалі не знав, що ми християни. Наші походи разом із приймаючими сім’ями до їхніх церков, сподіваюсь, назавжди розкрили до нас їхні серця. Так, на Різдво нас цілий місяць ледь не щодня вітали не тільки наші нідерландські друзі, а й сусіди по вулиці, й навіть багато незнайомих людей. Вони моляться за Україну, особливо коли загарбники обстрілюють українців ракетами і безпілотниками.
Словом, з розповіді Ольги було зрозуміло, що голландці приязно поставилися до наших земляків, от тільки недовиховане харківське псисько ледь не «зіпсувало» їхню репутацію.
- У Ренсвауде є спеціальна школа для собак, де їх навчають шляхетних манер. Вони спокійно гуляють і не гавкають на вулиці. Наш Деніел у таку школу не ходив, тому ганяє, як навіжений, і гавкає на всіх, особливо він ненавидить велосипедистів. Жодного не пропустить. Нас тепер усі знають і коли ми гуляємо, всі посміхаються. А Деніел – гавкає!
Росіян у містечку не зустрічали. Місцеві добре пам’ятають про збитий у 2014-му літак рейсу МН-17, а отже, не виключено, що селищна хемента їх просто не впустила – такі широкі повноваження має в Голландії місцеве самоврядування.
РОБОТА, МОВА, АДАПТАЦІЯ
Робота в Нідерландах є. Із фізичною працею за їхню мінімальну зарплатню проблем немає, аби здоров’я дозволяло. Для деяких спеціальностей, наприклад, економістів, достатньо гарного рівня англійської – і тебе візьмуть, але все одно на мінімалку. Як тільки українці з’явились у Нідерландах, вони почали питати про роботу. Сидіти на допомозі від уряду країни (265 євро в місяць на дорослого) – це якось не дуже добре.
У Ренсвауде голландці-волонтери створили центр, де збирають допомогу для України. Певний час тут розміщувався й Український центр, де українці збиралися й обговорювали свої проблеми. Ці ж волонтери займались і пошуком роботи для нас, надавали всю інформацію щодо цього. Отже, роботу знайти можна, але встановлена законом у Нідерландах мінімальна зарплата – трохи більше як 1700 євро за місяць. Сюди додаються доплати за стаж і вік – чим ти старший, тим більше тобі платять.
- Для Голландії це важливо, бо тут старе населення. Якби не було емігрантів, навіть не знаю, як би вони вирішували проблему з робочою силою. Нідерландці зазначають, що так швидко, як українці пішли тут працювати, не робив ніхто з емігрантів. Ще пів року тому можна було без проблем переїхати з Нідерландів у будь-яку іншу країну Європейського Союзу. Нині ж, наскільки я знаю, деякі країни вже українців з країн ЄС не приймають. До Німеччини – ще можна переїхати. Хоча там інші правила: допомога складає 600 євро в місяць, але тебе ніхто не візьме на роботу, доки не вивчиш німецької мови. Тож там так: або сидиш на допомозі, яку в будь-який момент можуть скасувати, або вчи Deutsch і йди працювати. Утім, я не знаю випадків, щоби з Нідерландів наші люди кудись їхали.
У Німеччині існують програми переселення українців-науковців, але треба знати німецьку і бажано досліджувати проблеми Німеччини. А втім, напевне, це всюди так. З наших луганчан-науковців знаю тільки, що соціолог Ілля Кононов переїхав до Канади як запрошений професор. Є колеги в Німеччині, але ті працюють дистанційно у своїх вишах.
- По приїзді в Нідерланди мені в Утрехтському університеті запропонували і поселення, і повністю укомплектоване робоче місце, але без оплати. Бо щоби працювати й отримувати належну зарплату, англійської замало, слід мати сертифікат В-2 на знання нідерландської мови. А в мене й англійська, чесно кажучи, так собі. Якби я прийняла пропозицію, то в мовному середовищі (а голландці всі знають англійську) я швидко б адаптувалась, а чуючи нідерландську постійно, я б і її вивчила. Працюючи дистанційно в Україні й отримуючи допомогу від Нідерландів, я могла б проіснувати, доки не почала б викладати англійською. Але це ж треба було мені переселятися в Утрехт. І тоді за законом моя невістка не змогла би працювати, бо онукам було 11 і 7 років. А їй одразу запропонували роботу за спеціальністю – посаду психолога у хементі для роботи з українцями-біженцями.
ЇЇ ДІТИ
І професорка запитала себе: задля чого вона тут, у Нідерландах – для себе коханої чи для дітей? Відповіла: зрозуміло, що для дітей.
- Тому невістка, теж моя дитина, нехай іде працювати за спеціальністю, а я вже якось влаштуюсь. Та й моя настанова спрацювала: у важкі часи сім’я повинна бути разом, тож я нікуди не поїхала. І пішла працювати пакувальницею у корпорацію Sсholtus. Дуже зручно, що до неї пішки – максимум 10 хвилин.
Знайти місце роботи в місці проживання – велика удача. Тому що тут – цілком нормально їздити на роботу на шосту ранку велосипедом у будь-яку пору року і за 20 км від дому, і більше. Онук Денис, приміром, їздить у школу в місті Барневелд, до якого від Ренсвауде – 11 кілометрів. І так роблять усі діти старшої школи. Українські молодші діти навчаються у Венендалі, їх возить автобус від хементи.
- Робота в корпорації важка, у три зміни, але я справляюсь. Зате моя зарплата за місяць – 2200 євро. Щоправда, з 16 січня я перейшла працювати (дистанційно) у Харківську гуманітарно-педагогічну академію професором кафедри історії та суспільно-економічних дисциплін, тому мені довелось перейти на 3-тижневий графік роботи в корпорації, щоб мати змогу викладати в академії. За цей неробочий у корпорації тиждень я втрачаю на місяць понад 500 євро, що моя зарплата професора (0,5 ставки) аж ніяк не компенсує, але нехай – я люблю свою роботу в Україні і не хочу її втрачати, вона мені дорожча. Якщо я не можу реалізуватися як викладач і науковець у Нідерландах (розглядаю себе як заробітчанку), то я буду це робити вдома, в Україні. Якщо я не потрібна як професор-історик у Луганських переміщених ЗВО (а я таки не потрібна – ніхто й не приховував цього), то буду віддавати всі свої сили і знання харківським студентам. Коли ЛНАУ розміщувався у Харкові на площах ХНТУСГ ім. Петра Василенка, то на мої лекції приходили студенти і з цього закладу, багато питань ставили мені, й мої підручники замовляли у видавництві. На початку я читала лекції в коридорній рекреації, бо не вистачало аудиторій, і потім навіть працівники корпусу, які потихеньку слухали мене, дякували й казали: «Ми тепер усе знаємо і про Петлюру, і про Бандеру». Тож Харкову я ще пригоджусь.
* * *
Останнім моїм запитанням до Ольги було дещо наївне: «Як вам подобаються Нідерланди?» Відповідь отримав прагматичну:
- Нідерланди – дуже красива країна. І природою, архітектурою, історичними пам’ятками, музеями, театрами тощо. Кожне місто тут по-своєму красиве, кожне має своє обличчя. Тут є що подивитись. Але головне у цій країні – її прекрасні люди. А ще Європа дуже дисциплінує, а насамперед у тому, що стосується законодавчих моментів. Ті, хто повернеться з Європи в Україну, і перш за все – діти, вони вже будуть не якісь «проєвропейські», а суто європейські люди, які звикнуть жити у правових державах, тож вимагатимуть цього ж і від українського суспільства та насамперед – від влади.
Михайло Бублик