Як і ким були написані перші рядки в історії Укрінформу
Нашому агентству – 105 років
У такі ж, як нині, весняні дні, сто п’ять років тому почалась історія Укрінформу. Почалась на Хрещатику, неподалік від нинішньої штаб-квартири агентства. Тепер тієї будівлі немає: вона згоріла у двадцятих числах вересня 1941 року, на початку німецької окупації Києва. Залишились лише кілька її довоєнних знімків. І зосталася в нашому агентстві пам’ять про ті тепер уже далекі часи, коли воно створювалося, та про людей, що стояли біля його колиски. І найяскравішою особистістю серед них був Дмитро Донцов, публіцист, філософ, політичний діяч, послідовний поборник української незалежності.
Правда, що до того, як він став першим директором Української телеграфної агенції (УТА), було кілька спроб створити в Україні національне інформаційне агентство. Так, у березні 1917 року, після повалення російського самодержавства, у Києві була створена Центральна Рада, і її лідер Михайло Грушевський та його соратники зробили перший крок у цьому напрямку, організувавши прес-бюро. Однак на цьому й зупинилися. Зі створенням українського уряду на чолі з Володимиром Винниченком тема інформагентства кілька разів порушувалася на його засіданнях. Навіть були дані конкретні доручення. Але тогочасні події, передусім кривавий більшовицький наступ Муравйова, ці наміри віддалили. До них повернулися тільки в березні 1918-го, коли Рада Народних Міністрів затвердила статут Українського державного інформаційного агентства. Але справу його створення загальмувала відсутність коштів. Доки їх шукали, стався державний переворот: у ніч з 29 на 30 квітня 1918 року за підтримки німецького військового командування замість Української Народної Республіки постала Українська Держава. За сім з половиною місяців її існування гетьману Павлу Скоропадському вдалося досягнути певних позитивних політичних результатів, насамперед того, що Україна була визнана незалежною державою багатьма країнами світу, двадцять з яких уклали з нею дипломатичні відносини.
Цьому сприяла й біографія Донцова. Його при царі переслідували за політичну діяльність, двічі заарештовували, ув’язнювали.
Після другого ув’язнення він емігрував до Австро-Угорщини, навчався у Віденському та Львівському університетах, у другому з них здобув звання доктора права. Крім того, Донцов активно співпрацював як публіцист з тамтешніми інформаційними агентствами. Лінія східного фронту Першої світової війни тривалий час не дозволяла йому потрапити до Великої України. І тільки в березні 1918 року він знаходить місце у вагоні австро-української торгової делегації, яка з Відня повертається до Києва. Там і тоді й сходяться дороги Донцова і Скоропадського. Гетьман без вагань вводить Донцова до складу свого уряду і призначає не тільки директором УТА, а й керівником Бюро української преси (БУП), що було створене при Міністерстві закордонних справ.
Спогад про першу появу Дмитра Донцова в УТА написала згодом відома українська громадська діячка, літераторка, а в радянські часи дисидентка Надія Суровцева, яка працювала тоді в інформаційній агенції: «… Мене вразила його оригінальна постать. Це була дуже висока і дуже худа людина, з негарним смаглявим обличчям і густим, чорним, відкинутим назад волоссям. Обличчя вражало своєю нервовістю, а чорні, живі, колючі очі доповнювали враження. Руки в нього були дуже довгі, як у скрипаля. Отакий собі Паганіні. Мова в нього була надто швидка, – доводилось напружувати увагу, щоб ловити зміст. Він пересипав мову чужоземними цитатами й одразу зімпонував мені такою ерудицією». До цих слів варто додати такі дві цікаві подробиці: наприкінці двадцятих років Надія Суровцева працювала редактором Радіо-телеграфного агентства України, а згодом стала доктором філософії Віденського університету, де, як уже мовилось, свого часу навчався Донцов.
А в ті весняні дні 1918-го Донцову випало не тільки організовувати роботу новоствореного державного агентства, а й стати його чи не найактивнішим автором. Для періодичних видань в Україні агентство розсилало матеріали «за трьома розрядами»: телеграми, короткі повідомлення і ґрунтовні матеріали. І всі вони були українськомовними, що викликало обурення в найбільш поширеному тоді середовищі російськомовних видань. Однак коло передплатників УТА ставало все ширшим. Воно включало десятки газет і журналів, видань товариств, компаній, громадських організацій, зокрема, «Просвіти», органи губернського і земського управлінь, мистецькі, релігійні, військові та інші осередки і формування.
Абревіатура УТА стала відомою того року за рубежем. В Австрії, Болгарії, Німеччині та в ряді інших країн читачі відкривали для себе Україну, стежили за подіями, які в ній відбуваються. Наприклад, агентство детально інформувало їх про вбивство в Києві есером Б.Донським німецького фельдмаршала Германа фон Ейхгорна, про візит Скоропадського до Німеччини та його переговори з кайзером Вільгельмом II, про економічну, соціальну і політичну ситуацію та настрої населення в Українській державі.
Як відомо з історії, ця ситуація, на жаль, була дуже складною. І насамперед, через неймовірний тиск зі сходу – більшовицької росії. А коли на початку листопада 1918 р. в Німеччині почалася революція і кайзер Вільгельм II зрікся престолу, а Європа не підтримала Україну, становище стало нестерпним. Гетьман Скоропадським почав шукати нових союзників. Відбулася, зокрема, його зустріч з донським отаманом П.Красновим, який вважав гетьмана союзником у відновленні неподільної росії з Україною в її складі. 14 листопада гетьман публікує грамоту, в якій ідеться про майбутній федеративний зв’язок України з росією.
Шляхи Донцова і Скоропадського остаточно розходяться. Донцов не тільки пориває всі стосунки з гетьманом, а й стає його непримиренним суперником. Скоропадський 14 грудня 1918 р. оголошує про своє зречення з посади глави Української держави і відбуває до Німеччини. Драматичним був той час і для самого Донцова. Діячі Директорії, які прийшли до влади і відновили Українську Народну Республіку, вбачали в ньому прихильника гетьмана, і колишній керівник Української телеграфної агенції мав бути заарештований. Його врятував майбутній засновник ОУН полковник Євген Коновалець, який на той час був очільником Січових стрільців і знаходився в Києві. З його допомогою 13 січня 1919 року Донцов виїхав з Києва до Швейцарії, де очолив пресово-інформаційний відділ української місії в Берні.
* * *
За сто п’ять років, які минули відтоді, в історії нашого агентства, як і в українській історії, сталося безліч подій. Але, на превеликий жаль, як і тоді, в 1918-му, Україна знову переживає драматичні часи, на її багатостраждальній землі знову палає вогонь смертоносної, руйнівної війни. І її розпалювачі – тепер уже внуки й правнуки сумнозвісного Муравйова та його ординців. Вони знову хочуть поставити нас на коліна, повернути в імперське ярмо. Але часи докорінно змінилися. Тоді, 105 років тому, Європа і США від нас відвернулися. Тепер вони, як і весь прогресивно-демократичний, цивілізований світ, – наші надійні союзники. Й Україна вже зовсім не та. За понад три десятиліття самостійності вона сповна відчула всі переваги вільного від осоружноїімперії життя і незалежного розвитку.
…Під час директорування в Українській телеграфній агенції Дмитро Донцов вів щоденник. На його сторінках знаходимо, зокрема, запис про зустріч з керівником більшовицької делегації Дмитром Мануїльським. Той запитав: «Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви не є большевиком?» – «Якраз тому, Мануїльський», – відповів Донцов.
І ще одні слова, точніше – заклик Дмитра Донцова приведемо з його філософсько-публіцистичної спадщини: “Мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протиставитися душі Івана IV, яка переживає в росії свою безнастанну реінкарнацію”…
І, як свого часу було за Донцова, наше агентство в нинішні дні веде сумлінний літопис українського життя в усіх його проявах, сплетінні драматичних подій в сучасній історії України.
Михайло Сорока