Юрій Савчук, історик, гендиректор Національного музею історії України у Другій світовій війні

Якою знатимуть історію повномасштабного періоду нинішньої російсько-української війни – значною мірою залежить від музейників. За понад 430 діб після 24 лютого 2022 року Національний музей історії України у Другій світовій війні, який мав експозицію про розпочату 2014-го агресію рф на нашій території, – уже накопичив нову унікальну колекцію артефактів, завдячуючи ЗСУ.

Загалом, про цей музейний заклад знають всі. Бо бачили хоча б на фото вищу на кілька метрів за американську статую Свободи Батьківщину-матір – поміж куполів на Печерських пагорбах у Києві. Саме під цим монументом, про доцільність якого періодично продовжують точитися розмірковування, знаходиться основне приміщення музею, назва якого може скоро змінитися відповідно значно ширшого спектру національної пам’яті.

Про все це Укрінформ говорить з генеральним директором закладу Юрієм Савчуком. Згадуємо і про екстрене засідання Верховної Ради, яке вранці 24 лютого минулого року могло відбутися саме у приміщенні під відомим монументом; і про екстрену евакуацію експонатів п’яти американських інституцій.

ЧИ ПРАВИЛЬНО НАЗИВАТИ НИНІШНЮ ВІЙНУ ТРЕТЬОЮ СВІТОВОЮ ?

- Пане Юрію, як історик і музейник – як ставитеся до використання для позначення сучасного протиборства демократичного світу і України з росією терміну– Третя Світова війна?

- Подивіться на коаліцію Рамштайну, на те, скільки учасників постачають нам зброю. Подивіться на геополітику, позицію Китаю, Туреччини, Бразилії, Індії... І відповідь на це запитання стає очевидною. Але Третьою світовою цю війну з тих чи інших політичних мотивів у цей момент, підкреслюю, не називаємо.

– Очолюваний вами музей уже не один рік, як вийшов за межі історії України у період Другої світової війни. Чи може бути змінена назва закладу?

- Ми зараз перебуваємо у стадії перевизначення. Монумент Батьківщина-мати трансформується з радянського символу у нові сенси, які горять про нього як про символ стійкості і незламності супроти російської агресії. Заміна герба на щиті – це важливе завдання, актуальність і нагальність якого ніхто не заперечує. Утім воно відсунулося вниз, не знаю на скільки позицій, тому що у нинішніх умовах вже не може йти мова тільки про герб. Йдеться про переосмислення діяльності музею, його постійної експозиції, всього меморіального комплексу, архітектурних рішень.

Після цієї війни буде пошук центру пам’яті про велику Перемогу всього демократичного світу, про найбільший військовий конфлікт з часу Другої світової війни. Зрозуміло, що це має бути в Києві – столиці України, яка витримала перші удари ворога.

Наш меморіальний комплекс, монумент Батьківщини-матері набули зовсім іншого сенсу в цій війні. Тож ми на шляху переформатування закладу, який матиме розширені хронологічні рамки.

Адже ще у Першу світову війну постало українське питання. Ми знаємо, що Друга світова є наслідком Першої, бо не було вирішено цілий ряд питань, у тому числі й українське. Сьогоднішня війна, яка триває, – це наші нові хронологічні рамки, в яких музейники вже працюють.

Ми вже проводили публічні слухання. Робоча назва народжена в колективі, який вважає, що має постати «Національний меморіал: музей війни за незалежність».

- Нещодавно в Нью-Йорку, поблизу офісу ООН, презентували виставку «Україна. Розп’яття. Трибунал», куратором якої були ви. Чому так важливо розповідати світові про російську агресію?

- Цю виставку долучено до створення Спеціального міжнародного трибуналу, який судитиме росію за воєнні злочини. Відкрито її напередодні голосування в ООН за резолюцію про створення спеціального міжнародного механізму, який дозволить покарати країну-агресора.

Постійний представник України в ООН Сергій Олегович Кислиця не раз натхненно проводив екскурсії виставкою для гостей. На відкриття у Нью-Йорк прилітали представники однієї з найбільших військових баз США, де є музей, центр дослідження історії – на днях вони підтвердили готовність створити виставку в їхніх локаціях.

Загалом, незважаючи на період повномасштабної війни, можна сказати, що ми навчилися «клонувати» виставки, одночасно представляли музейні проєкти в Естонії, Латвії і США.

ВИСТАВКА З ПОНАД 1700 АРТЕФАКТІВ ПОВНОМАСШТАБНОГО ПЕРІОДУ ВІЙНИ

- Пане Юрію, музей трохи не з перших днів повномасштабного вторгнення росії почав збирати артефакти російсько-української війни. Як вам так швидко вдалося організуватися, щоби уже 8 травня 2022 року відкрити у Києві першу експозицію «Україна – Розп’яття»?

- Навіть сьогодні ми ще не можемо осмислити повною мірою весь той ризик і загрозу ситуації, в яку потрапила країна 24 лютого 2022 року. Ми, держава Україна, пройшли по краю.

Буквально у перші дні російського вторгнення відбулися події, які мотивували уже до 8 травня, за місяць, створити виставку – це понад 800 квадратних метрів. На ній представлено 1 776 автентичних експонатів, зібраних командою музею на місцях запеклих боїв і в щойно визволених населених пунктах Київщини та Чернігівщини. За оцінкою глядачів, міжнародних експертів і впливових зарубіжних медіа (The New York Times, The Guardian, Le Monde) виставка визнана успішною.

Кожна виставка – це як підводна і надводна частина айсбергу. Ми бачимо експозицію, але їй передують етапи, про які люди навіть не здогадуються. Наприклад, усі предмети з лінії фронту – якби би вони не виглядали в музейних вітринах – мають свій запах, загалом – свою енергетику. Тож спочатку вони проходять етапи санепідемічної обробки. Предмети з тимчасово окупованих територій потрібно було знайти, привезти до Києва, ідентифікувати, атрибувати.

- Давайте візьмемо відлік від 24 лютого. Що робили того дня? Кажуть, що ви евакуювали на власному авто до західного кордону експонати п’яти американських інституцій, які були представлені на попередній виставці у залах музею?

- Минулого року 24 лютого о 6.00 був на робочому місці. Через 15 хвилин зателефонували з Управління державної охорони і повідомили, що, можливо, засідання Верховної Ради відбуватиметься у нас… Здається, 7.00 називали початком. У нас велика територія. Коли йшов від адмінкорпусу до головного приміщення, то зустрів депутатів, які рухалися, якщо можна так висловитися, на свою постійну локацію. Короткотривале депутатське засідання розпочалося за 8 чи 9 хвилин до восьмої години.

На дев’яту, згідно з внутрішнім розпорядком, з’явилися майже всі керівники структурних підрозділів музею. Оперативно пішли рятувати експозицію. У виставкових залах був представлений найбільший українсько-американський проєкт, приурочений до 30-річчя Незалежності України, з дуже символічною назвою «За волю України». Проводили його з п’ятьма інституціями США, а загалом учасниками були 20 музеїв, бібліотек та архівів. Ми все демонтували, спакували. О 15-й розпочали загальну нараду за підсумками дня, лунала повітряна тривога. Ще через годину більшість співробітників – це майже всі жінки – відпустили додому.

Наступного дня спаковані предмети українсько-американської виставки завантажив у музеї у приватний автомобіль й точно о 16.34 рушив на захід, у Львів. Їхав в напрямку Житомира. Ще перед станцією метро «Берестейська» у Києві мене спинив наш пост. Нацгвардієць сказав: « Далі їхати не можна, попереду «контакт». Тобто на Житомирській трасі уже діяли диверсійні групи, відбувалися з ними сутички…

Єдиний шлях залишався – на Білу Церкву, а звідти в обхід на Вінницю. Я послідував рекомендаціям наших нацгвардійців. Але між Білою Церквою і Сквирою потрапив в аварію, провів ніч у полі у відносно безпечному місці.

- Експонати не постраждали в аварії? Як швидко вдалося вийти з ситуації?

- Були проблеми з машиною, а експонати не зазнали ушкоджень. Я родом з Вінниці, тільки завдяки друзям зміг в Житомирській області знайти евакуатор. Все-таки дістався Вінниці. Там друзі мені поміняли машину, на якій доїхав до Львова. «Плюс» цієї історії був у тому, що на власні очі багато чого побачив: багатокілометрові колони, черги, нервове напруження людей, блокпости, літаки в небі.

МУЗЕЙНІ «ЇЖАКИ» ОБОРОНЯЛИ КИЇВ

- Як швидко повернулися у Київ ?

- Повернувся 2 березня потягом, з Вінниці. Бо стало зрозуміло, що швидко відремонтувати мій автомобіль неможливо. Тим більше, вже були спроби захопити летовище у Василькові, а це ж по Одеській трасі – єдиний шлях з Білої Церкви у Київ.

Думки тоді ще весь час накладалися на усталений мирний спосіб мислення, тому сподівався, що з Вінниці, як зазвичай, через півгодини чи годину можна буде виїхати. А на вокзалі кажуть: «Один чи два потяги можуть бути. І то немає впевненості, що вони поїдуть».

Наступного дня прийшов з самого ранку з готовністю дочекатися. На пероні було тільки 7 чоловіків. У потязі – порожнеча, завішені вікна, а перед Фастовом взагалі вимкнули світло. Приїхавши на київський вокзал 2 березня, потрапив у комендантську годину. Звертався в Національну поліцію, щоби допомогли дістатися музею. Того вечора, близько 21 години зовсім поряд упали уламки збитої російської ракети, якою ворог цілився у Генеральний штаб.

Цей досвід перших днів повномасштабного вторгнення для мене – історика, директора музею війни – надзвичайно важливий.

– Як охоронявся музей у період, коли російські війська були близько біля Києва? Скільки людей у ньому залишалося?

– 2 березня повернувся до музею і жив там до 2 серпня. Адмінкорпус, у якому спілкуємося, можна було на кілька тижнів зачинити, взявши під сигналізацію, забезпечуючи зовнішнє спостереження. А наша Батьківщина-мати – найвищий монумент в Європі і навіть на 9 м вища, ніж статуя Свободи у Нью-Йорку. Конструкцію не можна було навіть під час війни залишити без відповідного обслуговування. Бо там складні інженерні конструкції, повітря всередину подається шляхом кондиціонування. У музеї тоді залишилися я, головний інженер, електрик, пожежний вартовий (люди прийшли туди разом з сім’ями). Пильнувати допомагав охоронець з Нацполіції.

– Чи евакуювали з Києва експонати саме свого музею?

- Організована евакуація відбувалася ближче до середини березня. Надзвичайно цікавий момент – абсолютно засекречена евакуація у броньованому вагоні Національного банку. Подорож тривала майже добу, потяг кружляв якимось незвичайним маршрутом. Разом з експонатами він віз величезну кількість готівки, я в своєму житті ніколи стільки не бачив. З вагона ніяк не можна було вийти; попередили про відсутність там будь-якого телефонного зв’язку; принесли обов’язковий бронежилет.

- У соціальних мережах з’являлася інформація, що на Печерську у Києві виставлені «їжаки», на яких був інвентарний номер вашого музею. Розкажіть цю історію.

- Ще коли я кілька днів був відсутнім у Києві, до 2 березня, військові взяли у нас «їжаки» періоду Другої Світової війни, які тоді використовувалися при захисті у Київському укріпрайоні. Їх встановили на Печерську, на Шовковичній. Нещодавно СБУ повернула нам останній експонат з тих, які у нас «позичала», – триногу для станкового кулемета.

- Де тоді ще Сили оборони використовували музейні експонати?

- Командири різних військових формувань, представники різних видів силових структур ще на початку березня 2022-го почали до нас звертатися з проханням надати ті чи елементи озброєння. Дійшло навіть до того, що у нас попросили бойові машини піхоти. Дещо хотіли би взяти, але не було потужних кранів, щоб підняти 50 тонн, 30 тонн, 40 тонн… Тому брали, що легше – по 13 тонн, по 15 тонн. Не просто було заїхати, розвернутися.

Техніка стояла на під’їздах до мостів: Патона, Дарницького. Нам все повернули.

ПРАПОР ПЕРЕМОГИ ЯК МУЗЕЙНИЙ ЕКСПОНАТ І ФОТОГРАФІЇ КИЄВА У ВЕРДЕНІ

- Який експонат першим потрапив до фондів вашого музею після 24 лютого 2022 року?

- Глибоко символічно, що ним став головний прапор країни, який майорів на майже 90-метровому флагштоці на території нашого музею. Розмір полотнища – 16 на 24 метри. Його 5 березня замінювали на нове. Я дивися на прапор і думав, що це унікальна пам’ятка, більше того, реліквія, символ із позитивною енергетикою – свідок стількох подій, Прапор Перемоги. І мені вдалося переконати людей, що його треба залишити для музею.

Тоді у мене викристалізувалася думка, що треба відзняти, задокументувати Київ тих днів, зберегти для нащадків свідчення того, як мирне європейське місто з тисячолітньою культурою, з кількамільйонним населенням, велике місто в центрі Європи, за лічені години трансформувалося у фортецю, готову до оборони, до битви.

- Вам допомагали чи, навпаки, заважали глибокі знання про Другу світову війну? Як ви накладали їх на оперативну ситуацію сучасної російської агресії?

– Перед очима періодично виникали фото минулого часу, наприклад, колони біженців. Це додавало ще більше мурах по шкірі й усвідомлення, що на власні очі бачиш унікальний візуальний ряд, який не повториться. Саме це рухало ідею зробити березневу фотосесію Києва. Я звернувся до силових структур і  майже 3 дні чекав, як казали, вільних людей, які могли б супроводити нас для таких фотозйомок.

І 8 березня приїхало авто Служби безпеки України, троє оперативників з автоматами, касками і «брониками» для нас – і ми вирушили знімати Київ. Супроводжуючі не втручалися, зауваживши, що їм наказ – охороняти. Ми зробили близько 150 кадрів. Знімала наша музейна фотограф. А через кілька днів вона залишила Київ – після того, як ракета поцілила на Позняках у сусідній житловий будинок, а в її квартирі ударною хвилею вибило вікна.

- Хто уже мав змогу бачити фото, зроблені у «повномасштабновоєнному» Києві 8 березня 2022 року?

– Із 44 фотографій ми зробили виставку «Київ, репортаж одного дня, 8 березня», яка відкрилася уже вранці 23 березня у Вердені – місті, де відбулася грандіозна битва Першої світової війни. І того ж дня Президент Володимир Зеленський виступав перед французьким парламентом.

У перший рік повномасштабної війни ми показали цю виставку в 9-ти країнах на кільканадцяти локаціях. Вона отримала нагороду Міністерства закордонних справ Південної Кореї. Є заявки на наступні покази.

Деякі фотографії оприлюднили тільки нещодавно у Нью-Йорку, через 1 рік і 2 місяці повномасштабної війни. Є там одна унікальна світлина, яка була представлена на виставці, але ще не публікувалася, яка може стати однією з символічних фотографій оборони Києва.

КАРТА ВІД ВАЛЕРІЯ ЗАЛУЖНОГО

- Як перейшли від фотодокументування до документування артефактів, тобто безпосереднього збору матеріальних предметів війни? Як отримували доступ на території, близькі до фронту?

– Першу ініціативу наприкінці березня проявила Мар’яна Безугла, заступник голови парламентського Комітету з питань безпеки, оборони та розвідки, яка нам принесла кілька артефактів. Коли я дивився на паспорти росіян, посвідчення, печатку військової частини, прострілений ворожий рюкзак із вкраденим на заводі Антонова простріленим блокнотом – у мене був шок…

Пам’ятаю глибоку тишу 1 квітня, коли наші змусили відійти російські війська, вибили їх з-під Києва. А 3 квітня мав нагоду зустрітися з Валерієм Залужним і запитав його про дозвіл потрапити на деокуповані території. Головнокомандувач ЗСУ погодив ідею, попросив надіслати офіційний лист. За день-два музей відвідав генерал-майор Владислав Клочков, начальник Головного управління морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України, з яким владнали всі організаційні моменти. Ми донині працюємо з ним у тісному контакті.

- У музеї є артефакт безпосередньо від Валерія Залужного?

- Головнокомандувач ЗСУ передав нам трофейну карту лівобережної частини Києва з позначками найважливіших інфраструктурних об’єктів, здобуту в розвідувально-дисерсійних групах, які намагалися захопити столицю.

- Хто з музейників отримав дозвіл їздити на деокуповані території?

- Розпорядження Генерального штабу дозволяло мені – генеральному директору і музейному фотографу перебувати на деокупованих територіях з правом фотозйомки. Нам на 10 днів виділили для супроводу досвідченого військового, полковника, який на війні з 2014 року.

У багатьох випадках це нам дозволило пройти чисельні кордони. Через тиждень вдалося залучати інших співробітників. Так розпочиналася робота над проєктом «Україна – Розп’яття».

- Де, в яких місцях, населених пунктах побувала музейна експедиція?

- Ми заходили у багато місць раніше журналістів, що західних – то точно. У лісах і полях бачили убитих цивільних і військових. У моєму телефоні багато кадрів з Бучі й інших місць російських злочинів. Ми фотографували, записували усну історію, збирали предмети. Спілкувалися з людьми. Скажімо, з жінкою, яку піддали насиллю. Не буду говорити в деталях, бо це не мої повноваження, а прокуратури. Її намагалися зґвалтувати в її оселі, перед її очима застрелили чоловіка, якого вона потім поховала на подвір’ї біля господарських будівель. Наше документування – це її перша розповідь про вчинені російськими військовими жахи.

- Що головне музей намагаєтеся донести про цей повномасштабний жах і героїзм?

– В експедиціях виник образ – чоботи російського окупанта. Нейтрально цей предмет можна розглядати як взуття, його крій, зовнішній вигляд. На деокупованих територіях внутрішній голос підказував брати чоботи нападників спочатку десятками, потім сотнями – і всі вони лягали в музейну інсталяцію у формі червоної зірки, яка стала відома на весь світ як символ звірств російського агресора в Україні.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото: Кирила Чуботіна, Руслана Канюки, Національного музею історії України у Другій світовій війні.