Олексій Алчевський. 1. Урал нервово хекав нам у спину

Проєкт «Калиновий к@тяг» розповідає про блискучого фінансиста, першого українського мільйонера, мецената і просвітника

7 (20) травня 1901 року у Санкт-Петербурзі загинув український банкір, промисловець, меценат Олексій Кирилович Алчевський. За офіційною версією влади, чоловік наклав на себе руки, кинувшись під потяг на Царськосільському вокзалі. За іншою версією, його убили конкуренти. У будь-якому разі, спробуємо з'ясувати: чому саме на залізничній колії так раптово закінчила земну путь знакова для Російської імперії постать, успішний засновник величезної фінансово-промислової групи, який товаришував із багатьма високопосадовцями? Чому комерційні інтереси цього бізнесмена не обмежувалися Україною, а поширювались, з одного боку, до Уралу та Китаю, а з іншого - до Німеччини, Голландії та Бельгії? Чому наглій смерті нашого земляка не зарадили навіть величезні статки у 30 млн рублів?

Перенесімося подумки у довгу холодну весну 1901 року.... З голочки вдягнений 65-річний харківський банкір лежав на рейках у Санкт-Петербурзі. Наче його не потяг переїхав, а ціла Московія. За офіційною версією, 1-ї гільдії купець кинувся під колеса, бо 4 (17) травня отримав відмову від міністра фінансів і шляхів сполучення Сергія Юлійовича Вітте (1840-1915) у дозволі випустити облігації позики. У такий спосіб українець прагнув пережити економічну кризу - він, хто багато що робив першим у країні: першим створив приватний іпотечний банк, першим вивів на закордонний ринок зразкове сільськогосподарське підприємство європейського ґатунку, оформив першу фінансово-промислову групу тощо. Майже чотири доби він шукав вихід із патової ситуації: зустрічі, перемовини, консультації.

Утім, шукатимемо, кому це було вигідно, хто були вони, кінцеві вигодонабувачі? Відомо, що по смерті банкіра Харківський торговельний банк... оголосив банкрутство і закрився, промислові підприємства покійного перейшли у... власність держави, а перший в Росії приватний іпотечний Харківський земельний банк отримали... російські бізнесмени.

Адже після трагічної загибелі підприємця московські рейдери хутко скупили акції фінансової установи. Як наслідок, на загальних зборах акціонерів Харківського земельного банку 25 і 26 червня 1901 року обрали нове правління у складі трьох братів Рябушинських - Володимира, Павла і Михайла та двох їхніх родичів - В. Корнєва та М. Антропова. Окрім іншого, в акціонери українського банку для повного контролю за фінансовою установою ввели... російський “Банкірський будинок братів Рябушинських”. Тепер ви зрозуміли, з якого боку масло на хліб намазується?

***

Почнімо цю історію, що нагадує першу спробу здобуття економічної незалежності індустріальної України, яка хотіла й могла капіталістичним шляхом, зрештою, звільнитися від впливу феодальної метрополії. Майбутній засновник міста Алчевськ Олексій Кирилович Алчевський народився у 1835 році в Сумах (тоді - Харківської губернії) у міщанській родині, як пишуть, “середнього торговця колоніальними товарами”. Тоді такими вважали чай, каву, спеції тощо.

Батько - Кирило Федорович Алчевський (1794-?), був бакалійником і титарем (старостою) місцевої церкви Покрова Пресвятої Богородиці. Чому? З діда-прадіда благодійність була родинною традицією. Його дід, Федір Опанасович Алчевський (1736-1797), від 1765 року належав у Сумах до числа посполитих черкас. Пояснюю: терміном “черкаси” в офіційних російських документах позначали переселенців з українських земель Речі Посполитої у південні повіти Московії. Опікувався 3-ї гільдії купець торгівлею і належав до прихожан Миколаївської церкви, всіляко підтримуючи храм, а після 1795 року став у Сумах міщанином.

Чи процвітав родинний бізнес? Зважте самі.

Значну частину товару - тканини, мануфактура, а також чай - Кирило Федорович Алчевський продавав на знаменитому Сумському ярмарку, до складу комітету якого його постійно обирали побратими по торгівлі.

***

Цього міщанина поважали, тому що невпинно пожвавлював міську торгівлю. Зокрема, він взаємовигідно співпрацював з єврейськими купцями, які постачали товари за нижчими цінами і продавали їх у прикордонних повітах Харківської губернії. Тримав він у Сумах також невеличкий гостьовий будинок (заїжджий двір), що лише сприяло поглибленню комерції, бо всіляко розширювало контакти.

Обіймаючи посаду церковного старости, на будівництво й оздоблення храму Кирило Алчевський пожертвував понад 31 тисячу рублів. Був час, коли йшлося про те, що за скромний подвиг сумського мирянина висунуть до нагороди срібною медаллю, але, зрештою, український титар отримав лише... Благовоління Священного Синоду. Нічого виняткового у такій доброчинні тоді не вбачалося, бо так колись чинили чимало заможних купців і дворян Російської імперії.

Що православна родина Алчевських з іншого тіста, з'ясувалося трохи пізніше, коли 23 серпня 1839 року в Сумах спалахнула велика пожежа. Тоді спопеліло понад 300 обійсть, навіть обгоріла сама церква Покрови Пресвятої Богородиці. За ніч сім'я купця втратила геть усе: обійстя, будівлі, майно, лавки, товар. Не дбаючи про власне благополуччя, Кирило Федорович відновив торгівлю, а на перші прибутки відреставрував фронтони храму, перекрив дах залізом, заново відштукатурив - усередині і зовні, настелив підлогу, поставив печі, замовив новий іконостас і до 1859 року повністю відновив Божий Дім, витративши 5206 рублів сріблом.

І це тоді, коли від першого шлюбу він виховував сина Євграфа (1819), а від другого - із Анастасією Максимівною (1808), ще двох: Миколу (1833-1889) та Олексія; єдина дочка - Єлизавета, народилася у 1843 році.

***

Торгівля у Кирила Федоровича була, схоже, на підйомі. За підтримки батька університетську освіту отримав старший син Микола, який став відомим просвітником. Він служив гласним Харківського губернського і Сумського повітового земств, у 1868-1877 роках обирався членом Сумської земської управи, а у 1874-1877 роках навіть був її головою, а згодом став агентом Харківського Земельного банку в Сумах та опікуном земських шкіл, які патронували Алчевські.

Інша доля чекала на молодшого сина бакалійника. Закінчивши Сумську двокласну школу, кілька років Олексій відвідував повітове училище і... ніде більше формально не вчився, бо все життя займався самоосвітою. Хлопець читав книжки, міркував про шлях у житті та вирішив продовжити батьківську справу та йти в комерцію.

Усе ледь не закінчилося життєвою драмою, поширеною серед мрійливого юнацтва, коли сімейне життя переінакшує пріоритети... Бо у 1862 році він пошлюбив красуню та розумницю Христину Данилівну Журавльову (1841-1920). Дочка вчителя російської словесності міського училища походила з містечка Борзна Чернігівської губернії і, подейкували, за лінією матері доводилась онукою Господарю Молдавії та  царському генерал-лейтенанту Миколі Вуїча. Із часом у родині Алчевських народилося шестеро дітей: Дмитро (1865-1920), Григорій (1866-1920), Анна (1868-1931), Микола (1872-1942), Іван (1876-1917) і Христина (1882-1931).

***

Шлюб додав затятості... Невдовзі після весілля молоде подружжя Алчевських переїхало до губернського Харкова. Розмах тут вражав. Чисельність населення мегаполіса перевалила за 50 тисяч городян; тут діяло 1400 торгових закладів та 4 500 купців і продавців. Життя на колесах Олексія не лякало.

Свого часу дід за батьківською лінією - Федір Опанасович, чумакував, продаючи сіль далеко за межами України. У такий спосіб онук продовжив справу предків, незламних посполитих черкас, узявши позику.

Чому саме Харків, пояснив слобожанський краєзнавець Андрій Парамонов:

- До Харкова Алчевські прибули не просто так, у Сумах стало затісно зі своєю чайною торгівлею, та й покупців там було значно менше. Тим часом у Харкові торгували здебільшого заїжджі купці, своїх - слобожан - там майже не було. Ось і розгорнули Алчевські чайну справу в Харкові.

***

Молоде подружжя виповнювали грандіозні плани...

У 1862 році 21-річна Христина Алчевська заснувала приватну безплатну недільну школу для жінок, а її чоловік, молодий амбіційний підприємець відкрив невеличку чайну лавку на вулиці Сумській. Саме у столиці Слобожанщини він відчув історичний момент, що давав шанс. Адже після реформ 1860-х років у Російській імперії умови для економічного розвитку були сприятливими. Належало лише чітко визначитися: у чому саме твій приватний бізнес і у якому сегменті ти можеш стати найкращим фахівцем.

Аби далі правильно розглядати ґенезу молодого підприємця, слід пояснити, як у Російській імперії визначалися гільдії у купців. Після гільдійської реформи 1775 року купецтво розділили на три гільдії - відповідно до розміру оголошеного капіталу. Для запису в третю гільдію встановлювався мінімум на рівні 500 рублів, у другу - 1000 рублів, у першу - десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; тобто 10 000 рублів.

Перші дві категорії не мали права на зовнішньоторговельні операції, тому відповідно торгували на рівні повітів і губерній. Маніфест про купецтво від 1 січня 1807 року встановив монополію 1-ї гільдії купців на Кяхтинську торгівлю (читай: прикордонну торгівлю з Китаєм і Монголією). Після цього у Сибіру значно зросла кількість 1-ї гільдії купців за рахунок переходу до вищої гільдії інших комерсантів, що прагнули активно розширити бізнес.

Молодший син 3-ї гільдії купця із Сум був представником актуальної ґенерації українських підприємців. Олексій Алчевський не лише побачив нові можливості, а з нуля узявся будувати власний бренд. Ось чому він сам за чаєм їздив до Китаю, власні назви розфасованим чаям дав, упаковку товару оригінальну запропонував. Ось чому саме у нього в Харкові невдовзі з'явився великий склад продукції, а на вулиці Сумській, 7 відкрилася приватна крамничка.

Перша економічна війна за національний ринок завершилася їхньою перемогою. Як наслідок, до 1880-х років Алчевські - батько і син - істотно потіснили московських купців із чайної торгівлі у Харківській губернії.

***

Малювати із нащадка посполитих черкас такого собі затятого стратега чи економічного гуру я не збираюся: правда є правда... Але... Ви ніколи не замислювалися, чому у вітчизняних просвітників майже усі гуманітарні проєкти закінчувалися шухлядою письменницького столу або посиденьками у тісному колі однодумців? Віра у світле майбутнє має починатися з економічної складової, під сподівання слід підводити фінансову базу, а не романтизувати ідеї Просвітництва, які, мовляв, самі якось знайдуть дорогу до порятунку рідного народу.

Ось і 27 річний Олексій Алчевський розпочав із традиційної для молодих патріотів царини, торуючи дорогу до просвіти. Та ось заковика - потрібні гроші, лишень, крутилися в інших сферах. Тим часом молода дружина тішилася:

- Я пішла заміж за щирого українця.

Це справді було так. Бо від самого дитинства Олексій Алчевський чинив як “фанатичний українець”. Маючи природні менеджерські якості, у першій половині 1860-х років він зорганізував та очолив гурток харківської “Громади”. Молоді патріоти діяли у сфері освіти і культури: організовували недільні школи, українською мовою видавали дозволену та заборонену літературу, збирали матеріали з етнографії та фольклору, видавали популярні книжки-“метелики”, також читали лекції, влаштовували шевченківські вечори, зустрічі з театральними трупами.

Єдиною жінкою серед учасників харківської “Громади”, яку називали “Гетьманшою”, була дружина Олексія Христя. Трохи згодом її методики викладання у народних школах отримали визнання на педагогічних виставках в Антверпені, Брюсселі, Чикаго, Парижі. Шлях до свободи народу освітянка бачила в українізації молоді. У любові до рідної землі та національних традицій Христина Данилівна виховувала власних шістьох дітей.

Звісно, що діяльність гуртка “Громада” неодноразово привертала увагу харківської поліції, яка стежила за виконанням антиукраїнських імперських указів. У різний час його учасниками були: мовознавець Олександр Потебня (1835-1891), письменник та історик Гнат Хоткевич (1878-1938), поети - Олександр Олесь (1878-1944) та Василь Мова (власне: Василь Лиманський; 1842-1891).

***

Так ось. Думаю, що амбіційна Христя могла би стати хіба що другою Ганною Барвінок, якби поруч опинився Пантелеймон Куліш. Її щастя полягало у тому, що чоловіком виявився саме Олексій Алчевський - і патріот, і комерсант...

Із власної кишені він фінансував засновану “Гетьманшою” недільну школу в Харкові. Коли храм освіти народної відкрився, ученицями стали пів сотні колишніх кріпачок, куховарок віком від 15 до 45 років. За проєктом їхнього зятя, архітектора Олексія Миколайовича Бекетова (1862-1941), у 1896 році було навіть збудоване окреме приміщення у Мироносицькому провулку (нині - вул.Жон Мироносиць, 9). На утримання того унікального закладу Олексій Кирилович виділив 5000 рублів, і харківська педагогиня, здається, була єдиною в Російській імперії викладачкою, яка регулярно у друкарні (!!!) публікувала щорічний звіт про виконану роботу.

Що характерно, це був не єдиний освітній заклад, фінансований О. К. Алчевським. У селі Олексіївці Олексіївської волості Зміївського повіту Харківської губернії (нині - Первомайський район Харківської області) він побудував українську двокласну школу, де у 1887-1894 роках працював відомий укладач “Словника української мови”, український письменник і вчений Борис Грінченко (1863-1910; читай тут.

Безперечно, ви можете закинути: - “Ну, то, власне, були особисті проєкти його дружини... А відомо, що ніхто “Гетьманші” не наважувався відмовити”.

Справа у вищих матеріях. Промислова революція, що у другій половині ХІХ століття охопила схід України, викликала пробудження національної ідентичності освічених українців. Нашим прадідам захотілося знову стати господарями на власній землі, а не торгувати колоніальними товарами.

***

Доповідаю далі: коштом Олексія Алчевського було відкрито ще кілька навчальних закладів, як-от Харківське комерційне училище імператора Олександра III (1893), Катеринославське вище гірниче училище (1899) та Катеринославський сільськогосподарський інститут (1901). На їхнє будівництво меценат виділив загальною сумою кілька мільйонів (!!!) рублів. Його коштом зводилися церкви не тільки в Сумах та Харкові, а й у дрібних містечках Харківської та Катеринославської губерній. До всього ж підприємець-українофіл матеріально підтримував Харківське товариство поширення грамотності серед народу.

Сьогодні особливо модно показово любити Кобзаря та пафосно носити вишиванку. Хоча б раз на рік. Це, повірте, складніше було робити, коли діяв Валуєвський циркуляр (1876), а українська мова у будь-яких її проявах “тимчасово”  потрапила під сувору заборону - на довгі 40 років. Коли ти - мільйонер, можна різати капусту в Україні, а тринькати - на Лазуровому березі. Олексій Алчевський був іншим, тому будь-якими методами підтримував саме український інтерес.

Наприклад, Олексій Кирилович любив творчість Тараса Шевченка, знав напам’ять багато творів, а у 1898 році профінансував створення першого у світі пам’ятника Кобзарю. Погруддя з білого італійського мармуру виконав професор Санкт-Петербурзької Академії мистецтв, українець за походженням Володимир Беклемішев (1861-1919). На хвилиночку, за приватне замовлення залюбки взявся сам очільник скульптурної майстерні Вищого художнього училища при Імператорській Академії мистецтв.

- Так у ті ж часи царат забороняв офіційно відкривати пам’ятник видатному українському поету!?! - вигукнете ви. А я вам на те відповім:

- Тому “нелегальний” бюст Тараса Шевченка у 1900 році встановили... у садку на території харківської садиби Алчевських, зумисне замінивши при цьому глухий паркан низенькими ґратами.

***

Утім, фінансовий талант Олексія Алчевського почав розкриватися тоді, коли 1-ї гільдії купець відкрив у 1866 році одне з перших у Російській імперії товариств взаємного кредитування та почав видавати позики для малого і середнього бізнесу. Компанія та працювала за принципом сучасних товариств з обмеженою відповідальністю. Послуга виявилася навдовивожу витребуваною. За нею до ексклюзивного агента вишукувались не лише купці, селяни та комерсанти, а й розгублені поміщики.

Скасування кріпацтва у 1861 році спричинило колосальні зміни в економіці імперії. Бо не лише на Півдні Росії вітчизняні поміщики як клас опинилися у цілковитій розгубленості: земля, маєтки є, навіть млини, стодоли і підприємства є, а: по-перше, робочої сили катма, а по-друге, ніхто отих вічних нахлібників господарювати не вчив та економічних законів не розкривав. Починався золотий вік для молодих комерсантів, представників актуальної ґенерації українських підприємців. Почитайте у цій замітці, з чого починав Гетьман цукру? Замолоду Нікола Терещенко чумакував до Криму, аби везти в Україну... сіль.  

У ділових колах Лівобережної України 33-річний Олексій Алчевський став відомим у 1868 році, коли опинився серед засновників і членів правління Харківського торговельного банку. Новизна була у всьому. Для прикладу: саме ця фінансова установа стала першим у Російській імперії приватним (!!!) акціонерним банком.

***

До речі, серед засновників була ще одна знакова людина, статистик та економіст, керуючий Харківською філією Державного банку, дійсний статський радник Іван Васильович Вернадський (1821-1884), батько видатного вченого, першого президента Української Академії наук (УАН), академіка В. І. Вернадського. Партнера він вибрав ідеально: економіст-ліберал, противник соціалізму, почесний член Центрального статистичного комітету у Брюсселі, почесний член Лондонського статистичного товариства “верхи” знав, і дозвіл їм незабаром видали.

Шепіт про фінансову новину із Слобожанщини стояв в обох столицях Російської імперії. Адже ніхто і гадки не мав, звідки узявся отой власник приватного Торговельного банку зі статутним капіталом у розмірі 500 000 рублів. Звідки?!? Тим часом його дітище стало третім в країні - після Московського і Санкт-Петербурзького - інститутом акціонерного комерційного кредиту, що закладав самі підвалини капіталістичних відносин у феодальній країні. Адже всі ризики харківська інституція покладала на... акціонерний капітал, а основні принципи роботи із клієнтами будувала на взаємній повазі та довірі.

На голому місці навіть курчата не народжуються.

Більшість економістів Російської імперії не знала, що у фінансах Олексій Алчевський - не новачок. Ще у 1866 році він разом із Іваном Вернадським створили Товариство взаємного кредиту, - знову-таки, одне з перших у країні. Справа виявилася настільки комерційно вигідною, а ринок настільки порожнім, що виникла ідея її розширити, створивши приватний Торговельний банк. Земля із численними поміщицькими маєтками, прийнята під заставу, сама попливла їм у руки.

***

Бізнес рухався по спіралі, лишень слід було у правильне річище спрямовувати фінансові потоки. 4 травня 1871 року Олексій Алчевський затвердив Статут створеного за його участі Харківського земельного банку (ХЗБ). Засновниками нової фінансової установи також стали: уже знайомий нам Іван Васильович Вернадський, а також Двору Його Імператорської Величності камер-юнкер, багатий землевласник Олександр Федорович Бантиш (1828-1915), 1-ї гільдії купець Федір Миколайович Добринін (1813-1877), харківський землевласник, дійсний статський радник Григорій Дмитрович Колокольцев (1803-1872)... Але саме Алчевський подальші 30 років залишався незмінним головою Правління.

Будівлі обох харківських приватних банків - Земельного та Торгового - виросли на Миколаївській площі (нині - пл.Конституції) і фактично будувалися архітектором Олексієм Бекетовим як єдиний ансамбль, пов’язаний внутрішнім підземним переходом. Наче фінансові легені... Таке рішення замовник вважав доволі символічним, зважаючи на постійні перетікання фінансових потоків з однієї банківської установи в іншу. Спорудження власного бізнес-центру із двох статусних будівель у харківському середмісті вилилося в астрономічну для Півдня Росії суму - 1,2 млн рублів. Утім, то був уреальнений у будівельних матеріалах символ успіху Олексія Алчевського.

Цікаво, що за такого розмаху мислення сам 1-ї гільдії купець великими особистими статками не володів, однак, він так вміло все організував, що згодом у його руках опинився контрольний пакет акцій іпотечного банку зі статутним фондом в 1.000.000 рублів. Відтоді фактично Алчевський став одноосібним розпорядником обох фінансових установ, що обслуговували різні компанії першого губернського мільйонера.

***

Що так потужно рухало бізнес? Висока ліквідність і відсутність лихварства, бо діяло розуміння нагальних потреб масового клієнта. Йшлося про розгублених землевласників, дворян, які після скасування кріпацтва залишилися сам на сам із маєтками, бо господарювати в нових економічних умовах не вміли. А тут Харківський земельний банк почав видавати кредити під привабливі відсотки - (6% за заставними листами + 1,5% на користь банку, тобто під 7,5% річних). Але... під заставу землі. Щоб ви розуміли ситуацію на тодішньому ринку фінансових послуг, лихварі ломили до 20% річних. Алчевський сам усе це проходив, відкриваючи на Сумській першу крамничку із торгівлі чаєм.

Тим часом харківський іпотечний банк розростався шаленими темпами, а невдовзі нажив агентську мережу у 18 губерніях Російської імперії. Буквально за кілька років вартість акцій ХЗБ зросла з 500 до 2000 руб. Ви чули, аби у банківському секторі рентабельність була 400 відсотків? Чого дивуватися, що невдовзі на теренах Російської імперії виникли 11 подібних до ХЗБ фінансових установ, що спеціалізувалися на іпотечному кредитуванні.

Освоюючи рубльову зону та розширюючи масштаби харківського фінансового синдикату, Олексій Алчевський залишив позаду усіх можливих конкурентів.

У Російській імперії. Назавжди.

Аби через чітку сегментацію монополізувати національний ринок, він створив ще дві ефективні фінансові установи - 2-ге Товариство взаємного кредиту (1871) і “Товариство взаємного кредиту гірничопромисловців Півдня Росії” (1881).

“Раша, гудбай”, - як співала Вєрка Сердючка.

***

До речі, гроші для нього не були самоціллю.

Олексій Кирилович умів їх примножувати.

Воно якось усе само склалося, а одного дня банківський бізнес у законний спосіб перетворив колишнього торговця чаєм на... великого землевласника, бо, як водиться, не всі позичальники вчасно розраховувалися за кредитами. Почалося все з першого прецеденту, коли у 1875 році у Земельному банку були закладені маєтки, розташовані поблизу недавно збудованої гілки Луганськ-Дебальцеве Катерининської залізниці. Їхні власники, піддавшись вугільній лихоманці, спробували організувати на своїх землях гірничу справу. Клондайку не вийшло. Без знання технологічних тонкощів аматори швидко збанкрутіли, а маєтки перейшли у власність Харківського земельного банку.

Найдешевшою земля була на Півдні, і на те були причини. За даними 1876 року, врожайність зернових на землях Василівської волості була у 2-3 рази нижче, ніж у сусідніх волостях. У 1879 році Олексій Алчевський накупив її за ціною 45-50 рублів за десятину у багатих поміщиків -  І. І. Гладкова (власне: Гладкого), М. А. Жилло (півтори тисячі десятин), братів В. М. та Ю. М. Родакових, князя О. С. Долгорукова.

Затим у волосному центрі Василівка (нині - мікрорайон міста Алчевськ) Олексій Кирилович не тільки збудував там один зі своїх приватних маєтків, а створив фермерське господарство європейського зразка, а саме: завів високопродуктивні породи великої рогатої худоби молочно-м'ясного напряму, придбав найкращі сільськогосподарські машини, озброївся новітніми технологіями тощо.

***

Так, довелося трохи подорожувати Європою, але ж мандри - то завжди фантастичні контакти та нові зв'язки. Як переказували літні селяни, одного дня у глибокому видолинку Довжик, густо зарослому дубами, кленами та акаціями, раптом з'явилися небачені тут робітники з кайлами і лопатами. Із сусідніх кар'єрів на волах погоничі перевезли землю і каміння.

Буквально за кілька місяців на шляху звивистого струмка виросли три дамби, утворивши ставки Лікарняний, Шкільний і Василівський (або Базарний). Чим поливати поля, більше проблеми не існувало. Як результат, якісна продукція з ланів та молочно-товарних ферм Олексія Алчевського пішла на... експорт, а до кінця 1870-х років статки банкіра зросли до 4.000.000 рублів.

Але й землі виявилися не самоціллю для підприємця, бо і територіям він зумів дати раду. Чому? Комерсант нового покоління не дивився на землю, як на товар, а бачив за нею... нову економічну можливість і врешті-решт вклався у... важку промисловість. Коли народжується первісний капіталізм, ніс слід тримати за вітром: бачити індустріальні ланцюги, перспективні ринки, з року в рік технологічно озброюватись, аби стати найкращим.

Не знаю, хто йому там нашептав (можливо, Господь увімкнув Божу іскру), але саме український банкір побачив колосальний потенціал й одним із перших почав розробляти... поклади кам’яного вугілля у Бахмутському та Слов’яносербському повітах Катеринославської губернії та Області Війська Донського (нині - територія Луганської та Донецької областей).

Навіть тоді індустріальний ланцюг Олексій Кирилович не обірвав, мовляв, та мені й моїм дітям уже вистачить на балик із червоною ікрою, а капіталістичну розбудову вів далі. Як? Найперше перед собою він поставив риторичне запитання:

- А нащо мені комусь продавати вугілля? Маючи антрацит, я можу продавати одразу метал, що лише збільшить собівартість товару.

***

Економічна хватка Алчевського сприяла бурхливому розвитку національної металургії Російської імперії. Ні у кого не купуючи ніяких дозволів, 2 березня 1879 року на власних землях (!!!) біля станції Юр'ївка (нині - Алчевськ; ВАТ “Алчевський металургійний комбінат”) далекоглядний підприємець заснував “Олексіївське гірничопромислове товариство” із капіталом 300 тисяч рублів.

Як зазначалось у Статуті, компанія створювалася “задля розробки кам'яновугільних покладів та інших мінералів, що знаходяться у маєтках - Катеринославської губернії Слов'яносербського повіту, при селі Олексіївці (вона ж - Ісаківка) та Області Війська Донського, Міуського округу, при слободі Олексіївці-Леоновій (район міста Торез), що належать на правах повної власності, пойменованим особам... осавулу Івану Григоровичу Іловайському та харківському 1-ї гільдії купцю Олексію Кириловичу Алчевському”.

***

Зверніть увагу, партнерами Олексія Алчевського, який мало що тямив у розробці корисних копалин, бо насамперед знався на видобуванні грошей, - стали знані фахівці: великий землевласник та успішний підприємець Іван Григорович Іловайський (1831-1883), гірський інженер Аркадій Васильович Міненков (1849-1910), проєктант, керівник будівництва, директор заводу, найкращий інженер своєї епохи Аполлон Федорович Мевіус (1820-1898). Капіталістична економіка на Півдні Росії набувала рис командної гри. У комерційні товариства об'єднувалися товариші за інтересами, які складали високоосвічену та інтелектуально потужну команду.

Не буду торкатися внеску кожного із учасників проєкту, а скажу лише таке. Для прикладу, у 1887 році А. Ф. Мевіус заснував кафедру металургії у відкритому тоді Харківському технологічному інституті, яка вперше в Україні почала готувала інженерів-металургів. Цей фахівець написав понад 100 наукових праць, включаючи "Навчальний курс металургії чавуну, заліза і сталі”, "Чавуноливарне виробництво”, які вважаються першими навчальними посібниками з металургії і ливарного виробництва в Росії. 

Чи розумів він, за що береться? Будувати завод?

Одному з адресатів тоді Олексій Кирилович писав:

- Завод металургійний надумав я ладити на європейський кшталт. Донбас - дуже вдале для такого підприємства місце. У мене там, крім капітальних шахт, і кокс свій є - біля станції Юр'ївка, як ви знаєте, наші печі працюють. До того ж Катерининська залізниця, біля якої ми облаштувалися, дозволяє недорого постачати марганець з Нікополя і багату залізом руду з Кривого Рогу. Думаю, справа вийде гарна, прибуткова.

***

Їхній актив був у тому, що “Олексіївське гірничопромислове товариство” (“ОГПТ”) володіло неймовірними покладами антрациту у Слов'яносербському повіті Катеринославської губернії. А далі сировинна база лише ширшала... Згідно з даними, наведеними у “Довідковій книжці “Фабрики, Заводи і Рудники” Катеринославської губернії” (1903), основні рудники “ОГПТ” лежали у безпосередній близькості від залізничних станцій Юр'ївка та Алмазна, а саме: “Кам'яна шахта” - ст. Алмазна; “Орловська шахта” - ст. Алмазна; “Павлівська шахта” - ст. Юр'ївка; “Родакове-Юр'ївська шахта” - ст. Юр'ївка; “Юмашевський” - ст. Юр'ївка. Станом на 1900 рік “Олексіївське гірничопромислове товариство” копало 45 млн пудів вугілля, посідаючи за обсягом видобутку третє місце серед усіх підприємств Донбасу.

Він зупинився? Боронь боже. Ви прослухали, тобто не звернули увагу, що серед іншого, у 1879 році невгамовний Олексій Алчевський заснував “Олексіївське гірничопромислове товариство”, але й... “Донецько-Юр'ївське металургійне товариство”. Останнє володіло Донецько-Юріївським заводом.

У чому полягав стратегічний задум? Не забувайте, то були часи, коли Донецького вугільного басейну ще... не існувало. Бо його ще не відкрили. Тобто Донбас із колін ще не вставав, адже його ще не створили.

***

Сподівання на іноземців пролетіли наче lead zeppelin, тобто фанера над Парижем.

У попередні роки французькі інвестори пустили за вітром 25 млн франків, але не знайшли... золотоносну вугільну жилу, в яку сподівалися вкладати ще більші кошти. Річ навіть не у тому, що Олексій Алчевський вкладав свої кошти у національний Клондайк, а у тому, що фінансування рідного краю із фонду Олексіївського гірничопромислового товариства допомогло... виплекати першу індустріальну інфраструктуру Донецького регіону.

Звісно, у світі були крутіші підприємці. Наприклад, у 1918 році в американському хіт-параді “Тор 30” найбагатших американців (“America's 30 Richest”) під №2 опинився бізнесмен Генрі Клей Фрік (Henry Clay Frick; 1849-1919; $225 млн), який у США зосередився на  кам'яновугільному коксі. Хоча стартовий капітал той отримав від власної родини, яка з діда-прадіда займалася виробництвом і продажем... віскі.

Скажімо так, конвертація російського рубля більш-менш системно почалася у 1897 році, коли міністр економіки і шляхів сполучення Російської імперії Сергій Юлійович Вітте визначив співвідношення $1=1,94 рубля, і курс той більш-менш тримався аж до 1916 року.

***

Як коментар - чотири важливі моменти.

Перший: до кінця століття у Слов'яносербському повіті “ОГПТ” на рік видобували 720 тисяч тонн високосортного вугілля.

Другий: через відшкодування кредитів Земельного банку Олексій Алчевський отримав ділянки під Кривим Рогом із покладами залізної руди з високим вмістом металу та - під Керчю, де теж видобували залізну руду. В останньому випадку - менш якісну, ніж криворізька, але й вона продавалася із розрахунку 10 копійок за пуд, що перевищувало всі витрати і давало чималий прибуток.

Третій: заводи Олексія Алчевського були єдиними в Україні металургійними підприємствами, створеними на вітчизняні інвестиції; решта перебували у власності бельгійських та британських компаній.

І - останній: четвертий. На українських теренах капіталістична індустріалізація просто лякала... Якщо до початку виробництва видобуток вугілля і коксу на шахтах Алчевського коливався у межах 700 тисяч пудів, то на початок ХХ століття він сягнув 60 млн пудів на рік. Що це значить?

Урал нервово хекав нам у спину.

Ринок диктував нову логіку, і Олексій Кирилович вчився разом із національним ринком. Коли попит раптом знизився, а ціна на малозалізисту руду впала до 4 копійок за пуд, миттєво український підприємець, порахувавши, зрозумів: слід мати власне... металургійне виробництво.

***

У 1895 році саме його дві фінансові установи - Харківський торговельний банк і Харківський земельний банк - залили грошові підвалини під індустріалізацію Донбасу. У “Донецько-Юр’ївське металургійне товариство” (ДЮМТ) було вкладено 8 млн рублів. До проєкту потужно залучилися французький гірничий інженер, член правління Товариства російсько-французьких заводів “Провідник” (1888, Рига) Балтазар Гербертц (1853-1932) і... банкірський будинок “Е. М. Меєр і Ко”, що у Північній Пальмірі володів залізоробним і дротовим заводом, за яким стояла... провідна сілезька металургійна фірма “Friedenshütte”.

Спліт не найкращий, але у бізнесі слід кувати залізо, поки воно розпечене.

Улітку 1895-го стартували феноменально.... Поки кайлами і лопатами тисячі місцевих жителів длубали землю, з Німеччини та Бельгії прибувало новітнє обладнання, приїздили фахівці найвищого рівня. Перш ніж зводити сталеплавильні цехи, доменні й мартенівські печі, нові власники подбали про людей. Ось чому біля залізничної станції Юр'ївка швидко виросла промислова слобода. Для робітників тут збудували бараки, для інженерів - цегляні двоповерхові будиночки на чотири сім'ї. Мало селище власну школу та лікарню на 75 ліжок, які були безкоштовними.

Стартували двічі феноменально.... Бо нове підприємство із правлінням у Санкт-Петербурзі гарантувало надвисокі прибутки з огляду на те, що сировинна та обробна бази (Донецько-Юріївський металургійний завод, особисто заснований Олексієм Алчевським) знаходилися недалеко одна від одної.

А ще - попит на метал постійно зростав, а логістика залишалася дешевою.

У 1898 році до групи увійшло й засноване Алчевським “Південне гірничопромислове товариство”, що завбачливо орендувало землі із величезними покладами руди в районі Кривого Рогу й Керчі. Отже, тили українського мільйонера були надійно підкріплені товаром.

Ну, що тут скажеш?... “Улюблений капіталіст Радянського Союзу” Арманд Гаммер (Armand Hammer; 1898-1990) у той рік лише... народився.

(Далі буде)

Олександр Рудяченко