Олексій Алчевський. 2. Комерції радник на власних рейках

У рамках проєкту «Калиновий к@тяг» завершуємо розповідь про блискучого фінансиста, першого українського мільйонера, мецената і просвітника

26 травня 1896 року, після урочистих речей і виспіваного молебню, на заводі “Донецько-Юр’ївського металургійного товариства” задули першу домну. Із урочистостями не розводилися, а поєднали дві події в одній, новою справою святкуючи 25-річчя Харківського земельного банку. Виголошуючи промову, із величезною надією Олексій Кирилович дивився у вітчизняне майбутнє:

- Ми маємо згадати про світле для нашої держави явище, яке останнім часом вплинуло на пробудження Донецького басейну. Приплив іноземного капіталу, переважно бельгійського, відкрив нову еру... Цей швидкий і рішучий підйом промисловості у декого викликає побоювання, мовляв, край захоплюють іноземці. Але ж, панове, ті самі іноземці разом із капіталом везуть нам досвід і знання металургійної справи, які, на жаль, поки що відсутні у наших капіталістів і підприємців.

Розмах цього українського капіталіста вражав. За якихось три роки тут, на металургійному заводі “Донецько-Юр’ївського металургійного товариства”, давали продукцію чотири домни, працювало стільки ж побудованих мартенівських печей, а ще - три конвертори і дев'ять прокатних станів.

Індустріалізуючи Донбас, син “середнього торговця колоніальними товарами” із Сум Олексій Алчевський зініціював будівництво металургійних комбінатів не лише на Луганщині - біля станції Юр'ївка, а й у передмісті тодішнього Маріуполя. 13 лютого 1897 року він заснував трубний цех “Нікополь-Маріупольського гірничо-металургійного товариства”, згодом відомий як завод “Нікополь”.

***

Проєкт був надзвичайно ризикованим.

У листопаді 1896 року до Маріупольського порту зайшов пароплав із закупленим у США обладнанням, а вже 1 (12) лютого 1897 року в українському повітовому містечку із населенням трохи більш як 31 тисяча до ладу став американський трубозварювальний стан (згодом металургійний комбінат імені Ілліча). Про це Олексій Кирилович не міг не знати...

Чому, запитуєте, іноземці так сипонули на гостини до “жандарму Європи”? Відколи у 1891 році Російська імперія запровадила нові митні тарифи, чужинцям стало невигідно ввозити більшість власних товарів. Для прикладу, мито на чавун було збільшене вдесятеро, на рейки - у 4,5 рази. Тому закордонним інвесторам залишалося вкладати до “тюрми народів” свої капітали, створюючи на московітських теренах власні підприємства.

А тепер - те саме, але на фактах. Ще 19 квітня 1896 року німецький банкір, підприємець прусько-єврейського походження Адольф Юлійович Ротштейн (Adolf Julius Rothstein; 1857-1904), який очолював “Санкт-Петербурзький міжнародний комерційний банк”, і американський бізнесмен Едмонд Д. Сміт (Edmond Dutil Smith) звернулися особистим листом до Миколи ІІ і просили дозволити створити Нікополь-Маріупольські гірниче та металургійне акціонерні товариства для розробки марганцевих руд в районі Нікополя, залізних руд біля Верхньодніпровська та Ольгинки і будівництва металургійних заводів у Маріуполі.

***

Чим вони там платили - американськими жувами чи баварськими ковбасками, але до біса заклопотана Власна Його Імператорської Величності канцелярія хутко видала належні дозволи. І вже 27 липня 1896 року “Нікополь-Маріупольське акціонерне товариство” зі статутним капіталом 6 750 000 рублів придбало у Маріупольської міської управи 200 десятин. Землю в районі залізничної станції Сартана іноземці придбали за 60 тисяч рублів. Там негайно засновигали геодезисти, а від початку серпня на будівництві лопатами та кайлами махало майже 2 тисячі чорноробів.

І - остання увага. Герр Ротштейн і містер Сміт у дитячу залізницю не бавились. Вони викупили діючий металургійний завод у Сієттлі під Вашингтоном, демонтували доменні й мартенівські печі, завантажили на пароплави і притаранили до Маріуполя. Ось за якої причини завод “Нікополь-Маріупольського акціонерного товариства” за технічним оснащенням не відрізнявся від сучасних американських підприємств, а тоді, нагадаю, у світі саме янкі тримали перше місце у виробництві чавуну.

***

Труднощі зупиняють лише слабкодухих, на будь-якому етапі власної кар'єри Олексій Алчевський був і залишався конкурентноздатним комерсантом. Те, що він налаштований серйозно, Олексій Кирилович доводив фактом - із Харкова до Маріуполя він перевіз власну родину. Навесні 1897 року бельгійське АТ “Forgesdela Providence” також придбало у Маріупольської міської управи шмат землі біля річки Кальміус для подальшого будівництва власного металургійного заводу, пристані і складів для зберігання руди.

Не маючи поки власних копалень, “Провіданс” уклав договір із Керченською міською думою на розробку родовищ залізної руди біля кримського міста. То була найбільша економічна помилка. Уже влітку 1897 року виникло дочірнє АТ “Російський Провіданс”, дирекцію якого для пафосу розмістили у Санкт-Петербурзі.

До складу акціонерного товариства увійшов майбутній металургійний завод, що у Маріуполі мав давати чавун, листове залізо, прокат (рейки, балки, швелери), а також вугільні копальні на станції Мушкетово (нині - Донецьк) і залізні рудники у Кривому Розі, Керчі та біля станції Оленівка.

***

Через різні обставини саме будівництво нового металургійного заводу, який орієнтувався на не такі вибагливі до якості, як американський, європейські ринки, закипіло лише у 1898 році і вже у квітні 1899 року підприємство дало першу продукцію.

Деякий час два маріупольські металургійні заводи гнали ніздря до ніздрі, а у 1900-1903 роках разом виробляли 5,8% чавуну, 5% сталі та 3% прокату від загального обсягу російського виробництва. На першому працювало 2426 робітників, на другому - 2913... Та з часом якість продукції “Російський Провіданс” почала шкутильгати, бо у виробництво надходила керченська залізна руда, багата на фосфор.

Тож доводилося виготовляти в основному сталь низької якості, що на холоді часом тріскалася. Однак рейки, відкатані на “Російському Провідансі” для потреб донецьких шахт, розліталися як гарячі пиріжки. Регістр Ллойда (Lloyd’s Register; англійський сертифікат якості) підприємство Алчевського так і не отримало. Перфекціоніст по життю такого не витримав. Оскільки комерція складалася не так, як задумувалося, Олексій Кирилович повернувся з родиною до Харкова.

***

Така деталь: звідусіль Олексій Алчевський брав найкраще.

Так, кошти залучалися з Бельгії, а найкращі на той час у Європі технології, обладнання та фахівців завозилися з Верхньої Сілезії. Скажімо, щоб подавати повітря в доменні печі “Донецько-Юр’ївського металургійного товариства”, сілезька металургійна фірма “Friedenshütte” запропонувала використовувати три горизонтальні повітродувні машини німецького виробництва, які були технічним нововведенням.

Коли такі речі траплялися?!?

За заслуги перед російською гірничою промисловістю на третього директора-розпорядника заводу ДЮМТ (1902-1903), німецького підданого М. Беккера у 1903 році навіть зробили подання до ордена. Нічого подібного Російська імперія доти не знала. Олексій Алчевський був і залишався, як ми тепер кажемо, візіонером, футурологічним практиком від індустріального майбутнього України.

Минуло три роки відтоді, як у дію ввели першу домну. У 1899 році на заводі “Донецько-Юр’ївського металургійного товариства” почала виплавлятися мартенівська сталь... Здавалося, що ще українському капіталістові потрібно? Він і так у грошві купається. У комерції Олексій Кирилович продовжував гнути власну лінію, тобто відкривати нові й нові ринки. Ось чому торгівельна фірма Алчевського раптом почала спеціалізуватися на продажі сирого металу, смугового і сортового заліза, а також чавунного литва.

Він вибудував фантастичний індустріальний ланцюг: родовища вугілля лежать на його землях, індустріальна переробка перебуває в його руках, Маріуполь має власний порт, а морем транспортувати продукцію недорого. Нарешті, віднедавна є надійний іноземний агент -  бельгійська компанія “Форж де ля Провіданс” із досвідом продажів на європейських ринках від 1836 року.

***

Усе свідчило, що досить швидко нове акціонерне товариство “Російський Провіданс” увійде в лідери світового експорту металу. Землі, банки, вугільні шахти, металургійні заводи, транспортні компанії, іноземних інвесторів та зарубіжних партнерів він перетворив на золоті буси. Саме такою і має бути самодостатня промислово-фінансова група.

До кінця XIX століття особисті статки Олексія Алчевського оцінювалися у 30 млн рублів.

Що це значить? Якби не передчасна смерть, навіть у 1914 році український капіталіст міг фігурувати у “Тор 10” багатіїв Російської імперії. Це не моя гіпотеза... У 2005 році впливовий журнал “Forbes” опублікував список найбагатших людей Росії - не сучасної, а 1914-го - останнього спокійного року перестаркуватої Імперії.

Той хіт-парад багатіїв виглядав так:

1. Микола Второв (60 млн рублів),

2. Шведська родина Нобелів (60 млн),

3. Сім'я Полякових (49,5 млн),

4. Вірменський купець Семен Абамелек-Лазарєв (45 млн),

5. Старообрядська родина Морозових (44 млн),

6. Німецька династія підприємців Вогау (41 млн),

7. Банкір Борис Каменка (40 млн),

8. Подружжя Половцевих (30 млн), що успадкували колосальні спадки,

9. Олексій Алчевський (30 млн), який особисто згромадив такі статки...

Але замість українського бізнесмена під №9 часопис “Forbes” поставив... московських рейдерів, купецьку родину Рябушинських (25-30 млн).

***

А поки у Олексія Кириловича Алчевського з'явилося офіційне визнання - на державному рівні. У 1894 році “за взірцево-старанну службу” він отримав орден Святого Станіслава. Як він ставився до подібних цяцьок, світло проливає така ситуація. Аби відзначити його бурхливу діяльність, Департамент торгівлі Міністерства фінансів і шляхів сполучення Російської імперії запропонував харківському підприємцю отримати звання мануфактур-радника. Ним почесно вшановували власників великих промислових підприємств та успішних купців. Витримавши ділову паузу, наприкінці 1894 року Олексій Кирилович відповів:

- Глибоко зворушений увагою до моєї скромної праці. Якщо дозволите висловити власне бажання з приводу запропонованого Вами уявлення про нагороду, то воно полягає в тому, що я волів би отримати звання комерції радника, бо воно більш відповідає роду моїх занять.

І подання на Його Імператорську Величність Миколу ІІ робили на найвищому рівні. Зокрема, міністр фінансів і шляхів сполучення Сергій Юлійович Вітте здобувачеві просто дифірамби співав:

- Харківський 1-ї гільдії купець Олексій Алчевський, забезпечуючи досить широку торгівлю чаєм й обіймаючи посаду голови “Олексіївського акціонерного гірничопромислового товариства” у Донецькому басейні, обороти якого становлять 1 700 000 рублів на рік (за подальші дві декади той виріс до 15 млн. - О.Р.), а видобуток вугілля сягає 22 млн. пудів на рік, як видатний комерційний діяч посідає серед місцевого купецтва перше місце. Попри це особливої уваги та схвалення заслуговує його діяльність як підприємця, який заклав підвалини Харківської біржі, головою комітету якої він є понад 20 років, а так само, як 1-го і 2-го Товариств взаємного кредиту в Харкові, а також Торговельного і Земельного банків, з яких останній слугував за взірець для нововідкритих банків цього профілю. Крім зазначених справ, пан Алчевський брав діяльну участь у з'їздах гірничопромисловців Півдня Росії, цукрових заводчиків, а також у Комісії з перегляду митного тарифу. У купецтві за 1-ю гільдією перебуває від 1870 року.

Невдовзі до Імператорського ордена додалося й звання комерції радника.

У Російській імперії таке було введено 27 березня 1800 року, і прирівнювалося воно до VIII класу статської служби - надвірний радник. Найвищим маніфестом від 10 квітня 1832 року встановлювалося, що купцеві, введеному у звання комерції радника, дарується спадкове почесне громадянство. Він опинився у непоганій компанії, адже комерції радниками були Савва Морозов, Павло Третьяков, Іван Дурдін (засновник пивоварного заводу “Нова Баварія”), чаєторгівець Давид Висоцький.

***

Цей українець доводив, що грати він вміє навіть на чужому полі.

Попри усі перестороги, у 1898 році він здійснив економічну інтервенцію на Урал, де агресивно відкрив власне “Південно-Уральське гірничопромислове товариство”. Йому це подарували, бо входив Олексій Кирилович до найвищих кабінетів.

Тим часом “ручне” управління економіки не пітерські більшовики вигадали, а московський царат. Оскільки компетентність та порядність Алчевського змушували з ним рахуватися, український підприємець став постійним учасником урядових нарад, де вирішувалася доля гірничодобувної та металургійної промисловості. Тим часом 1899-й рік виявився економічно складним, а ситуація вимагала крайніх заходів.

Як не пояснював із цифрами та фактами Олексій Кирилович, уряд легковажно відмовився визнати факт наближення економічної кризи й опирався пропозиції українського промисловця відкрити ринок металургійної продукції та продавати надлишок за кордон. Натомість у Північній Пальмірі наполягали на “ручному” обмеженні виробництва та встановленні фіксованих цін. Проте, український підприємець чудово розумів, що такі стабілізаційні заходи є архаїчними та лише поглиблять економічний блекаут. Так і відбулося – незабаром акції компаній гірничої та металургійної промисловості стали просто папірцями.

Криза в національній економіці стрімко поглиблювалася, її ознаки спостерігалися всюди. Попри газетні заспокоювання царського уряду, 22 вересня 1899 року на Санкт-Петербурзькій біржі почалося різке зниження курсів акцій, що наступного дня стало буквально катастрофічним.

Папери деяких акціонерних товариств умить здешевіли. Так, наприклад, акції одного з найбільших в країні ризького вагонобудівного заводу “Фенікс”, які на початок 1899 року коштували 465 рублів, впали до 108 рублів, а цінні папери знаменитих Сормовських заводів від позначки 186 рублів скотилися до 94 рублів.

***

І національна фінансова криза лише поглиблювалася. Двадцять місяців (!!!) фінансово-промислова група молодшого сина сумського бакалійника тримала удар. Двадцять місяців задля пом'якшення руйнівної сили рецесії українські підприємства Олексія Кириловича використовували виключно власні ресурси.

Утім, пізньої весни 1901 року на межі банкрутства опинилося й “Донецько-Юр’ївське металургійне товариство”. Борг становив астрономічну на ті часи цифру - 19 млн рублів. Олексій Алчевський примчав по допомогу до Північної столиці Російської імперії, для економічного розквіту якої він доклав стількох зусиль.

На початку ХХ століття репутація Олексія Кириловича у фінансовому та промисловому середовищі сягнула найбільшого розквіту. Харківського банкіра постійно запрошували на всі засідання Міністерства фінансів, присвячені кредитуванню промисловості. Ба більше, пан міністр (С.Ю.Вітте) за безпосередньої участі Алчевського планував до 1902 року заснувати Іпотечний гірничопромисловий банк, який, імовірно, і був би створений.

Розпачливу ситуацію із відмовою держави фінансово допомогти підприємствам Алчевського змалював дослідник дореволюційного бізнесу Б. Ананьїч (1931-2015):

- Намагаючись уникнути банкрутства, Олексій Кирилович спробував отримати для “Донецько-Юр’ївського металургійного товариства” урядове замовлення на рейки (яке виключно за відкати видавалося “своїм” або іноземцям. - О.Р.), а також домогтися у Міністерстві фінансів дозволу випустити облігацій на 8 млн рублів під заставу майна підприємств, які йому особисто належали. У квітні 1901 року підприємець приїхав до Санкт-Петербурга клопотатися через Особливу канцелярію за кредитною частиною про реалізацію продуманого плану. Однак, міністр фінансів С. Ю. Вітте відмовив О. К. Алчевському - як у державному замовленні, так і у дозволі на випуск облігацій, хоча харківський підприємець сподівався розмістити власні цінні папери навіть не в Росії, а... у Бельгії.

***

Як наслідок, цінні папери “Донецько-Юр’ївського металургійного товариства”, яке досі не особливо страждало під кризи 1899 року, із 575 рублів одразу впали до 480 рублів, а на початку літа 1901 року збувалися вже за ціною... 50 рублів. До аналогічного рівня впали й акції Олександрівського металургійного заводу.

Знаєте, які рішучі антикризові заходи зужило Міністерство фінансів і шляхів сполучення Російської імперії? Друкуючи офіційні повідомлення у найбільших газетах, воно наполягало на тому, що кризи немає, а є лише окремі проблеми - недосконалі закони, зовнішні труднощі, невміле керівництво приватними підприємствами. Однак, суспільство вимагало відповідей. І у 1902 році їх отримало.

Причому все по поличках росіянам красиво й аргументовано розклав український доктор фінансового права (1901), професор кафедри фінансового права Харківського університету Петро Петрович Мігулін (1870-1948). До наукових студій - державні фінанси - він вдався ще до початку кризи 1899 року. Хоча фактичного, точного матеріалу, як водиться у Московії, бракувало. Довелося рухатися від епохи до епохи, починаючи від часів Катерини II до правління Миколи ІІ.

По крихтах складалася картина змін системи державних фінансів. Коли спалахнула бурхлива рецесія, Петро Петрович мав чітке переконання: головною проблемою російських фінансів протягом десятиліть залишалося бездумне тринькання казенних грошей... урядом, а домінуючою причиною кризи 1899 року професор Мігулін назвав політику міністра фінансів С. Ю. Вітте, яку той вів від 1892 року, коли його призначили на посаду.

***

Перепрошую за довгу цитату, але слід побачити все замкнене коло:

- У своїй першій доповіді (1893) С. Ю. Вітте висловив думку про необхідність підняти продуктивні сили нашої Батьківщини, попри тимчасові негаразди. Оскільки відтоді жодного разу не було в Росії рясного врожаю, але неодноразово траплялися неврожаї, які супроводжувалися падінням цін на зернові, нагромадження капіталів усередині країни, необхідне для розвитку її продуктивних сил, не могло здійснюватись у якихось значних розмірах.

Тоді вирішили підняти сили вітчизняного виснаженого організму, так би мовити, наркотичними засобами, шляхом штучного залучення іноземних капіталів у російські підприємства безпосередньо або за допомогою урядових залізничних та іпотечних позик. Приплив капіталів, по-перше, створив ілюзію вигідних для нас розрахункових балансів попри скорочення вивозу і збільшення ввезення, ми, так би мовити, відтермінували на невизначений час сплату закордонної данини, утримали її вдома, використавши на власні потреби. По-друге, частина іноземних капіталів насправді припливла в країну. Їхнім коштом почалося пожвавлення промисловості. Швидко розвивалася мережа залізниць, вона потребувала у шерензі рейкопрокатних, паровозо- і вагонобудівних, взагалі залізоробних заводів, безлічі робітників та вищих службовців. А ще підприємства вимагали винаймати штат кваліфікованих службовців, до речі, щедро оплачуваних.

Отже, почали розбудовуватися міста (завдяки розширенню фінансового ринку позичок іпотечними банками), виникла потреба у нових цегельних заводах, з'явився попит на склоробні заводи, на лісопилки, далі - знову на залізоробні підприємства. Тобто роботу отримала купа народу. Запровадження казенної винної монополії, що потребувала спорудження грандіозних складів, спиртоочисних заводів, виготовлення скляного посуду тощо, вимагало нових і нових фабрик та заводів, додаткової робочої сили.

Промислові підприємства почали виникати одне за одним (є цифра, що саме у 1890-х роках було збудовано 40% усіх заводів Російської імперії. - О.Р.), ціни на виготовлену ними продукцію швидко зростали, скупчилися величезні дивіденди, акції зросли в ціні, і публіка кинулася їх купувати, щедрими коштами підтримуючи ринок фінансових спекуляцій.

***

За великодержавною традицією, уряду Російської імперії було по цимбалах, якою ціною видобувається вугілля чи ллється чавун. Тим часом, що робив царат із колосальною купою паперових грошей? Кидав на вітер, тринькав наліво і направо.

До 150 млн рублів витратили на карбування за кордоном не потрібної, але ювілейної срібної монети. На кілька десятків мільйонів рублів розмістили замовлень на будівництво кораблів військового флоту, які могли бути виготовлені на російських верфях. Легковажно російський уряд розміщував за кордоном замовлення і для деяких залізниць, - наприклад, Китайсько-Східної, - що запросто виконувалися на вітчизняних заводах. На всі ці витрати, без яких вільно можна було б обійтися, витратили понад 400 млн. рублів.

Про розпил державних коштів взагалі говорити не доводиться. Для прикладу, Сибірська залізниця довжиною у 5,5 тисяч верст вилилась у 600 млн рублів, тобто рівно вдвічі дорожче того, що вкладалось у первинний кошторис: одна верста одноколійки із наполовину дерев'яними мостами, із допущенням граничних ухилів, спрощеним способом побудови, частково - з легковажними рейками, забезпечена нікчемним рухомим складом, коштувала 100 тисяч рублів.

При планових 45 тис.

***

Однією з причин, чому українському підприємцю відмовили у Міністерстві фінансів і шляхів сполучення, стало те, що Олексій Алчевський не брав участі у розпилі держбюджету, працював на ринках виключно власними коштами, а також щедро фінансував... український рух на Лівобережжі.

До такої думки мене схиляють факти.

Перший. Для Російської імперії, уряд якої на вісім років розтринькав щонайменше пів мільярда рублів, дозвіл на випуск облігацій на 8 млн рублів під заставу майна приватних підприємств був мізером на прикупі.

Питання вирішувалося одним розчерком пера топчиновника

Другий факт. Після трагічної загибелі Олексія Алчевського той самий пан Вітте та його Міністерство фінансів і шляхів сполучення заявило про готовність фінансувати... обидва банки покійного. Чому? Бо вони, свідомо доведені до банкрутства, були передані в руки... зговірливих російських бізнесменів.

Наголошу, саме московському “Банкірському будинку Рябушинських”, в який по смерті батька, знаного підприємця П. М. Рябушинського (1820-1899), збилися шестеро синів: Павло, Сергій, Володимир, Степан, Михайло, Дмитро, - Сергій Юлійович Вітте виділив необхідний кредит.

6 млн рублів. Із Держбанку Російської імперії.

На це гроші у нього чомусь знайшлися.

***

Третій факт. Навіть отримавши бізнес покійного українця, у 1914 році брати Рябушинські у “Списку найбагатших підприємців Росії”, складеного американським часописом “Forbes”, значилися лише під №9.

І уявляєте, які консолідовані (на шістьох братів) статки мала династія, що опікувалася торгівлею, промисловістю і банками?

25-30 млн рублів.

Замість висновку. Корупція в Росії почалася не з путіна.

Це - генетична хвороба Московії.

Бо так із століття в століття живе країна, яка добре навчилася відбирати чуже, бо ніколи не вчилася заробляти своє.

***

Справді, усе це скидалося на вбивство, сплановане заздалегідь.

Зокрема, класично пересмикувала факти щоденна газета “Новости дня”:

- Сьогодні на Балтійській залізниці знайшли розчавленим директора Харківського земельного банку Алчевського... Алчевський приїхав кілька днів тому до Санкт-Петербурга та зупинився в Європейському готелі. Сьогоднішня біржа почалася за гарного настрою, але потім прийшла звістка про смерть Алчевського, який вранці потрапив під потяг. З огляду на те, що Алчевський посідав чільне місце у промисловому світі, звістка про його смерть (бачите, хто винен? - Невістка! - О.Р.) викликала загальне зниження паперів. Найбільше це позначилося на акціях “Донецько-Юр’ївського металургійного товариства”, які впали до 130 рублів.

На смерть Олексія Кириловича бельгійський банкір А. Вандевілль, капітали якого разом із коштами англійського товариства “Шпіс” (“The Spies Petroleum Company Limited”) працювали у царині видобутку нафтопродуктів у Грозненському районі, відгукнувся так:

- Гігант, який жертвував усіма особистими інтересами заради справи, - впав... Оплакуєш цього генія, цю велику людину: його фінансово-промислова діяльність заслуговує на пам'ятник.

***

Навіть надгробок російський уряд українцю не поставив, чим примусив замислитися над запитанням:

- Якою є ціна людського життя?

- А ціна життя засновника першої в Російській імперії фінансово-промислової групи?

Не забувайте, Олексій Алчевський був дуже заможною людиною, і ті 19 млн рублів, що складали заборгованість на момент його смерті, трохи перевищували його статки. До останку працювала його відповідальність. Відповідальність перед десятками тисяч дрібних акціонерів “Донецько-Юр’ївського металургійного товариства”. Були вони місцевими підприємцями, чекали на своєчасні виплати дивідендів, і це виявилося фатальним.

Хай хто що вам казав, але його особисте життя лише починалося.

У 1901 році син сумського бакалійника отримав дворянство. Мені геть не віриться, що самодостатній банкір, успішний підприємець, несхитний меценат міг кинутися під потяг на Варшавському вокзалі у Санкт-Петербурзі. Він же не істерична, глибоко нещасна Анна Кареніна...

Ні, ціле життя він тримав удари. З року в рік. До останку Олексій Кирилович платив працівникам заробітну платню, до реорганізації підприємств не вдавався, штат не скорочував. Так діє ділова людина, яка сподівається знайти гроші, необхідні для погашення боргових зобов'язань, впорснути у справу нові інвестиції та рухатися далі.

Принаймні версію про самогубство заперечує факт, що Олексія Кириловича поховали на території кладовища, а не за його межами, як чинять із відчайдухами.

***

За однією з версій, до банкрутства “Донецько-Юр'ївського металургійного товариства” буцімто доклали руку іноземні інвестори. Адже компанія виникла без будь-якої участі іноземного капіталу.

Начебто, у 1900 році до Олексія Алчевського звернулися бельгійські промисловці і запропонували продати 10 тисяч акцій “Олексіївського гірничопромислового товариства” по 2 тисячі рублів за штуку - за номінальної вартості у 500 рублів. То був ідеальний вихід із безвиході: отримати 20 млн рублів, заплатити за векселями і рухатися далі. Патріот відмовився продати бізнес іноземцям:

- Що робитимуть і чим займатимуться мої сини? Невже стануть дармоїдами-купонщиками? Ні, на це я не погоджуся.

***

За іншою версією, успішного банкіра чужими руками ліквідували московські конкуренти з Торгового дому братів Рябушинських, бо господарів на власній землі метрополія терпіти не може... 

Поглинання українських активів допомогло молодикам Рябушинським: Павло (30 років), Сергій (29 років), Володимир (28 років), Степан (27 років), Михайло (21 рік) Дмитро (20 років) - перетворитися на успішних... нуворишів.

Потрапивши у колективно-безвідповідальне управління Рябушинських, “Олексіївське гірничопромислове товариство” зазнавало шалених збитків: зокрема, від 1903 року основний капітал із 6 млн. рублів зменшився до 3 млн у 1910 році.

Колись успішні українські підприємства буквально рвали на шматки. До 1911 року контрольний пакет акцій компанії викупили франко-бельгійські підприємці на чолі з Е. де Сенсеєм та паризька банкірська контора “Зауербах, Тальман і Ко”. Частину кам'яновугільних шахт власники продали... “Донецько-Юр'євському металургійному товариству”. До 1914 року основний капітал “Олексіївського гірничопромисловогое товариства” зменшився до 1,8 млн. рублів.

Ото москалики дохазяйнувалися - мінус 1000%.

***

За третьою версією, Олексія Алчевського у домовину поклала власна дружина. Нібито, міністр фінансів і шляхів сполучення Сергій Вітте кредит українському фінансисту нишком видав, хоча не всю суму, що вдовольняла апетити... Христини Данилівні. Хоча після оголошення банкрутства виключно коштами покійного виплатили всі родинні борги, а свою недільну школу Христина Данилівна утримувала власним коштом ще 18 років.

І ще одне, украй важливе. На час боргу у 19 млн рублів акційна вартість усіх підприємств Алчевського становила 18 млн руб. Про це не міг не знати Олексій Кирилович. Тобто, зводити рахунки із життям сенсу ніякого не було. Ба більше, він все ще залишався реальним мільйонером.

***

Саме тут слід відступити на десятиліття назад, аби згадати, як за дивних обставин у готелі “Англетер” 16 червня 1889 року передчасно помер британський промисловець валлійського походження, засновник Донецька і “Новоросійського товариства” Джон Юз (John James Hughes; 1814-1889). На початку літа він також прибув до Санкт-Петербурга, аби укласти низку угод.

Ні українців, ні іноземних інвесторів Росія у сировинні регіони Малоросії не пускала. Через губу вона дякувала:

- Так, панове, спасибі, що показали, як слід працювати, і які на вас гроші насправді можна заробляти. А потім розставлялись усі крапки над “ї”:

 - Більше ваших послуг Росія не потребує.

Після смерті власника індустріальних гігантів Донбасу, який загинув на рейках, створених на заводі його “Донецько-Юр’ївського металургійного товариства”, сюди метрополія взялася масово завозити пролетаріат з Уралу. Потім тенденцію посилили Совєти, ось і маємо"днр/лнр" на українському сході.

... Ні, що не кажіть, а Вітчизна про свого економічного генія пам'ятає.

У 2005 році Нацбанк України увів в обіг ювілейну монету (12,8 г) номіналом 2 гривні “Олексій Алчевський”, випущену в серії “Видатні особистості України” до 170-річчя від дня його народження. 

Олександр Рудяченко