Психологічний стан українців у воєнний період
Колективну воєнну травму ми проживатимемо ще тривалий час навіть після перемоги
У березні цього року серце моєї однокласниці зупинилося через новини з фронту, де служить її чоловік. Двоє малих дітей залишились без мами, а тато продовжує воювати. І подібних історій, на жаль, багато за понад 9 років, які триває війна в Україні. Це одна з причин, чому наша організація надає психологічну допомогу українцям. Щиро дякую партнерам, які нас підтримують!
З лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна, що охопила велику територію країни і призвела до значних психологічних навантажень на все суспільство.
Ось деякі цифри з офіційних джерел з 24 лютого 2022 року по грудень 2022 року:
● 8 млн виїхали за кордон;
● 5,3 млн – внутрішніх переселенців;
● 700 тисяч – військових та добровольців;
● до 13 тис. загиблих військових станом на грудень 2022 року;
● 1,2 млн депортованих українців у РФ, з яких 150 тис. – діти;
● півтисячі загиблих дітей;
● близько 15 тисяч людей зникли безвісти, з яких 3,4 тисячі українських військовослужбовців перебувають у полоні;
● в Україні пошкоджено або зруйновано майже 18 тисяч багатоповерхівок, 135 тисяч приватних будинків, 3 тисячі шкіл і дитсадків, понад 1,5 тисячі лікарень;
● заміновано 200 тисяч квадратних кілометрів територій України.
І це не остаточні дані. Війна, на жаль, триває. За кожною цифрою є людські історії. Їх масштаб формує колективну травму українського народу. Травматичний досвід українців особливий. Ми маємо тривалу війну на території своєї країни. Європейський континент не мав такого досвіду з Другої світової війни. 67% українців визнають найбільшою проблемою психологічне здоров’я, яке на 2-му місці після зниження доходів, за дослідженням Національного демократичного інституту.
- Масовість. В Україні немає родини, яка б не постраждала від війни. Згадаймо цифри, які я наводила вище. В Україні чимало людей стали свідками воєнних дій, людей, які були чи є під окупацією, пережили знущання, тортури, поранення, ґвалтування, полон, смерть близьких, в тому числі на власних очах.
- Травматичний досвід зростає, як снігова куля. Наприклад, історія моєї однокласниці. Або ж нещодавно, батько 30-річного військового дізнався, що його син лишився без ніг, і його схопив інфаркт. Син лежить зараз у лікарні і каже, що не хоче нікого бачити, не хоче лікуватись і не хоче жити.
- Дитячі травми. Малі діти до 3 років відмовляються починати говорити, показують ознаки тривожності, агресії. Старші діти, підлітки стають більш замкнутими, мало спілкуються, мають регрес у самостійності від батьків, не заводять нових знайомих, бо бояться їх втратити. Так, під час нашого документального театру дівчина-підліток з Маріуполя сказала, що боїться заводити друзів у новому місті, бо не хоче їх знову втратити. Окрім того, у моїй практиці з підлітками частим питанням є страх смерті, апатія, депресивні стани. Моя колега в Запоріжжі Анна Єременко започаткувала для дітей терапевтичну кімнату з м’якими іграшками. Нещодавно один маленький хлопчик прийшов з мамою у цю кімнату і пошматував усі іграшки. Так мала дитина проявила свій біль по втраті батька.
- Низький рівень психологічної культури серед населення. В Україні люди досі не мають звички системної роботи з психологом, психотерапевтом, а інколи навіть її не починають. У суспільстві досі побутує багато фейків, стереотипів щодо психологів. Люди часто бояться відкриватись, соромляться звертатись, або самовпевнені – думають, що симптоми травматичного досвіду минуть самі.
- Брак професійних психотерапевтів, які вміють працювати з воєнною травмою. Нестача підготовки таких фахівців. Наприклад, одна моя колега на собі тримає десятки військових з ампутованими кінцівками. Не реально одній людині якісно надати допомогу такій кількості людей і відновлювати себе.
- Брак тривалих програм відновлення для людей з травматичним досвідом. Наприклад, щоб одна людина одужала від ПТСР, потрібно 15 сесій протягом 3 місяців системної роботи. А це в Україні, орієнтовно, – від 6% до 33% населення (військові та цивільні). Остаточні цифри ми зможемо визначити тільки у післявоєнний період, коли почуватимемось у повній безпеці. Якщо вчасно психологічно не допомагати людям з ознаками ПТСР, він може розвинутись до розладів особистості, депресій, суїцидальних станів.
- Брак якісного обладнання та підходів до психодіагностики українців. Наукові лабораторії, лікарні, діагностичні та реабілітаційні центри потребують нового та якісного обладнання для досліджень.
- Неготовність суспільства, психологічної, медичної служби до повернення військових. Уже зараз родини часто не знають, як себе поводити з військовими, які повертаються на тиждень із фронту додому. Те ж саме стосується і психологів та медиків, які не знають, що таке ПТСР.
- Хоч українці єдині, як ніколи, в боротьбі проти ворога, разом із тим – зараз є й ознаки поляризації на фоні «свій/чужий» за релігійною, мовною ознаками, між переселенцями та корінними мешканцями, людьми, що лишились в Україні, й тими, що поїхали за кордон, тими, хто воює, і тими, хто ні, тощо.
- Завищені очікування – життя після перемоги. Чимало українців відкладають життя на потім, очікуючи перемоги. Чуда не буде – війна не завершиться в один день. Можу сказати, що, з одного боку, я персонально дуже очікую перемоги, разом із тим – я дещо боюся того періоду. Багато інформації стане відкритою, а змобілізований стан українців мине і ми матимемо ще одну психологічну кризу – післявоєнну і скоріш за все – більш тривалу. Проявляться як психологічні хвороби, так і ті, що є наслідком хронічного стресу. Тому ми з перших днів повномасштабної війни докладаємо максимум зусиль, щоб мінімізувати наслідки воєнного періоду.
Що з цим робити цивільним:
1. Звертайтесь до психологів. Зараз є чимало програм при громадських організаціях, зокрема й у Активної Громади, де ви можете отримати якісну психологічну допомогу. За цим посиланням кожен українець, чи українка може отримати психологічну допомогу.
2. Якщо вам не підійшов психолог, психотерапевт, звертайтесь до іншого. Це як із лікарем чи шеф-кухарем. Можна не одразу знайти того, який вам підійде. Це цілком нормально.
3. Відвідуйте психологічні тренінги, психологічні групи підтримки.
4. Якщо у вас є питання по ваших психологічних станах, але ви поки не готові звертатись до психолога, напишіть ваші запити в Активну Громаду для прямих ефірів із психологами: їх можна відвідувати на сторінці Активної Громади у Фейсбуці по четвергах зранку.
Колективну воєнну травму ми проживатимемо ще тривалий час після перемоги. Американський психолог Френк Пюселік, учасник В'єтнамської війни сказав: «Мене забрали з війни у В'єтнамі до США за 22 години літаком. А війну зі своєї голови я діставав понад 20 років». У нас зараз є всі шанси пришвидшити цей процес післявоєнної адаптації, завдяки завзяттю українців та щедрій підтримці партнерів країн-союзників. Тож дбайте про своє здоров’я вже зараз!
Олександра Гліжинська
*За матеріалами мого виступу на міжнародній конференції у Брюсселі