Іван Підкова. Ім’я, прикрите металевою підковою

Проєкт «Калиновий к@тяг» розповідає про легендарного козацького кошового отамана й гетьмана

По обіді 6 (16) червня 1578 р., у вівторок, за рішенням польського сейму та наказом польського короля, великого князя литовського й Руського Стефана Баторія (Ştefan Báthory; 1533-1586), на Площі Ринок, у серці Львова, у присутності великої кількості люду та іноземних послів було страчено кошового отамана, колишнього молдавського господаря Івана Підкову.

Площу Ринок у Львові того дня виповнила юрба. Звернувшись до присутніх, гетьман Війська Запорозького нагадав присутнім, що все життя він боровся проти бусурманів, бо діяв завжди в ім’я рідного краю, а страчують його “на вимогу турецького султана”, який так “звелів вашому королю, наче своєму підданому”. Польща, продовжував засуджений, “ще зазнає багато нещастя від такої послуги султанові”.

Перш ніж йому утяли голову, в останньому слові козак-лицар мовив, що занотовано у хроніці польського історика та бургомістра Львова Бартоломея Зиморовича (Józef Bartłomej Zimorowic; 1597-1677):

- Мене привели на смерть, хоча в житті я не зробив нічого такого, за що заслужив би такий кінець. Знаю одне – завжди я боровся мужньо і як чесний лицар проти ворогів християнства та завжди діяв для добра і захисту своєї Батьківщини. Було в мене єдине бажання – бути їй опорою і захистом проти невірних, аби вони залишилися у своїх краях і не переходили Дунай...

Наприкінці промови Іван Підкова попросив, аби його побратимам не перешкоджали перебувати в місті, після страти залишити Львів, а також, аби по смерті кат не торкався його тіла. Котрийсь із присутніх на страті козаків підніс кошовому отаману келих вина, і той зробив великий ковток, мовивши, що п’є оце за здоров’я своїх товаришів. Із тими словами перед Львівською ратушею Іван Підкова зробив крок у вічність... Багато людей плакало, особливо – черкеси (козаки), які прибули до Львова заради свого гетьмана, але через щільну варту довкола Площі Ринок, виставлену за наказом польського короля, нічого вдіяти вони не могли.

*   *   *

Народився Іван Підкова, відомий історії під численними іменами: Іван Серп’яга, Карапет Серпега, Іван Вода (Воде), Іоан Вірменин, Ioan al IV-lea Potcoavă, Nicoară Potcoavă, – у 1533 р. (як варіант, 1537 р.) – чи то на Брацлавщині, чи то в Трансністрії (Молдавському князівстві). Етнічне походження невідоме, хоча лицар-козар вважається українцем, у тому числі – нашими істориками. Однак, чимала кількість румунських авторів (Пол Роберт Магочі, Козмин Замфіраке та інші) стверджують собі, що був він румуном із Придністров’я.

За однією з версій, козацького очільника вважають рідним братом господаря Молдавського князівства (1572-1574) Івана III Воде Лютого (Ioan Vodă cel Cumplit; 1521-1574). У такому випадку обидва вони могли бути – є гіпотеза – синами молдавського господаря Стефана IV Молодого (Ştefan al IV-lea a; 1506-1527), народженими від... матері-вірменки, за що носили прізвиська “Арманул”. Утім, нема документів – нема й дискусій... Точно відомо, хіба що, 14 січня 1527 р. в Хотині дружина отруїла Стефана IV – той намагався зменшити впливи Османської імперії та вирватися з-під опіки бояр.

За третьою версією, походив Іван Підкова з роду самих Баторіїв, та за юності втік до козаків, рятуючись від численних сімейних інтриг.

*   *   *

Маючи вірменське походження, змалку Іван (Івоня) Підкова, за переказами, був то молдованом, то поляком, то волошенином. За пригодницькою версією, немовлям його викрали злостивці, та порятували кримські татари, хоча виховали саме козаки, про що принаймні співається в народній думі “Люлі немовляті Івоні”. Ясно одне: у ширшому значенні Іван Підкова був “козацьким отаманом, який очолював молдавську та українську боротьбу проти турків”.

Здобувши слави як успішний воїн, Іван Підкова став отаманом (сотником), присяжним братом майбутнього гетьмана Якова Шаха (1541-1583). У 1574 р. молдавський господар Іван III Воде Лютий, чиїм братом також, за гіпотезою, вважався Іван Підкова, назвав Лівобережжя територією “Наша країна за Дністром”. Іншими молдавськими отаманами та гетьманами козацтва були, до речі, Григорій Лобода (1593-1596) та Данило Апостол (1727-1734).

Це одна генеалогічна гілка, так би мовити, великосвітська, монархічна.

Є й інша, простонародна... Бо на берег Дніпра, на Січ, що тоді стояла у районі Дахнівки, у передмісті Черкас, його привели біль і помста. Начебто, одного дня 1550 р. до козацької засіки прийшов молдаванин Іван Сап’яга, вус у якого тільки засіявся. Щоправда, молдавський державник і письменник Дмитро Кантемір (Dimitrie Cantemir; 1673-1723) згадує Підкову під ім’ям Іван Вірменин.

Захожий стверджував, що батько віддав його до однієї з перших в Україні шкіл у місті Острозі. Але татарська навала поставила хрест на навчанні... Отаману приплентач розповів, що його рідне село на Південному Бузі, неподалік від Умані, спалили татари, а батьків та наречену забрали в ясир (полон). Тож юнак вирішив податись у козаки, щоб помститися бусурманам та визволити рідних. Принаймні так згодом співалось у народній думі “Люлі-люлі немовляті Івоні”.

*   *   *

Товариство прийняло Івана до себе.

Бо Підкова, по-перше, мав небачений зріст – 229 см, по-друге – неабияку силу.

Під його єдиним мальованим портретом, вміщеним в одному з польських видань початку XVII століття, невідомий художник залишив такий підпис:

- Підкова був такої сили, що не лише ламав підкови, а й таляри, а коли увіткнув монету в дерев'яну стіну, то її треба було вирубувати. Узявши за колесо, він зупинив віз, запряжений шестериком коней, а дишель ламав об коліно. Узявши зубами бочонок меду, перекидав через голову. Вхопивши волячий ріг, пробив дубові двері.

Етимологічно козаче прізвисько “Підкова” має різні версії походження.

Перша: у поході його власник скакав верхи на коні доти, поки у скакуна не ламалися підкови. Друга: легко Іван ламав руками підкови і таляри. Ясна річ, друга – більш поширена в українських істориків.

Іншим його ім’ям у середовищі запорожців стало “Волошенин” (зайда з Волощини) – так тоді в Україні називали молдован. До всього ж, пророцтво у майбутньому справдилося. Бо на короткий час – у листопаді-грудні 1577-го – Іван Підкова і справді був молдавським господарем (князем-правителем).

*   *   *

Отже, на Запоріжжі юнак з'явився у 1550 р. Або – в 1556 р. Не сам, а привів із Брацлавщини за собою цілий козацький полк “людей правдиво отборних”. Від 1567-го під проводом козацького отамана Самійла Кішки (1530-1620) подальші шість років молодий полковник брав участь у морських походах. Про це з історичних джерел свідчать, – ну, може, – українські історичні пісні: “Дума про Самійла Кішку”, “Дума про Олексія Поповича”, “Дума про Івана Богуславця” тощо....

Відколи у 1573 р. в одному з морських походів українська ескадра зазнала поразки від османського флоту, а сам С.Кішка потрапив до полону і був прикутий ланцюгом до весла на галері, полковник самостійно водив козацькі флотилії і палив передмістя татарських приморських поселень. Очолювані Іваном Підковою козацькі загони завдали нищівних поразок військам Кримського ханату під Кара-Керменом (Очаковом), Кафою (Феодосією), Гьозловом (Євпаторією).

Коли у 1576 р. у битві при фортеці Іслам-Кермен (Каховка) загинув, підірвавшись на пороховій міні, перший офіційний гетьман Війська Запорозького (1575-1576) князь Богдан Ружинський (Bohdan Różyński; ?-1576), полковник уже мав репутацію вправного козацького очільника. Тому лише-но виникло питання про обрання нового гетьмана, козацька Рада загула: “Підкова!” Йому й віддали булаву як символ влади, корогву з білим орлом (шовкову, амарантову – зі срібним орлом), бунчук – як символ перемоги козацького війська над невірними, та печатку з гербом, де був лицар з мушкетом у козацькій шапці зі звішеним шликом.

В “Анналах Малоросії, або Історії запорозьких і українських козаків” (1788, том ІІ) французький історик і географ Жан-Бенуа Шерер (Jean-Benoît Scherer; 1741-1824) виклав ситуацію, що склалася. Попереджаю, це один із поглядів на історію:

- Стефан Баторій створив для козаків посади суддів, писарів, ад’ютантів, полковників, сотників та отаманів. Потім він їм подарував старовинне місто Чигирин, а також Трахтемирів з монастирем, щоб там встановити їхню зимівлю. Щороку польський король давав кожному з них по дукату й по хутряній шубі жалування. Ще за його панування козаки вирушили в похід до Азії, за понад тисячу кілометрів від своєї країни, захопили Трапезунд (Трабзон, – О.Р.), зруйнували Синоп і дійшли майже до брам Константинополя, передмістя якого спустошили, й повернулися з багатою здобиччю.

Після цих перемог у душі Стефана Баторія зародилася недовіра до козаків, і вирішив він віддати їх на вірну загибель... Коли козаки дізналися про наміри короля, вони вирядили кількох старших людей на Дон, щоб утворити конфедерацію із тамтешніми козаками. Цей вчинок посилив побоювання Стефана Баторія. Коли посланці принесли позитивну відповідь, козаки, впевнені в допомозі побратимів, повернулися до домівок на Дніпрі й продовжували надокучати татарам.

Проте Богданко (Хмельницький. – О.Р.) скоро помер, і його наступником став Іван Підкова, один із найбільш уславлених козаків. Але він недовго залишався на цій посаді. У 1577 р. козаки з його згоди передали гетьманство Якову Шахові, який пообіцяв Підкові зробити його господарем Валахії замість щойно скинутого валахами господаря Петра VI Мірчича.

*   *   *

Тепер інший, дещо уточнений погляд на вітчизняну історію.

Як людина, на той час освічена, котра набула величезного військового досвіду, Іван Підкова добре розумівся на політичній ситуації, що склалась у сусідніх державах, бо ті пнулись у гегемони регіону. Прийнявши гетьманську булаву, він помітив найслабше місце Османської імперії – Трансністрію (Молдавське князівство).

Використовуючи глибокі протиріччя двох держав – Осяйної Порти і Речі Посполитої, гетьман Війська Запорозького вирішив завдати подвійного удару, спровокувавши конфлікт між ворогуючими імперіями-гегемонами у Східній Європі.

Чи існували на те переконливі причини? Так, улітку 1577 р. на Запорожжі активно готувалися до нового походу, оскільки за останні півроку загони кримського хана Девлета I Герая (I Devlet Geray; 1512-1577) двічі приходили на Лівобережжя, зчиняючи розбій і насильства над мирним населенням.

Ні, привід він сам не вигадував, а... дочекався. Коли на Запорожжі з’явилася, як стверджував у “Польській хроніці” (“Kronika polska...”) письменник та історіограф Марцін Бельський (Marcin Bielski; 1494-1575), представницька депутація молдавських бояр та попрохала, його, гетьмана Війська Запорозького прийти до Ясс й обійняти престол, на якому сидів посаджений турецьким султаном властолюбний і жорстокий господар. Чимало векторів зійшлось у несподіваній точці докладання майбутніх зусиль.

*   *   *

Виписуючи бекграунд подальших подій, у статті “Козацькі походи кінця 70-х років XVI ст. у Молдавію: інтерпретації та реалії” (2022) Олексій Балух зазначав:

- У листі від 17 квітня 1577 р. господар Петро V Кульгавий (1574-1591) повідомляв Подільському воєводі Миколаю Мелецькому (1540-1585), що козакам, які нападають на молдавські землі, яких він називає “злочинцями”, допомагає прикордонна шляхта, постачаючи їх кіньми і посилаючи їх до Молдавії. А польський король, довідавшись про козацькі безчинства, просив господаря у листі від 10 травня цього ж року назвати “наших підданих” і “злочинців”, обіцяючи справедливо їх покарати.

Тим часом, в чужу війну проти бусурманів ніхто із сусідів впрягатися з Іваном Підковою не захотів. Ні, його союзники, склавши руки не сиділи. Розуміючи, що козацький похід обурить сейм та уряд Речі Посполитої, молдавські бояри надіслали два офіційні листи, скріплені печатками впливових вельмож, – Київському воєводі Костянтину-Василю Острозькому (1526-1608), котрий невдало претендував на польський, а згодом на і московський престол, та Барському старості Миколаю Бучацькому-Творовському (Mikołaj Buczacki-Tworowski; 1530-1595).

Пропонувалося посприяти у захисті християн.

Із огляду на встановлене перемир’я між Річчю Посполитою та Османською імперією, означені правителі козацький похід не підтримали.

Скажу більше: під час перемовин, зокрема, Барський староста заявив, що хотів би надати допомогу, але між Польщею та турками діє мирний договір, тому він не перевищуватиме своїх повноважень, а має звернутися за дозволом до короля. При цьому Миколай Бучацький-Творовський попросив Івана Підкову в терміновому порядку залишити місто, щоб той не видав себе, що, в свою чергу, могло викликати підозри в офіційної Молдавії та негативну реакцію з боку османів.

*   *   *

Навесні чи на початку літа 1577 р., як ображений брат (гарний привід!) молдавського господаря Івана (Івоні) Воде Лютого, котрого три роки тому в турецькому полоні обезголовили та розірвали верблюдами, Іван Підкова за підтримки козацького загону на чолі з новообраним гетьманом Війська Запорозького Яковом Шахом розпочав боротьбу проти ставленця Османської імперії, молдавського господаря Петра VI Мірчича на прізвисько “Кульгавий” (Petru Şchiopul; 1537-1594). Той дозволив туркам нещадно грабувати рідний край...

Другий (після Осяйної Порти) гегемон у регіоні – Річ Посполита – не була у захваті від рішучих дій козацького полковника. 43-річний польський король Стефан Баторій побоювався, що похід Івана Підкови на Трансністрію спровокує погіршення відносин із Османською імперією. Тим паче, що з огляду на важку війну, яку Річ Посполита вела з Московщиною, подібний демарш вважався, м’яко кажучи, недоречним. І польський король наказав заарештувати Івана Підкову.

Очільник Руського воєводства (Palatinatus Russiae), створеного із земель Руського королівства, що належали до регіону Україна-Русь, воєвода Ієронім Сенявський (Hieronim Sieniawski, 1519-1582) не зміг виконати королівського наказу. Оскільки місцева шляхта прихильно поставилася до національно-визвольного походу до Молдавії Івана Підкови, прозваного в народі Крецулом (Кучерявим. – О.Р.). До всього ж, військо козацького ватажка швидко зростало.

Коли на чолі власного загону (330 шабель) Іван Підкова разом із побратимами – барським шляхтичем Станіславом Копицьким, котрий на Січі провів двадцять років, і молдавським боярином Стефаном Чапою Волошиним із Брацлавщини вступив у Сороки, як написав автор “Польської хроніки” (“Kronika polska Marcina Bielskiego nowo przez Joachima Bielskiego, syna jego, wydana”; 1587), королівський секретар, польський історик Йоахим Бельський (Joachim Bielski; 1540-1599), “чернь визнала його своїм господарем”. Про підтримку І.Підкови народом Молдавії знаходимо згадки й у спогадах інших сучасників. Без будь-яких перешкод із Сорок національно-визвольний похід рушив на Ясси.

*   *   *

Першим (і єдиним) проти полковника виступив 21-22 листопада 1577 р. Петро VI Мірчич, під яким різко захитався трон. Із великим військом він попрямував до Ясс, але Іван Підкова пішов навперейми. Неподалік від молдавської столиці суперники зійшлися на бій.

Битва під Яссами відбулася з використанням військової хитрості Івана Підкови.

За свідченнями сучасників (той самий Йоахим Бельський), молдавський господар розмістив попереду свого війська 500 яничарів із вогнепальною зброєю. Мабуть, гірська місцевість завадила використати артилерію.

Помітивши дим від запалених ґнотів, за командою полковника козаки впали на землю за мить перед бусурманським залпом. Коли вороженьки побачили, що козаки лягли вбитими, кинулися поранених добивати, а ті, скочивши, дружно пальнули з рушниць, поклавши на місці 300 вершників. Решта війська Кульгавого розбіглася.

*   *   *

Отже, 20 (30) листопада 1577 р. із престолу було скинуто Петра VI Мірчича, котрий утік до Валахії, сподіваючись на підтримку султана і тамтешніх феодалів, а столичні Ясси звільнено. 3 (13) грудня 1577 р. частина волоських бояр проголосила Івана Підкову новим молдавським господарем.

Зокрема, автор загадкової “Кронічки козацької”, що є, схоже, “Переяславським літописцем” (1636), про це говорить так: Яків Шах “за бажанням молдаван возвів на владарювання славного козака свого Івана Підкову”. Уявляєте, на молдавський престол сів козак? Допомігши побратиму, низовий гетьман Яків Шах із козацьким загоном хотів було повернувся на Січ.

Посівши княжий стіл як Іван IV, Іван Підкова вимушено маневрував між людом і молдавськими боярами, що робило становище господаря нестійким. Разом із тим, колишній гетьман принаймні спробував.

У Яссах він сформував новий уряд, але панівні посади віддав однодумцям: Яків Шах став управителем (гетьманом) Молдови, Стефан Чапа – маршалком, а Станіслав Копицький – Хотинським баркулабом (державним писарем), тоді як великим логофетом (найважливіша адміністративна посада у Молдавії) призначив молдавського боярина Василя Балтаца, котрий, подейкували, свого часу очолював делегацію прохачів на Січ, до гетьмана Війська Запорозького Івана Підкови...

А ще новий господар звільнив кілька сотень в’язнів із буцегарень, рахуючи сина луцького судді Гаврили Бокія, почав видавати грамоти монастирям на володіння землею, всіляко обстоюючи державну незалежність Молдавії.

*   *   *

Тим часом зовнішня політика Івана Підкови повністю провалилася, турецький султан всіляко підштовхував свого підлеглого – Петра VI Мірчича – самотужки повернути собі владу в Яссах та Пруто-Дністровському регіоні. Адже новий володар Трансністрії вже офіційно розірвав відносини з Високою Портою та звернувся до польського короля Стефана Баторія з проханням про протекторат, але той ані погодився, ані відмовив. Варшава не могла подарувати норовливому неслуху зіпсованих відносин із Константинополем.

Зібравшись із духом, 20 грудня 1577 р. на річці Доколин Петро VI Кульгавий вирішив дати бій Івану IV, самозванцю. Діяти тепер молдавський господар вирішив із військовою хитрістю. Сторони вичікували, у кого першого здадуть нерви.

Загони Івана Підкови вишикувались у голові війська і вислали вперед чати. Бажаючи розтоптати козацьку піхоту, ворог пустив на них... биків і коней, щоб “піший люд худобою стерти”. Коли роз’ятрені тварини наблизились, козаки засипали їх зливою куль. Череда стрімко розвернулась і... затоптала військо Петра VI Кульгавого.

Скориставшись панікою у лавах супротивника, Іван Підкова із правої руки (флангу), а тисячне козацьке військо Якова Шаха – з лівої, дружно вдарили з обох боків. Армія Петра VI Мірчича не витримала й кинулася врозтіч – сам Кульгавий ледве врятувався, але п’ятами того дня накивав наче здоровань. Як стверджував літописець Леонтій Боболинський у “Літописці, сі єсть Кройніка з різних авторов і историков многих…”, ворогів тоді козаки посікли й потоптали “тисяч вісім”.

*   *   *

Навіть після такої перемоги у повітрі стояв дух можливої поразки.

Надіслане із Ясс до турецького султана Мурада III (Murâd-ı sâlis; 1546-1595) велике посольство під козацькою хорогвою, через яке Іван Підкова прохав Осяйну Порту визнати за ним молдавський престол, також привезло до Ясс відмову. Не мала успіху і спроба досягти порозуміння з рештою сусідніх держав.

Становище молдавського господаря Івана IV гіршало – над головою Івана Підкови скупчувалися хмари. У Валахії концентрувалися потужні війська османів та дружини бояр, вірних скинутому з престолу господарю Петру VI Мірчичу. До всього ж, як з’ясувалося, Стефан Баторій написав своєму молодшому братові, князю Трансильванії (Семиграддя) Христофору Баторію (Krzysztof Batory; 1530-1581), щоб той надав допомогу... Петру VI Кульгавому.

Тиск на васалів збільшувався.

Листом від 16 грудня 1577 р. уже султан Мурад ІІІ наказав трансильванському князю надати військову допомогу господарю Петру Кульгавому.

Не маючи належних військових сил, 31 грудня 1577 р. Іван Підкова залишив Ясси, захопивши із собою 14 трофейних гармат, пішов на Сороки, але завернув у Немирів, маючи намір пробитися звідти на Січ – до запорожців. Сувора зима з глибоким снігом завадила дістатися степом Запорожжя.

Дехто із румунських істориків (Козмин Замфіраке) стверджує, що підкуп польського короля Стефана Баторія обійшовся молдавському іуді, господарю Петру VI Кульгавому ледь не задарма: породистий кінь, 50 волів, кілька возів риби, чотири бочки молдавського вина до столу та дві бочки маринованих лимонів.

*   *   *

У січні 1578 р. об’єднані сили союзників, а саме: стотисячне військо Османської імперії, рахуючи загони сілістрійського, видінського й бендерівського беїв, та армія Петра VI Мірчича виступили проти козаків. Івану Підкові з його загонами довелось відступити на Поділля, що тоді знаходилося під владою Речі Посполитої. Сховатися під протекторат Польщі не вдалося, та й чіткого плану дій козацький полковник не мав, тож рушив на... Львів. Услід козакам знову молдавський господар послав до Галицького каштеляна Яна Сененського (Jan Sienieński; 1506-1581) чауша (султанського посла, чиновника Двору) турецького падишаха з вимогою заарештувати Івана Підкову із поплічниками та покарати.

Коронний гетьман Миколай Сенявський (Mikołaj Sieniawski; 1489-1569) отримав від Галицького каштеляна наказ негайно схопити бунтівника. Хоча для трьох рот королівських жовнірів на чолі з коронним гетьманом Боболецьким завдання було нездійсненним. Діставши збройну відсіч у Немирові, шляхта ні з чим розвернулися. Тоді вороженькам і байдужим чиновникам довелося йти на хитрість.

Брацлавський староста Януш-Іван Збаразький (1553-1608) запросив Якова Шаха до Брацлавської фортеці, де розповів про стурбованість польського короля козацьким походом до Молдови, бо це, у свою чергу, дало привід османам порушити перемир’я. Господар просив гетьмана Війська Запорозького умовити Івана Підкову поїхати до Варшави, щоб заспокоїти Стефана Баторія й особисто розповісти про результати походу.

Той самий Я.-І. Збаразький запропонував супроводжувати полковника. Однак, у Барі коронний гетьман Миколай Сенявський підступно заарештував козацького ватажка й відправив під охороною до Варшави.

*   *   *

Коли звістка про молдавський похід долетіла до короля Стефана Баторія, Івана Підкову вже конвоювали до польської столиці. Схоже, велетня не полишила надія домовитися зі Стефаном Баторієм про спільний виступ проти турків. Та бранця з його пропозиціями там не просто не чекали – з власної волі лицар-козак поліз у капкан.

Отже, польському королю було не до молдавського господаря... Стефан Баторій саме готувався до сейму, де мало слухатися питання про продовження війни з Московським царством, тому він наказав заарештованого Івана Підкову запроторити до в’язниці. До кращих часів, так би мовити, а там далі видно буде, що з ним робити.

Щоб не образити колишнього гетьмана Війська Запорозького брудною та запущеною в’язницею магістрату, спеціально для поважного бранця, як написала місцева краєзнавиця Роксана Тимків, винайняли... кімнату в кам’яниці Матвія Корінника.

Дізнавшись, що лютого кривдника поневолено, турецький султан і кримський хан зажадали від польського короля страти злочинця. Нібито, Стефан Баторій не зміг суперечити двом агресивним сусідам.

Щоб не відкладати термінову справу в довгу шухляду, екзекуцію призначили на вівторок, 6 (16) червня 1578-го року. Запопадливо король Стефан, що саме перебував у місті Лева, на світанку вирушив на... полювання. Від’їжджаючи, монарх звелів коменданту залоги (гарнізону) тримати солдат у повній бойовій готовності – на випадок масових заворушень. Особливо було наказано пильнувати за безпекою високоповажного чауша, що особисто прибув спостерігати за стратою.

*   *   *

Зважаючи на популярність антиосманської позиції козацького полковника серед простого люду і шляхти, польський король мав рацію, коли йшов на безпрецедентні заходи безпеки. Адже зухвалий тиск османів на польського короля обурив шляхту, і вона, за словами історика Йоахима Бельського, “дуже жаліла цього Підкову, бо він був муж добрий”.

До всього, бундючна вимога султана зазіхала на політичний престиж Речі Посполитої як суверенної держави, а відтак – і на польський гонор. Але Стефан Баторій, якого Мурад III звинуватив у потуранні Івану Підкові у захопленні молдавського престолу, – пішов на принизливу поступку.

Не бажаючи напружувати непрості відносини з Осяйною Портою у той час, коли йшлося про війну з Московським царством, польський король погодився відтяти голову Івану Підкові.

*   *   *

Подальші події у листі із Кракова від 12 липня 1578 р. до першого секретаря Великого герцога Флорентійського, графа Джанбатті Кончіні делла Пенна (Gianbattista Concini della Penna; 1533-1605) так виклав посол, гірничий інженер Філіппо Тальдуччі делла Касса (Filippo Talducci della Casa; 1543-1615):

- Барабанний бій і великий гамір людей лунав на Площі Ринок. Обійшовши двічі місце страти, погладжуючи бороду і поглядаючи на людей без страху перед смертю, Іван Підкова попросив люд заспокоїтися. Коли запала тиша, він звернувся з такою промовою: “Панове поляки, я приведений на страту і не знаю за що, оскільки не відаю за собою ніякої провини, що б заслуговувала такої кари.

Знаю одне, я завжди боровся проти ворогів християнської віри і завжди дбав про користь Батьківщини. Залишатися опорою проти невірних було постійною моєю думкою – утримати бусурманів у межах і не дозволити їм переправлятися через Дунай. Тепер я повинен вмерти, оскільки так наказав поганий пес-турок вашому королю, своєму слузі, а король ваш – кату.

Смерть мене не лякає. Але пам’ятайте, що не спливе багато часу – і ви не уникнете моєї участі, й по волі того поганого пса будуть відправлені в Царгород ваші голови і голови ваших королів”.

*   *   *

Співробітниця та екскурсовод Національного заповідника “Давній Галич” Роксана Тимків у статті “Як у Львові прийняв смерть великий гетьман” додала деталей:

- Як і просив Іван Підкова, кат не торкнувся його тіла після страти. Один з королівських чиновників підняв відрубану голову і показав її у три сторони присутнім. Усіх уразив факт, що у той момент, коли впала голова гетьмана, водночас завалився передсінок Львівської ратуші.

Хоча й упав він від ваги тіл людей, що видерлися дивитися страту, подію розцінили як поганий знак. Люди Івана Підкови, руські братчики, взяли тіло отамана і, пришивши голову, поклали у приготовану самим гетьманом зелену труну та поховали в місцевій Успенській церкві.

Вночі могилу люди засипали трояндами.

Згодом черкеси (запорожці) викрали тіло свого отамана, тлін перевезли до Канева й, за відомостями українського історика й археографа Дмитра Бантиша-Каменського, що було відображено й у народних піснях, поховали в одному з православних монастирів під Чернечою горою. У землю поруч з Іваном Підковою там лягли козацький отаман Самійло Кішка, гетьман Яків Шах, а за півтора століття – Кобзар, Тарас Шевченко.

*   *   *

Від тієї жахливої новини зі Львова гнівом спалахнули в Гетьманщині серця.

В “Описі Європейської Сарматії...” (“Sarmatiae Europeae descriptio...”; 1581) італійський історик, військовий комендант Вітебська Алессандро Гваньїні (Alessandro Guagnini; 1538-1614) зазначив: “Козацтво дружно загуло:

- Хоч і нема Підкови, але залишилася підошва”.

Після страти гетьмана дві тисячі піших і кінних козаків з-під Києва, Канева, Черкас, Брацлава, озброєних вогнепальною зброєю, на чолі з братом молдавського господаря Івана III Воде Лютого та Івана Підкови – Олександром (аби додати праведності, була колись така традиція – називатися братом), у лютому 1578 р. здійснили похід помсти на Молдавське князівство.

Край накрили пожежі та війна. Козаки перейшли р.Дністер, розгромили турецько-татарський загін сілістрійського та нікопольського беїв і захопили Ясси. Петро VI Мірчич Кульгавий, який знову посів молдавський престол, ледве втік. Укотре...

Однак, за місяць військо Олександра зазнало поразки, а сам він, важкопоранений, потрапив у полон. Турки посадили козака-лицаря на палю, а решту полоняків вивезли до Константинополя, у неволю.

*   *   *

У липні 1578 р. у черговий молдавський похід знову пішли козаки. Їх очолив Петро Волошин, який видав себе за сина Александрового, колишнього господаря Молдавії Александру IV Лепушняну (Alexandru IV Lăpuşneanu; 1499-1568). Насправді було відомо, що Петро давно помер, а при королівському дворі Стефана Баторія служив слуга Дзержек, котрий бачив, що Петро помер, а тіло його поховали.

Помстився за побратима й низовий гетьман Війська Запорозького Яків Шах: колишній осавул Генеральний наказав повісити перед костелом Св.Миколая (нині – вулиця Богдана Хмельницького, 28) у Львові 18 молдавських бояр.

Коли така новина долетіла до Константинополя, османський султан зажадав страти Якова Шаха. Останнього Генеральна старшина посунула із гетьманства, засудила на довічне ув’язнення та заслала до Канівського монастиря. Поясню: у другій половині XVI століття Канів перетворився на своєрідну козацьку святиню. Літні запорожці, які більше не могли брати участь у походах і боях, почали селитися та доживати віку й шукати прощі саме на Чернечій горі, неподалік Канівського монастиря. Ось і Яків Шах добровільно постригся у ченці та скінчив свої дні у доброчесному чернецтві.

Романтичну поему “Іван Підкова” (1840) Тарас Шевченко розпочав епічно:

- Було колись – в Україні / Ревіли гармати; / Було колись – запорожці / Вміли пановати. / Пановали, добували / І славу, і волю; / Минулося – осталися / Могили на полі. / Високії ті могили, / Де лягло спочити / Козацькеє біле тіло, / В китайку повите.

*   *   *

У Румунії сьогодні вважається, що Іван Підкова був одним із так званих domnişori ("малих князів"), які наводили більш-менш обґрунтовані докази належності до молдавських князівських родів. Тому вони раз-у-раз висували претензії на престол та збройно опиралися насильницькому отуречуванню православного краю.

Туркам, їхньому волоському васалу Міхні Турцитулу (Mihnea Turcitul), та їхньому трансільванському васалу й польському партнеру, королю Стефану Баторію вдалося усунути з політичної сцени Івана Підкову. Зрештою, лицар-козак потрапив у полон до поляків і був знеголовлений.

Минули кілька століть, але згадка про гетьмана Війська запорозького живе. Ще Микола Гоголь зазначив, що народ зберіг пам’ять про молодецькі діла Івана Підкови, а Іван Франко вбачав у спільній боротьбі козаків і молдаван “свідоцтво минулого братства по зброї”. Постать українського героя відтворена в поемі “Пані й наймит” (1940) молдавського поета Федора Пономаря. Козацький полковник став навіть героєм соцреалістичного роману “Нікоаре Поткоаве” (“Nicoară Potcoavă; 1952) румунського письменника Михайла Садовяну та кількох козацьких балад.

- Перший пам’ятник Іванові Підкові виготовив власним коштом у 1981 р. львівський скульптор Петро Кулик (1933-2019). Монумент з’явився вночі й без жодного дозволу влади постав на площі, що згодом почала носити ім’я Підкови. І владі нічого не залишалось, як дати доручення зробити напис на п’єдесталі: “Іван Підкова – герой спільної боротьби російського, українського та молдавського народів проти турецьких поневолювачів. Страчений польською шляхтою у Львові 16 червня 1578 року”. Однак, слово «російського» раз-по-раз опинялося під шаром фарби, аж поки, за часів Незалежності, його і взагалі не прикрили металевою підковою.

Символічно, чи не так?

Олександр Рудяченко