Руслан Горовий, режисер, письменник, музикант, волонтер

Днями Руслан Горовий провів у Житомирському обласному літературному музеї творчий вечір, на якому читав свої оповідання та презентував книгу «Жили собі люди». Це його перше документальне видання, в якому автор зафіксував те, що бачив на деокупованих територіях. «Ця книжка – присвята всім, хто вже не може розказати свою історію, тим, кого вбили російські окупанти», – написав у передмові автор.

Кореспондентка Укрінформу поспілкувалася з Русланом Горовим. В інтерв’ю він розповів про свій волонтерський «циганський» табір і те, як вдається знаходити ресурси, аби постійно допомагати цивільним та військовим, що він робить, аби не вигорати у шаленому ритмі життя, як сприймають Україну в США та про людей, з якими в нього асоціюється Житомир.

«У НАС ЗАРАЗ 180-200 ЛЮДЕЙ, ЯКИМ ДОПОМАГАЄМО НА ПОСТІЙНІЙ ОСНОВІ»

- Нещодавно дивилася одне відео, в якому розповідь про себе ви розпочинаєте фразою: «Зараз я просто циган». Руслане, а чому циган, це таке ваше внутрішнє відчуття себе?

- Коли говорив, що я циган, мав на увазі, що в цей період життя моя діяльність як волонтера займає більшість часу мого існування в принципі. У першу чергу я зараз волонтер, а все інше – це якісь побічні ефекти. Так як наше угрупування називається цигани, то нічого в цьому світі не буває випадково. Вся ця історія складається з двох частин. Спочатку я випадково знайшов капелюха і, дійсно, виглядав як якесь циганча, яке бігало поміж військовими на позиціях, бо я допомагав їм із їжею, логістикою, якимись речами, коли на Київщині йшли бої. Й один мій товариш казав: «Що ти, як циган, тут бігаєш». Мені це запало в голову і я подзвонив своєму другу Андрію Пальвалю і кажу: «Слухай, ти можеш мені намалювати шеврон цигана?». І він намалював мене в цьому капелюсі – й так з’явилося саме поняття циган. У нього не вкладалися національність, світосприйняття, а це щось таке швидке, яке скрізь встигає, постійно щось йому треба.

- А ваша волонтерська команда нормально сприйняла таку назву?

- А їх ніхто не питав (сміється – ред.). Та, звісно, нормально. Наш кістяк – це троє людей: Оленка (Олена Нечаєва – ред.), ми її називаємо Мать драконів, тому що вона більше з військовими комунікує; я – Циган, а Рома (Роман Гуржій – ред.) – Медіциган, Міністр циганських справ, який відповідає за всі медичні препарати і медичні процеси, бо він має відповідну освіту. Оскільки в мене 80-й левел по бабусям, то я займаюся цивільним населенням. Кожен із нас опинився в якийсь момент у певному місці й почав новий відлік, і так історія звела нас усіх трьох та час від часу приєднуються ще й інші люди. Так і стався циганський табір.

- На вашому YouTube-каналі багато відео з деокупованих населених пунктів Київщини, де ви допомагали місцевим жителям. Ви самі таких людей знаходите чи вони до вас звертаються за допомогою?

- Все починалося з того, що ми разом із військовими почали заходити з напрямку через Андріївку і, звісно, знайомитися з людьми. Ми везли з собою воду, продукти, мобільні телефони, стартові пакети, щоб люди могли вийти на зв’язок і не відчували себе кинутими. Паралельно почалися бої за Мощун і ми заходили туди. І так ми почали обростати знайомствами. Це завжди так стається, коли людина починає тобі довіряти й каже: «Та в мене там кума в тому-то селі». Ти починаєш їздити – і так зачепились ми за кілька напрямків. У бік Кухарів були підірвані мости, тому все привезене переносили в руках, а люди приїжджали і забирали. Потім поїхали на Вишгородщину, там у нас знайома Оля, яка опинилася в окупації. Вона лікар і під час окупації прямо в лікарні надавала допомогу, тому знала потреби деяких людей – і ми одразу до них їхали.

Тому зрештою сформувався певний пул людей, а їх приблизно 180-200. Ми намагаємося їм допомагати на постійній основі. Є люди, які просто не вигрібають. Наприклад, мама з трьома дітьми, чоловіка якої забрали в полон, хоча він не військовий, і невідомо де він. Або жінка з малою дитиною, батька якої вбили. Ми також займаємося людьми, в яких знищено майже все і нічого в них немає.

Ще ми зачепилися за два села і хутір на Херсонщині. Якщо в тих населених пунктах, що були підтоплені, хати не попадали, то є села, де все розбомблено і людям дуже важко. Найближча пошта за 50 км, магазину немає, хліб привозять волонтери, там багато стареньких залишилося.

І так це все відбувається. Здається, що ми всіх уже вивели на певний рівень і можна трохи розслабитися, але з’являється село, де близько 20 стареньких.

НАЦИГАНИТИ ОЗНАЧАЄ ПЕРЕРОЗПОДІЛИТИ

- Паралельно з поїздками на звільнені території ви й документуєте воєнні злочини росіян…

- Річ у тім, що одним із завдань «Магнолії-ТВ» зараз, де я головний режисер, окрім пошуку дітей, є документування цих злочинів. Зазвичай відбувається так: якщо я десь щось надибав і люди згодні говорити, то далі їде знімальна група «Магнолії-ТВ» і фіксує так, як потребує доказова база Міжнародного кримінального суду. Те, що ви бачите (на моїх відео – ред.) – це верхівка айсберга.

- Днями розмовляла з однією волонтеркою й вона каже, що зараз у Житомирі люди неохоче допомагають армії, бо, мовляв, тут війни немає. Ви теж помітили, що донатів стало менше?

- Безумовно, це всі бачать, але в нас є своя специфіка. Річ у тім, що ми не збираємо гроші в українців в Україні та з тих, хто нещодавно поїхав, рятуючись від війни. Так склалося, що я об’їздив дуже багато країн і в мене великі зв’язки в діаспорі або просто серед людей, які давно мене знають і спілкуються зі мною. Ми налагодили контакти і вони потрішки нам донатять такі суми, які їм не впливають ні на що, а набирається сума, яка дозволяє нам робити те, що ми робимо.

Все, що стосується України, ми намагаємося нациганити, тобто перерозподілити. Українець зазвичай має набагато більше, ніж йому потрібно в житті, бо ми звикли – а раптом голод, війна. Наприклад, холодильник можна було давно викинути, але він стоїть, ми його колись відвеземо бабусі, бо в неї старий, а цей не такий старий. Як і пральна машина, яку замінили, але не викинули, бо вона ще ніби пере. І ми ці речі нациганюємо, просимо людей поділитися ними, їздимо їх збираємо, а потім роздаємо тим, у кого їх немає.

У цьому плані ми поки що не відчуваємо, що нам менше донанять таких речей. Коли треба було 10 ноутбуків дітям для дистанційного навчання, школа яких розбомблена і вони не можуть туди ходити, ми їх за тиждень назбирали.

Хоча така штука прогнозована. Зазвичай люди можуть дуже багато всього віддати й об’єднатися, але на дуже короткий термін. Я завжди казав, що українці спринтери, а не стаєри. У нас якщо щось швидко не вийшло, то йдуть робити щось інше. Але війна – це така штука, яка забирає всі ресурси. Не трішки, так не вийде. В Україні повністю зруйнована економіка. А люди не думають про те, що всього, що годувало і давало можливість поповнювати валютні резерви, вже немає, воно знищене.

- Цікаво, а ви підрахували хоча б орієнтовну суму, на яку з початку повномасштабної війни вже допомогли людям?

- Поняття не маю. Якби ми були фондом, у нас би стояли такі завдання. Оскільки я волонтерю дуже давно і навіть довше, ніж дехто собі думає. Ще з середини 2000-х років ми допомагали збирати на операції онкохворим дітям. Ми робимо те, що можемо, руками людей, які нам довіряють, тому що погрузнути в паперах – це найстрашніше, що може бути, і через це проходять всі, хто починають гратися у великі організації з державою, зокрема. Тому що є закони і завжди знайдеться людина, яка знає більше, ніж ти, і викрутить закон так, аби попробувати заробити на тобі якісь дивіденди, або просто поставити тобі палки в колеса.

ПИСАННЯ І МУЗИКА ЯК ТЕРАПІЯ

- Читати про деокуповані території і дивитися фото та відео звідти дуже важко, а ви це все бачили безпосередньо там. Як ви це переживаєте і відновлюєте свої сили?

- Можливо, мені простіше, ніж іншим, бо у мене є терапія – моя писанина. Я просто виписую все в телефон, викидаю його з голови і це дає мені можливість жити далі. Я раніше не до кінця це розумів. Коли мені переповнювалася чимось голова, я щось записував. Зараз це дуже сильно відчувається. Я не вигораю, бо викинув це все з голови і працюю далі.

- Тобто, ваша книга «Жили собі люди», яка вийшла цього року, є тією терапією?

- Абсолютно. Це перша моя книжка, яка повністю документальна. До того це були вигадки, які видавала голова на основі реальних історій. Ця книжка не вигадана, це просто рефлексії на те, що я бачив. Зараз я її відкриваю і розумію, що я чогось не пам’ятаю. Мій друг каже, що це низова історія, яка потім, через якийсь час комусь буде цікавою та важливою. «Жили собі люди» двомовна, українською й англійською.

- У соцмережах ви анонсували, що вже працюєте над наступною книгою. Вона теж буде документальною?

- Ні, це не документалістика. Загалом у мене оповідання або повісті, більшого я не пишу. Тому так чи інакше – це одна велика книжка, яку я пишу все життя з оповіданнячок. Тобто, це теж будуть оповідання.

- А пісні – це теж ваша терапія?

- Що стосується пісень, то це так само, як книжки, йде одним потоком. Якщо в тебе голова наповнилася піснею, то написав пісню, якщо віршем – написав вірш.

Під час пандемії, коли було більше часу, ніж зазвичай, а в мене менша дитина Даруся англомовна, і я то мультики з нею подивлюся, то ще щось. Англійську мову я знав дуже погано, але за рік примудрився англійською написати 63 пісні й видати три альбоми під лейблом Uki John. При цьому я навіть встиг з’їздити з виступами, один був в Apple у Силіконовій долині й другий в Іспанії. Дійшло до того, що я мав виступати на кількох фестивалях, але все змінилося і поки це відклав. Учора (29 червня – ред.) був виступ на шапку (благодійний виступ – ред.) Uki John з англомовними піснями, які ми з другом ще й адаптували, аби було смішно.

ДЛЯ БАГАТЬОХ АМЕРИКАНЦІВ ПРАПОР УКРАЇНИ Є СИМВОЛОМ БОРОТЬБИ ЗА СВОБОДУ

- То це ви, дивлячись мультфільми з дитиною, так підтягнули англійську?

- Спочатку я почав писати, лізти в словники. Зараз у мене навіть є вчителька Галя з Техасу. У мене варіантів немає, бо моя дитина англомовна, вона мене виправляє і мені доводиться якось із цим жити й розуміти мову.

- Ви ініціатор проєкту «Так працює пам’ять» на честь загиблого під час теракту в Харкові Дані Дідіка. Цього року одній із харківських шкіл присвоїли його ім’я і шлях до цього був непростим. У вас є бачення, як нам не забути всіх убитих Росією під час війни українців?

- Я завжди казав: якщо тобі щось болить, зроби так, щоб воно не боліло. Якщо конкретно ви знаєте про якогось героя, докладіть трішки зусиль, щоб він став відомішим. Не можна думати, що хтось візьме і щось зробить. Значить треба про цього героя розповідати, і тільки ті, хто це роблять, і витягують цих героїв. Треба створювати додаткові меседжі, заходи, які б не давали забувати цю людину, інакше нічого не буде. Хтось має покласти шматок свого життя, щоб людину увічнити, бо іншого шляху немає. Не буде так, що держава візьме і всіх по списку познаходить. Держава це і є ми. Щось перейменують в пам’ять про того, хто дуже сильно на слуху, а за всіх інших треба боротися.

- Не так давно ви разом із дружиною Людмилою Горовою їздили з благодійними виступами в США, де неодноразово бували раніше. Чи помітили, як змінилося ставлення до українських митців через війну в нашій країні?

- Вийшло так, що дружина з малою поїхали. Я пішов у військкомат, кидали мене, кидали, а забирати не забирають. З’ясувалося, що я ще й можу виїжджати (за кордон – ред). Якщо я можу виїжджати, то можу робити щось більш ефективне. З початку вторгнення я не їздив аж до пізньої осені, бо було чим займатися. Як тільки з’явився якийсь просвіт, я зібрався і поїхав, тому що людям, які донатили мені за цей час, хотілося сказати дякую хоча б там, де я міг. Є така штука: людині можна вірити про подію десь ще два тижні після неї, бо вона живе нею, а потім накладаються якісь інші речі й усе сприймається по-іншому. Тому я поїхав і міг щось свіже їм розповісти.

Перший раз, коли поїхав, у мене було 12 виступів в Америці, потім у лютому-березні їздив, було 9 виступів, і от зараз знову було 9 у п’яти країнах. Я щоразу обираю інші місця. Восени я знову збираюся у США та Канаду. Я не хочу і не можу весь час проводити там. Такі тури дають можливість збирати на армію. Де я зароблю за 9 виступів умовно впродовж двох тижнів 11 тис. євро? І за ці гроші я купив дві машини для двох підрозділів, які вже працюють.

Звісно, не можна сказати, що я з цього нічого не маю. Я маю можливість бачити свою дитину. Цього разу потрапив до неї на кінець шкільного року, ми ходили на пікнік. Але ніхто не збирається там жити, асимілюватися, вони всі повернуться сюди.

Підтримка відчувається скрізь. Кацапських прапорів ти в Америці не побачиш взагалі ніде. А українські прапори можна побачити в будь-якому американському селі. Для багатьох із них (американців – ред.) прапор України є прапором свободи і боротьби за свободу.

Я особисто бачу тільки підтримку. Коли мені розказують, що нас мало підтримують, то пропоную намалювати собі картинку: ти стоїш на березі океану, вигулюєш цуцика, бачиш китів і при тому ще й думаєш про Україну. Це сюрреалізм, фантастика і за це треба дякувати. Я весь час намагаюся дякувати.

АНГЛОМОВНІ ФІЛЬМИ БЕЗ УКРАЇНСЬКОГО ДУБЛЯЖУ ЗНИЩАТЬ КІНОТЕАТРИ

- Як ви вважаєте, для українських митців, які їздили в Росію на концерти, коли в Україні тривала війна, може бути індульгенцією допомога ЗСУ, яку вони надають зараз? Припустимо взагалі пробачити ті концерти, аргументуючи, що всі мають право на помилку?

- Всі мають право, однак визнання своєї помилки і виправлення не робить автоматично скасування всього, що було зроблено до. Наприклад, я ніколи з деякими людьми, які зараз багато чого роблять, не сяду на одному гектарі, бо знаю їхній бекграунд. Не важливо, хто вони зараз, наскільки вони зараз включені, це їхнє життя, але це не значить, що всі автоматично мають їм щось вибачати.

Якщо співаки та політики, які лазили по різних партіях, зараз із нами на одному боці, то це добре, що у нас стало менше ворогів, але це не значить, що вони наші друзі.

- Ви поділилися, що суттєво вдосконалили свій рівень англійської мови і в мене з цього приводу є запитання. Зараз тривають дискусії довкола законопроєкту «Про застосування англійської мови в Україні», зокрема, в частині щодо показу англомовних фільмів з українськими субтитрами. Як ви до цього ставитеся?

- Якщо до кінця це зроблять, то вмруть кінотеатри. Інтернет не вмре, він буде робити те, що приносить дохід. Дохід зараз приносить український дубляж, вже ніхто того кацапського не слухає, всі шукають українськомовні сайти і на них дивляться, й вони будуть ще більше заробляти. Індустрія не вмре, а кінотеатри, які й зараз вимушені час від часу крутити кіно для одного глядача, потрохи будуть вмирати. Дійде до того, що в Конотопі вмруть кінотеатри, потім у Житомирі, а далі й у Києві.

Коли мені кажуть, що більшість полізуть на російські сайти, ну, хтось і зараз туди лазить і любить колупатися в гімні пальцями. Але величезна кількість дивиться українське, про що говорить розквіт цього контенту.

Оці незрозумілі закони, які робить влада часом, я не сприймаю. Я розумію, що з цим не можна боротися, бо це боротьба з вітряками. Вони, як бородаті діти, які думають, що до їхнього приходу до влади по Хрещатику ходили динозаври.

- На вашу думка, як змінить нас війна, коли довкола так багато болю і страждань?

- Вона вже змінила. Ви спробуйте хоча б відкрутити свій фейсбук і подивитися ваші спогади 5, 6, 7 років тому. Ми вже ніколи не будемо тими, якими були, це неможливо з урахуванням бекграунду, який маємо.

НЕРОЗКАЗАНА МАРИНІ ПОПЛАВСЬКІЙ ІСТОРІЯ

- Ви приїхали на творчий вечір у Житомир. Як знайшли на це час і чому саме наше місто обрали?

- По-перше, тут є людина, яку я щиро люблю, і з якою ми весь час спілкуємося. Я бачу, скільки Мартин Якуб робить всього для Житомира, і це дуже важливо.

Річ у тім, що я не роблю тури по Україні – на все не вистачає часу. Але Житомир поруч і була така думка, що треба поїхати і подивитися, чи потрібен я там. От я запитав Якуба і він каже: «Давай спробуємо».

- Які у вас асоціації викликає Житомир?

- Якщо чесно, це покійна Маринка (Марина Поплавська – ред.) з «Дівчат із Житомира». Коли я чую Житомир, одразу згадую її.

Вона дуже любила мою кішку Зосю, яка в мене тут намальована (показує татуювання на лівій руці, – ред.). У нас із нею вийшла така штука, що вона мені подзвонила напередодні загибелі й каже: «Руся, я там кинула на волонтерку грошей». Бачу, що одна якась сума прийшла і ще 200 грн від неї впало, щоб купити щось Зосі. Ми поговорили, вона сказала, що зараз у Львові, а в Києві буде завтра. Я їй кажу, що тоді завтра зідзвонимося і я тобі розкажу один прикол.

Ми з другом проїжджали Борщагівкою, спинилися і я одразу купив корм для Зосі, зробив фотку і відправив їй, а вона мені ще смайлик поставила. А на ранок я йшов набивати оцю татуху з Зосею. От я вранці прийшов і мені почали сипатися повідомлення (про загибель Марини в ДТП, – ред.) й вона так і не дізналася про татуху…

У мене не татухи по тілу, а я їх зарубками називаю, і кожна щось означає. І от Зося – це Маринка. Вона дуже багато читала моїх смішних речей. Потім мені розказували, що мої дописи вона часто читала вголос, коли їхали на гастролі.

Ірина Чириця, Житомир
Фото надані Русланом Горовим