Як Лохвицька громада ПЦУ на Полтавщині долає перешкоди, створювані московськими лобістами

Укрінформ поїхав на Полтавщину, щоб з’ясувати, чому після гучного приєднання до ПЦУ громади Благовіщенської церкви УПЦ «МП» її два місяці не реєструють

- А ще над нашою хатою наче сім’я журавлів летіла... А один почав кружляти-кружляти над нашою хатою. Я думаю, може то мій Юрко? Синочку, серденько моє, хоч би обняти, хоч би доторкнутися до тебе разочок, запах твій відчути, - Валентина плаче.

Валентина Лисенко — та сама мама загиблого хлопця з Лохвиці Полтавської області, в якої у Благовіщенській церкві УПЦ типу не МП відмовилися брати панахиду за загиблого сина, бо він мовляв «братовбивця».

- Я прийшла панахиду занести, а вони кажуть, то він же братовбивця...

Я кажу:

- Та ж він Батьківщину захищав...

- Та ні, він людей вбивав...

Мене таксист тоді, як побачив мій стан, повіз до української церкви Іоанна Хрестителя. Тут мене стали обнімати, пригорнули (знову плаче)... Хоча з тієї церкви МП почали казати, що я брешу. Бога в серці не мають - так обманювати. А я сина до кінця буду захищати, поки сили стане. Бо він не вбивця, він герой. А після того в місті почався рух за перехід громади Благовіщенської церкви до нашої, Православної Церкви України.

Це діалог матері загиблого Юрка Лисенка, хлопця з містечка Лохвиці на Полтавщині. Славного містечка, яке має свою автокефальну історію. Тут починав свою діяльність найкращий вже покійний історик автокефалії Іван Власовський. Тут, зазирнувши у місцевий краєзнавчий музей, я побачила унікальні фото місцевих храмів 20-30-х років минулого століття. Коли український народ ще не мав своєї держави, але мав автокефальну церкву, і тут теж була автокефальна парафія. А ще побачила фото духовенства після служби, коли сюди за два роки до ув’язнення, репресій та страти приїхав перший (невизнаний) митрополит Липківський (він об’їздив чотири сотні храмів, щоб привітати людей з духовною незалежністю). Ця не дуже канонічно вивірена, але щемлива та трагічна історія української автокефалії, тісно пов’язана із Полтавщиною. Коли в 1921 році у Києві було скликано черговий Собор, де мала проголошуватися автокефалія, туди приїхали понад чотириста депутатів Полтавщини. Цей край колись дав блискучі імена учасників автокефального руху (та й, зрештою, невизнаний патріарх Мстислав був родом з Полтави), а сьогодні явно не в лідерах за числом переходів. Найбільш гучною історією останнього часу стала ситуація у Лохвиці. Кричущий випадок з матір’ю загиблого бійця, як всюди по Україні, потягнув реакцію — зібрання громади та рішення про перехід громади до ПЦУ. Але після цього рішення справа не зсунулася. Нову громаду навіть не зареєстрували.

Позаяк Укрінформ системно відстежує церковну тему, у тому числі процес переходів громад до ПЦУ, ми приїхали сюди розібратися, чому так довго не реєструють громаду. Та й загалом спробувати відповісти на запитання: «Чи є на Полтавщині автокефальні настрої і якщо є, чому там не реєструють громади». Я приїхала у Лохвицю на вихідні, щоб потрапити на церковні служби, побачити вірян, бо саме у церкві можна знайти людей, які є учасниками подій. Мої перші співрозмовники подружжя - Єлизавета та Гліб Плескач. Єлизавета — уродженка цього краю, Гліб — фрілансер, у недалекому минулому відомий столичний журналіст, який займався кримінальними розслідуваннями і добре дослідив процедури та порядок переходів до ПЦУ. Специфіка його минулого дає йому доступ до різних інсайдів і робить погляд дуже широким.

ЦЕРКВА НАЧЕБТО НЕ МОСПАТРІАРХАТУ, КУДИ ПРИЇЖДЖАВ КОБЗОН ТА МОСКОВСЬКІ ГОСТІ

-  На території нашої та ближніх громад Полтавщини понад чотири сотні газових свердловин. Тут видобувається 70 відсотків скрапленого газу України, - розповідає Гліб, - прямо чи опосередковано вони належали Новінському та іншим російським власникам. Прямо чи опосередковано Москва не давала тут розростися чомусь українському. Будь-які спроби зареєструвати громаду, отримати землю натикалися на величезний спротив. (Укрінформ писав, як громада тоді невизнаної УПЦ КП Лохвиці довго добивалася отримати ділянку на місці храму, який був збудований коштом Петра Калнишевського). І Москва мала дуже різні механізми та канали впливу. Проілюструю свої слова.

Як журналіст, який займався розслідуваннями, помітив, що тут у Лохвицю приїжджає уродженець містечка, начебто успішний бізнесмен, такий пан Ведмідь і привозить сюди Кобзона, вони обидва стоять у храмі Моспатріархату, дарують там у храм маленький іконостас. Отой начебто бізнесмен каже ще 2013 року, що буде повертатися до Лохвиці з Росії, збирає до ресторану своїх однокласників, багатьох з них перед тим своїм коштом одягає у костюми. Я вирішив поцікавитися, що то за бізнесмен, який цілого Кобзона возить на Полтавщину. А перед Майданом возив місцевих чиновників до Москви. Ну цей пан стійко тримав руку на пульсі, у тому числі релігійного життя. Я почав пробивати бізнес цього Ведмідя. Багато всього цікавого, але найцікавіше. Фірма-пустишка, його помешкання недалеко від спорткомплексу, де Путін займався тенісом. Що ж то за фігура така, що цілого Кобзона в маленьке містечко привозить? Після вторгнення він їздити сюди припинив. А недавно він набрав одного з наших активних членів громади, вони разом зростали, і м’яко попереджав не рухати Моспатріархат. Тобто, той храм відверто виховували там, як саме Московський патріархат. Мені було цікаво спостерігати за глибиною проникнення і як технічно росіяни заходили в наше місто. Наприклад, є каплиця на кладовищі, і коли везуть загиблого героя, вона чомусь весь час зачинена, щоб в храм не заносити. Хоча про загибель військового зазвичай знає все місто.

СВЯТА НЕДІЛЯ ІЗ ДОБРИМИ ЛЮДЬМИ

У неділю я прийшла до храму Православної Церкви України.  Спочатку це була церква Київського патріархату, а після Томосу храм ПЦУ. Ця парафія збільшилася за період вторгнення, сюди ж перейшли люди, які були у Московському патріархаті у Благовіщенському храмі МП, громада якого доєдналася до ПЦУ після ситуації з військовим.

Втім, як це водиться у «Моспатріархаті» група вірян, яка ідентифікує себе лише з МП, Благовіщенський храм залишати відмовилася, рішення більшості вони не визнають. А ті, хто прагне духовної свободи, моляться зараз тут, у храмі на околиці містечка. Обстановка тут тепла, родинна. Жінки, які стоять за свічним столиком кажуть, що фермер привіз меду, то вони будуть ділити. Тут дуже відчувається саме дух християнської родини. В храмі в два ряди стоять лавки, те, що я давно обстоюю, літнім людям має  бути де сісти під час служби.

Перед початком служби я говорю із тими, хто належав до громади Благовіщенського храму і був на зібранні під час переходу її МП, яке відбулося 4 червня.

- Я давно віруюча людина, - каже фермер Володимир Зінченко, який під час переходу був головуючим на зборах,  - і я розумію, що добра від Московського патріархату не буде. У 1990 році, ще коли був головою колгоспу, допомагав реставрувати церкву Благовіщенську, тоді вона була РПЦ, інших не було, а потім вона стала Моспатріархатом. Я багато допомагав церкві МП, я вкладав в неї. Вони зараз кажуть, ми, мовляв, є українською церквою, ми почали говорити українською мовою. Я кажу: а душа у вас — українська? А віра у вас у нашу країну, нашу армію, нашу перемогу є? Ми пам’ятаємо, як Онурій не встав у Верховній Раді, коли поминали загиблих в Іловайському котлі. Ну ми ж всі бачимо, як Кирило щодня благословляє російську зброю. Більшість людей не хоче Московського патріархату. Освячення Пасхи, коли туди прийшло кілька десятків людей  — показник,  до них не пішли освячувати великодній кошик. А у нас було море людей, хоч цей храм на околиці міста, і влада колись свідомо дала землю на задвірках. 

- Я ходила в цю церкву Моспатріархату, в собор у центрі, - каже дружина військовослужбовця Юлія Говоруха, - бо це поруч із моїм  будинком, там я хрестила дітей. Після початку війни я пам’ятаю, що стою там на службі зі сльозами, бо щодня новини про вбивства. Вони мене запитують: у вас щось трапилося. Я кажу: у нас у всіх щось трапилося. А вони не розуміють. Таке враження, що їм це все не болить. А моя дитина каже: мамо, я не хочу сюди йти, тут моляться російською, ми нічого не зробили поганого росії, тато на війні, чому ми молимося тут. Це зрозуміла навіть моя дитина.

А вони? Нехай у 2014-му не розуміли, що відбувається. А як не зрозуміти після лютого? Вони всі там начебто приємні люди, непогані. Але я абсолютно не відчувала співчуття країні, армії. Неодноразово було, що загиблих героїв не заносили в капличку на кладовищі. Бо перед похованням у нас заносять до церкви. Батюшка каже, мовляв, нас не просили відчинити. А ви хіба не знали (зазвичай Лохвиця на колінах зустрічає тіло загиблих земляків), що буде похорон? Чи не хотіли знати? Капличка має буди відчинена завжди. 

Після того, як прочитали молитву «Отче наш» (завершальний етап літургії, після неї людей причащають), я вийшла на церковне подвір’я. Тут побачила військових, які приїхали у коротку відпустку і прийшли до храму. Я сходами піднялася на дзвіницю. Тут був гарний вид на містечко. На храм, звідки ще не вибралися прихильники МП, на хрест, де колись стояв храм, збудований коштом Петра Вишневського. На цій ділянці колись буде храм ПЦУ. Останній отаман розігнаної росіянами Січі, святий, який понад чверть століття провів у кам’яному затворі (його «побожні брати» Соловецького монастиря випускали з кам’яного колодязя тричі на рік) сказав, що дасть храм на Луковицю, якщо він буде єдиним її жертводавцем. І я бачу в цьому великий заповіт. Святий Петро хотів бути єдиним жертводавцем храму, бо дбав про чистоту пожертв. Він хотів, щоб храм був збудований чесними грошима. Хто знає, якби наші люди на окупованих територіях та й тут не брали коштів Москви, які тут ця Москва, кажуть, добуває з українських надр, то може ми і не мали п’ятиста храмів, розбитих з російської зброї. Це Москва: сьогодні платить, а завтра, якщо ти не її раб - нищить. Я спускаюся з дзвіниці і підходжу до нових співрозмовників.

- Я народився і живу тут, можна сказати абориген, - сміється депутат райради від «Свободи» Анатолій Білан, - настрої на Полтавщині такі ж, як по країні. Моспатріархату, як структурі, не має бути місця на нашій землі. У цьому заважає відсутність закону про заборону МП. Саме законодавчі прогалини тягнуть проблеми. У Лохвиці було зібрано півтори тисячі підписів за перехід громади Благовіщенського храму. Народ зрозумів, що то другий рік дев’ятирічної війни, яка триває більше трьохсот років. І Моспатріархат - одна з причин цієї війни, що ми довго гралися у толерантність. Я не знаю, чи буду депутатом, чи залишуся живим, але ми повинні зробити це, навести лад із духовною незалежністю. Державна служба з етнополітики та свободи совісті дала чіткий висновок, вони не перервали зв’язку із Моспатріархатом. У Криму немає жодної церкви ПЦУ, в Бердянську їх тупо приєднали до РПЦ. Іншого варіанта, ніж той, який ми йдемо, немає. Наше містечко - центр ОТГ, до якого доєднана певна кількість колишніх сільрад. І з усієї ситуації зрозуміло. У нас повинна бути своя церква. Щоб не велася пропаганда. Щоб люди знали, церква і може, і повинна виховувати людей у любові до свого народу.

Після літургії я чекаю настоятеля, священника  ПЦУ отця Всеволода. Насправді автокефалія тут завжди була представлена якісним священством. Попередній священник опікувався старенькими і бездоганно служив навіть попри тоді модне переконання, що єдино канонічна церква, а невизнана автокефалія — безблагодатні розкольники. Нинішній настоятель, брат ще шести священників, там ціла династія духовенства. Він виходить і я розпитую про настрої вірян на Полтавщині.

- Бачимо, що Господь дає людям і розум, і просвітлення, - каже о. Всеволод, - хоча й далі допомога промосковській церкві від влади у всьому. А ми завжди маємо долати перешкоди. Хоча все змінюється. Якщо перші дні після приїзду сюди я думав, аби мені витримати хоч місяць, то зараз край дійсно стає глибоко українським, прагне автокефалії та й парафія росте.

Після служби старших жіночок молодші «віряни», які приїхали на авто, розбирають, щоб підвезти додому. А мене Ліза та Гліб везуть до храму МП, куди я захотіла заїхати, подивитися.

Я заходжу в храм, де люди МП починають на мене сичати за непокриту голову. Швидко одягаю запропоновану хустку, але про себе думаю, що ми всі прощали би Моспатріархату фундаменталізм в одязі, традиціях, бажання служити лише церковнослов’янською мовою (вона теж може звучати українською, до слова), якби вони стали по суті українською церквою. Бо настрої свічниці, яка не взяла панахиду по загиблому бійцю, насправді - свідчення настроїв та налаштування духовенства. В церкві, яка каже, що послух вище за молитву панує абсолютна довіра до настоятеля. І якщо тому пам’ять про Кобзона вища за пам’ять про бійця, то в каплицю МП не пускатимуть труни із захисниками. На службі впізнаю одягненого у стихар колишнього голову РДА в Лохвиці часів Януковича Анатолія Заславця (я впізанала його по фото з місцевих видань), він пономар у храмі.

Досвідчений чиновник міг би підказати шляхи зближення двох громад, МП та ПЦУ, міг би підказати шляхи чесної трансформації громади у дійсно українську громаду. Якщо дійсно цього хотіти. Натомість після гучної ситуації та переходу громади до ПЦУ «віряни — моспатріархатівці» почали спротив рішенню. Вони почали писати листи — обурення в Полтавську ОДА. Під листом, який висловлював рішучу незгоду поставили свої підписи і емігранти, і мертві, і живі, і ненароджені, в кращих традиціях спочилої Партії Регіонів. А вищезгаданий «благодійник» Ведмідь почав погрожувати учасникам зборів про перехід. Просто уявіть: який щирий сеанс самовикриття, коли «благодійник», який привозив до храму Кобзона, дзвонить нам, нашим громадянам і загрожує, вимагаючи не приєднувати громаду до ПЦУ?

Я виходжу з храму і сідаю в авто Гліба та Єлизавети. Ми перед моїм поверненням домовилися заїхати ще раз до краєзнавчого музею. Дорогою я слухаю, як Гліб Плескач, уповноважений на тих самих зборах вірян, розказує, що другий місяць їхні документи маринуються в обласній адміністрації, хоча збори були проведені зразково, із дотриманням всієї процедури та фіксацією на відеокамери.

- Розумієте, Лано, вже на етапі завірення підписів після голосування нам місцеві нотаріуси відмовилися це реєструвати, - розповідає Гліб, - мер містечка казав нашому фермеру, героїчній людині, який в часи війни взяв найактивнішу участь у створенні тероборони, що, мовляв, готовий закластися на ящик кон’яку, що вас, як нову громаду, не зареєструють в ОДА. Вже два місяці минуло, справа не зсунулася. А я хочу не лише оформити громаду, а я показати Полтавщині, що це все можливо.

Ми заходимо в музей, у мене небагато часу перед маршруткою на Київ. Привітна екскурсовод, син якої в ЗСУ, майже бігом проводить нас крізь зал гетьманства, вишивки, церковних експонатів до останнього, присвяченого війні.

Я оглядаю те, що привезли місцеві чоловіки, як трофеї. І натикаюся на книгу з фотографіями загиблих бійців-лохвинчан. Відкриваю її. І першим на мене дивиться неймовірне світле та усміхнене обличчя Юрка Лисенка, який начебто підбадьорював мене.

Післямова

У процесі підготовки матеріалу я подзвонила до Полтавської ОДА із проханням прокоментувати ситуацію. На той момент анонс матеріалу вже з’явився на Фейсбуці і мав близько пів тисячі репостів. Ірина Удовіченко, керівник Департаменту культури, запевнила, що громада буде зареєстрована і що затримка була викликана листами лохвинчан, прихильників «МП», тож вони мусили перевірити всі обставини. Побачимо.

Лана Самохвалова, Київ - Лохвиця. Фото автора